РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

За позовом     Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробничий

                        онкологічний та кардіологічний центр «Макс-Велл»

До                    Товариства з обмеженою відповідальністю «ІМГ Інтернешнл холдинг

                         компані»

Про                     визнання договору №47-08 від 03.11.2008р. про передання виключних

                        майнових прав на знак недійсним

                                                                                                                     Суддя  Палій В.В.

                                                                                                         Секретар Молочна Н.С.                                                                                                                  

Представники:

Від позивача            Гончаренко  В.В.- предст. (дов. від 30.03.2009р.), Лимар Ю.М.- предст.

                                (дов. від 30.03.2009р.)

Від відповідача        Балан О.В.- предст. (дов. від 24.02.2009р.)

                                                         Обставини  справи:

          Позивач звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ІМГ Інтернешнл холдинг компані»про визнання договору №47-08 від 03.11.2008р. про передання виключних майнових прав на знак недійсним. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Генеральним директором позивача зазначений договір підписано з перевищенням повноважень, без затвердження рішення про передачу майна за даним договором Спостережною Радою позивача.

          Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.04.2009р. порушено провадження у справі №20/95,  розгляд справи призначено на 13.05.2008р.

          У судовому засіданні 13.05.2009р. представник відповідача надав суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач заперечив проти позовних вимог з підстав, наведених у відзиві.

          У судовому засіданні 13.05.2009р. судом оголошено перерву до 27.05.2009р., для надання можливості позивачу підготувати письмові заперечення на відзив відповідача.

          25.05.2009р. судом одержано письмові заперечення позивача на відзив відповідача.

          27.05.2009р. судом одержано клопотання від позивача про відкладення розгляду справи, у зв’язку з необхідністю подання нових доказів.

          У судовому засіданні 27.05.2009р. клопотання судом задоволено.

          У судовому засіданні 27.05.2009р. судом оголошено перерву до 10.06.2009р.

          10.06.2009р. судом одержано заяву від позивача про зміну підстав позову, а саме, позивач просить суд визнати недійсним договір №48-08 від 03.11.2008р. про передання виключних майнових прав на знак, посилаючись на те, що договір укладено між пов’язаними особами, відповідно його ціна не може бути нижчою, а повинна відповідати рівню звичайних цін, які визначаються згідно Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Проте, об’єкт за спірним договором був проданий за заниженою ціною, в порушення інтересів позивача. На час укладення оспорюваного договору позивач не знав реальну ринкову вартість відчужуваного майна, відповідно уклав договір під впливом помилки щодо дійсної ринкової вартості відчужуваного майна.

          У судовому засіданні 10.06.2009р. заява про зміну підстав позову прийнята судом до розгляду.

          У зв’язку з неявкою у судове засідання представника відповідача та для надання можливості відповідачу підготувати відзив на змінені позовні вимоги, розгляд справи 10.06.2009р. відкладено.

          16.06.2009р. судом одержано супровідний лист від позивача із копією протоколу загальних зборів позивача від 11.06.2009р. №ПЧ-02/09.

          17.06.2009р. судом одержано письмові пояснення від позивача щодо пов’язаності позивача та відповідача на момент укладення договору №47-08 у розумінні п. 1.26. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

          23.06.2009р. судом одержано відзив від відповідача, з урахуванням змінених позивачем підстав позову, у якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, з підстав, наведених у відзиві.

          У судовому засіданні 23.06.2009р. представник позивача повідомив суд, про те, що 23.06.2009р. позивачем через канцелярію суду подано клопотання про об’єднання справ №20/123 та №20/95 в одне провадження, у зв’язку з тим, що обидві справи мають однакові сторони, підстави позовів, докази, позовні вимоги та їх правове обґрунтування.

          Оскільки дане клопотання передається на розгляд судді за резолюцією керівництва суду, проте, станом на час судового засідання  23.06.2009р. клопотання про об’єднання справ №20/123 та №20/95 в одне провадження у матеріалах справи №20/95 відсутнє, відповідно не може бути розглянуто судом у судовому засіданні 23.06.2009р., судом оголошено перерву до 30.06.2009р.

          26.06.2009р. судом одержано заперечення від позивача на відзив відповідача.

          У судовому засіданні 30.06.2009р. суд відмовив у задоволенні клопотання позивача про об’єднання справ №20/123 та №20/95 в одне провадження, оскільки сумісний розгляд вимог у справах №20/123 та №20/95 перешкоджатиме з’ясуванню прав та взаємовідносин сторін та суттєво утруднить вирішення спору.

          У судовому засіданні 30.06.2009р. судом оголошено перерву до 07.07.2009р., з метою виготовлення повного тексту рішення по справі.

          Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників сторін, оглянувши у судовому засіданні оригінали документів, суд, -

ВСТАНОВИВ:

03.11.2008р. між позивачем, як володільцем права інтелектуальної власності на знаки, та відповідачем, як правонаступником,  укладено договір №47-08 про передання виключних майнових прав на знак, відповідно до умов якого володілець, усвідомлюючи всі наслідки своїх дій, заявляє, що передає (відчужує)  майнові права на знак що охороняється свідоцтвом України №98363, стосовно всього переліку товарів і послуг 39 класу МКТП, для яких він зареєстрований, на користь правонаступника.

Відповідно до п. 2.2 договору  під переданням (відчуженням) у цьому договорі розуміється перехід до правонаступника всіх майнових прав на знак, що буде підтверджено державною реєстрацією факту передання виключних майнових прав на знак, шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг. Внаслідок такого передання володільцем виключних майнових прав стає Правонаступник. При цьому володілець позбавляється права використовувати знак у будь-який спосіб та передавати аналогічні майнові права на знак іншим особам.

Згідно з п. 2.3 договору правонаступник бере на себе зобов’язання прийняти означені вище майнові права на знак та виплатити за це узгоджену сторонами ціну, що означена як ціна прав за Договором.

За передання майнових прав за цим договором правонаступник сплачує володільцю винагороду  в сумі 2400,00 грн.  в т. ч. ПДВ у розмірі 400,00грн. (п. 3.1 договору).

Як зазначає позивач, після укладення спірного договору учасником позивача прийнято рішення №ПЧ-06/08/1 від 21.11.2008р. щодо непогодження та не надання наступного схвалення оспорюваного договору як такого, що порушує права та охоронювані законом інтереси власника.

Позивач вважає, що існують правові підстави визнати укладений договір №47-08 недійсним, як такий, що суперечить чинному діючому законодавству, а саме, суперечить вимогам Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», оскільки об’єкт за договором був проданий за заниженою ціною, в порушення інтересів власника позивача; договір №47-08 укладений під впливом помилки щодо дійсної ринкової вартості відчужуваного майна (с. 229 ЦК України). Враховуючи наведені підстави, позивач просить суд визнати договір №47-08 від 03.11.2008р., укладений між сторонами спору, недійсним.

У відзиві відповідач заперечив проти позову (з урахуванням зміни підстав позову) та просить суд у задоволенні позовних вимог відмовити, оскільки  при укладенні спірного договору не було допущено помилки, яка відповідно до ст. 229 ЦК України  може стати підставою для визнання даного правочину недійсним; при укладанні спірного договору не були порушені вимоги Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»щодо звичайний цін, які мають застосовуватися при укладенні договорів між пов’язаними особами; при укладанні спірного договору не були порушені положення Статуту позивача щодо надання згоди  Спостережною радою на відчуження майна товариства.

Дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, суд приходить до висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог та відмовляє у їх задоволенні, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства та організації мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.    

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

Позивач звернувся до суду про визнання договору №47-08 від 03.11.2008р. недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України також передбачено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Зобов’язання, відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України та ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, можуть виникати, зокрема, із договорів та інших правочинів.

Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України, передбачено, що відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 ст. 638 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору, відповідно до ч. 2 ст. 180 Господарського кодексу України, є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно ч. 3 ст. 180 Господарського кодексу України, при укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 632 Цивільного кодексу України, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни, які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

У ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зазначено, що зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203 ЦКУ); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203 ЦКУ); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203 ЦКУ).

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається, зокрема на те, що укладений договір суперечить вимогам Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», оскільки об’єкт за договором був проданий за заниженою ціною, в порушення інтересів власника позивача. Позивач зазначає, що позивач та відповідач є пов’язаними особами, відповідно ціна договору щодо продажу товарів (робіт, послуг) між пов’язаними особами повинна відповідати п. 7.4.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а  саме, продаж товарів повинен відбуватися за цінами не меншими за звичайні ціни на такі товари, що діяли на дату такого продажу.

Твердження позивача про те, що позивач та відповідач є пов’язаними особами, згідно п. 1.26. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», суд вважає необґрунтованим, з огляду на наступне.

Відповідно до п. 1.26. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»до пов’язаних осіб віднесено юридичну особу, яка здійснює контроль над платником податку, або контролюється таким платником податку, або перебуває під спільним контролем з таким платником податку. Під здійсненням контролю даний пункт встановлює володіння безпосередньо або через більшу кількість пов’язаних фізичних чи юридичних осіб найбільшою часткою (паєм, пакетом акцій) статутного фонду платника податку, або управління найбільшою кількістю голосів у керівному органі такого платника податку, або володіння часткою (паєм, пакетом акцій), не меншою 20 відсотків від статутного фонду платника податку.

Судом встановлено, що відповідачу був наданий дозвіл на набуття контролю (концентрація) над позивачем шляхом створення ситуації, за якої більше половини посад членів ради відповідача та спостережної ради позивача обіймають одні й ті ж самі особи: громадянин України Спілка О.В., громадянин Казахстану Айжулов А.Т., громадянин Росії Тимінський О.І. рішенням Антимонопольного комітету від 04.11.2008р. № 786-р., тобто після підписання між позивачем та відповідачем оспорюваного договору №25-08 від 20.10.2008р.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що на момент укладення спірного договору позивач та відповідач не були пов’язаними особами в розумінні п. 1.26. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Крім того, посилання позивача на норми податкового законодавства є необґрунтованим, оскільки зазначені норми встановлюють правила оподаткування господарських операцій між пов’язаними особами, а не регулюють цивільні правовідносини між цими суб’єктами.

За таких обставин, суд дійшов висновку про необґрунтованість вимог позивача про визнання договору №47-08 від 03.11.2008р. недійсним, у зв’язку з його невідповідністю вимогам закону, а саме, Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач також посилається на те, що спірний договір укладений під впливом помилки щодо дійсної ринкової вартості відчужуваного майна (ст. 229 ЦК України), у зв’язку з чим суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 229 Цивільного кодексу України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Так, під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повинна мати суттєве значення, зачіпати природу угоду або такі якості її предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. Помилка в мотивах угоди, а також неправильна уява про норму права не підпадають під ознаки зазначеної статті Цивільного кодексу України (п. 13 Роз’яснення Вищого арбітражного суду від 12.03.1999р. №02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із визнанням угод недійсними»).

Позивач зазначає про те, що при укладення спірного договору позивач помилявся щодо ринкової вартості майна,  а саме, вартості знаку для товарів і послуг, що був переданий відповідачу за спірним договором. Про дійсну вартість зазначеного майна позивач дізнався лише після одержання Звіту про оцінку майна –нематеріального активу у вигляді торгівельної марки Max-Well станом на 20.11.2008р., відповідно до якого ринкова ціна всіх торговельних марок Max-Well складає 1 135 523грн.

Ознайомившись із наданим позивачем Звітом про оцінку майна, суд зазначає, що відповідно до додатку №7 до Звіту зазначено, що ринкова вартість всіх торгівельних марок Max-Well визначена із застосуванням витратного підходу, у зв’язку із ненаданням замовником (позивачем у справі) даних, які б дозволили застосувати дохідний підхід.

Згідно п. 2.23 Наказу Фонду державного майна України від 25.06.2008р. №740 «Про затвердження методики оцінки майнових прав інтелектуальної власності» витратний підхід застосовується для оцінки тих об’єктів оцінки, які виникають на створені самим правоволодільцем об’єкти права інтелектуальної власності і для яких на дату оцінки не існує активного ринку (науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки, програмні продукти спеціального призначення та інші).

Тобто, при визначення вартості торговельних марок, суб’єкт оціночної діяльності виходив із документально підтверджених даних, наданих позивачем, щодо витрат, які поніс позивач на створення зазначених об’єктів права інтелектуальної власності. При цьому дослідження ринку суб’єктом оціночної діяльності не проводилось та не встановлювалось, який дохід отримує або може отримати юридична особа, якій належать зазначені об’єкти інтелектуальної власності.

Таким чином, зазначене спростовує твердження позивача про те, що позивач помилявся у ринковій вартості об’єкту права інтелектуальної власності, який відчужений за спірним договором, оскільки позивач знав або повинен був знати, з огляду на наявні у нього документи, які витрати були понесені ним на створення та впровадження відчуженого об’єкту інтелектуальної власності.

Не має правового значення помилка, допущена при розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства чи незнання закону однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним (зазначається позиція узгоджується із позицією Верховного Суду України, яка викладена у листі від 24.11.2008р. "Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

За наведених обставин, суд дійшов до висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог щодо визнання спірного договору недійсним, у зв’язку із укладенням договору під впливом помилки щодо дійсної ринкової вартості відчужуваного майна.

У заяві про зміну підстав позову позивач також зазначає, що після укладення спірного договору учасником позивача прийняте рішення №ПЧ-06/08/1 від 21.11.2008р. щодо непогодження та не надання наступного схвалення оспорюваного договору як такого, що порушує права та охоронювані законом інтереси власника.

Проте, у даному випадку мова іде не про згоду на укладання, а про затвердження договору після його укладання. Сам про собі факт незатвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання його недійсним.

Враховуючи вищевикладене, суд визнає позовні вимоги необґрунтованими та відмовляє у їх задоволенні.

Підстави визнання недійсним спірного договору, які викладені у позовній заяві не досліджувались судом при прийнятті рішення, оскільки в процесі розгляду справи позивач змінив підставу позову та виклав позовну заяву у іншій редакції.

Відповідно до ст. 49 ГПК України, при відмові в позові витрати по сплаті державного мита розмірі 85,00 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 118,00 грн. покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

                                                        ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом 10 днів з дня його прийняття.