ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ
справа № 5020-2/043 |
ПОСТАНОВА
і м е н е м У к р а ї н и
"02" липня 2009 р. 11:30 м. Севастополь
Господарський суд міста Севастополя в складі:
судді Шевчук Н.Г.,
при секретері Міжуй Є.А.
За участю представників сторін:
прокурор - Шульга А.М., посвідчення №574 від 18.11.2008, прокуратура м. Севастополя;
позивач - Кухаренко В.М., довіреність № 04-03 від 08.01.2009, Севастопольське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів;
відповідач –не з’явився, Державне комунальне підприємство “Севміськводоканал”
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Севастополі справу
За адміністративним позовом Прокурора Гагарінського району міста Севастополя
(99014, м.Севастополь, вул.Корчагіна, 16)
в інтересах держави в особі Севастопольського міського відділення Фонду соціального
захисту інвалідів (99011, м.Севастополь, вул.Гоголя, 20-А)
до Державного комунального підприємства “Севміськводоканал”
(99011, м.Севастополь, вул.Адм.Октябрьського, 4)
про стягнення адміністративно-господарських санкцій у сумі 461158,00 грн.,
СУТЬ СПОРУ:
Прокурор Гагарінського району міста Севастополя в інтересах держави в особі Севастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернувся до господарського суду міста Севастополя з позовною заявою до державного комунального підприємства “Севміськводоканал” про стягнення адміністративно-господарських санкцій у сумі 461157,71 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем порушені вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.1991 № 875-ХІІ щодо оплати адміністративно-господарських санкцій у сумі 461157,71 грн. за непрацевлаштування у 2007 році відповідної кількості інвалідів.
Відповідач у відзиві на позовну заяву позовні вимоги не визнає з посиланням на те, що ним у 2007 році атестовано 64 робочих місця для інвалідів, що відповідає встановленому нормативу, та вчинялись всі інші дії щодо працевлаштування інвалідів.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, заслухавши представників сторін та прокурора, суд
ВСТАНОВИВ:
Відповідно до звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів (форма №10-ПІ) за 2007 рік, наданого відповідачем позивачу, середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу підприємства відповідача складала 1555 осіб, норматив для працевлаштування інвалідів склав 62 робочих місця, однак, в тому ж звіті вказано, що фактично упродовж 2007 року відповідачем працевлаштовані 33 інваліди; середньорічна заробітна плата штатного працівника на підприємстві складала 15902,00 грн.
За твердженням позивача, фактично середньооблікова кількість працюючих інвалідів у позивача була меншою, ніж встановлено нормативом на 29 одиниць.
За недотримання нормативу робочих місць по кількості працюючих інвалідів позивачем нараховані відповідачу адміністративно-господарські санкції в сумі 461158,00 грн.
Звітами про наявність вакансій (форма 3-ПН) відповідач повідомляв Севастопольський міський центр зайнятості про наявність вакантних посад із зазначенням, що ці вакансії призначені для працевлаштування інвалідів (а.с.44-67).
Крім того, листами від 02.04.2007, 01.06.2007, 11.09.2007 (а.с. 68-73) відповідач повідомляв позивача про наявність робочих місць для інвалідів та просив направити кандидатів для працевлаштування на вказаних у листах посадах.
Суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню, з урахуванням наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.
Згідно зі статтею 8 Закону державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я України та органами місцевого самоврядування України.
Відповідно до пункту 1 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 №1434, Фонд соціального захисту інвалідів (далі - Фонд) є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінпраці та підпорядковується йому.
Згідно з пунктом 9 цього ж Положення для реалізації покладених на Фонд завдань за погодженням з Мінпраці утворюються територіальні відділення Фонду в межах граничної чисельності його працівників. Положення про територіальні відділення затверджує директор Фонду.
За змістом статті 20 Закону Фонд соціального захисту інвалідів, його відділення мають право захищати свої права та законні інтереси, у тому числі, в суді. Тобто, саме Фонду соціального захисту інвалідів надано право на стягнення адміністративно-господарських санкції за недодержання законодавчо встановленого нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Позивач в позовній заяві посилається на порушення відповідачем частини першої статті 19 Закону щодо недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
У частині першій статті 19 Закону (в редакції, чинній з 01.01.2006) визначено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Відповідачем на виконання вимог Закону було подано позивачу звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2007 рік (форма № 10-ПІ), що підтверджується матеріалами справи і не заперечується представником позивача.
Згідно зі звітом про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2007 рік (форма № 10-ПІ) на підприємстві відповідача норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів становить 62 особи. Згідно цього ж звіту у 2007 році середньооблікова кількість штатних працівників на підприємстві, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, становила 33 особи.
Відповідно до частини третьої статті 18 Закону (в редакції, чинній з 18.03.2006) підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до наказу Міністерства праці та соціальної політики України "Про затвердження форм звітності та інструкцій щодо їх заповнення" № 420 від 19.12.2005 формою звітності про наявність вакантних місць на підприємстві є форма № 3-ПН "Звіт про наявність вакансій", яка подається підприємствами щомісячно до державної служби зайнятості.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем систематично надавалася державній службі зайнятості відповідна інформація щодо виділення та створення на підприємстві робочих місць для працевлаштування інвалідів шляхом подання Звітів про наявність вакансій (форма № 3-ПН) до Севастопольського міського центру зайнятості станом на 25.12.2007, 25.11.2007, 25.10.2007, 25.09.2007, 28.08.2007, 25.07.2007, 25.06.2007, 25.05.2007, 25.04.2007, 25.03.2007, 25.02.2007, 25.01.2007 (а.с.44-67), в яких відповідачем зазначені вакансії для працевлаштування інвалідів, а також подавався позивачу щорічний звіт за формою № 10-ПІ.
Відповідно до частини третьої статті 19 Закону (в редакції, чинній з 01.01.2006) підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Згідно з частиною першою статті 18 Закону (в редакції, чинній з 18.03.2006) забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
З наведених норм статей 18, 19 Закону вбачається, що підприємства здійснюють самостійно працевлаштування інвалідів, але виходячи з вимог статті 18 Закону.
У статті 18 Закону зазначено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування здійснюється двома шляхами:
- безпосереднє звернення інваліда до підприємства;
- звернення інваліда до державної служби зайнятості (з подальшим його направленням на підприємство, на якому є відповідні вакансії).
Отже, стаття 18 Закону не встановлює правил, за якими підприємство було б зобов’язано самостійно здійснювати пошук інвалідів для їх працевлаштування на своєму підприємстві.
У частині третій статті 18 Закону (в редакції, чинній з 18.03.2006) чітко визначено зобов'язання підприємства, що використовує найману працю:
- виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством,
- надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів,
- звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Позивач, посилаючись на порушення з боку відповідача правил господарської діяльності, встановлених Законом, не надав суду доказів того, що підприємством відповідача не виділено та не створено робочі місця для працевлаштування інвалідів, або ж про факти відмови у працевлаштуванні з боку підприємства відповідача за зверненням інваліда до відповідача чи за направленням державної служби зайнятості.
З матеріалів справи та пояснень представників сторін вбачається, що інваліди на підприємство для працевлаштування не направлялися ні державним органом зайнятості, ні позивачем.
Відповідно до Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314, що діяло до 31.01.2007, втратило чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 № 70, робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації (далі - підприємство) незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда.
Робочим місцем інваліда може бути:
- звичайне робоче місце, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використано для його працевлаштування;
- спеціалізоване робоче місце інваліда - робоче місце, обладнане спеціальним технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроями для праці інваліда залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії (МСЕК), професійних навичок і знань інваліда. Це робоче місце може бути створено як на виробництві, так і вдома.
Робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.
Таким чином, оскільки створення робочого місця здійснюється при наявності особи відповідної категорії, так як конкретні вимоги відносно робочого місця встановлені в його індивідуальній програмі реабілітації, робоче місце є створеним, якщо воно введено в дію шляхом працевлаштування інваліда, а не утворено фізично.
Відповідно до акту комісії з атестування робочих місць для інвалідів від 20.12.2005 (а.с.85-88), відповідачем створені 59 робочих місць для інвалідів.
Аналіз положень Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" дає підстави зробити висновок про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця.
Статтею 19 Закону передбачено, що керівники підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, у разі незабезпечення виконання нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів, неподання Фонду соціального захисту інвалідів звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.
Отже, сам факт відсутності на підприємстві працевлаштованих інвалідів, ще не є безспірною ознакою наявності відповідальності відповідача, яка могла настати лише у випадку невчинення останнім прямо передбачених законодавством заходів.
Оскільки відповідач вчинив всі передбачені чинним на момент виникнення спору законодавством заходи, спрямовані на працевлаштування інвалідів на своєму підприємстві, тому Севастопольське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів не має правових підстав накладати адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для інвалідів.
Частиною четвертою статті 19 Господарського кодексу України передбачено, що органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.
Згідно зі статтями 216-218 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
До суб'єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.
Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Статтею 614 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Згідно зі статтею 238 Господарського кодексу України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.
Види адміністративно-господарських санкцій передбачені статтею 239 Господарського кодексу України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов'язкових платежів); застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання; скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання; інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.
Статтею 241 Господарського кодексу України встановлено, що адміністративно-господарський штраф - це грошова сума, що сплачується суб'єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності.
Перелік порушень, за які з суб'єкта господарювання стягується штраф, розмір і порядок його стягнення визначаються законами, що регулюють податкові та інші відносини, в яких допущено правопорушення.
Таким чином, позивачем не доведено, що відповідачем порушені встановлені правила здійснення господарської діяльності.
Аналогічна позиція викладена у постановах Вищого адміністративного суду України від 26.09.2007 по справі № 20-4/118, від 06.11.2007 по справі № 20-4/183, від 31.10.2007 по справі № 20-9/179.
За таких обставин суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій в сумі 154558,88 грн. є необґрунтованими та неправомірними, у зв’язку з чим позов задоволенню не підлягає.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 69-72, 79, 94, 98, 150, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення постанови заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції або в порядку частини 5 статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана в строк, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.
Суддя Н.Г. Шевчук
Постанова складена та підписана
в порядку ч. 3 ст. 160 КАС України
07.07.2009.
Розсилка:
1. Прокуратура міста Севастополя
(99011, м.Севастополь, вул.Павліченко, 1)
2. Прокуратура Гагарінського району міста Севастополя
(99014, м.Севастополь, вул.Корчагіна, 16)
3. Севастопольське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів
(99011, м.Севастополь, вул.Гоголя, 20-А)
4. ДКП “Севміськводоканал”
(99011, м.Севастополь, вул.Адм.Октябрьського, 4)
5. Справа