КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 825/3571/15-а Головуючий у 1-й інстанції: Кашпур О.В.

Суддя-доповідач: Гром Л.М.

У Х В А Л А

Іменем України

23 грудня 2015 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого-судді - Гром Л.М.;

суддів - Бєлової Л.В.,

Міщука М.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_5 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2015 року у справі за позовом громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_5 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання неправомірним рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2015 року в задоволенні позову громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_5 відмовлено.

Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції позивач звернувся до Київського апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій просить ухвалене у справі судове рішення скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

У судове засідання сторони не з'явилися, причини неявки сторін суду невідомі, про розгляд справи були повідомлені належним чином.

Відповідно до ч.4 ст.196 КАС України неприбуття в судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.

У зв'язку з неявкою в судове засідання всіх осіб, які беруть участь в справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, відповідно до ч.1 ст.41 КАС України, не здійснюється.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши за матеріалами справи наведені у апеляційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_5 (1982 року народження), є громадянином Афганістану, в березні 2015 року прибув до України без документів з метою залишитися на постійне проживання в України.

Позивач 03.08.2015 написав заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 42-46). У своїй заяві позивач зазначив, що причиною виїзду з Ісламської Республіки Афганістан є небезпека з боку колишнього партнера по бізнесу, який входить до складу ісламського угрупування «Талібан» та те, що загальна ситуація в Афганістані є небезпечною. До Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області заява надійшла 05.08.2015 року (а.с. 30).

Управлінням міграційної служби України в Чернігівській області заява позивача була прийнята до розгляду.

Головним спеціалістом Сектору у справах біженців та соціальної інтеграції відділу у справах іноземців, ОБГ та протидії нелегальній міграції УДМС України в Чернігівській області Федоренко Т.Л. 26.08.2015 року був складений висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, по справі № 2015 CN 0036 громадянина Афганістану ОСОБА_5, згідно якого останній вважає за доцільне відмовити громадянину Ісламської Республіки Афганістану ОСОБА_5 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, на підставі частини 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, у якої відсутні умови, зазначені у пунктах1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону (а.с. 57-61).

За результатами розгляду матеріалів справи позивача, відповідачем було прийнято наказ від 26.08.2015 № 126 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Ісламської Республіки Афганістану ОСОБА_5 1982 року народження, біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, у якої відсутні умови, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 цього Закону (а.с. 62).

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з наступних мотивів, з чим погоджується і колегія суддів.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 цього Закону, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Згідно ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Як вбачається з матеріалів справи, при проходженні співбесіди та заповнення реєстраційного листа та анкети-заяви позивач зазначив, що він не був членом жодної релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігійною чи гендерною ознаками не зазнавав (а.с. 37-38, 43-46, 50-54).

Також, необхідно зазначити, що перебуваючи в Україні з березня 2015 позивач звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тільки 03.08.2015 та лише після затримання 17.06.2015 року співробітниками БЗПТЛ Оболонського РУ ГУ МВС України та 10 мобільного прикордонного загону Деснянського РВ ГУ ДМС України під час проведення операції за умовною назвою «Кордон», під час якої було виявлено що позивач знаходився в АДРЕСА_1 без документів, що підтверджується постановою Деснянського районного суду м. Києва від 24.06.2015 року, якою громадянина Ісламської Республіки Афганістану ОСОБА_5 примусово видворено за межі України. Зазначене ставить під сумнів реальність побоювань переслідування та намір позивача отримати в Україні статус біженця.

При цьому, позивачем не була доведена поважність причин неподання заяви про міжнародний захист відразу після прибуття.

Крім того, позивачем в позовній заяві не надано жодних конкретних фактів його особистого переслідування або погрози переслідування в країні свого постійного проживання, а також жодного достовірного документа на підтвердження цих фактів.

З анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та протоколу співбесіди, наявного в матеріалах справи, суд вважає, що державні органи та політичні, релігійні, військові, етнічні, громадські організації не загрожували життю позивача, він ніколи не був членом жодної релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігійною чи гендерною ознаками не зазнавав, а тому не може вважатися жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість оскаржуваного наказу про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи наведені вище обставини, підстав для задоволення апеляційної скарги судова колегія не вбачає.

Отже, судова колегія визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, враховуючи відповідні правові норми та встановлені обставини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про застосування статті 200 КАС України.

Керуючись статтями 195, 196, 200, 205, 206 КАС України, суд,

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_5 - залишити без задоволення.

Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2015 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст.212 КАС України.

Головуючий:

Судді:

Головуючий суддя Гром Л.М.

Судді: Бєлова Л.В.

Міщук М.С.