Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська

м. Дніпропетровськ, вул.Паторжинського, 18-А, 49044, (056) 713-58-29

справа № 2-9037/2010

Р І Ш Е Н НЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 жовтня 2010 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

У складі:

головуючого судді - Башмакова Є.А.,

при секретарі - Куляба Ю.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання кредитного договору недійсним, -

В С Т А Н О В И В:

У провадженні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання кредитного договору недійсним.

В обґрунтування своїх вимог позивач у позовній заяві посилався на те, що 23 травня 2006 року між ним та відповідачем був укладений кредитний договір № DNP0GK00000031, відповідно до умов якого, банк зобов’язався надати йому 25 000, 00 доларів США для придбання нерухомого майна , а саме квартири. Згідно з умовами вказаного договору відповідач надав позивачу кредит у розмірі 25 000, 00 доларів США, які він змушений був конвертувати в гривню, в результаті чого отримав 145 389.00 гривень, щоб мати змогу використати їх за цільовим призначенням, зазначеним в договорі. Позивач визначив даний договір таким, що укладений внаслідок обману, суть якого полягає в тому, що замість необхідної йому гривні, відповідач надав йому кредит в іноземній валюті - доларах США, при цьому, пояснивши, що вони (грошові кошти) є лише засобом обміну на гривню. У своїй заяві позивач також зазначив, що спірний договір суперечить вимогам ст. 524 Цивільного кодексу України, згідно змісту якої зобов’язання має бути виражене виключно у гривні, а іноземна валюта може використовуватися лише як еквівалент гривні. Відтак, позивач вважає, що відповідач надав йому банківську послугу неналежної якості, у зв’язку з чим просить суд визнати недійсними кредитний договір № DNP0GK00000031 від 23 травня 2006 року, як укладений з використанням нечесної підприємницької практики та внаслідок обману, та договір іпотеки № DNP0GK00000031 від 23 травня 2006 року, також позивач просить стягнути з відповідача на його користь 39 167,24 дол. США

У судовому засіданні представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав та наполягав на їх задоволенні у повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні позов не визнала, надала суду заперечення на позов, просила суд у задоволенні позову відмовити.

Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали даної цивільної справи, суд приходить до наступного висновку з таких підстав.

Судом встановлено, що 23 травня 2006 року між сторонами був укладений кредитний договір №DNP0GK00000031, відповідно до п. 1.1 якого позивач отримав кредит у вигляді непоновлюваної лінії у розмірі 25 000,00 доларів США з кінцевим терміном повернення - 20 травня 2021 року, що підтверджується копією даного договору, наявного в матеріалах справи

Судом також встановлено, що 23 травня 2006 року між сторонами був укладений договір іпотеки №DNP0GK00000031, предметом якого, є надання іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна з метою забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_1 за вищевказаним кредитним договором перед іпотекодержателем, в силу чого іпотекодержатель має право в разі невиконання позичальником (ОСОБА_1П.) зобов’язань, забезпечених іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця.

Кредитний договір передбачає, що кредит видається позивачу в іноземній валюті – доларах США, та розрахунки між ним та відповідачем мають здійснюватися в тій самій валюті. Гроші в іноземній валюті були видані позивачу для придбання нерухомого майна, тобто для розрахунків цими грошима в іноземній валюті на території України.

У судовому засіданні також встановлено, що у відповідності до вимог ст. 203 Цивільного кодексу України при укладенні кредитного договору та договору іпотеки були дотримані всі передбачені діючим законодавством істотні умови договору, котрі були обумовлені згодою сторін, як узгоджені сторонами, так і прийняті ними. Окрім того, на момент укладення цих договорів обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення відповідало їхній внутрішній волі, було вільним, що підтверджується власноручними підписами учасників правочину та печаткою фінансової установи.

Крім того, у анкеті-заяві позичальника від 23 травня 2006 року, копія якої міститься в матеріалах справи, позивач власноручно зазначив, що він «ознайомлений та згодний з умовами кредитування, які були йому надані у письмовій формі». Своїм підписом у анкеті-заяві позивач також підтвердив факт надання йому повної інформації про умови кредитування, власноручно зазначив дату ознайомлення з вказаною інформацією. Згадана заява також засвідчена підписами кредитного експерта, начальника відділу та уповноваженого керівника ПАТ КБ «ПриватБанк».

Правовідносини, які виникли між сторонами урегульовані нормами Цивільного кодексу України, умовами укладеними між сторонами кредитного договору №DNP0GK00000031 від 23 травня 2006 року та договором іпотеки №DNP0GK00000031 від 23 травня 2006 року.

Одним із загальних принципів цивільного законодавства, який знайшов своє втілення у ст.ст. 3, 627 ЦК України, є принцип свободи договору, що у собі розуміє вільний вибір контрагента та вільне визначення сторонами умов договору, де фіксуються взаємні права та обов’язки учасників, з урахуванням вимог діючого Кодексу, інших актів цивільного законодавства знайшов своє втілення.

За кредитним договором та відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу (ЦК) України банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

У відповідності до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 629 ЦК України, договір є обов’язковим для виконання сторонами.

У відповідності до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отримуючи кредит в іноземній валюті, позивач не пред'явив до відповідача вимог щодо зміни умов кредитування, порядку та строків сплати кредиту чи недійсності укладення договору. Зазначені умови кредитного договору є суттєвими і оговорені (погоджені сторонами) в самому договорі. Згідно частини 1 ст. 215 та ст.217 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1-3, 5 ст.203 ЦК (а саме зміст правочину не може суперечити вказаному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати внутрішній волі, а також правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені). Як вбачається із матеріалів справи при укладанні та підписанні договору вимоги законодавства було додержано та виконано, його форма та зміст відповідають положенням ст. 203 ЦК України.

Згідно зі статтею 192 ЦК України до грошових коштів – платіжних засобів, які використовуються на території України, окрім грошової одиниці України - гривні, віднесено також іноземну валюту. Відповідно до ч. 2 ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Отже, у кредит можуть бути надані, згідно вимог Цивільного кодексу України, грошові кошти як в національній одиниці України – гривні, так і в іноземній валюті, що виступатиме предметом зобов'язання.

Нормативно-правовим актом, який встановлює режим здійснення валютних операцій на території України є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» №15-93 від 19.02.1993 року.

Відповідно до ст. 1 даного Декрету під валютними операціями розуміють, зокрема, операції пов'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності.

Таким чином, норми Декрету відокремлюють операції пов'язані з використанням валютних цінностей як засобу платежу та операції з передаванням заборгованостей, та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності.

Статтею 5 Декрету встановлено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Згідно з ч. 4 ст. 5 дійсного Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії потребують відповідно до вказаної статті, зокрема, такі операції: - надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Диспозиція норми п. «в» ч. 4 ст. 5 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачає спеціальну умову, за якої валютна операція вимагатиме отримання індивідуальної ліцензії, а саме якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Відповідно до чинного законодавства України межі таких термінів та сум не встановлені. Тому у випадку, коли в період дії режиму валютного регулювання діючим законодавством буде встановлено межі за термінами та сумами таких кредитів, то лише після набрання чинності відповідним нормативно-правовим актом вказані операції вимагатимуть отримання індивідуальної ліцензії.

Відповідно до листа Національного банку України N 13-210/7871-22612 від 07 грудня 2009 року вимоги або будь-які обмеження щодо граничного розміру сум і строків повернення кредитів в іноземній валюті, залучених або наданих резидентами України, чинним законодавством не встановлено, на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті. В силу викладеного, здійснення резидентами операцій з одержання або надання кредитів в іноземній валюті не вимагає наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Вказаний лист не є нормативним-правовим актом, але на підставі нього належить встановити відповідні юридичні факти - про відсутність регулювання законодавством України питання меж здійснення кредитування в іноземній валюті за строками та за сумами.

Відповідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Отже, здійснювані на даний час банком операції з надання кредитів в іноземній валюті у будь-яких сумах та на будь-який строк відповідно до п. «в» ч. 4 ст. 5 Декрету не вимагають отримання індивідуальної ліцензії Національного банку.

Погашення клієнтом банку кредитного зобов'язання в іноземній валюті не вимагає отримання ним чи іншим учасником операції індивідуальної ліцензії Національного банку також з огляду на те, що така операція не є тією операцію, що передбачає використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. Оскільки у даному випадку відбувається виконання саме грошового зобов'язання, предметом якого є валютні цінності, надані в кредит. Виконання зобов'язань з повернення кредиту, предметом яких є валютні цінності, як наводилось вище положеннями Декрету, відрізняються вимогами вказаного нормативно-правового акту від операцій пов'язаних з використанням іноземної валюти як засобу платежу, тому відсутність у ч. 4 ст. 5 Декрету вимог щодо ліцензування Національним Банком операцій з погашення зобов'язань, предметом яких є валютні цінності, виключає підстави вимагати індивідуальної ліцензії Національного банку для погашення кредиту, виданого в іноземній валюті.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк, крім перелічених у частині першій цієї статті операцій, має право здійснювати операції з валютними цінностями. На здійснення операцій, визначених пунктами 1 - 4 частини другої статті 47 цього Закону надає дозвіл Національний банк України.

Згідно п. 2.3. глави 2 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого Постановою Правління Національного банку України № 275 від 17 липня 2001 р., за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку, банки мають право залучати та розміщувати іноземну валюту на валютному ринку України.

Дозвіл на право здійснення операцій з валютними цінностями, що діє на даний момент, видано ПАТ КБ "ПриватБанк" за номером 22-3 від 21 вересня 2009 року (до зміни найменування банку – з ЗАТ КБ «ПриватБанк» на ПАТ «КБ «ПриватБанк» діяла банківська ліцензія № 22 від 04 грудня 2001 року та дозвіл на право здійснення операцій з валютними цінностями за № 22-2 від 29 липня 2003 року. У додатку до дозволу № 22-3 від 21 вересня 2009 року до переліку операцій, які має право здійснювати ПАТ КБ «ПриватБанк» включено, зокрема, право залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України. Вказана у дозволі валютна операція в повній мірі відповідає характеру укладених з клієнтом додаткових угод, в якій валютою кредитування є саме іноземна валюта.

Крім того, з урахуванням частини 1 ст. 524 ЦК України, відповідно до якої зобов'язання має бути виражене в гривні, позивач не прийняв до уваги наявність положень ч. 2 ст. 524 ЦК України, відповідно до яких сторони в договорі мають право визначати грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Згідно положень ч. 1 ст. 215 та ст. 217 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1-3, 5 ст.203 ЦК, а саме зміст правочину не може суперечити вказаному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати внутрішній волі, а також правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.

Як вбачається із матеріалів справи при укладанні та підписанні договорів вимоги законодавства було додержано та виконано, його форма та зміст відповідають положенням ст. 203 ЦК України, що виключає можливість визнання даного правочину недійсним.

У відповідності до ч.3 ст.10 та до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі, і щодо яких у сторін виник спір. Згідно ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.  

Оцінюючи усі докази, які були досліджені судом у судовому засіданні у їх сукупності, виходячи з того, що позивач, укладаючи зазначені договори, погодився зі всіма викладеними у них умовами, в тому числі надав згоду на несення саме позичальником усіх валютних ризиків під час виконання зобов’язань, суд вважає вимоги позивача такими, що не підлягають задоволенню у повній мірі у зв’язку з викладеними вище обставинами.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 19 Конституції України, ст. 192, ст.ст. 203, 215, 217, ч. 1, 2 ст. 524, 1054 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 60, 212, 213, 215 ЦПК України,

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання кредитного договору недійсним, – відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська шляхом подання апеляційної скарги протягом 10 днів з дня проголошення рішення.

Суддя : Є.А. Башмаков