ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" грудня 2011 р.                               Справа № 2a-3940/11/0970

м. Івано-Франківськ

          Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі:

          головуючого –судді Мигалюка Ю.В.

          секретаря Цюпа У.Л.

          за участю сторін:

          представника позивача: ОСОБА_1,

          представників відповідача: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

          розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Івано-Франківську в приміщенні суду адміністративну справу за позовом Фірми «Назіс»до Коломийської об’єднаної державної податкової інспекції про скасування податкового повідомлення –рішення №0000992310 від 21.10.2011 року, –

ВСТАНОВИВ:

          22.11.2011 року Фірма «Назіс»звернулася до суду з адміністративним позовом до Коломийської ОДПІ про скасування податкового повідомлення –рішення №0000992310 від 21.10.2011 року.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав, суду пояснив, що 18.10.2011 року Коломийською ОДПІ була проведена документальна позапланова перевірка Фірми «Назіс»щодо документального підтвердження господарських відносин з платником податків ТзОВ «АВ СКАЙТ». При проведенні перевірки було встановлено порушення відповідачем вимог Цивільного Кодексу України, Податкового Кодексу України та значно перевищено компетенцію надану контролюючому органу при визнанні укладеного договору з ТзОВ «АВ СКАЙТ»нікчемним (фіктивним), а господарських операцій проведених з останнім нереальними. Такі висновки відповідача спростовуються належним чином укладеним договором купівлі - продажу від 25.01.2010 року, додатком до договору (специфікацією), видатковою накладною №260244 від 26.02.2010 року та податковою накладною №260244, тобто первинними документами, що повністю відповідають вимогам чинного законодавства і підтверджують реальність вчиненої угоди та її здійснення. На момент укладення позивачем договору з ТзОВ «АВ СКАЙТ», правоздатність якого як юридичної особи підтверджується установчим документом, було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов, які передбачені законодавством для договорів. Зазначена юридична особа на час укладення договору та їх виконання була належним чином зареєстрована платником податку на додану вартість і мала право на виписку податкових накладних. На думку представника позивача, реально укладений договір не може вважатись податковою інспекцією фіктивним та недійсним, оскільки таким не визнавався у встановленому законодавством порядку. Оскаржуване податкове повідомлення-рішення підлягає скасуванню, а позов задоволенню.

Представники відповідача в судовому засіданні проти позову заперечили, суду пояснили, що при проведеній перевірці податковим органом встановлено порушення позивачем вимог ч.1,ч.5 ст.203, ст.215, ч.1 ст.216 Цивільного кодексу України в частині недодержання вимог в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків здійснених з ТзОВ «АВ СКАЙТ», документально не підтверджено реальність здійснення господарських відносин, а саме транспортування та зберігання товарно-матеріальних цінностей, а таким чином завищено податковий кредит в лютому 2010 року на суму 47 617 грн. та занижено суму податкового зобов’язання по податку на додану вартість за лютий 2010 року в сумі 30 614 грн і за квітень 17003 грн. Висновки податкового органу повністю відповідають вимогам чинного законодавства, а винесене рішення є законним та обґрунтованим.

           Розглянувши позовну заяву, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові докази, суд вважає, що позов слід задовольнити з наступних підстав.

          Судом встановлено, що 18.10.2011 року Коломийською ОДПІ була проведена документальна позапланова невиїзна перевірка Фірми «Назіс»щодо документального підтвердження господарських відносин з платником податків ТзОВ «АВ СКАЙТ», їх реальності та повноти відображення в обліку відповідно за період з 01.02.2010 року по 28.02.2010 року.

          За наслідками перевірки складено акт № 2102/231/22174887 від 18.10.2011 року. В основу висновків зазначеного акту відповідачем покладено висновки про порушення вимог статтей 203, 215 та 216 Цивільного Кодексу України в частині недодержання вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Укладений договір не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними. А відтак укладений правочин є нікчемним.

          На підставі вищевказаного акту перевірки Коломийською ОДПІ було винесено податкове повідомлення-рішення № НОМЕР_1 від 21.10.2011 року, яким позивачу збільшено суму грошового зобов’язання по податку на додану вартість в сумі 47 617 грн. та застосовано штрафні санкції в сумі 11 904 грн.

Суд не погоджується з такими висновками податкового органу з наступних підстав.

У відповідності до ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. 1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини другої ст. 215 ЦК України недійсним є правочини, якщо його недійсність установлено законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. Нікчемний правочин є недійсним на підставі закону, а тому також не створює інших наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно зі ст.228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

          Само по собі встановлення факту недодержання необхідних вимог для дійсності правочину, передбачених ст.203 Цивільного кодексу України, не є підставою нікчемності правочину, а є лише підставою для звернення до суду з метою визнання правочину недійсним.

          Підставою нікчемності правочину могла б виступати обставина недотримання вимоги щодо обов’язкової державної реєстрації правочину або його нотаріального посвідчення щодо передбачено статтями 209 та 210 Цивільного Кодексу України. Така нікчемність зазначених правочинів, наприклад, прямо передбачена статтею 220 ЦК України.

          Доводи ж відповідача можуть містити ознаки фіктивності укладених правочинів, що передбачено статтею 234 ЦК України. Проте в такому випадку вимагається визнання такого правочину недійсним в судовому порядку.

З вищенаведених законодавчих положень випливає, що визнання вказаного договору недійсним з підстав його невідповідності закону та суперечливості інтересам держави і суспільства є можливим лише в судовому порядку, а не з суб’єктивної оцінки відповідача. Однак з даного приводу відповідач до суду не звертався і вказані правочини недійсними судом не визнавалися, що також є свідченням необґрунтованості конкретної позиції відповідача.

Жодних доказів того, що заперечувані правочини були спрямовані саме на порушення конституційних прав та свобод людини і громадянина, пошкодження чи незаконне заволодіння майна фізичної або юридичної особи, держави відповідач не наводить. Обгрунтовуючи свої припущення посиланням на факт відсутності третьої особи за її місцемзнаходженням, є нічим іншим, як свідченням порушення відповідною особою вимоги законодавства, яке стосується його реєстрації, як суб’єкта підприємницької діяльності чи платника податків і зобов’язує його повідомляти реєструючі органи про зміну свого місця знаходження, а у випадку порушення даної вимоги передбачає персональну відповідальність такої особи та її посадових осіб.

До того ж, слід додати, Пленум Верховного суду України в своїй постанові від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»роз’яснив, що нікчемними правочинами, які порушують публічний порядок, визначені статтею 228 ЦК України, є правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочини, які посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема є: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини спрямовані на відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об’єктами права власності українського народу –землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучення з обігу об’єктів цивільного права, тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об’єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражатиметься в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним.

Таким чином законодавець розмежовує поняття “порушення публічного порядку” та “недодерження вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам”. Дані обставини передбачають різний порядок визнання правочину недійсним та різні правові наслідки.

Оскаржуване податкове повідомлення-рішення не тільки не містить таких посилань, а й не доводить умислу позивача на порушення публічного порядку, не містить посилання і на те, в чому таке порушення полягає.

У постанові Пленуму ВСУ № 9 від 6 листопада 2009 року було звернено увагу на наступне: "...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним".

Навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

Таким чином, суд приходить допереконання, що висновки акту перевірки ґрунтуються лише на припущеннях ревізора-інспектора щодо фіктивності (нікчемності) укладених договорів. Його позиція про те, що ці правочини суперечать інтересам держави не підкріплені належними доказами чи рішеннями суду про визнання їх такими. Сумніви та підозри податкового ревізора не можуть бути поставлені в основу визнання правочинів нікчемними.

Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам і суспільства мета укладення угоди, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, а також вину сторін у формі умислу.

Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваної угоди і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової особи або іншої фізичної особи, що підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Аналізуючи наведені норми, суд дійшов висновку, що відповідно до презумпції правомірності правочину всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочину ухвалюється судове рішення.

Правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином, про що йдеться в акті, визначається законом як фіктивний (ст. 234 ЦК України). Фіктивні правочини не віднесено законом до нікчемних, їх недійсність визнається тільки судом.

Положеннями Податкового Кодексу України не передбачено такого права, як визнання в односторонньому порядку господарських правочинів нікчемними.

У період, що підлягав перевірці Коломийською ОДПІ, позивач уклав договір із ТзОВ «АВ СКАЙТ».

Господарські операції за вищезгаданим договором були реальними, фактично здійснені та було досягнуто певного запланованого та фактичного господарського ефекту та наслідків. Наявність факту виконаних робіт (податкова та видаткова накладні) заперечують висновки викладені в акті.

В матеріалах справи наявні договір купівлі –продажу №21 від 25.01.2010 року, який вчинено у відповідній формі, погоджено сторонами, додаток до договору №1 від 25.01.2010 року (специфікація№1), податкова накладна №260244 від 26.02.2010 року та видаткова накладна №260244 від 26.02.2010 року, що підтверджують реальність укладеного правочину та наявність дій спрямованих на їх виконання.

Враховуючи, що операції з придбання послуг проведено на підставі реального та фактичного правочину та первинних документів (податкової та видаткової накладної), складених з дотриманням вимог ст. 3 Закону України від 16.07.1999 року «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»зі змінами та доповненнями, вимог «Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку», затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року № 88 «Про затвердження Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку»зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 5 червня 1995 року за № 168/704 Фірмою «Назіс»правомірно включено до складу податкового кредиту податок на додану вартість за вищезгаданою операцією.

Суд не бере до уваги твердження представника відповідача щодо наявності стану №8 (до ЄДР внесено запис щодо відсутності місцязнаходженням) контрагента ТзОВ «АВ СКАЙТ», як на підставу визнання правочину недійсним (фіктивним), оскільки даний факт був встановлений на момент проведеної ДПА у м. Києві перевірки даного контрагента - 25.05.2011 року (а угода укладена 25.01.2010 року).

Суд також не бере до уваги твердження представника відповідача щодо відсутності документів, які б підтверджували транспортування та зберігання товарно-матеріальних цінностей, оскільки сама по собі їх наявність чи відсутність (в той час коли з інших даних вбачається що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов’язаннях платника податків у зв’язку з його господарською діяльністю мали місце) не дає підстави податковому органу для прийняття висновку про фактичне нездійснення господарської операції та фіктивність угоди.

При цьому суд не бере до уваги посилання представника позивача на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва у справі №2а-3376/10/2670 від 20.07.2010 року з огляду на відсутність набрання даним рішенням суду законної сили та зазначає, що даним рішенням суду не зобов’язано податковий орган внести інформацію з податкової декларації ТзОВ «АВ СКАЙТ» за лютий 2010 року (як зазначено у позові) до електронної бази податкової звітності, а лише зобов’язано податковий орган вирішити питання щодо перенесення останніх до такої бази.

Разом з тим, відповідно до п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахуваного) податку у звязку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими наладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту), п.п. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»встановлює зокрема, що податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Відповідно до п.п. 7.2.1 п. 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»платник податку зобовязаний надати покупцю податкову накладну, що має містити зазначені окремими рядками: порядковий номер податкової накладної, дату виписування податкової накладної, повну або скорочену назву, зазначену у статутних документах юридичної особи або прізвище, імя та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість.податковий номер платника податку (продавця та покупця), місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, опис номенклатуру товарів, робіт, послуг та їх кількість (обсяг, обєм), повну або скорочену назву, зазначену у статутних документах отримувача, ціну поставки без врахування податку, ставку податку та відповідну суму податку у цифровому значенні, загальну суму коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.

З наявних в матеріалах справи податкової накладної вбачається, що вона містить усі передбачені п.п. 7.2.1 п. 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»реквізити.

Відповідно до підпункту 7.5.1 п. 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»датою виникнення права платника податку на податковий кредит ввжається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківсього рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) –в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків, або дата отримання подтакової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

При дослідженні абзацу другого п.п. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»вбачається, що підставою для нарахування податкового кредиту є саме факт сплати податку внаслідок придбання товарів (послуг). При цьому покупець не несе відповідальності за несплату продавцем податку на додану вартість.

З цього приводу слід навести позицію Верховного Суду України, викладену у Постанові від 26.09.2008 року по справі № 21-358во06/06/54: «Відповідно до п.1.3 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість», платник податку –особа, яка згідно з цим Законом зобов’язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачуєтьcя покупцем, або особа, яка імпортує товари на митну територію України.

Платники податку, визначені у підпунктах «а», «в», «г», «д»пункту 10.1 статті 10, відповідають за дотримання достовірності та своєчасності визначення сум податку, а також за повноту та своєчасність його внесення до бюджету відповідно до закону (п.10.2 ст. 10 Закону).

Таким чином, як випливає з вищенаведеного, сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі в разі ухилення від сплати) при фактичному здійсненні господарської операції не впливає на податковий кредит покупця та суму бюджетного відшкодування.

Отже, податкові органи не можуть нараховувати податок на додану вартість та накладати штрафні санкції на покупця при несплаті цього податку продавцем, оскільки чинне законодавство не встановлює підстав для такого нарахування.

Відповідно до п.п 7.4.1 п. 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»податковий кредит звітного періоду визначаєтсья виходячи із договірної (контрактоної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у звязку з придбанням або виготовлення товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку, придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку. Як вбачається з цієї норми підставою для формування податкового кредиту у покупця є саме нарахування або сплата (залежно від першої події) ПДВ у ціні придбаних товарів.

Таким чином, суд приходить до висновку, що податковий креди позивач сформував у відповідності до Закону України «Про податок на додану вартість», на підставі первинних документів, які відповідають усім передбаченим законом вимогам та не визнані недійсними, а отже у позивача на даний час не має передбачених законом підстав для коригування або виключення цих сум з податкового кредиту.

Відповідно до п. 11.4 Закону України «Про податок на додану вартість»зміни порядку оподаткування податком на додану вартість можуть здіснюватися лише шляхом внесення змін до цього Закону окремим законом з питань оподаткування цим податком. У разі якщо іншим законом, незалежно від часу його прийняття, встановлюєтсья правила оподаткування цим податком, відмінні від зазначених у цьому законі, пріорітет мають норми цього Закону.

Припущення перевіряючих про нікчемність правочинів жодним чином не можуть впливати на правила встановлені відповідними Законами України з питань оподаткування.

Порядок дій органів ДПС при визнанні нікчемності правочинів регламентується та роз'яснюється наказами ДПА України від 22.02.08 року № 106 «Про організацію роботи юридичних підрозділів в органах державної податкової служби»та наказом від 18.04.08р. № 266 «Про організацію взаємодії органів держаної податкової служби при опрацюванні розшифровок податкових зобов'язань та податкового кредиту з податку на додану вартість у розрізі контрагентів»(надалі по тексту наказ ДПА України № 266), Методичними рекомендаціями органів державної податкової служби по розслідуванню схем ухилення від оподаткування та формуванню доказової бази у справах про стягнення коштів, отриманих за нікчемними угодами, доведеними до регіональних ДПА Листом від 03.02.09р. № 2010/7/10-1017/256.

Метою застосування вищезазначених Методичних рекомендацій є формування належної доказової бази у справах про стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними правочинами, як засіб протидії застосуванню схем ухилення від оподаткування недобросовісними платниками, а також необхідність дослідження документообігу (аналіз усіх документів, де відображаються господарські операції), форм здійснення розрахунків, товарного потоку (дослідження фактичного руху товарів від товаровиробника по ланцюгу постачання до кінцевого споживача) для виявлення ознак нікчемності правочину.

Відповідно до Порядку заповнення і подання податкової декларації з ПДВ, затвердженого наказом ДПА України від 30.05.97 № 166, платник податку самостійно обчислює суму податкового зобов'язання, яку зазначає в декларації з ПДВ. Дані, наведені в декларації, повинні відповідати даним бухгалтерського та податкового обліку платника, отже аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту. Наявність же розбіжностей між сумами податкових зобов'язань та податкового кредиту з податками на додану вартість в розрізі контрагентів не є самостійною підставою для визнання правочинів нікчемними.

Така ж сама правова позиція чітко викладена у листі № 20289/7/16-1617 від 29.09.2010 року, як висновок у цьому листі зазначено, що ДПА зобов'язує голів ДПА в АР Крим, областях, м. Києві та м. Севастополі забезпечити належний збір доказової бази для визнання нікчемними правочинів та припинити складання Довідок про начебто нікчемність правочинів, ґрунтуючись виключно на даних Автоматизованої системи співставлення податкового кредиту та податкових зобов'язань в розрізі контрагентів на рівні ДПА України.

Таким чином суд приходить до висновку, що Коломийською ОДПІ перевищено надані їй повноваження щодо визнання укладеного позивачем з ТзОВ «АВ СКАЙТ»правочину від 25.01.2010 року нікчемним та винесення оскаржуваного податкового повідомлення-рішення №0000992310 від 21.10.2011 року.

На підставі наведеного, керуючись ст. 124 Конституції України, ст.ст. 2, 8-14, 86, 158-163, ст. 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, –

                                         ПОСТАНОВИВ:

          Позов задовольнити повністю.

          Скасувати повідомлення-рішення № НОМЕР_1 від 21.10.2011 року Коломийської об’єднаної державної податкової інспекції.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Фірми «Назіс» сплачений згідно платіжного доручення №390 від 16.11.2011 року судовий збір в сумі 29,25 грн. (двадцять дев’ять гривень 25 коп.).

Відповідно до статті 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб’єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбаченому частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п’ятиденного строку з моменту отримання суб’єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Апеляційна скарга подається до Львівського апеляційного адміністративного суду через Івано-Франківський окружний адміністративний суд.

          Постанова набирає законної сили в порядку та строки встановлені статтею 254 КАС України.

Постанова складена в повному обсязі 26.12.2011 року.

          Суддя:                                                                      Мигалюк Ю.В.