Номер провадження 2/2603/12857/11

Справа №2-6341/11

РІШЕННЯ

Іменем України

26 грудня 2011 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:

головуючого – судді – Лісовської О.В.

при секретарі - Пархоменко Л.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору недійсним, мотивуючи свої вимоги тим, що він перебував в шлюбі з відповідачкою ОСОБА_2 з 17.03.2006 року по 08.11.2007 року. За час проживання ними було придбано спільне майно, при розірванні шлюбу ними було досягнуто домовленість про його майбутній поділ. В жовтні 2011 року він звернувся до відповідачки з проханням вирішити питання щодо поділу майна, серед якого є також і квартира АДРЕСА_1. Але відповідачка повідомила, що поділ майна буде здійснено лише після передачі ним грошових коштів в рахунок погашення боргу, що виник у відповідачки за Договором позики від 27.03.2006 року перед ОСОБА_3 ОСОБА_2 пояснила, що уклала даний Договір в інтересах сім"ї, а тому позивач повинен повернути частину боргу. Але він вважає даний Договір позики недійсним з тих підстав, що він не надавав свою згоду на отримання грошових коштів від ОСОБА_3 Крім того, Договір позики був укладений у грошовій одиниці – доларах США, що є порушенням діючого законодавства. На підставі викладеного позивач вимушений звернутися до суду з даним позовом, в якому просить суд визнати недійсним Договір позики від 27.03.2006 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3

В судовому засіданні представник позивача повністю підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити в повному обсязі, визнати недійсним Договір позики від 27.03.2006 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3

Представник відповідача ОСОБА_3 – ОСОБА_4 – в судовому засіданні позовні вимоги не визнав. Пояснив, що Договір позики був укладений відповідно до вимог діючого законодавства, згода чоловіка ОСОБА_2 на укладення даного Договору була не потрібна, а тому підстав для визнання його недійсним немає. Просив в задоволенні позовних та зустрічних позовних вимог відмовити.

Відповідачка ОСОБА_2 в судове засідання не з"явилася, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, про причини неявки не повідомила. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності відповідачки, за наявних у справі матеріалів.

Вислухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають з наступних підстав.

В судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідачка ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 17.03.2006 року по 08.11.2007 року.

27.03.2006 року між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений Договір позики (а.с.7), відповідно до п. 2 якого позикою є сума коштів в розмірі 2714 доларів США, що за курсом НБУ складає 13705 грн. 70 коп.

Пунктом 4 Договору було визначено строк повернення грошових коштів до 30.09.2006 року.

На підтвердження отримання грошових коштів ОСОБА_2 надала відповідачу ОСОБА_3 розписку від 27.03.2006 року (а.с.8) про отримання 2714 доларів США, що за курсом НБУ складає 13705 грн. 70 коп.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13.12.2007 року (а.с.22-24) з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 було стягнуто борг за Договором позики від 27.03.2006 року на загальну суму 71.242 грн. 22 коп.

В своїх позовних вимогах позивач посилається на те, що відповідачка ОСОБА_2 уклала Договір позики без його згоди, як чоловіка, а це є підставою для визнання Договору недійсним.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов"язків є договори.

Оскільки сторони уклали договір, вони набули взаємних прав та обов"язків.

Відповідно до вимог ст. 526 ЦК України зобов"язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору.

Згідно із ст. 65 Сімейного Кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об"єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладанні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім"ї, створює обов"язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім"ї.

Проте, для укладення Договору позики отримання згоди чоловіка не потрібно, оскільки такий правочин (а саме укладення договору позики) не належить до договорів, укладення яких потребує згоди другого з подружжя.

В статті 65 Сімейного кодексу України йде мова лише про правочини, об"єктом яких є спільне майно подружжя. Коли дружина укладає договір позики, то об"єктом цього договору не є майнове зобов"язання родини, дане зобов"язання не може стосуватися спільного майна подружжя і не підпадає під дію даного положення.

У позивача немає підстав вважати, що, виступивши позичальником і зобов"язавшись відповідати перед ОСОБА_5 в повному обсязі за своєчасне і повне виконання зобов"язань, ОСОБА_2 зобов"язалася відповідати за зобов"язанням саме спільним майном подружжя, а не своїм власним.

Враховуючи те, що, укладаючи даний правочин самостійно, ОСОБА_2 діяла з власної волі та у власних інтересах, є всі підстави вважати її одноособовим боржником, яка має відповідати за даним зобов"язанням майном, що належить їй на праві приватної власності, що жодним чином не порушує прав позивача.

Крім того, відповідно до ст. 15-16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

А фактично з позовних вимог, заявлених ОСОБА_1, випливає те, що він фактично захищає інтереси своєї колишньої дружини, з якої стягнуто заборгованість за Договором позики, що підтверджується судовим рішенням. І саме після прийняття судового рішення позивач звернувся до суду з даним позовом.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині є безпідставними та необгрунтованими.

Що стосується посилання ОСОБА_1 в позові на те, що Договір позики не відповідає вимогам діючого законодавства, оскільки його предметом є надання грошових коштів в іноземній валюті (доларах США), то судом встановлено наступне.

Слід зазначити, що законодавством України при проведенні операцій з валютою передбачено певний порядок її використання.

Стаття 533 ЦК України передбачає, що грошове зобов"язання має бути виконано у гривнях. Але якщо у зобов"язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до вимог п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 року виконання чи невиконання сторонами зобов"язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

Отже, вимоги ст. 524, 533 ЦК України не можуть застосовуватися до спірних правовідносин та мають значення для визначення наслідків його недійсності, що не є предметом позовних вимог.

Визнання договорів недійсними можливе лише в разі порушення вимог ст. 203 ЦК України. Відповідно до вимог ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог ст. 203 ЦК України, а саме:

-зміст правочину не має суперечити чинному законодавству та моральним засадам суспільства;

-особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідних обсяг цивільної дієздатності;

-волевиявлення учасника правочину;

-вчинення правочину у формі, встановленій законом;

-правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків.

Крім того, відповідно до п. 8 вказаного Постанови відповідно до вимог ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п"ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як встановлено судом, оспорюваний правочин відповідає загальним вимогам, встановленим для чинності правочинів, оскільки волевиявлення учасників правочинів були вільними, відповідали їх внутрішній волі, та були спрямовані на реальне настання правових наслідків, а тому вони є дійсними правочинами.

Твердження позивача про те, що при укладенні договору позики було порушено вимоги Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", оскільки жодна з сторін спірного правочину не мала відповідної ліцензії Національного Банку України, спростовуються наступним.

Відповідно до вимог ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов"язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні і у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1, 2 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю" від 19.02.1993 року № 15-93, що встановлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов"язки суб"єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства, резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

Так, ст. 5 Декрету передбачає, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам, іншим фінансовим установам України, та не відносяться до оспорюваних правовідносин сторін. Крім того, вищезазначеною статтею Декрету визначено перелік операцій, які потребують індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій.

В цьому переліку відсутні операції по наданню позики в іноземній валюті фізичними особами (резидентами) один одному. Отже, для здійснення оспорюваних правочинів сторонами, отримання відповідних ліцензій не передбачено.

Крім того, положеннями ст. 99 Конституції України визначено, що грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус грошової одиниці, але не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Отже твердження представника позивача про незаконність Договору позики в іноземній валюті є такими, що не відповідають вимогам закону.

Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов"язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може грунтуватися на припущеннях.

В даному випадку позивач не надав суду належних доказів на підтвердження своїх позовних вимог, а тому підстав для задоволення позову немає.

На підставі викладеного, керуючись ст. 10, 15, 60, 88, 212-215 ЦПК України, Конституцією України, ст. 11, 15, 16, 203, 509, 526, 553, 554, 559, 598, 1054, 1055 ЦК України, ст. 65 Сімейного Кодексу України, Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 року , -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення.

Головуючий: