Справа №2-18/09

РІШЕННЯ

іменем України

15 червня 2009 року.                           Володимирецький районний суд Рівненської області в складі головуючої судді Іванків О.В.,

при секретарі Соболевському Т.В.,

з участю позивача ОСОБА_1,

представника позивача адвоката ОСОБА_2,

відповідача ОСОБА_3,

представника відповідача адвоката ОСОБА_4,    

відповідача ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт.Володимирець цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання права власності на майно, визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна у добросовісного набувача, -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання за нею права власності на ? частину житлового будинку №38 по вул..Нова в смт.Володимирець, як на частину в спільному майні подружжя, розірвання договору купівлі-продажу цього будинку, укладеного між відповідачами, а також про витребування майна у добросовісного набувача – відповідача ОСОБА_5

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що за час шлюбу між нею та відповідачем ОСОБА_3 ними спільно був побудований житловий будинок в смт.Володимирець. Основна частина будівництва була завершена до розлучення, деякий час вони проживали у новозбудованому будинку, тому позивачка вважає, що даний будинок є спільним майном подружжя. Не повідомляючи її, відповідач ОСОБА_3, в грудні 2006 року оформив будинок на своє ім’я, і в подальшому, без її відома та згоди, продав житловий будинок відповідачу ОСОБА_5 Просить суд визнати за нею право власності на ? частину спірного житлового будинку, визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, повернувши сторони у попереднє становище, та витребувати будинок у добросовісного набувача.

Відповідач ОСОБА_3 проти позову заперечив. Пояснив, що спірний житловий будинок належить тільки йому і спільним майном подружжя не являється, оскільки його будівництво здійснював він особисто, з допомогою своїх батьків та інших членів сім’ї, після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 Позивачка не приймала жодної участі у будівництві будинку, тому безпідставно претендує на його частину. Крім того, під час шлюбу ОСОБА_1 приватизувала на себе квартиру, отриману подружжям, і продала її. Тому вважає, що законно оформив право власності на житловий будинок та продав його. У задоволенні позовних вимог просив відмовити.

Крім того, відповідач ОСОБА_3 зробив заяву про застосування до позовних вимог строку позовної давності, оскільки з часу розірвання шлюбу між ним та ОСОБА_1 пройшло більше трьох років.

Відповідач ОСОБА_5 заперечила проти позову, пояснила, що вона домовилась з ОСОБА_3 про придбання його будинку, повністю сплатила кошти продавцю, підписала договір купівлі-продажу та прийняла придбане. В даний час вона проживає в будинку разом з членами своєї сім’ї. Про те, що на будинок претендує також колишня дружина ОСОБА_3 – позивачка ОСОБА_1 – їй не було відомо. Вважає, що договір укладено законно, і в задоволенні позову просила відмовити.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши та проаналізувавши докази по справі в їх сукупності, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню.

З приводу застосування позовної давності суд прийшов до наступних висновків. У відповідності до ст.257 ЦК України до вимог, заявлених позивачем, застосовується загальний трьохрічний строк позовної давності. Перебіг строку позовної давності починається з часу, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила, як це вбачається з ч.1 ст.261 ЦК України.

З пояснень позивача вбачається, що про порушення свого права власності їй стало відомо з часу відчуження відповідачем ОСОБА_3 спірного житлового будинку, тобто з квітня 2007 року. Доказів, які б спростовували цю обставину, відповідачами не надано. Крім того, у відповідності до ст.68 СК України розлучення не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу, у зв’язку з чим посилання позивача на ст.65 СК України в цій частині є безпідставними.  

За таких обставин суд вважає, що строк позовної давності позивачем не пропущено.

По суті позовних вимог судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 серпня 1990 року до 29 квітня 2002 року, що підтверджується довідкою відділу РАЦСу та свідоцтвом про розірвання шлюбу серії 1-ГЮ №035181, виданим 29.04.2002 року Володимирецьким відділом РАЦСу. Після розірвання шлюбу поділ майна між подружжям не проводився.  

З огляду на викладене, враховуючи зміст п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного Кодексу України від 16.01.2003 року, суд вважає за необхідне застосовувати до даних правовідносин положення ЦК України 2003 року та СК України, оскільки майнові правовідносини між подружжям ОСОБА_3 продовжили існування після вступу в дію вказаними нормативними актами.

Як вбачається зі ст.60 Сімейного Кодексу України, майно, набуте подружжям під час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У відповідності до п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2008 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи  спори  між  подружжям  про  майно,   необхідно встановлювати  обсяг  спільно  нажитого  майна,  наявного  на  час припинення спільного ведення господарства,  з'ясовувати джерело і час його  придбання.

Судом встановлено, що спільне проживання та ведення господарство подружжя ОСОБА_3 припинило в середині 2003 року. Дана обставина, крім пояснень позивачки, підтверджується також письмовими доказами – довідкою Володимирецької селищної ради, довідками Володимирецького районного колегіуму №1362 та 1363 від 31.08.2007 року. Вказані письмові докази спростовують твердження відповідача ОСОБА_6 про те, що шлюб між ним та позивачкою розірвано судом в жовтні 1999 року, і з цього часу вони припинили спільне проживання та ведення господарства.    

Дослідженими судом письмовими доказами також встановлено, що рішенням Володимирецької селищної ради №81 від 23.09.1992 р. ОСОБА_3 надано земельну ділянку в смт.Володимирець по вул..Нова  для будівництва житлового будинку, а також надано дозвіл на будівництво. З довідки Рівненського ОБТІ №490/1 від 20.05.2009 року вбачається, що первинна інвентаризація житлового будинку №38 по вул..Нова в смт.Володимирець проведена в травні 2002 року. З довідки Володимирецької селищної ради вбачається, що з січня 2003 року в будинку були зареєстровані і проживали особи, а саме відповідач ОСОБА_3 та його неповнолітні діти ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_2

Свідок Ґедзь Т.І. показала, що ОСОБА_1 разом зі своїм чоловіком будували будинок, зокрема Люба готувала їсти майстрам, обробляла город.

Аналогічні покази дали суду свідки ОСОБА_9, ОСОБА_10

Таким чином, суд вважає доведеним факт будівництва житлового будинку №38 по вул..Нова в смт.Володимирець подружжям ОСОБА_1 під час їх спільного проживання в шлюбі. З часу завершення будівництва до стану, в якому стали можливими його інвентаризація та проживання в ньому, будинок набув ознак нерухомого майна, оскільки цивільне законодавство, що діяло на час будівництва, не передбачало обов’язкової реєстрації речових прав на нерухоме майно.  Також з часу завершення будівництва, на думку суду, у подружжя ОСОБА_1 виникло право спільної сумісної власності на це майно.      

У відповідності до ч.5 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до прийняття даного Закону, визнаються державою.      

Покази свідків ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, які показали суду, що будинок №38 по вул..Нова будував ОСОБА_3 та його батьки за власні кошти, а ОСОБА_1 в будівництві участі не приймала, висновків суду в цій частині не спростовують, оскільки, як це вбачається зі змісту ст.60 СК України, майно набуте подружжям, вважається їх спільною власністю незалежно від того, що один із них з поважних причин не мав самостійного доходу.  

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що житловий будинок №38 по вул..Нова в смт.Володимирець Рівненської області є спільним майном подружжя ОСОБА_1, і в цій частині позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Подальша реєстрація майна за одним із подружжя, на думку суду, не свідчить про перехід права власності на будинок до ОСОБА_3  

Разом з тим, як вбачається зі ст.60 СК України, ст.368 ЦК майно подружжя належить чоловіку та дружині на праві спільної сумісної власності. Виділ частки із спільної сумісної власності може бути здійснений шляхом поділу майна подружжя в порядку, встановленому чинним законодавством. Оскільки вимога про поділ майна подружжя позивачкою ОСОБА_1М не заявлена, позов в частині визнання за нею права власності на ? частину будинку задоволенню не підлягає.

У відповідності до ч.3 ст.65 Сімейного Кодексу України, ст.369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя здійснюється за згодою всіх співвласників. При укладенні одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.  Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Враховуючи, що договір купівлі-продажу нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, як це вбачається зі змісту ст.657 ЦК України, згода ОСОБА_1 на відчуження спільного майна подружжя мала бути висловлена письмово та нотаріально посвідчена.

Разом з тим, як встановлено судом, договір купівлі-продажу житлового будинку №38 по вул..Нова був укладений без відома та згоди співвласника ОСОБА_1 Дана обставина визнана сторонами по справі, а також доведений іншими доказами.

Так, позивач ОСОБА_1 пояснила, що про продаж будинку в смт.Володимирець, їй стало відомо випадково. Ії згоди на продаж будинку ОСОБА_3 не питав, про продаж не повідомив, будь-яких коштів, отриманих від продажу, їй не передав.

Відповідач ОСОБА_3 пояснив, що маючи намір продати будинок, він не повідомляв про це своїй колишній дружині ОСОБА_1, оскільки не вважав, що вона є співвласником цього будинку і має на нього які-небудь права. При укладенні договору ОСОБА_1 присутньою не була.

Відповідач ОСОБА_5 повідомила суду, що при укладенні договору купівлі-продажу житлового будинку, який вона придбала у ОСОБА_3, ОСОБА_1 присутньою не була. Про наявність будь-яких прав ОСОБА_1 на будинок ОСОБА_3 ні нотаріусу, ні їй не повідомляв. Договір був укладений в м.Рівне на пропозицію ОСОБА_3

Свідок ОСОБА_16 пояснила суду, що ОСОБА_3 звертався до неї як до державного нотаріуса, із питанням про можливість посвідчення договору купівлі-продажу житлового будинку. Вона роз’яснила, що будинок може бути проданий лише за згодою колишньої дружини, оскільки він набутий в шлюбі. На це ОСОБА_3 не погодився. Через деякий час їй стало відомо, що ОСОБА_3 продав житловий будинок по вул.Нова, посвідчивши договір в іншого нотаріуса за межами смт.Володимирець.

З договору купівлі-продажу житлового будинку, укладеного, та посвідченого цього ж числа нотаріусом, вбачається, що згода на його укладення ОСОБА_1 не давалась.      

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про недотримання ОСОБА_3 встановленого законом порядку розпорядження спільним майном подружжя.    

Як вбачається з ч.2 ст.65 СК України, ч.4 ст.369 ЦК України, правочин щодо розпорядження спільним майном подружжя, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, що вчинив правочин, необхідних повноважень.

Оскільки необхідні та достатні повноваження для вчинення договору купівлі-продажу житлового будинку №38 по вул..Нова в смт.Володимирець у ОСОБА_3 всупереч вимогам ч.2 ст.203 ЦК України були відсутні, вказаний правочин є недійсним, як це вбачається зі ст.215 ЦК України.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані із його недійсністю, як це передбачено ст.216 ч.1 ЦК України, у зв’язку з чим, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 зобов’язані повернути один одному все, що набуто за договором купівлі-продажу.

З огляду на це, враховуючи, що у зв’язку із визнанням договору купівлі-продажу спірного житлового будинку недійсним, він підлягає поверненню продавцю, а саме ОСОБА_3, позовна вимога ОСОБА_1 про витребування майна у добросовісного набувача є безпідставною, і задоволенню не підлягає.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст.203, 215, 216, 257, 261, 368, 369 ЦК України, ст.ст.60-65 СК України, ст.ст.60, 208-212 ЦПК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2008 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» , суд, -        

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_1 задоволити частково.

Визнати житловий будинок №38 по вул..Нова в смт.Володимирець Рівненської області спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку №38 по вул.Нова в смт.Володимирець, укладений року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, посвідчений нотаріусом .    

Зобов’язати ОСОБА_5 повернути ОСОБА_3 житловий будинок №38 по вул..Нова в смт.Володимирець Рівненської області.

Зобов’язати ОСОБА_3 повернути ОСОБА_5 100000 (сто тисяч) грн.

В задоволенні інших позовних вимог відмовити за їх безпідставністю.

Судові витрати розподілити пропорційно до задоволених та відхилених позовних вимог. Від сплати судового збору сторін звільнити на підставі ст..4 п.18) Декрету Кабінету Міністрів України. Стягнути з ОСОБА_5, ОСОБА_3 солідарно в користь ОСОБА_1 понесені нею  судові витрати в розмірі 30 (тридцять) грн.    

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Рівненської області через Володимирецький районний суд. Заяву про апеляційне оскарження рішення суду може бути подано сторонами протягом десяти днів після проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у двадцятиденний строк, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після оголошення ухвали апеляційного суду.

Головуюча: