АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/9203/15 Справа № 199/6064/15-ц Головуючий у 1 й інстанції - Сенчишин Ф. М. Доповідач - Осіян О.М.

Категорія 46

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2015 року м. Дніпропетровськ

Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого - судді - Осіяна О.М.,

суддів - Глущенко Н.Г., Пищиди М.М.,

за участю секретаря - Самокиші О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2015 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричка Катерина Юріївна, про усунення перешкод у користуванні квартирою, вселення, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, в якому просила суд усунути перешкоди в користуванні власністю - квартирою АДРЕСА_1, шляхом витребування у ОСОБА_2 повного комплекту ключів від цієї квартири, вселити її у цю квартиру, визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування зазначеною квартирою.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що 21 вересня 2013 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Право власності на квартиру було зареєстроване за позивачкою, яка залишається зареєстрованим власником житла і на цей час.

Пунктом 16 договору купівлі-продажу встановлено, що продавець зобов'язується звільнити квартиру, що продається, від належних їй речей та передати ключі до 21 вересня 2016 року. Позивачка вважала, що зазначеним пунктом договору було закріплено право відповідачки на користування належним їй майном, оскільки утримуючи повний комплект ключів та зберігаючи у квартирі свої речі, ОСОБА_2 має можливість проживати в квартирі, а також використовувати її для задоволення інших потреб: влаштування зустрічей з іншими особами, вечірок, приготування їжі, здійснення гігієнічних процедур, тобто вилучати із цієї квартири її корисні властивості. Позивачка вважала, що пунктом 16 зазначеного договору був встановлений речовий сервітут, який підлягає обов'язковій державній реєстрації. За відсутності такої державної реєстрації, на думку позивачки, правочин щодо встановлення сервітуту є нікчемним на підставі ч. 2 ст. 215 ЦК України. Після укладення договору купівлі-продажу позивачка неодноразово за допомогою різних засобів зв'язку зверталася до відповідачки з проханням передати ключі від належної їй квартири та не перешкоджати останній у користуванні та розпорядженні квартирою. Оскільки відповідачка на її вимоги не реагувала, позивачка просить задовольнити її позов.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволені частково.

Вселено ОСОБА_3 в квартиру АДРЕСА_1.

Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1.

В іншій частині позову відмовлено.

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 121,8 грн.

В апеляційній скарзі відповідачка просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а рішення суду скасувати в частині задоволених позовних про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою, з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 21 вересня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою К.Ю.

Право власності на квартиру було зареєстроване за позивачкою в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 21 вересня 2013 року, що підтверджується копією відповідного витягу.

ОСОБА_3, згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, залишається зареєстрованим власником квартири і на час розгляду справи в суді.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині усунення позивачці перешкод в користуванні квартирою шляхом витребування у ОСОБА_2 повного комплекту ключів від квартири, суд виходив з того, що пункт 16 договору купівлі-продажу, відповідно до якого продавець зобов'язується передати ключі до 21 вересня 2016 року, пройшов державну реєстрацію разом із договором купівлі-продажу в цілому, тому положення пункту 16 договору купівлі-продажу щодо передачі ключів від квартири до певної дати не є встановленням сервітуту, визначення якого наведене в ч. 1 ст. 401 ЦК України, оскільки не закріплює право користування відповідачкою чужим майном.

Сторони на власний розсуд визначили зміст пункту 16 договору купівлі - продажу в частині строку передачі від продавця покупцю ключів, що відповідає положенням ч. 1 ст. 627 ЦК України.

Згідно ч.ч. 1,2 ст. 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Згода між сторонами щодо зміни або розірвання договору в цій частині не досягнута. З відповідними вимогами про зміну або розірвання договору жодна зі сторін до суду не зверталася.

Оскільки строк виконання зобов'язання відповідачки в частині передачі ключів не настав, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

В цій частині рішення не сторонами не оскаржене, і у відповідності зі ст. 303 ЦПК України судом апеляційної інстанції не переглядається.

Задовольняючи позовні вимоги в частині вселення позивачки в квартиру, суд обґрунтовано виходив із приписів ч. 4 ст. 41 Конституції України, ч. 1 ст. 317, ч. 1 ст. 319, ч. 1 ст. 321, ч. 1 ст. 383, ст. 391 ЦК України, посилаючись на те, що позивачка, як власник квартири, має право використовувати помешкання для власного проживання. Тому суд усунув їй перешкоди в цій частині.

Посилання відповідачки у суді апеляційної інстанції на те, що із 05 жовтня 2015 року позивачка вже не є власником квартири, не можуть бути підставою для скасування рішення суду в цій частині, оскільки ці обставини не існували на час прийняття рішення судом першої інстанції, а тому відповідно до вимог ч.2 ст.308 ЦПК України відсутні підстави для його скасування в цій частині.

Вирішуючи питання про задоволення позовних вимог в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою, суд послався на п. 1 ч. 1 ст. 346 ЦК України та виходив із того, що право користування є складовою частиною права власності і з моменту припинення права власності внаслідок відчуження квартири за договором купівлі-продажу відповідачка втратила і право користування квартирою.

Але із висновками суду в частині визнання відповідачки такою, що втратила право користування квартирою погодитись не можна, оскільки вони зроблені із неправильним застосуванням норм матеріального права та без врахування обставин у справі.

Так, відповідно до пункту 16 договору купівлі-продажу продавець зобов'язується звільнити квартиру, що продається, від належних їй речей до 21 вересня 2016 року.

Сторони на власний розсуд визначили зміст пункту 16 цього договору в частині кінцевого терміну для продавця звільнити квартиру, позивачка із цією умовою погодилася, що відповідає положенням ч. 1 ст. 627 ЦК України.

Відповідно до вимог ч.ч. 1,2 ст. 651 ЦК України, згода між сторонами щодо зміни або розірвання договору в цій частині не досягнута. З відповідними вимогами про зміну або розірвання договору позивачка до суду не зверталася.

Оскільки не настав кінцевий термін звільнення квартири відповідачкою - 21 вересня 2016 року, а тому відсутні підстави для висновку про те, що відповідачка втратила достроково право користування цією квартирою.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи частково спростовують висновки суду першої інстанції, а із матеріалів справи вбачається, що наявні підстави, передбачені ст. 309 ЦПК України, для скасування судового рішення в частині визнання відповідачки такою, що втратила право користування квартирою, та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 309, 316 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2015 року скасувати в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 та відмовити у задоволенні позовних вимог в цій частині.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рішення набирає законної сили із моменту проголошення, але може бути оскаржене у двадцятиденний строк у касаційному порядку.

Судді: