ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 березня 2007 р. | № 11/321/05 |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого | Кривди Д.С., |
суддів: | Жаботиної Г.В., Уліцького А.М. |
розглянувши касаційну скаргу | ТОВ “Алан-Техно” |
на постанову | від 05.12.06 Одеського апеляційного господарського суду |
у справі | №11/321/05 |
господарського суду | Миколаївської області |
за позовом | ТОВ “Алан-Техно” |
до | ТОВ “Сервісний центр “Металург” |
про | стягнення 300600,44 грн. збитків та 30000 грн. моральної шкоди |
за участю представників сторін |
від позивача: | Рижий В.Ф., дов. |
від відповідача: | Борец А.Д., дов. |
ВСТАНОВИВ:
Товариство з обмеженою відповідальністю “Алан-Техно” звернулось до господарського суду Миколаївської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю “Сервісний центр “Металург” про стягнення збитків у вигляді втраченої вигоди за період з 15.08.05 до 31.12.05 в сумі 300600,44 грн., спричинених порушенням зобов'язань за укладеним між сторонами договором №97/64Д від 15.03.05, та моральної шкоди у сумі 30000 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в результаті односторонньої відмови відповідача від виконання укладеного між сторонами договору про організацію перевезень позивач не отримав прибутку через простій автотранспорту.
Рішенням від 29.09.06 господарський суд Миколаївської області (суддя Василяка К.Л.) позов задовольнив частково, стягнувши з відповідача на користь позивача 272403,2 грн. збитків, 16500 грн. витрат на послуги адвоката та судові витрати.
Рішення в частині задоволення позовних вимог мотивоване посиланням на ст.ст. 611, 623 ЦК України та доведеністю факту неможливості використання позивачем автотранспорту, який обслуговував позивача, та понесенням позивачем у зв'язку з цим збитків, розмір яких встановлено судовим експертом під час проведення експертного дослідження.
В задоволені решти позовних відмовлено з огляду на приписи ст. 1167 ЦК України через недоведеність позивачем належними засобами доказування факту приниження його гідності та ділової репутації.
Постановою від 05.12.06 Одеський апеляційний господарський суд (колегія суддів у складі: Разюк Г.П. –головуючий, Колоколова С.І., Петрова М.С.) рішення суду першої інстанції скасовував, а в задоволенні позову відмовив за недоведеністю визначених у позові збитків.
Ухвалою від 31.01.07 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою позивача, в якій заявлено вимоги про скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення без змін рішення суду першої інстанції.
Касатор посилається на встановлення судами обставин одностороннього розірвання відповідачем укладеного між сторонами у справі договору, перешкоджання відповідачем позивачу здійснювати перевезення пасажирів, чим заподіяно збитки.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
В силу ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Як встановлено судами першої і апеляційної інстанцій, між сторонами у справі укладеного договір №97/64Д від 15.03.05 про організацію автобусних перевезень та додаткову угоду від 08.09.03, за умовами яких позивач зобов'язався організувати перевезення своїх робітників та службовців автобусами відповідно до “графіків-завдань”, затверджених сторонами згідно з додатком №1 до цього договору. Строк дії цього договору встановлено сторонами до 31.12.05.
Пунктом 1.2 договору встановлено, що позивач і відповідач зобов'язуються спільно розробляти нові розклади руху та у випадку їх зміни –узгоджувати їх. Відповідно до п.п. 3.1, 5.1 договору відповідач не несе відповідальності за неоплату робітниками та службовцями заводу вартості перевезення; оплата за перевезення проводиться кожним робітником чи службовцем окремо за кожен рейс.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що укладеним договором на перевезення сторони в будь-якому випадку узгодили надання позивачем послуг з перевезення на користь саме відповідача.
Відповідно, дострокове розірвання договору з боку відповідача позбавило позивача можливості як надавати послуги працівникам заводу, так і отримувати за них оплату.
Крім того, за висновком суду першої інстанції, укладанням договору з іншим перевізником, здійсненням оплати його послуг та вчиненням перешкод у перевезенні працівників заводу перевізником-позивачем відповідач також підтвердив свої наміри відмовитись від виконання обов'язків по договору.
Надання послуг врегульовано главою 63 ЦК України. Зокрема згідно зі ст.ст. 901-903 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
З досліджених судами умов спірного договору вбачається, що предметом зобов’язань є перевезення працівників відповідача з оплатою перевезення працівниками, що, за висновком судової колегії, не є договором перевезення в розумінні ст. 908 ЦК України. Отже, послуги з перевезення працівників відповідача слід визнати правочином щодо організації перевезення на користь третіх осіб, яка законодавством не визначена окремим видом зобов'язання, і відповідальність за невиконання такого зобов’язання визначається умовами цього договору, які не суперечать чинному законодавству.
Слід погодитись з висновком суду апеляційної інстанції про те, що позивач не довів відповідно до вимог ст.ст. 32, 33 ГПК України обставини фактичних реальних збитків внаслідок здійснення перевезення працівників іншим перевізником, витрат здійснених позивачем або упущеної вигоди, що передбачено ст. 22 ЦК України.
Відповідальність за відсутність пасажирів, виключне право позивача на перевезення або заборона відповідачу залучати іншого перевізника до перевезення його працівників умовами договору та положеннями законодавства не передбачено.
Зважаючи на викладене, судова колегія не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги та скасування постанови суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст.ст. 108, 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 05.12.06 у справі №11/321/05 залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
Головуючий Д.Кривда
Судді Г.Жаботина
А.Уліцький