ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ
РІШЕННЯ
іменем України
"03" червня 2009 р. | справа № 5020-1/020 |
Господарський суд міста Севастополя в складі:
судді Алсуф’єва В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Севастополі господарську справу
за позовом Прокурора Гагарінського району міста Севастополя в інтересах держави
(99014, м. Севастополь, вул. П.Корчагіна, буд. 16)
в особі Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради
(99011, м. Севастополь, вул. Луначарського, буд. 5)
до Фірми „Фарватер”
(99043, м. Севастополь, вул. Невська, буд. 5)
про стягнення неустойки в розмірі 20115,61 грн.,
за участю представників:
прокурора –не з’явився;
позивача –Сарахмана С.О., представника за довіреністю б/н від 01.06.2008;
відповідача –не з’явився.
23.04.2009 Прокурор Гагарінського району міста Севастополя (далі –Прокурор) в інтересах держави в особі Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради (далі – Позивач) звернувся до суду з позовною заявою до Фірми „Фарватер” (далі –Відповідач) про стягнення неустойки в розмірі 20115,61 грн. за прострочення повернення орендованого приміщення за період користування з 06.05.2007 по 01.01.2009 на підставі частини другої статті 785 Цивільного кодексу України (Закон України №435-ІV від 16.01.2003).
Позивач позовні вимоги підтримав в повному обсязі, на задоволенні позову наполягає.
У судове засідання 03.06.2009 представники Прокурора та Відповідача без поважних причин не з’явились, вимоги ухвали від 24.04.2009 про порушення провадження у справі не виконали.
Відповідач не скористався правом на подання відзиву на позовну заяву, передбаченого статтею 59 Господарського процесуального кодексу України.
Встановивши, що матеріали справи в достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін, а нез’явлення представників Прокурора та Відповідача не перешкоджає вирішенню спору, суд вважає за можливе розглянути справу за їх відсутності за наявними в справі матеріалами в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.
Вивчивши матеріали справи, дослідивши надані докази, заслухавши пояснення представника Позивача, суд
ВСТАНОВИВ:
01.10.2004 Управлінням з питань майна комунальної власності Севастопольської міської державної адміністрації і Відповідачем укладено договір оренди №156-04 (далі за текстом –Договір) нерухомого майна –вбудованих нежитлових приміщень, загальною площею 61,10 м2, розташованих за адресою: вул. Невська, 5, м.Севастополь (далі –Об’єкт Договору), - для розміщення офісу для надання юридичних послуг на строк до 06.05.2007/а.с. 6-7/.
Управління з питань майна комунальної власності Севастопольської міської державної адміністрації припинено на підставі Розпорядження Севастопольської міської державної адміністрації №312р від 10.03.2006 „Про ліквідацію управління з питань майна комунальної власності”, його повноваження з управління комунальним майном передані Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради, який є його належним правонаступником.
Факт передачі Об’єкта Договору в оренду підтверджується актом приймання-передачі орендованого майна від 01.10.2004 /а.с.8/.
Прокурор і Позивач вважають Договір припиненим з 06.05.2007, оскільки 15.05.2007 Позивач листом за вих.№1321 /а.с.10/ повідомив Відповідача про припинення Договору та виклав вимогу про повернення орендованого майна.
Факт повернення Об’єкта Оренди орендодавцю підтверджується актом приймання-передачі орендованого майна від 27.01.2009 /а.с.9/.
Предметом позову є вимога про стягнення неустойки в розмірі 20115,61 грн. за прострочення повернення орендованого приміщення за період користування з 06.05.2007 по 01.01.2009 на підставі частини другої статті 785 Цивільного кодексу України (Закон України №435-ІV від 16.01.2003).
Спірні правовідносини врегульовані нормами Цивільного кодексу України (Закон України №435-ІV від 16.01.2003, далі –ЦК України) та Господарського кодексу України (Закон України №436-ІV від 16.01.2003 України, далі –ГК України), що набрали чинність з 01.01.2004, та Законом України „Про оренду державного та комунального майна” №2269-ХІІ від 10.04.1992, тому підлягають застосуванню при вирішенні цього спору.
Згідно з положеннями статті 283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
Частиною шостою статті 283 ГК України встановлено, що до відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.
Статтею 759 ЦК України передбачено, що одна особа (наймодавець) передає або зобов'язується передати іншій особі (наймачеві) майно у користування за плату на певний строк за договором найму (оренди).
У даному випадку сторонами було укладено договір оренди нерухомого майна (частини будівлі –вбудованих нежитлових приміщень).
Відповідно до статті 182 ЦК України виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно підлягають державній реєстрації.
ЦК України в редакції, чинної на момент укладення Договору (01.10.2004), встановлено обов'язковість нотаріального посвідчення договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного строком на один рік і більше (частина друга статті 793), та державної реєстрації договору найму будівлі або іншої капітальної споруди, укладеного на строк не менше одного року (частина перша статті 794 ЦК України).
Судом встановлено, що Договором (пункт 7.1) визначено його строк з 01.10.2004 до 06.05.2007, тобто понад двох років.
Частиною першою статті 210 ЦК України передбачено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є чинним з моменту його державної реєстрації. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації (частина третя статті 640 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним.
Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).
Таким чином, Договір є недійсним (нікчемним правочином).
Правові наслідки визнання правочину недійсним передбачені статтею 216 ЦК України, де, зокрема, зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
При цьому частиною п’ятою зазначеної статті встановлено, що вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.
З урахуванням наведеного, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
За правилами статті 49 Господарського процесуального кодексу України при відмові в задоволенні позову витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
Керуючись статтями 182, 210, 215, 216, 220, 640, 759, 793, 794 Цивільного кодексу України (Закон України №435-ІV від 16.01.2003), 283 Господарського кодексу України (Закон України №436-ІV від 16.01.2003), 49, 82, 84-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
В задоволенні позову відмовити повністю.
Суддя В.В. Алсуф`єв