КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 05.07.2006                                                                                           № 44/537

 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

 головуючого:                              Григоровича О.М.

 суддів:                                          Гольцової  Л.А.

                                        Рябухи  В.І.

 при секретарі:                              Решоткіній Т.О.

 За участю представників:

 - позивача: Шумейко О.І. (дов. від 21.11.05 № 22),

                     Супрун І.К. (генеральний директор),

 -відповідача: Карлов Р.О. (дов. від 04.01.06 № 57-13),

 

 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Дочірнього підприємства "Укрнафтогазкомплект" Національної Акціонерної Компанії "Нафтогаз України"

 на рішення Господарського суду м.Києва від 25.04.2006

 у справі № 44/537 (Катрич В.С.)

 за позовом                               Закритого акціонерного товариства  "Торговий дім "Комплект"

 до                                                   Дочірнього підприємства "Укрнафтогазкомплект" Національної Акціонерної Компанії "Нафтогаз України"

             

                       

 про                                                  визнання недійсним частини договору та стягнення 34 076 164,69 грн.

 

ВСТАНОВИВ:

Закрите акціонерне товариство “Торговий дім “Комплект” (далі – позивач) звернулося до Господарського суду м. Києва з позовом до Дочірнього підприємства “Укрнафтогазкомплект” Національної Акціонерної Компанії “Нафтогаз України” (далі – відповідач) про визнання недійсним договору від 19.08.02 № 208-02 (в редакції Додаткової угоди від 30.12.03 № 3) в частині п. 3.5. договору, а саме: з дня надходження коштів від споживача продукції (ДК “Укргазвидобування”, ДК “Укртрансгаз”, ВАТ “Укртранснафта”), як такої, що не відповідає вимогам чинного законодавства України, а саме ст.ст. 511, 530 Цивільного кодексу України, з моменту укладення договору від 19.08.02 № 208-02, а також про стягнення з відповідача 34076164,69грн. заборгованості за договором від 19.08.02 № 208-02 та додатковими угодами до нього.

11.01.06 позивачем було подано через канцелярію Господарського суду м. Києва доповнення до позовної заяви (зменшення розміру позовних вимог) від 10.01.06 вих. № 2 /Т.3, а.с. 2-4/, яким повідомлено суд, що 22.12.05 відповідачем здійснено часткову оплату вартості поставленої продукції у сумі 254485,01грн., що підтверджується платіжним дорученням від 22.12.05 № 1781.

Крім того позивач зазначив, що 26.12.05 між сторонами у справі було підписано додаткову угоду № 7 до договору від 19.08.02 № 208/02, якою доповнено розділ 3 “Порядок розрахунків” пунктом 3.6.наступного змісту: між сторонами договору допускається вексельна форма розрахунків.

Згідно п.2 додаткової угоди № 7 від 26.12.05 сторони домовились здійснити частковий розрахунок в сумі 11000000грн. за поставлене газотурбінне обладнання векселями шляхом підписання акту прийому-передачі векселів.

Актом прийому-передачі векселів від 26.12.05 /Т.3, а.с. 16/ підтверджується передача відповідачем позивачеві одинадцяти векселів загальною номінальною вартістю 11000000грн. в рахунок оплати по договору від 19.08.02 № 208/02.

З урахуванням викладеного, позивач у своєму доповненні до позовної заяви від 10.01.06 просив суд визнати недійсним договір від 19.08.02 № 208-02 (в редакції Додаткової угоди від 30.12.03 № 3) в частині п. 3.5. договору, а саме: з дня надходження коштів від споживача продукції (ДК “Укргазвидобування”, ДК “Укртрансгаз”, ВАТ “Укртранснафта”), як такої, що не відповідає вимогам чинного законодавства України, а саме ст.ст. 511, 530 Цивільного кодексу України, з моменту укладення договору від 19.08.02 № 208-02; стягнути з відповідача 22 821 679, 68 грн. заборгованості за договором від 19.08.02 № 208-02 та додатковими угодами до нього; судові витрати віднести на рахунок відповідача.

У доповненні до позовної заяви від 28.02.06 вих. №10, поданому через канцелярію суду 01.03.06 / Т.3, а.с. 21-22/, позивач у зв’язку із частковою оплатою відповідачем станом на 15.02.06 вартості поставленої продукції у сумі 300000 грн., що підтверджується платіжним дорученням від 14.02.06 № 236, просив суд:

- визнати недійсним договір від 19.08.02 № 208-02 (в редакції Додаткової угоди від 30.12.03 № 3) в частині п. 3.5. договору, а саме: з дня надходження коштів від споживача продукції (ДК “Укргазвидобування”, ДК “Укртрансгаз”, ВАТ “Укртранснафта”), як такої, що не відповідає вимогам чинного законодавства України, а саме ст.ст. 511, 530 Цивільного кодексу України, з моменту укладення договору від 19.08.02 № 208-02;

- стягнути з відповідача 22521679,68грн. заборгованості за договором від 19.08.02 № 208-02 та додатковими угодами до нього;

- судові витрати віднести на рахунок відповідача.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 25.04.06 позов задоволено частково.

Договір від 19.08.02 № 208-02, в редакції додаткової угоди від 30.12.03 № 3 до договору від 19.08.02 № 208-02, укладеної між Дочірнім підприємством “Укрнафтогазкомплект” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” та ЗАТ “Торговий дім “Комплект”, в частині п. 3.5. договору, а саме: з дня надходження коштів від споживача продукції (ДК “Укргазвидобування”, ДК “Укртрансгаз”, ВАТ “Укртранснафта”) з моменту укладання договору від 19.08.02 № 208-02 визнано недійсним.

Стягнуто з відповідача на користь позивача 22521679,68грн. основного боргу, 25585грн. державного мита, 118грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В іншій частині позову відмовлено.

Відповідач, не погоджуючись з рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати повністю у зв’язку із неповним з’ясуванням обставин, що мають значення для справи, порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачеві в задоволенні позовних вимог.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечує проти доводів, викладених відповідачем, вважаючи їх помилковими і безпідставними, а рішення Господарського суду м. Києва таким, що прийняте у відповідності до чинного законодавства України, та відповідає нормам матеріального та процесуального права.  Просить суд залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні докази, обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

19.08.02 між сторонами у справі було укладено договір № 208-02 (далі – договір), відповідно до п. 1.1 якого позивач (постачальник) зобов’язався поставити відповідачеві (замовнику) продукцію виробничо-технічного призначення (далі-продукція), а відповідач прийняти і оплатити продукцію на умовах, викладених у договорі.

Відповідно до п. 11.1 договору цей договір набрав чинності з моменту його підписання обома сторонами та діяв до 31.12.02.

Додатковою угодою  від 17.12.02 № 2 сторони продовжили термін дії договору до 31.12.03, залишивши без змін всі інші умови договору.

Додатковою угодою  від 30.12.03 № 3 сторони домовились продовжити термін його дії до 31.12.04, виклавши договір в новій редакції. Зокрема, п. 3.5 договору було передбачено, що остаточні розрахунки за поставлену продукцію здійснюються відповідачем після поставки продукції та підписання акту її прийому–передачі на протязі 3-х банківських днів з дня надходження коштів від споживача продукції – (ДК “Укргазвидобування”, ДК “Укртрансгаз”, ВАТ “Укртранснафта”).

Додатковою угодою від 31.12.04 № 5 сторони домовились продовжити термін його дії до 31.12.05. При цьому у п. 3 цієї додаткової угоди вони підтвердили, що інші умови договору не змінені та є обов’язковими для виконання сторонами, тобто, на думку колегії суддів, знову узгодили зміст умов договору.

Таким чином, колегія суддів вважає, що з врахуванням змісту п. 3 додаткової угоди від 31.12.04 № 5 та п. 4 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) до правовідносин сторін слід застосовувати ЦК України.

Отже, твердження відповідача про те, що до спірних відносин слід застосовувати норми Цивільного кодексу УРСР, оскільки договір в редакції від 30.12.03 був укладений до набрання чинності Цивільним кодексом України, колегія суддів вважає помилковим з огляду на зазначене вище.

Згідно з ч. 1 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на те, що ним на виконання умов договору було поставлено відповідачеві продукцію на суму 241827143,99 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями актів прийому-передачі від 07.10.02 № 1 на суму 27060592,00 грн., від 13.12.02 № 2 на суму 1500000,00 грн., від 24.12.02 № 3 на суму 8200000,00 грн., від 24.12.02 № 5 на суму 18500000,00 грн., від 02.01.03 № 1 на суму 19201799,99 грн., від 28.02.03 № 2 на суму 10550220,00 грн., від 14.04.03 № 3 на суму 19201799,99 грн., від 17.04.03 № 4 на суму 59691184,01 грн., від 17.04.03 акт № 5 на суму 29845592,00 грн., від 21.05.03 № б/н на суму 10850364,00 грн., від 17.05.04 № 6 на суму 980000,00 грн., від 04.11.04 № 04/11 на суму 28032101,00 грн., від 04.11.04 № 04/11 на суму 6400000,00 грн., від 09.09.05 № б/н на суму 1813491,00 грн.

Відповідач зобов’язання щодо оплати продукції здійснив частково, перерахувавши позивачеві 207750979,30грн.

На день подання позову до господарського суду заборгованість відповідача становила 34076164,69грн.

Матеріали справи свідчать, що станом на день розгляду справи обов’язок відповідача щодо оплати поставленої позивачем продукції в повному обсязі не був виконаний.

Відповідно до вимог ст.ст. 525, 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, а одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як було зазначено вище, сторони визначили, що остаточні розрахунки за поставлену продукцію здійснюються покупцем після поставки продукції та підписання акту прийому-передачі продукції на протязі 3-х банківських днів з дня надходження коштів від споживача продукції – (ДК “Укргазвидобування”, ДК “Укртрансгаз”, ВАТ “Укртранснафта”), про що свідчить п. 3 додаткової угоди від 31.12.04 № 5.

Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ч.2 ст.509 ЦК України).

Частиною 1 ст. 11 ЦК України встановлено, що цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

Господарський суд 1-ої інстанції справедливо не погодився з посиланням відповідача на те, що п. 3.5 договору сторони передбачили відкладальну умову виконання зобов’язання, оскільки відкладальна обставина, яка, виходячи зі змісту ст. 212 ЦК України, передбачає обставину, щодо якої невідомо, настане вона чи ні, суперечить вимогам ст. 530 ЦК України щодо строку (терміну) виконання зобов’язання.

Відповідно до п. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Доказів, які підтверджують посилання відповідача на те, що він звертався до споживачів продукції з метою погашення ними кредиторської заборгованості перед ДП “Укрнафтогазкомплект” за поставлену продукцію останнім не було надано ні суду 1-ої інстанції, ні апеляційному суду.

Більше того, представник відповідача у судовому засіданні зазначив, що відповідно до чинного законодавства стягнення дебіторської заборгованості є його правом, а не обов’язком. Він підтвердив, що відповідач не звертався та не збирався звертатися з позовами до своїх боржників для отримання в примусовому порядку коштів, що підлягають сплаті позивачеві за поставлену продукцію, зазначивши, що вони є підприємствами однієї системи (зафіксовано технічними засобами). На думку колегії суддів, з цього слід зробити висновок, що несвоєчасне проведення розрахунків з позивачем є наслідком недобросовісного ухилення відповідача від прийняття передбачених чинним законодавством належних заходів для своєчасного отримання коштів від ДК “Укргазвидобування”, ДК “Укртрансгаз”, ВАТ “Укртранснафта”.

Частиною 3 ст. 212 ЦК України передбачено, якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.

У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб’єкт господарювання за порушення господарського зобов’язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов’язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов’язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів (ст. 218 ГК України).    

Відповідно до ст. 511 ЦК України зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Згідно із ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст.217 ЦК України).

Таким чином, висновок місцевого господарського суду щодо правомірності позовних вимог про  визнання недійсним договору в частині п.3.5

Актом звірки розрахунків станом на 13.03.06, складеним та підписаним сторонами, підтверджується наявність заборгованості відповідача перед позивачем у сумі 22521679,68грн.

Відповідно до вимог ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Доказів, які підтверджують оплату чи повернення позивачеві відповідачем поставленої за договором та додатковими угодами до нього продукції  останнім не було надано суду.

З урахуванням викладеного колегія суддів, погоджуючись з судом 1-ої інстанції, вважає, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача суми боргу, враховуючи акт звірки розрахунків станом на 13.03.06, підлягають частковому задоволенню, а саме на суму  22521679,68грн.

На думку колегії суддів, місцевий господарський суд  повно з’ясував обставини, які   мають значення для справи, та зробив висновки, які відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення Господарського суду м Києва від 25.04.06 у справі № 44/537 залишити  без  змін, а апеляційну  скаргу -  без  задоволення.      

 Головуючий суддя                                                                      Григорович О.М.

 Судді                                                                                          Гольцова  Л.А.

                                                                                          Рябуха  В.І.