ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 березня 2011 р. Справа № 71012/09/9104
Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду в складі:
головуючого судді Онишкевича Т.В.,
суддів Сапіги В.П., Попка Я.С.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу повного товариства «Максима» на постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2009 року у справі за позовом Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до повного товариства «Максима» про стягнення адміністративно-господарських санкцій,
ВСТАНОВИЛА :
У червні 2009 року Тернопільське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі – Тернопільський ОВ ФСЗІ) звернулося до суду з адміністративним позовом, у якому просило стягнути з повного товариства «Максима» (далі – ПТ «Максима») на його користь адміністративно-господарські санкції відповідно до ст. 20 «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» у розмірі 6692,00 грн. та 187,38 грн. нарахованої за порушення термінів їх сплати пені.
Постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2009 року вказаний позов повністю задоволено.
У поданій апеляційній скарзі відповідач просить зазначене судове рішення скасувати і ухвалити нове про відмову у задоволенні позову Тернопільського ОВ ФСЗІ, покликаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права та неповноту з’ясування істотних обставин справи. Вимоги за апеляційною скаргою обґрунтовує тим, що ПТ «Максима» було вжито всіх необхідних заходів для працевлаштування на товаристві інвалідів, зокрема, у 2007 році наказами директора створено постійно діючу атестаційну комісію для атестації робочих місць інвалідів та забезпечено необхідну кількість робочих місць для їх працевлаштування. Крім того, інформація про наявність таких вакансій впродовж спірного періоду систематично подавалася у районний центр зайнятості з вказівкою на потребу у працівниках даної категорія населення, однак безробітні з числа інвалідів для роботи на підприємство не скеровувалися. Вважає, що відповідач виконав покладені на нього законом обов’язки щодо створення умов для працевлаштування інвалідів, а тому правових підстав для застосування до нього адміністративно-господарських санкцій відповідно до ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» немає. При вирішенні справи просить виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов’язань та встановлення в діях або бездіяльності роботодавця складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій. Вказує на відсутність вини товариства у порушенні вимог закону щодо забезпечення працевлаштування інвалідів та причинного зв’язку між спірним порушенням і його наслідками. Просить взяти до уваги бездіяльність позивача, а також інших компетентних державних органів щодо працевлаштування інвалідів, в тому числі на ПТ «Максима».
Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання апеляційного суду не з’явилися, а відтак на підставі п. 2 ч. 1 ст. 197 КАС України суд прийшов до висновку про можливість розгляду справи у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апелянта у їх сукупності, колегія суддів приходить до переконання, що подана апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних мотивів.
Задовольняючи позовні вимоги Тернопільського ОВ ФСЗІ, суд виходив з того, що ПТ «Максима» в порушення вимог ст.ст. 18-20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» не виконало нормативу створення робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2008 році, за що до нього правомірно застосовано адміністративно-господарські санкції та нараховано пеню за порушення термінів їх сплати.
Проте, такі висновки суду першої інстанції, на думку колегії суддів, не відповідають нормам матеріального права та фактичним обставинам справи.
Статтею 43 Конституції України задекларовано право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Виконання та реалізація зазначеної конституційної норми забезпечується законами України, підзаконними актами та актами ненормативного характеру, які встановлюють механізм реалізації права на працю.
Відповідно до ч. 8 ст. 69 Господарського кодексу України підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену відповідно до закону кількість робочих місць для працевлаштування, зокрема інвалідів. Відповідальність підприємства за невиконання даної вимоги встановлюється законом.
Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, є Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.91 № 875-XII (далі – Закон).
Одним із аспектів соціальної захищеності інвалідів, відповідно до ч.1 ст. 17 цього Закону, є право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Основні правила визначення нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів та застосування штрафних санкцій за невиконання цього нормативу встановлено статтями 19, 20 Закону.
Так, відповідно до ч.1 ст. 19 Закону (в редакції Закону від 31.05.2005 року) для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю (далі – роботодавці), установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, – у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до вказаного нормативу та здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення (ч.2, 3 ст. 19 Закону).
Поняття робочого місця інваліда та спеціального робочого місця інваліда міститься у ст. 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» і розуміється як:
робоче місце інваліда – місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях;
спеціальне робоче місце інваліда – окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо.
Обов’язки роботодавців стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування визначені ч.3 ст. 18 Закону і передбачають обов’язки щодо:
- виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць;
- створення для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;
- забезпечення інших соціально-економічних гарантій, передбачених чинним законодавством;
- надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів;
- звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Підставою для застосування до роботодавця передбачених ст. 20 Закону адміністративно-господарських санкцій, як одного з видів відповідальності учасника господарських відносин, є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Відповідно до ч.2 ст. 218 Господарського кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Із цією нормою кореспондується стаття 71 КАС України, якою на сторони покладено обов’язок доводити ті обставини, на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення.
Колегія суддів погоджується з позицією апелянта про те, що вирішення питання про правомірність стягнення адміністративно-господарських санкцій має здійснюватися виходячи із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов’язань та встановлення в діях або бездіяльності роботодавця складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.
Тому на переконання колегії суддів обов’язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця, оскільки такий обов’язок покладається насамперед на компетентні органи працевлаштування, що перелічені у ч.1 ст. 18 Закону.
З матеріалів справи та встановлених у ході її розгляду обставин вбачається, що у 2008 році відповідач ПТ «Максима» вжив усі передбачені чинним законодавством заходи щодо забезпечення працевлаштування інвалідів та недопущення господарського правопорушення у цій сфері, зокрема, виділив та створив необхідну кількість робочих місць для інвалідів, систематично інформував про наявність таких вакантних місць Тернопільський міськрайонний центр зайнятості з вказівкою на потребу у працівниках цієї категорія населення та у встановленому порядку звітувався перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів.
При цьому, Тернопільським ОВ ФСЗІ не було надано доказів, а під час судового розгляду справи не було встановлено фактів спрямування інвалідів районним центром зайнятості до відповідача з метою їх працевлаштування, а також випадків безпосереднього звернення інвалідів до ПТ «Максима» із вказаних питань та його відмови у їх працевлаштуванні.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для покладення на нього передбаченої ст. 20 Закону відповідальності за невиконання нормативу робочих місць інвалідів та визнає протиправним застосування до нього позивачем адміністративно-господарських санкцій.
Таким чином, оскільки судом першої інстанції допущено порушення норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а висновки, з яких виходив суд при вирішенні даного публічно-правового спору не відповідають фактичним обставинам справи, оскаржувана постанова підлягає скасуванню з прийняттям нової про відмову у задоволенні позовних вимог Тернопільського ОВ ФСЗІ.
Керуючись ст.ст. 195, 197, 198, 202 п. 3, 4, 205, 207, 254 КАС України колегія суддів,
ПОСТАНОВИЛА :
апеляційну скаргу повного товариства «Максима» задовольнити.
Постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2009 року у справі № 2а-1867/09/1970 скасувати і прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до повного товариства «Максима» про стягнення адміністративно-господарських санкцій.
Постанова набирає законної сили через п’ять днів після направлення її копії особам, що беруть участь у справі, та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя Т.В.Онишкевич
Судді В.П.Сапіга
ОСОБА_1