ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

               Вищий  господарський  суд  України  в складі колегії

за участю представників сторін:

- позивача                                    не з’явились

- відповідача-1                            Рички С.А.

- відповідача-2                            Дубовика М.В., Ложечника Ю.О.

- 3-ї особи (ВАТ “Радар”)           Грищука О.В.

- прокуратури                             Баклан Н.Ю.  

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду м. Києва від 20.07.2006 у справі № 19/40 (суддя Мандриченко О.В.) в задоволенні позовних вимог Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства промислової політики України до АКБ “ТАС-Комерцбанк та ТОВ “САС”, за участю третіх осіб на стороні відповідачів без самостійних вимог - ВАТ “Київський завод “Радар” та Комунального підприємства “Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об’єкти нерухомого майна”, про визнання недійсним договору від 07.10.2003 купівлі-продажу нерухомого майна по вул. Предславинській, 34-б в м. Києві, укладеного між відповідачами, та реєстраційного посвідчення від 20.10.2003, виданого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об’єкти нерухомого майна відповідачеві-2, відмовлено повністю.

Зустрічний позов ТОВ “САС”, за участю третіх осіб на стороні позивача без самостійних вимог - АКБ “ТАС-Комерцбанк” та КП “Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна”, до Міністерства промислової політики України та ВАТ “Київський завод “Радар” задоволено частково, визнано за ТОВ “САС” право власності на нежитловий будинок загальною площею 1753,2 кв. м, який знаходиться у м. Києві по вул. Предславинській, 34-б, в іншій частині зустрічного позову відмовлено.

Рішення мотивовано тим, що згідно ч. 1 ст. 388 Цивільного кодексу України ТОВ “САС” є добросовісним набувачем та законним власником спірного нерухомого майна, оскільки на момент його відчуження за договором від 07.10.2003 права власника цього майна, який також був добросовісним набувачем, не були обмежені або обтяжені будь-яким чином. Прокурор в порушення вимог ст. ст. 1, 2, 21 ГПК України не обґрунтував в чому полягає порушення і яких саме інтересів держави та необхідність їх захисту.

Колегія суддів Київського апеляційного господарського суду  (у складі головуючого судді Вербицької О.В., суддів  Коваленка В.М., Дзюбка П.О.), здійснюючи апеляційну перевірку в зв’язку з поданням Заступника прокурора міста Києва, постановою від 27.11.2006 рішення у справі скасувала, прийнявши нове рішення про задоволення первісного позову і відмову у зустрічному позові.

Постанова мотивована тим, що, оскільки первісний перехід права власності на спірний будинок від Державного підприємства “Київський  завод “Радар” до АКБ “ТАС-Комерцбанк” відбувся на виконання рішення Господарського суду міста Києва від 07.10.2002 у справі № 30/485, яке було скасовано постановою Вищого господарського суду України від 27.08.2003 в частині порядку його виконання і звернення стягнення на спірне майно,  всі дії державної виконавчої служби, пов'язані з виконанням даного рішення були виконанні без наявних для цього правових підстав, що в подальшому підтверджено рішенням господарського суду м. Києва від 25.11.2004 у справі № 27/32, яким договір № 100872 від 01.11.2002 про реалізацію арештованого нерухомого майна на прилюдних торгах, укладений між СП “Укрспец’юст” та ВДВС Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві, акт виконавчої служби від 25.11.2002 та свідоцтво від 06.12.2002  серії ВАС № 218667 про придбання арештованого нерухомого майна з прилюдних торгів визнані недійсними, в зв’язку з чим і угода, укладена 25.11.2002 між АКБ “ТАС-Комерцбанк” та ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві про придбання майна, що знаходиться по вул. Предславинській, 34-6 в м. Києві, є недійсною та такою, що суперечить нормам чинного законодавства, отже, на час укладення спірного договору купівлі-продажу від 07.10.2003 АКБ “ТАС-Комерцбанк” не був власником спірного майна і не мав права розпоряджатись цим майном, тому договір купівлі-продажу від 07.10.2003, укладений з порушенням ч. 2 ст. 328 Цивільного кодексу України, повинен бути визнаний недійсним на підставі ст. 207 Господарського кодексу України, за таким договором право власності на спірне майно до ТОВ “САС” не перейшло, у зв'язку із чим зустрічний позов задоволенню не підлягає.

ТОВ “САС”, не погоджуючись з постановою у справі, в поданій касаційній скарзі просить її скасувати, рішення господарського суду міста Києва від 20.07.2006 у справі залишити в силі, посилаючись на порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема, положень Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, які не були чинними на момент укладення та виконання спірного договору купівлі–продажу, та норм процесуального права, зокрема, ст. 35 ГПК України, адже, ТОВ “САС” не приймав участі в якості сторони у справах, рішення у яких визнані преюдиціальними.

Акціонерний комерційний банк “ТАС-Комерцбанк” з постановою суду апеляційної інстанції також не згоден, в поданій касаційній скарзі просить її скасувати, рішення господарського суду першої інстанції у справі залишити в силі, оскільки вважає висновки суду апеляційної інстанції безпідставними і неправомірними, здійсненими внаслідок неправильного застосування норм чинного матеріального права (п. 4 Прикінцевих положень та ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, п. 4 Прикінцевих та перехідних положень та ч. 2 ст. 328 Цивільного кодексу України) та процесуального права (ст. 83 ГПК України), з порушенням вимог ст. ст. 121, 129 Конституції України.

В засіданні суду 30.01.2007 оголошувалась перерва до 22.02.2007.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні пояснення представників сторін, третьої особи і прокуратури, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного та рішенні місцевого господарських судів, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що 07.10.2003 Акціонерний комерційний банк “ТАС-Комерцбанк” (продавець) уклав договір купівлі-продажу з Товариством з обмеженою відповідальністю “САС” (покупець), предметом якого є нежилий будинок, що знаходиться по вул. Предславинській, 34-б в м. Києві загальною площею 1753,20 м2 і належить продавцю на підставі свідоцтва про придбання арештованого нерухомого майна з прилюдних торгів, виданого 06.12.2002 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною В.В. за реєстром № 5317 та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 14.02.2003 у реєстрову книгу № 69-П-101 за № 5577-П.

Внаслідок укладення зазначеного договору купівлі-продажу, посвідченого 07.10.2003 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шандибою Л.І. за № 4583, право власності на нежилий будинок загальною площею 1753,20 м2 по вул. Предславинській, 34-б в м. Києві перейшло до ТОВ “САС”, якому 20.10.2003 Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна видано реєстраційне посвідчення на право колективної власності на це майно, про що в реєстровій книзі № 69-П-101 за реєстровим № 5577-П зроблено відповідний запис.

Заявляючи позов про визнання недійсними зазначених договору купівлі-продажу від 07.10.2003 та реєстраційного посвідчення від 20.10.2003, Заступник прокурора м. Києва послався на те, що відчуження державного майна відбулось на підставі судового рішення, в подальшому скасованого, отже, безпідставне вилучення з державної власності спірного майна позбавляє Міністерство промислової політики України, як орган, до сфери управління якого воно відносилось, можливості управляти цим майном, що тягне за собою визнання вказаних актів недійсними на підставі ст. 48 ЦК УРСР та ст. ст. 121, 129 Конституції України.

Позов обґрунтовується посиланням на рішення господарського суду м. Києва від 07.10.2002 у справі № 30/485, яким позов АКБ “ТАС-Комерцбанк” до Державного підприємства “Київський завод “Радар” про стягнення 3211163,47 грн. боргу за кредитним договором № 158-К/30 від 07.12.2001 задоволено повністю шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, належне Державному підприємству “Київський завод “Радар”, а саме: корпус № 18 (медична частина), розташований за адресою: м. Київ, вул. Предславинській, 34-6, загальною площею 2421,30 кв. м.

Постановою Вищого господарського суду України від 27.08.2003 рішення у справі № 30/485 змінено, у другому абзаці резолютивної частини рішення виключено слова “шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, належне Державному підприємству “Київський завод “Радар”, а саме: корпус № 18 (медична частина), розташований за адресою: м. Київ, вул. Предславинській, 34-6, загальною площею 2421,30 кв. м”.

Крім того, під час розгляду справи рішенням господарського суду м. Києва від 25.11.2004 у справі № 27/32 частково задоволені позовні вимоги Заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства промислової політики України, третя особа –ВАТ “Київський завод “Радар” та третя особа з самостійними вимогами - Печерська районна у м. Києві рада, до Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві та Спеціалізованого державного підприємства “Укрспец’юст” Міністерства юстиції України, третя особа –ТОВ “САС” та визнано недійсним договір № 100872 від 01.11.2003, укладений між Спеціалізованим державним підприємством “Укрспец’юст” та Відділом державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві, про реалізацію на прилюдних торгах арештованого нерухомого майна ДП “Київський завод “Радар” -  корпусу № 18 (медична частина), розташованого за адресою: м. Київ, вул. Предславинській, 34-б загальною площею 2421,30 кв. м, визнані недійсними акт виконавчої служби від 25.11.2002 та свідоцтво від 06.12.2002 серії ВАС № 218667 про придбання арештованого нерухомого майна з прилюдних торгів, в задоволенні вимог Печерської районної ради в місті Києві про визнання права власності на вказану будівлю відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 15.06.2005 у справі № 27/32 зазначене рішення господарського суду м. Києва від 25.11.2004 залишено без змін.

З посиланням на преюдиціальні положення зазначених судових рішень, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про підставність і ґрунтовність позовних вимог, оскільки спірний договір купівлі-продажу від 07.10.2003, укладений з порушенням п. 2 ст. 328 Цивільного кодексу України, має бути визнаний недійсним на підставі ст. 207 Господарського кодексу України. Щодо порушення інтересів держави та обґрунтування права прокурора на позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що за спірним договором відбулось відчуження державного майна –колишньої поліклініки заводу “Радар”, яке відноситься до сфери управління Міністерства промислової політики України, корпоративні права якого на це майно аналогічні майновим, їх порушення є порушенням права державної власності і майнового забезпечення гарантованих Конституцією України прав громадян, зокрема, на охорону здоров’я та медичну допомогу.

Колегія суддів вважає, що з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитись не можна, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 35 ГПК України факти, встановлені в межах розгляду іншої справи є преюдиціальними тільки в тому випадку, коли вони були встановлені рішенням господарського суду або іншого органу, який вирішує господарські спори, у справі за участю тих самих сторін, однак, ТОВ “САС” у вищевказаних справах стороною не було, отже, щодо нього відсутні факти, які б не підлягали доведенню, а щодо попереднього власника –АКБ “ТАС-Комерцбанк” неправомірність набуття права власності на спірне майно у момент проведення прилюдних торгів 06.12.2002 і заборона його відчуження 07.10.2003 Товариству “САС” не існувала і  не була встановлена судом.

За таких обставин, висновок суду апеляційної інстанції про укладення спірного договору від 07.10.2003 з порушенням приписів ч. 2 ст. 328 Цивільного кодексу України, відповідно до якої право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом, і що такий договір підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 207 Господарського кодексу України, колегія суддів вважає хибним ще й тому, що до вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 07.10.2003 та реєстраційного посвідчення від 20.10.2003 судом застосовані положення Цивільного та Господарського кодексів України, які не були  чинними  ні у  момент укладання та виконання спірної угоди, ані у момент переходу права власності до нового власника і реєстрації цього права в БТІ.

Зазначені порушення норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України є підставами для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Натомість рішення суду першої інстанції колегія суддів вважає законним, прийнятим за повно встановлених обставин справи і правильного застосування норм законодавства.

  Суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про застосування до оспорюваного договору купівлі-продажу та реєстраційного посвідчення положень Цивільного кодексу УРСР (1963р.) і звернув увагу, що стаття 48 Цивільного кодексу УРСР, відповідно до якої недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону, по недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом, встановлює загальне правило про підстави і наслідки недійсності угод, отже, для визнання недійсною угоди мають існувати спеціальні вимоги законодавства, яким би ця угода суперечила, однак, прокурором такі вимоги закону не зазначені, а судами не встановлені.

  За змістом ч.1 ст. 145 ЦК УРСР якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.

  Аналогічні приписи містить норма ст. 388 Цивільного кодексу України, яка діяла на момент пред’явлення позову прокурором, так, згідно ч. 1 цієї статті якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння, було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом, а відповідно до частини 2 цієї норми майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

          Отже, зазначені норми визначають добросовісність платного набуття майна неможливістю покупця бути обізнаним у відсутності у продавця права його відчуження, в зв’язку з чим судом першої інстанції правомірно визнано наявність статусу добросовісного набувача у АКБ “ТАС-Комерцбанк” під час його придбання з прилюдних торгів в порядку виконання судового рішення та у ТОВ “САС” під час укладення спірного договору купівлі-продажу і оформлення спірного реєстраційного посвідчення.  

         Крім того, колегія суддів зазначає, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, стороною в якій така особа не є, тобто, з можливістю повернення майна або відшкодування його вартості шляхом застосування правового механізму, встановленого ч. 2 ст. 48 ЦК УРСР, незалежно від того чи відповідає спірна угода закону, оскільки результат задоволення такого позову і застосування двохсторонньої реституції буде стосуватись лише сторін угоди і не буде поширюватись на права позивача, який вважає себе власником спірного майна, не будучи стороною угоди.

 Отже, обраний прокурором захист інтересів держави в особі Міністерства промислової політики України ніяким чином не відновлюватиме порушених прав або інтересів власника, а такий захист можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову, якщо є підстави, встановлені статтею 145 Цивільного кодексу УРСР або статтею 388 Цивільного кодексу України.

Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову прокурора, оскільки останній в порушення вимог ст. ст. 1, 2, 21 ГПК України та  рішення Конституційного суду України № З-рп/99 від 08.04.1999 не обґрунтував в чому полягає порушення і яких саме інтересів держави та необхідність їх захисту, не довів, що Міністерство промислової політики України на момент пред’явлення позову в його інтересах є власником спірного майна або органом, уповноваженим ним управляти, адже, з перетворенням Державного підприємства “Київський завод “Радар” у Відкрите акціонерне товариство шляхом корпоратизації відповідно до наказу Міністерства промислової політики України від 25.03.2003 № 116 останнє стало власником корпоративних прав ВАТ “Київський завод “Радар”, тобто, акцій, а не державного майна, в зв’язку з чим ототожнення судом апеляційної інстанції корпоративних інтересів держави в особі Міністерства промислової політики України з майновими правами самостійного підприємства –ВАТ “Київський завод “Радар” є помилковим. Крім того, відчуження майна, яке знаходилось у повному господарському віданні Державного підприємства “Київський завод “Радар” відбулось не за вільним волевиявленням останнього, а у ході виконання судового рішення, яке не передбачало згоди або будь-якого іншого втручання Міністерства у цей процес.

Враховуючи наведене колегія суддів дійшла висновку, що постанова суду апеляційної інстанції у справі підлягає скасуванню, а рішення господарського суду міста Києва від 20.07.2006 у справі залишенню в силі, як таке, що відповідає вимогам чинного матеріального та процесуального законодавства, підстави для його скасування або зміни відсутні.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України           

П О С Т А Н О В И В :

  Постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.11.2006 у справі № 19/40 господарського суду міста Києва скасувати.

  Рішення господарського суду міста Києва від 20.07.2006 у цій справі залишити в силі.

  Касаційні скарги АКБ “ТАС-Комерцбанк” та ТОВ “САС” задовольнити.

Головуючий суддя                                                                     Грейц К.В.

С у д д і                                                                                         Бакуліна С.В.

          Глос О.І.