ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа №2а-5813/08/1370
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 березня 2009 року
Львівський окружний адміністративний суд в складі
Головуючого - судді Костіва М.В.
|
при секретарі судового засідання |
Мельникович Л.В. |
|
|
|
|
|
|
з участю представників:
від позивача: не з'явився;
від відповідача 1: не з'явився;
від відповідача 2: не з'явився,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернулася в суд з адміністративним позовом до Управління праці та соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації, Управління Державного казначейства у Золочівському районі ГУДКУ у Львівській області про стягнення невиплаченої щорічної разової грошової допомоги.
В позовній заяві вважає, що їй всупереч вимог ч.1 ст.2 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та п.3 ст.22 Конституції України разова грошова допомога учаснику війни виплачувалась не в повному обсязі.
Відповідач - 1 у запереченні проти позову №5045 від 03.12.2008 року (вх. №21499 від 04.12.2008 р.) проти позову заперечує та вважає, що він здійснює лише виплату разової грошової допомоги, однак розпорядником таких коштів є Державне казначейство України. Відповідач також просить застосувати термін позовної давності відповідно до ст. ст. 99, 100 КАС України, та розглядати справу без участі його представника.
Відповідач 2 - Управляння Державного казначейства у Золочівському районі Львівської області - в поясненнях №4-26/1652 від 01.12.2008 року (вх. №21590 від 04.12.2008 року) вважає, що він є неналежним відповідачем у справі, оскільки, як вбачається зі змісту функцій, покладених на Державне казначейство України, до його компетенції не входить забезпечення реалізації державної політики у сфері соціального захисту населення. Систему уповноважених державою органів, які покликані забезпечити реалізацію права громадян на соціальне забезпечення, складають Міністерство праці та соціальної політики України, Пенсійний фонд України, обласні та районні управління праці та соціального захисту населення і Пенсійного фонду.
Розглянувши матеріали справи, сукупно оцінивши докази, які мають значення для справи, суд встановив наступне.
Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року №3551-XII, з наступними змінами та доповненнями (далі - Закон 3551), Рішенням Конституційного суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007.
Позивач - ОСОБА_1,ІНФОРМАЦІЯ_1року народження, є учасником війни, що підтверджується відповідним посвідченням серії НОМЕР_1 від 17.05.2004 року.
Згідно із положеннями частини 5 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року №3551-XII, в редакції від 9 липня 2007 року - щорічно до 5 травня учасникам бойових дій виплачується разова грошова допомога у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком.
Згідно з частиною 1 статті 171 цього ж Закону - щорічну виплату разової грошової допомоги до 5 травня в розмірах, передбачених статтями 12-16 цього Закону, здійснюють органи праці та соціального захисту населення через відділення зв'язку або через установи банків (шляхом перерахування на особовий рахунок отримувача) пенсіонерам - за місцем отримання пенсії, а особам, які не є пенсіонерами, - за місцем їх проживання чи одержання грошового утримання.
А тому позивач, у відповідності до згаданої статті, правомірно визначила відповідача у даній справі, оскільки звернулася саме до того органу, на який законодавством покладено обов'язок виплачувати щорічну разову грошову допомогу.
В позовній заяві позивач вказує, що у 2005 - 2007 роках грошова допомога їй виплачувалась не в повному обсязі, а саме: у 2005 році - 50 грн.00 коп.; у 2006 році - 50 грн.00 коп.; у 2007 році - 55 грн.00 коп. (ст. 29 Закону України «Про державний бюджет на 2007 рік»). Виплата вищевказаних сум підтверджується відповідачем у запереченні на позовну заяву.
Тобто, було занижено розмір встановленої разової грошової допомоги позивачу, та здійснено її часткову виплату за відповідні періоди. Таким чином, фактично одноразова грошова допомога позивачу виплачувалася лише частково.
Такі дії відповідача обумовлені тим, що законами України про Державний бюджет України на відповідний рік встановлювалися інші, ніж встановлені Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», розміри щорічної одноразової грошової допомоги.
Суд, даючи правову оцінку спірним правовідносинам, виходив з наступного.
Згідно із статтею 1 Конституції України Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Відповідно до статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Суд вважає за необхідне також зазначити, що реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань судом не приймається до уваги. Так, наприклад, у справі «Кечко проти України» Європейський Суд з прав людини констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Враховуючи те, що позивач є учасником війни, він наділений державою певним правовим статусом, який включає в себе й право на додаткові елементи соціального захисту, зокрема право на отримання щорічної разової грошової допомоги у відповідному розмірі.
Наділивши зазначеною соціальною гарантією осіб, які є учасниками війни, держава таким чином взяла на себе публічне зобов'язання забезпечити належний матеріальний рівень цих осіб.
Тобто, між позивачем і державою встановлено певний правовий зв'язок у визначеній сфері життєдіяльності, який характеризується наявністю зобов'язання держави забезпечити соціальний захист осіб, які є учасниками війни.
Таким чином, дії відповідача суперечать нормам Конституції України, зокрема тим, які не допускають звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів.
Крім того, судом враховано рішення Конституційного Суду України про соціальні гарантії громадян від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007 (далі - Рішення). В рішенні, зокрема, зазначено, що стаття 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік», якою встановлювалася щорічна разова грошова допомога, не відповідає Конституції України, тобто є неконституційною. В пункті 4 Рішення Конституційний Суд України додатково зазначив, що його рішення має преюдиціальне значення, тобто обставини, викладені в ньому, не потребують додаткового доказування при прийнятті рішень судами.
Враховуючи вищевикладене, суд погоджується з позицією позивача щодо порушення її права на отримання грошової допомоги у розмірі 5 мінімальних пенсій за віком, встановленому Законом № 3551-ХІІ.
Разом з тим, відповідно до частини 2 статті 92 Кодексу адміністративного судочинства для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Оскільки позивачу, як зазначено в позовній заяві, допомога у 2005-2007 роках виплачувалась не в повному обсязі, а відповідно до пункту 4 статті 17-1 Закону 3551 вона мала право звернутися за нею та отримати її до 30 вересня відповідного року, в якому здійснювалась виплата допомоги, саме з цього моменту позивач повинна була дізнатися про порушення свого права.
Позовна заява датована 06.10.2008 року, зареєстрована судом 09.10.2008 року. Таким чином, суд погоджується з відповідачем про порушення строку звернення позивача до суду щодо вимог виплати допомоги у 2005-2007 роках.
Відповідно ч.1.ст.102 КАС України пропущений з поважних причин процесуальний строк, встановлений законом, може бути поновлений, а процесуальний строк, встановлений судом, продовжений судом за клопотанням особи, яка бере участь у справі. Як свідчать матеріали справи, позивач не звертався до суду з вимогою про поновлення пропущеного строку, а відповідач наполягає на їх застосуванні, що відповідно до ст. 100 КАС України є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги чи заперечення. Позивач не довів суду належними та допустимими доказами обґрунтованість своїх позовних вимог.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовна заява не підлягає задоволенню.
На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 71, 99-101 та 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
П О С Т А Н О В И В:
1. Відмовити у задоволенні адміністративного позову.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя М.В. Костів
Повний текст постанови виготовлено 16.03.2009 року