Справа № 199/2514/22

                                                                       (2/199/179/23)

РІШЕННЯ

Іменем України

16.01.2023 року         Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська

у складі головуючого судді – Авраменка А.М.,

при секретарі судового засідання – Хамула А.С.,

за участю: представника позивача – ОСОБА_1 ,

представника відповідачів – Борсук В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , яка діє у власних інтересах та в інтересах дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третя особа – орган опіки та піклування в особі адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради, про виселення, –

ВСТАНОВИВ:

20 травня 2022 року до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська звернувся позивач із вищевказаним позовом, в обґрунтування послався на те, що між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 21 лютого 2007 року було укладено кредитний договір №DNU0GK00001020, за умовами якого вказаний відповідач отримала кредит в розмірі 57575,01 доларів США, зобов`язавшись його повернути в строк до 20 лютого 2027 року. Виконання позивальником її кредитних зобов`язань було забезпечено іпотекою належного позичальнику нерухомого майна – житлового будинку АДРЕСА_1 . Вказаним договором іпотеки було передбачено право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. Враховуючи, що позивач не надавав згоди ОСОБА_2 на реєстрацію за адресою предмету іпотеки інших осіб, однак остання в порушення взятого на себе договірного зобов`язання здійснила реєстрацію у вищевказаному житловому будинку місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та неповнолітньої дитини ОСОБА_5 , а також повнолітніх осіб ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . За таких обставин, посилаючись на те, що реєстрація вказаних осіб за адресою предмету іпотеки негативно відобразиться на ціні предмету іпотеки, буде перешкоджати його реалізації, позивач звернувся до суду із даним позовом, в якому просив суд виселити відповідачів із вищевказаного нерухомого майна, що є предметом іпотеки.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2022 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, яку вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 жовтня 2022 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового засідання, підготовче провадження у закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, наполягав на їх задоволенні в повному обсязі з викладених у позові підстав та обставин.

Представник відповідачів проти задоволення позову заперечував в повному обсязі з підстав необґрунтованості та недоведеності заявлених позовних вимог.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.

За таких обставин, керуючись положеннями ст.ст.211, 223, 240, 280 ЦПК України суд вважає за можливе провести судове засідання та здійснити розгляд справи по суті за наведеної явки учасників розгляду справи.

Дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку з таких підстав.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

В судовому засіданні встановлено, що 21 лютого 2007 року між ЗАТ КБ «Приватбанк», як кредитодавцем, правонаступником якого є позивач, та відповідачем ОСОБА_2 , як позичальником, було укладено кредитний договір №DNU0GK00001020, за умовами якого кредитодавець зобов`язався надати позичальнику кредит в розмірі 47000 доларів США, а позичальник – повернути кредит в строк до 20 лютого 2027 року, сплативши проценти за користування кредитом, а також інші обов`язкові платежі в порядку та строки, передбачені умовами означеного кредитного договору. Викладені обставини підтверджуються копією вказаного кредитного договору.

Виконання позичальником ОСОБА_2 своїх договірних зобов`язань із повернення кредиту, отриманого за кредитним договором №DNU0GK00001020 від 21 лютого 2007 року, в повному обсязі забезпечено договором іпотеки будинку №DNU0GK00001020 від 21 лютого 2007 року, укладеним між ЗАТ КБ «Приватбанк», як іпотекодержателем, правонаступником якого є позивач, та відповідачем ОСОБА_2 , як іпотекодавцем. Предметом іпотеки відповідно до п.п.1, 35.3 договору іпотеки будинку є житловий будинок, який знаходиться за адресою АДРЕСА_2 . В той же час, п.35.4 того ж договору іпотеки будинку визначає, що предметом іпотеки є житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 . Викладені обставини підтверджуються копією відповідного договору.

Згідно п.16 договору іпотеки будинку №DNU0GK00001020 від 21 лютого 2007 року з моменту набрання чинності цього договору та реєстрації прав власності на майно та/або земельну ділянку в установленому порядку, іпотекодавець має право відчужувати, передавати в оренду, лізинг, наступну іпотеку, у спільну діяльність, у позичку іншим особам майно та/або земельну ділянку, або іншим чином розпоряджатися предметом іпотеки тільки за письмовою згодою іпотекодержателя.

Підпунктом 20.12 пункту 20 договору іпотеки будинку №DNU0GK00001020 від 21 лютого 2007 року передбачено, що іпотекодавець зобов`язується не надавати документи у відповідні держоргани з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без письмової згоди на це іпотекодержателя та нотаріального посвідчення згоди цих осіб на їх виселення в разі звернення стягнення на предмет іпотеки.

Судом також встановлено, що за адресою АДРЕСА_1 у встановленому законом порядку зареєстровано місце проживання відповідачів: ОСОБА_6 – з 01 грудня 2014 року, ОСОБА_2 – з 15 травня 2007 року, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , – з 13 січня 2016 року, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , – з 13 січня 2016 року, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , – з 15 травня 2007 року, ОСОБА_7 – з 10 січня 2014 року. Викладені обставини підтверджуються копією листа Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 01 червня 2021 року №11/5-74, а також відповідями на запити суду.

21 грудня 2022 року органом опіки та піклування в особі адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради складено висновок в порядку ст.19 СК України, яким визначено за недоцільне виселення ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Правовідносини, які виникли між сторонами, окрім положень вищезазначених договорів, врегульовані нормами Конституції України, ЦК України, Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про банки і банківську діяльність», ЖК України, Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».

Так, відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Відповідно до норм ст.ст.11, 525, 629 ЦК України підставами для виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договір, який є обов`язковим для виконання сторонами, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Різновидом договору є кредитний договір, який обов`язково укладається в письмові формі (ст.1054, 1055 ЦК України), договір поруки (ст.553 ЦК України), а також іпотечний договір, який має бути нотаріально посвідченим (ст.ст.3, 18 Закону України «Про іпотеку»).

Нормою ст.1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно ст.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти – гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Положеннями ст.524 ЦК України встановлено, що сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Відповідно до норми ст.1050 ЦК України, в контексті положення ст.1054 ч.2 ЦК України, якщо кредитним договором встановлений обов`язок позичальника повернути кредит частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини кредитор має право вимагати дострокового повернення частини кредиту, що залишилась зі сплатою процентів.

Згідно до ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Частиною 1 ст.530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст.ст.610, 611 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

За змістом ст.ст.546, 547, 573 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватись заставою, якою також може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі.

Згідно до ст.575 ЦК України різновидом застави є іпотека.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За змістом норм ст.ст.3-5, 18 Закону України «Про іпотеку», ст.ст.574, 575, 577, 585 ЦК України іпотека як форма застави виникає і на підставі договору, який підлягає нотаріальному посвідченню. Взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено Законом України «Про іпотеку». Обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Згідно ст.ст.7, 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Нормою ст.9 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Відповідно до ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Положеннями ст.311 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Нормою ст.9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до ст.40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

В свою чергу, положеннями п.5-2 розділу VI Прикінцеві положення Закону України «Про іпотеку» (набрав чинності 17 березня 2022 року) передбачено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону. Положення абзацу першого цього пункту не поширюються на нерухоме майно (нерухомість), оформлене в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за договорами, укладеними після дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (закон, яким і введено в дію п.5-2 розділу VI), або за договорами, до яких після дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (закон, яким і введено в дію п.5-2 розділу VI) за погодженням сторін вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов`язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій.

Указом Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п.20 ч.1 ст.106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Указом Президента України №133/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 14 березня 2022 року продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб.

Указом Президента України №259/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 18 квітня 2022 року продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб.

Указом Президента України №341/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 17 травня 2022 року продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб.

Указом Президента України №573/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 12 серпня 2022 року продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб.

Указом Президента України №757/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 07 листопада 2022 року продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 21 листопада 2022 року строком на 90 діб.

Нормою ст.39 Закону України «Про іпотеку», яка регулює питання реалізації предмету іпотеки за рішенням суду, одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Згідно ст.109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Статтею 156 ЖК України визначено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Нормою ст.157 ЖК України передбачено, що членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч.1 ст.116 цього Кодексу (неможливість спільного проживання, самоправне зайняття жилого приміщення). Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Положеннями ст.24 ч.1 п.6 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» визначено, що орган реєстрації вносить зміни до реєстру територіальної громади на підставі: судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини спірних правовідносин сторін в контексті наведених вище норм законодавства, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Так, ст.8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до п.1 ст.8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. The U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 ст.8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у п.1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п.2 ст.8 Конвенції.

У п.27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення ст.8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У п.п.40-44 рішення ЄСПЛ від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява №19009/04, п.50).

Втручання держави є порушенням ст.8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у п.2 ст.8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява №39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява №66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п.60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст.8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява №7205/02, п.п.60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п.50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява №28261/06, п.п.21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява №3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява №33202/96, п.110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів ст.8 Конвенції.

Таким чином, у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою ст.1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства – прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування ст.8 Конвенції та ст.1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п.2 ст.8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст.8 Конвенції.

Наведені вище правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №353/1096/16-ц, від 31 жовтня 2018 року по справі №753/12729/15-ц, від 21 серпня 2019 року по справі №569/4373/16-ц, від 13 жовтня 2020 року по справі №447/455/17, а також у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року по справі №235/9835/15-ц, від 15 січня 2020 року по справі №754/613/18, від 24 вересня 2020 року по справі №725/5098/17, від 12 жовтня 2022 року по справі №185/6764/19.

У рішенні по справі «Сєрков проти України» (заява №39766/05) ЄСПЛ зазначив, що п.2 ст.1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів». До такого закону слід віднести ст.109 ЖК України, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, зокрема у постановах від 22 червня 2016 року у справі №6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі №6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування ст.40 Закону України «Про іпотеку» та ст.109 ЖК України, а саме зазначено, що ч.2 ст.109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення ст.40 Закону України «Про іпотеку», так і норма ст.109 ЖК України. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року по справі №753/12729/15-ц погодилася з такими висновками.

У постановах від 13 березня 2019 року у справі №520/7281/15-ц та від 12 червня 2019 року у справі №205/578/14-ц Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у ч.2 ст.40 Закону України «Про іпотеку» та у ч.3 ст.109 ЖК України процедури.

Аналізуючи ст.109 ЖК України, можна зробити висновок, що ч.3 цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. У цьому випадку ч.3 ст.109 ЖК України відсилає до ч.2 цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені ч.2 ст.109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно – за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Суд вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене ч.2 ст.109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення. Це передбачено і в ч.1 ст.109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Тому в разі, якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому або судовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку ст.40 Закону України «Про іпотеку» та ч.ч.1-3 ст.109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому ч.4 ст.109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до ст.132-2 цього Кодексу.

У разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, неможливо виселити осіб, які проживають в жилому приміщенні, переданому в іпотеку, без надання іншого жилого приміщення (постанова Верховного Суду від 11 січня 2023 року по справі №554/5587/20).

В постанові Верховного Суду від 20 грудня 2021 року по справі №295/12990/20 зазначено, що реєстрація місця проживання є похідним правом від права користування житлом, а тому зняти особу з реєстрації за місцем проживання можна лише за умови втрати нею права користування цим житлом чи у зв`язку з її виселенням (добровільно чи у примусовому порядку).

Стосовно обставин спірних правовідносин сторін, то в ході розгляду справи було встановлено, що між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 дійсно було укладено договір іпотеки будинку №DNU0GK00001020 від 21 лютого 2007 року, за умовами якого іпотекодавець зобов`язалась не реєструвати місце проживання інших осіб за адресою нерухомого майна, яке є предметом іпотеки, без відповідної згоди іпотекодержателя, чого, вочевидь, вказаний відповідач не дотрималась. Саме ці обставини і стали підставою для звернення позивача до суду із даним позовом про виселення. В той же час, ані положення законодавства, ані зміст укладеного між сторонами договору іпотеки будинку не містять такого правового наслідку порушення відповідачем ОСОБА_2 означеного свого договірного обов`язку як виселення зареєстрованих відповідачів з предмету іпотеки за позовом іпотекодержателя. Натомість, чинне законодавство, зокрема ст.ст.39, 40 Закону України «Про іпотеку», ст.109 ЖК України, передбачає, що виселення мешканців з іпотечного майна за позовом іпотекодержателя можливе лише в рамках процедури позасудового чи судового звернення стягнення на предмет іпотеки і за умови, що мешканці такого майна відмовились добровільно з нього виселитись за наявності для виселення законних підстав. При цьому для належного вирішення питання про виселення значення має і те, чи придбано іпотечне майно за рахунок кредиту, забезпеченого такою іпотекою, чи повністю або частково за рахунок власних коштів іпотекодавця, оскільки в останньому випадку особам, які виселяються, має бути надано інше постійне жиле приміщення.

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, оцінюючого заявлені підстави та обґрунтування позову, а також встановлені судом обставини спірних правовідносин сторін в контексті наведених норм законодавства та правових висновків, суд вважає позовні вимоги необґрунтованими, безпідставними та такими, що не ґрунтуються на законі, оскільки матеріали справи не містять жодних доказів реалізації позивачем права на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому або в судовому порядках. Більш того, в тексті позову сторона позивача посилається, що виселення необхідне задля забезпечення безперешкодної реалізації предмету іпотеки в майбутньому. Відтак, втручання позитивним для позивача судовим рішенням у даній справі у право на житло відповідачів не відповідатиме критерію законності, що вже є самодостатньою підставою для відмови у задоволенні позову. Крім того, суд вважає, що означене втручання у право на житло відповідачів не буде відповідати і критерію пропорційності, оскільки матеріали справи не містять доказів наявності у відповідачів іншого житла, в той час як у іпотечному нерухомому майні останні зареєстровані тривалий час (від шести і більше років в залежності від відповідача), а тому сприймають його як своє постійне житло. Окрім того, частина відповідачів, виселити яких просить позивач, є неповнолітніми особами, щодо яких орган опіки та піклування надав суду свій висновок про недоцільність їх виселення. Наведена обставина так само є самодостатньою підставою для відмови у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд також керувався і тим, що позивач просить виселити відповідачів фактично без надання останнім іншого постійного жилого приміщення, однак не подав суду належних, допустимих та достатніх доказів, що передане в іпотеку нерухоме житлове майно було придбано повністю за кредитні кошти. Відповідні відомості встановити достеменно неможливо ані зі змісту копії кредитного договору, ані зі змісту копії договору іпотеки будинку, а копія правовстановлюючого документу, на підставі якого ОСОБА_2 було набуто у власність передане в іпотеку нерухоме житлове майно, в матеріалах справи відсутня. Більш того, в тексті п.п.35.3, 35.4 договору іпотеки будинку №DNU0GK00001020 від 21 лютого 2007 року взагалі містяться суперечливі відомості щодо об`єкту нерухомого майна, яке було передано в іпотеку.

Таким чином, узагальнюючи вищевикладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, керуючись нормою ст.ст.133, 141 ЦПК України, враховуючи види судових витрат по справі та результат розгляду справи, суд приходить до висновку, що судові витрати, понесені позивачем в ході розгляду справи, відшкодуванню йому не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.47, 124 Конституції України, ст.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.ст.11, 15, 16, 311, 525, 526, 530, 546, 547, 573, 574, 575, 577, 585, 610, 611, 629, 1050, 1054, 1055 ЦК України, ст.ст.1, 3-5, 7, 9, 18, 33, 39, 40 Закону України «Про іпотеку», ст.ст.9, 109, 156, 157 ЖК України, ст.24 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», ст.ст.2, 5, 12, 13, 76-82, 89, 95, 141, 223, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (ЄДРПОУ 14360570; адреса місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д) до ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ), яка діє у власних інтересах та в інтересах дітей ОСОБА_3 (адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_4 (адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ) та ОСОБА_5 (адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_6 (адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_7 (адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ), третя особа – орган опіки та піклування в особі адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради (адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, пр. Мануйлівський, 31), про виселення – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя         А.М. Авраменко