ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

30 жовтня 2023 рокусправа № 380/4794/23

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого-судді Костецького Н.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянки Киргизстану ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (вул. Січових Стрільців, 11, м. Львів, код ЄДРПОУ 37831493) про скасування рішень, зобов`язання вчинити дії,-

в с т а н о в и в:

на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява громадянки Киргизстану ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, у якій позивач просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 26.01.2023р. №03- 23;

- скасувати наказ Головного Управління Державної міграційної служби України у Львівській області від №160 від 17.11.2022р про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Головне Управління Державної міграційної служби України у Львівській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач, ОСОБА_1 , громадянка Киргизстану та російської федерації (подвійне громадянство), маючи цілком обґрунтовані побоювання за своє життя, здоров`я та свободу прибула в Україну і звернулись з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 26.11.2022 отримала повідомлення про рішення Головного Управління ДМС України у Львівській області без дати та номеру, у якому їй було відмовлено у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наказ № 163 від 21.11.2022 ГУ ДМС України у Львівській області. Не погодившись із таким рішенням відповідача, позивач направила скаргу до Державної міграційної служби України. Державною міграційною службою України прийнято рішення від 26.01.2023р. №04-23 про відхилення скарги позивача на наказ ГУ ДМС служби України у Львівській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважає, що дії відповідача грубо порушують вимоги законодавства щодо належного викладення причин відмови та порядку оскарження прийнятого рішення. Зазначає, що перебуває за межами Киргизстану та російської федерації, в Україні, у зв`язку з тим, що не може повернутись на територію цих держав та змушена шукати захист в Україні через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через політичні та релігійні переконання та побоювання ув`язнення в ситуаціях порушення прав людини. Про це позивач зазначила у своїй заяві до відповідача. Зокрема, вказала про свою належність до партії «Хізб ут Тахрір аль Ісламі» та сповідування релігії Іслам з суворим дотриманням усіх постулатів даної релігії. Позивач побоюється переслідувань у випадку повернення до Киргизстану.

Ухвалою суду від 17.03.2023 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників та запропоновано відповідачу у п`ятнадцятиденний строк з моменту отримання ухвали про відкриття провадження у справі надати суду відзив на позовну заяву зі всіма доказами на його підтвердження, які наявні у відповідача.

Представник відповідача проти позову заперечив з підстав, викладених у поданому до суду відзиві на позовну заяву. Зазначає, що питання пропущення строку звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до законодавства України було предметом судового розгляду в адміністративній справі №461/6004/22. Відповідачем було притягнуто до адміністративної відповідальності позивача за порушення ст. 203 КУпАП, оскільки остання, будучи іноземцем, порушила вимоги законодавства про правовий статус іноземців на території України, вчасно не продовживши строки свого перебування або не покинувши території України, перейшла в статус нелегального мігранта. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 13.01.2023 у справі № 461/6004/22 постанову відповідача про накладення адміністративного стягнення від 28.10.2022 скасовано. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.04.2023 року апеляційну скаргу відповідача задоволено, скасовано рішення Галицького районного суду м. Львова від 13.01.2023 та прийнято постанову, якою в задоволенні позову позивача відмовлено.

Вказує, що як вбачається із матеріалів справи позивача №2022LV0008, остання у 2016 році легально перетнула літаком кордон України та прибула в місто Одеса і з цього часу нелегально проживає в Україні, Лише 01.11.2022, через 6 років, звертається із заявою за захистом в Україні. Будь яких доказів щодо неможливості, а також у вчиненні її перешкод звернутися із заявою за захистом в Україні за такий тривалий проміжок часу, позивач не надала. Як наслідок, позивач порушила ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», згідно якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Під час подання заяви-анкети від 01.11.2022, проведення головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС у Львівській області протоколу співбесіди від 09.11.2022 чи жодною іншою офіційною інформацією, відсутні підстави, які б чітко вказували на переслідування позивача в Киргизькій Республіці чи у російській федерації. Позивач не вказувала та не надавала жодних документів, які б свідчили про її переслідування у вищевказаних країнах. Відсутні докази того, що позивачу погрожували, вона притягувалась до адміністративної чи будь-якої іншої відповідальності, відносно неї були відкриті кримінальні провадження, її затримували, подавали в розшук, тощо відповідні державні органи цих країн, чи можливо вже відбувала покарання за її участь в ісламській політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».

Звертає увагу, що, згідно поданих документів, позивач, перебуваючи з 2016 року нелегально в Україні, отримує паспорт громадянина російської федерації, датований від 08.11.2017 до 08.11.2027, що підтверджує факт користування захистом позивача з боку російської федерації, а не її переслідування цією країною, як стверджує позивач, що є неприпустимим при розгляді даної категорії справ.

Представник відповідача вказує, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Зауважує, що у позовних вимогах позивач вказує та просить скасувати рішення Державної міграційної служби України та відповідача, які останніми відносно позивача не виносились. Згідно матеріалів справи позивача №2022LV0008, таких рішень Державною міграційною службою України від 26.01.2023 №03-23 та Відповідачем від 17.11.2022 № 160 щодо позивача не приймалось. Натомість, Державною міграційною службою України та відповідачем були прийняті відносно позивача інші рішення із відповідною датою та номером, які не відповідають тим рішенням, які вказані у позовних вимогах позивача. З наведених підстав просить відмовити в задоволенні позову.

У поданій до суду відповіді на відзив, представник позивача зазначає, що в законодавстві відсутня така підстава для відмови як недотримання строків звернення за захистом. Натомість ситуація по країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Зауважує, що суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях. При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати. Наведене підтверджується висновками, викладеними у Постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3.

Об`єктивну сторону побоювань, підтверджує, зокрема, інформація по країні, яка, знаходиться у відкритих джерелах. Натомість, на думку представника позивача, відповідачами застосовувалась неактуальна та неперевірена інформація по країні походження з засобів масової інформації, що є неприпустимим в даній категорії справ.  Відповідачем не було дано жодної оцінки тому факту, що позивачка перебуває у фактичних шлюбних відносинах (релігійний шлюб відповідно до канонів ісламу) з громадянином Узбекистану ОСОБА_2 , який є активним членом партії Хізб ут-Тахрір аль Ісламі та був визнаний в Україні особою, яка потребує додаткового захисту. Рішеннями судів України, які набрали законної сили щодо чоловіка позивачки неодноразово встановлювались факти, що не потребують доказування. Зокрема щодо його членства в організації та переслідувань, з якими зіткнулась їх родина у зв`язку із їх політичними та релігійними поглядами.

Крім цього, відповідно до статті 4 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист. Члени сім`ї особи, яку визнано біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист в Україні, мають право з метою возз`єднання сім`ї в`їхати на територію України і бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, або отримати тимчасовий захист за відсутності умов, передбачених абзацами другим - четвертим частини першої статті 6 та абзацами другим і третім частини першої статті 25 цього Закону. У разі якщо біженці та особи, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист, не зможуть надати офіційні документальні докази сімейного зв`язку з членами своєї сім`ї, беруться до уваги інші докази, які мають бути оцінені відповідно до законодавства України. Відмова у возз`єднанні сім`ї не може ґрунтуватися виключно на підставі відсутності документів, що підтверджують факт сімейного зв`язку.

Таким чином оскаржуване рішення відповідача, на думку представника позивача, грубо порушує врегульований законодавством принцип єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту та підлягає скасуванню як незаконне та необґрунтоване.

Представник відповідача, у поданому до суду запереченні на позов, вказує, що всі наведені позивачем судові справи стосуються виключно громадян Сирійської Арабської Республіки, які прибули в Україну з різних причин (навчання, робота, тощо) коли ще не почалась громадянська війна в цій країні. І на момент повернення сирійських громадян з України почався і тривав збройний конфлікт в Сирійській Арабській Республіці, що становив ризик їхньому життю у разі повернення в свою країну. Саме по Сирійській Арабській Республіці Рада Безпеки ООН прийняла резолюції в яких було визнано факт існування збройного конфлікту в цій країні, що є загальновідомим. Відтак, ця ситуація неодноразово вже була досліджена Верховним Судом у своїй практиці, а тому суди виносили рішення про зобов`язання надавати громадянам Сирійської Арабської Республіки статус біженця в Україні. Натомість, дана судова справа цілком відрізняється від судових справ, які навів позивач, оскільки ні в Киргизькій Республіці ні в російській федерації не триває громадянська війна, не ведуться бойові дії, які б могли спричинити ризик життю і здоров`ю позивачу у разі її повернення в ці країни на відміну від громадян Сирійської Арабської Республіки.

          У всіх наведених позивачем судових справах Верховного Суду, оскаржуються рішення Державної міграційної служби України, як центрального органу виконавчої влади у відмові у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання ДМС України визнати іноземця біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто надання вже статуту біженця в Україні. Відповідно в даній судовій справі оскаржуються дії Головного управління ДМС у Львівській області на початковому етапі саме про відмову в оформленні документів про визнання біженців. І на цьому етапі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів, надаємо судову практику Верховного Суду з приводу саме відмови в оформленні документів через значне зволікання у часових проміжках із зверненням за захистом та не подання переконливих доказів того, що позивач не мала жодної можливості звернутися до відповідних органів протягом означеного періоду. Правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 12.09.2019 у справі № 1540/4963/18, від 15.10.2019 у справі № 420/5266/18, від 30.01.2020 у справі № 826/10336/18.

Представник відповідача зауважує, що Восьмий апеляційний адміністративний суд в адміністративній справі № 461/6004/22 вже досліджував докази та обставини звернення позивачки за захистом із значним зволіканням у часових проміжках та встановив, що остання із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернулась до органів міграційної служби не у встановлений законом термін, чим порушила вимоги частини першої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», норми якої містять імперативний припис, що виключає альтернативу вибору дій потенційного заявника і є обов`язковими до виконання. Дана постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду набрала законної сили.

Звертає увагу суду, що позивач проживаючи нелегально в Україні більше 6 років і надалі не мала наміру звертатися із заявою за захистом в Україні, якби Відповідачем не було складено відносно неї протокол про адміністративне правопорушення від 28.10.2022 ПР МЛВ 001843 (є в матеріалах справи) за скоєння правопорушення передбачене частиною 1 статті 203 КУпАП, оскільки остання будучи іноземцем порушила вимоги законодавства про правовий статус іноземців на території України, вчасно не продовживши строки свого перебування або не покинувши території України перейшла в статус нелегального мігранта. І лише після складення протоколу про адміністративне правопорушення датованого 28.10.2022, вже через три дні позивач згадала після 6 років нелегального проживання в Україні, про своє переслідування в Киргизькій Республіці та російській федерації та 01.11.2022 звернулася до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважає, що мотивом звернення позивача в першу чергу було не отримання захисту від нашої держави від буцімто переслідувань з боку Киргизької Республіки та російської федерації, а уникнення адміністративної відповідальності за нелегальне проживання в Україні. Отже, згідно ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відповідач протягом 15 робочих днів починаючи із 01.11.2022, коли була подана Позивачем заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та до 21.11.2022 прийняв рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При прийняті рішення у відмові в оформленні документів відповідачем було встановлено, що заява позивача є очевидно не обґрунтованою, у заявника були відсутні умови зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зокрема, позивач протягом 15 робочих днів коли розглядалась її заява не долучила відповідачу жодних доказів, які б свідчили про її переслідування за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, політичних переконань в Киргизькій Республіці та російській федерації. При проведенні відповідачем співбесіди про переслідування в Киргизькій Республіці позивач взагалі не згадувала. Щодо переслідування позивача в російській федерації то відповідач вважає, що воно не відповідає дійсності, оскільки будучи з 2015 року членом Хізб ут-Тахрір, остання отримує паспорт громадянина російської федерації датований від 08.11.2017 до 08.11.2027 (є в матеріалах справи), що підтверджує факт користування захистом позивача з боку російської федерації, а не її переслідування цією країною, що є неприпустимим при розгляді даної категорії справ. Крім того, позивач, проживаючи більше 6 років нелегально в Україні, не зверталася із заявою за захистом в Україні. Будь яких, доказів щодо неможливості, а також у вчиненні її перешкод звернутися із заявою за захистом в Україні за такий тривалий проміжок часу позивач не надала. Не відповідає дійсності твердження позивача, що відповідачем не було дано жодної оцінки тому факту, що позивач перебуває релігійному шлюбі відповідно до канонів ісламу з громадянином Узбекистану ОСОБА_2 , який є членом партії Хізб ут-Тахрір аль Ісламі та був визнаний в Україні особою, яка потребує додаткового захисту. Представник відповідача повідомляє, що сама позивач протягом 15 робочих днів з дня реєстрації заяви починаючи із 01.11.2022 і до 21.11.2022, коли відповідачем було прийнято рішення у відмові в оформленні документів, не надала (не долучила) спеціалісту відповідача доказів сімейного зв`язку із ОСОБА_2 . Зокрема, не надала свідоцтво про укладення шлюбу із ОСОБА_2 , встановленого українським законодавством зразка, чи зразка Киргизької Республіки, Республіки Узбекистан або російської федерації. Вважаємо долучене свідоцтво про мусульманське укладання шлюбу із ОСОБА_2 від 26.10.2022, не є належним доказом, оскільки таке свідоцтво не передбачене жодними нормативно-правовими документами із вище перелічених країн. Також, із наявних свідоцтв про народження дітей позивача, ОСОБА_2 батьком їх не значиться. Крім того, Позивачем не було долучено рішень судів, згідно яких ОСОБА_2 визнається біженцем в Україні. Зазначає, що позивач долучає в суд рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21.06.2022 в адміністративній справі № 380/18113/21 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19.01.2023, відповідно до яких зобов`язано Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Узбекистану ОСОБА_2 . Однак, вказані докази не можуть братись до уваги, оскільки відповідач наказом № 163 відмовив Позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 21.11.2022. Натомість постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_2 датована 19.01.2023. Відтак, на момент прийняття відповідачем свого рішення дана постанова апеляційного суду ще не була винесена і відповідно відповідач не міг її врахувати у прийнятті рішення, а також прийнята і долучена позивачем вже після того, як відповідач прийняв відповідне рішення. Також інформує суд, що позивач оскаржує та вказує в позовній заяві рішення Державної міграційної служби України про відхилення скарги та наказ відповідача, а саме дату і номер, які останніми не приймались. У зв`язку із цим, представник відповідача вважає, що заявлений позов позивача є таким, що не підлягає до задоволення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі факти, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та надав їм правову оцінку.

Відповідно до матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Киргизької Республіки, народилась у с. Токтоуль, Узгенського району, Ошської області Киргизької Республіки. Дані про особу було встановлено на підставі паспортного документа № НОМЕР_1 , дата видачі 01.09.2000, термін якого закінчився 01.09.2010. Крім цього, позивач у 2010 році набула громадянства російської федерації та документована паспортом № НОМЕР_2 . За національністю   киргизка, за віросповіданням   мусульманка, освіта   середня, за сімейним станом   одружена. Рідна мова   киргизька. Державний кордон України позивач перетнула легально, літаком в 2016 році. Місце перетину державного кордону України позивач не вказала.

28.10.2022 відповідачем складено відносно позивача протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МЛВ №001843 в порядку ч. 1 ст. 203 КУпАП за порушення правил перебування іноземців на території України та ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування. Відповідачем винесено постанову про накладення на позивача адміністративного стягнення від 28.10.2022 серії ПН МНВ №001843.

У листопаді 2022 року позивач оскаржила постанову про накладення адміністративного стягнення. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 13.01.2023 у справі № 461/6004/22 скасовано постанову відповідача про накладення на позивача адміністративного стягнення від 28.10.2022. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.04.2023 року апеляційну скаргу відповідача задоволено, скасовано рішення Галицького районного суду м. Львова від 13.01.2023 та прийнято постанову, якою в задоволенні позову позивача відмовлено.

01.11.2022 позивач звернулась до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою щодо надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. У вказаній заяві позивач зазначила, що є членом ісламської політичної партії «Хізіб ут-Тахрір аль-Ісламі» як і її чоловік - ОСОБА_3 (зі слів заявниці). Стверджує про переслідування у Киргизькій Республіці та рф, причиною яких є належність до партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».

Розглянувши матеріали особової справи позивача (заявника) №2022LV0008 та інформацію по країні походження, працівниками ГУ ДМС у Львівській області було встановлено відсутність у позивача умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, передбачені п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що підтверджується наявним в матеріалах справи Висновком від 21.11.2022 щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ГУ ДМС України у Львівській області від 21.11.2022 №165 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Про прийняте рішення відповідач повідомив позивача листом від 22.11.2022 №4601.4.3-11101/46.1-22, до якого долучив Повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 22.11.2022 №18.

Вищевказане рішення позивач оскаржила до Державної міграційної служби України, подавши скаргу від 28.11.2022.

26.01.2023 Державною міграційною службою України прийнято рішення №04-23 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись із таким рішенням відповідача, позивач звернулась до суду із даним позовом.

Даючи оцінку спірним правовідносинам, суд керувався таким.

Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.14 Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом від 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2019, у редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон №3671-VI).

Відповідно до п.п.1 та 13 ч.1   ст.1 Закону №3671-VI   біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967   року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з   ст.6 Закону №3671-VI   не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої   статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до ч.ч.1, 7 ст.7 Закону 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.6 ст.8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що поняття біженець, або особа, яка потребує додаткового захисту, включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано такий статус.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» від 16.12.1998р. факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. За загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює певне твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Згідно з Директивою Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до п.п.45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з п.195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених   наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884 (далі - Правила №649).

Відповідно до пункту 3.1 Правил № 649 у разі відсутності підстав для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС:

а) забезпечує можливість для заявника особисто або за допомогою законного представника скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мають міститися такі відомості: прізвище, ім`я (імена), по батькові заявника, дані паспорта або іншого документа, що посвідчує особу (у разі його відсутності - зазначені причини, через які він був утрачений), громадянство/підданство, країна постійного проживання, місце та підстави (за наявності) проживання в Україні, місце, час та спосіб перетинання державного кордону України, відомості про членів сім`ї заявника, підписи заявника або законного представника, перекладача (у разі необхідності), дата складання заяви.

Заявник зобов`язаний також надати всі наявні у нього документи та інформацію, що необхідні для обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або зазначити причини, через які ці документи та інформація не можуть бути надані, та повідомити, де такі документи знаходяться чи можуть знаходитися або хто може надати чи підтвердити відповідну інформацію.

У разі неписьменності або через фізичні вади, які унеможливлюють складання заяви особисто заявником, на його прохання заява може бути складена іншою особою, про що робиться відповідний запис на заяві;

б) реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи у журналі реєстрації заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 5);

в) ознайомлює заявника або його законного представника під їхній власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами і обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таке ознайомлення здійснюється мовою, яку розуміє заявник або його законний представник.

Проведення зазначених дій фіксується відповідним протоколом ознайомлення з прийняттям рішення за заявою, правами і обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 6), в якому проставляють власні підписи заявник, його законний представник та перекладач, адвокат, психолог, педагог (за їх наявності);

г) у разі потреби направляє заявника на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України.

Таке обстеження проводиться у разі наявності в уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС обґрунтованого сумніву щодо заявленого віку особи та оформлюється відповідним направленням на обстеження для встановлення віку (додаток 7).

Особі, яка направляється на обстеження з метою встановлення віку, та її законному представнику роз`яснюються причини для такого обстеження та наслідки відмови у його проходженні. У випадку відмови особи пройти обстеження з метою встановлення віку на заяві та в особовій справі заявника робиться відповідна відмітка.

Відмова особи або її законного представника від проходження обстеження з метою встановлення віку є підставою для розгляду матеріалів особової справи цієї особи як повнолітньої;

ґ) заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 8), та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник.

У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, записує за його вказівкою прізвище, ім`я, по батькові та інші про нього дані до встановлення особи, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) приймає від заявника на зберігання документи: національний паспорт або інший документ, який посвідчує особу заявника, а також документи, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлюється розпискою (додаток 9);

е) оформлює особову справу згідно з описом документів, що знаходяться в особовій справі заявника (додаток 10);

є) долучає до справи по чотири фотокартки заявника та членів його сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено до заяви, а також інші, передбачені Законом та цими Правилами, документи;

ж) призначає дату та час співбесіди та повідомляє цю інформацію заявникові та його законному представникові (за наявності) під підпис в особовій справі;

з) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Пунктом 4.1 Правил №649 визначено, що під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви:

а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону.

У разі залучення перекладача для участі в співбесіді, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС перед початком співбесіди попереджає перекладача про необхідність дотримання умов конфіденційності, що оформлюється розпискою про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника (додаток 11).

Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди (додаток 12) з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності).

б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 13).

У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Відповідно до пункту 4.3 Правил №649 на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень:

а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з пунктом 4.6 Правил №649 у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття територіальний орган ДМС надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 15), з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень (додаток 16).

Як встановлено з матеріалів справи, підставою для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в поданій заяві-анкеті позивач вказала, що вона як і її чоловік є членами ісламської політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та стверджує про переслідування в країні громадянської належності   Киргизстані та рф, причиною яких є належність до вказаної партії.

Із матеріалів особової справи позивача №2022LV0008 судом встановлено, що позивач у 2005 році поїздом переїхала із Киргизстану на проживання до росії з метою пошуку роботи. Протягом 2005-2010 років проживала нелегально у рф, працювала з братом на ринку. У 2006 році позивач одружилась із громадянином Узбекистану ОСОБА_4 . Як повідомила позивач під час співбесіди із працівником міграційної служби (протокол співбесіди від 09.11.2022), в 2010 році вона набула громадянство рф, заплативши за це посередникам. У 2015 році позивач переїхала до м. Стамбул (Турецька Республіка), де проживала близько одного року. Як зазначала позивач під час співбесіди, у м. Стамбул вона познайомилась із жінкою, яка розповіла їй про партію «Хізб ут-Тахрір» і в 2015 році позивач була прийнята у члени цієї партії. У 2016 році позивач здійснює легальний переїзд літаком в Україну до м. Одеса. Як причину переїзду позивач зазначила проживання в Україні в м. Львові її чоловіка.

Відповідач під час розгляду заяви позивача враховував поточну та актуальну інформацію по ситуації в Республіці Киргизстан та російській федерації, та зробив висновок, що у позивача (заявниці) відсутні умови, визначені п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, оскільки до позивача не застосовувались тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або звинувачення. Покарання за членство в забороненій організації за законодавством Киргизької Республіки та РФ не передбачає смертної кари, на території Киргизстану відсутні збройні конфлікти. Таким чином, заявниця у випадку повернення до Киргизької Республіки чи РФ не зазнає серйозної шкоди, визначеної ст. 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, внаслідок чого відсутні підстави для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

Одночасно, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, зобов`язаний надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Крім того, на заявника загальними правовими принципами доказового права покладено обов`язок доказу тверджень, які він висловлює. І тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

При цьому, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених   наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року №649, інших міжнародних, державних і неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Відповідно до абз. 5 п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі   Постанова №3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Згідно з ч. 3   ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України   (далі   КАС України) обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Крім цього, відповідно до ч. 4   ст. 78 КАС України   обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як встановлено судом з матеріалів справи, позивач була притягнута відповідачем до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування іноземців на території України (ч. 1 ст. 203 КУпАП). Позивач оскаржила накладене відповідачем адміністративне стягнення (постанова від 28.10.2022 серії ПН МНВ №001843) в судовому порядку.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 13.01.2023 у справі № 461/6004/22 постанову відповідача про накладення адміністративного стягнення від 28.10.2022 скасовано. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.04.2023 року апеляційну скаргу відповідача задоволено, скасовано рішення Галицького районного суду м. Львова від 13.01.2023 та прийнято постанову, якою в задоволенні позову позивача відмовлено.

У постанові від 06.04.2023 року Восьмий апеляційний адміністративний суд встановив, що позивач прибула на територію України в 2016 році через пункт пропуску «Одеса» та до цього часу межі території України не покинула, чим порушила пункт 2 «Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України», затвердженого   постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 № 150   (далі   Порядок №150). Звернулась з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління лише 06.09.2022.

Апеляційним судом встановлено, що позивач прибула в Україну у 2016 році. Звернулась з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління лише 06.09.2022, тобто через понад п`ять років, будучи у статусі нелегального мігранта, хоча   Закон   зобов`язує звертатися протягом п`яти робочих днів. Відповідно із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернулась до органів міграційної служби не у встановлений   законом   термін, чим порушила вимоги частини першої   статті 5 Закону, норми якої містять імперативний припис, що виключає альтернативу вибору дій потенційного заявника і є обов`язковими до виконання.

Апеляційний суд вказав, що значене зволікання у часових проміжках із зверненням за захистом повністю узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 14 березня 2018 року у справі № 820/1502/17, та у постанові від 30 січня 2020 року у справі № 826/10336/18, де зазначено, що «значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При ньому мотив звернення із даною заявою може буди іншим». Наявність саме обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за однією чи декількома ознаками (раса, віросповідання, національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичних переконань) є першочерговою і основною конвенційною ознакою наявності у особи підстав набувати статусу біженця. При цьому в ході розгляду справи ні в суді першої інстанції ні під час апеляційного розгляду не подано переконливих доказів того, що позивач не мала жодної можливості звернутися до відповідних органів протягом означеного періоду.

Оскільки постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06.04.2023 року у справі №461/6004/22 набрало законної сили, вищевказані обставини доказуванню в цій справі (за участі тих самих осіб стосовно яких встановлено ці обставини) не підлягають.

Суд звертає увагу, що відповідно до ч. 5   ст. 5 Закону № 3671-VI   особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої   статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Таким чином, аналізуючи вказану норму, можна зробити висновок, що із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до закінчення законного строку перебування на території України (90 днів) особа може звернутися лише у разі, коли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої   статті 1 Закону № 3671-VI, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту виникли вже під час її перебування на законних підставах в Україні (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника).

Водночас, у разі, коли вказані вище обставини виникли ще під час перебування особи на території країни її громадянської належності чи постійного проживання та особа залишає країну у пошуках притулку, то для звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на території України застосовується строк, визначений ч. 1   ст. 5 Закону № 3671-VI   (п`ять робочих днів).

Верховний Суд у своїх постановах від 16.02.2018 у справі № 825/608/17, від 07.10.2019 у справі № 440/134/19, від 30.01.2020 у справі № 826/10336/18, від 01.07.2020 у справі № 420/3057/19 зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Вивчивши матеріали справи, суд висновує, що позивач звернулась до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не для одержання відповідного статусу як особа, яка побоюється переслідувань у країні громадянської належності, а виключно у зв`язку із притягненням її до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування іноземців на території України. Вказане підтверджується, зокрема, відповіддю позивача під час співбесіди (протокол від 09.11.2022) - на запитання працівника відповідача «Чого Ви очікуєте від отримання статусу біженця?» позивач вказала, що «Просто буду легально жити». На запитання працівника міграційної служби «Чому Ви не звернулись в Туреччині за захистом?» позивач відповіла «Тому що чоловік звернувся в Україні». На уточнюючі запитання щодо того, чому чоловік позивача не виїхав разом із нею у Туреччину, а прибув в Україну, позивач не надала вмотивованої відповіді.

При цьому суд зауважує, що, відповідно до матеріалів справи, чоловік позивача ОСОБА_3 у 2016 році звернувся до міграційної служби із заявою про надання захисту в Україні. Вищенаведене надає підстави суду стверджувати про те, що позивач із 2016 року була обізнана із наявністю в Україні законодавчо визначеної процедури отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Проте, з моменту прибуття в Україну, позивач не зверталась до органів міграційної служби з метою одержання відповідного статусу, віддавши перевагу тривалому нелегальному перебуванню на території України.

Таким чином, суд враховує, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Також суд зауважує, що, перебуваючи в Україні з 2016 року, позивач безперешкодно отримала паспорт громадянина рф, виданий 08.11.2017 року.

Що тверджень позивач про те, що вона як і її чоловік є членами забороненої в Киргизькій Республіці та рф ісламської політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», суд зазначає таке.

Згідно матеріалів справи, у заяві-анкеті та під час співбесіди 09.11.2022 позивач повідомила працівника відповідача про її вступ до ісламської політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» у 2015 році під час перебування у Туреччині. На підтвердження членства у вказаній партії, позивачем надано відповідачу довідку від 14.06.2022 №1443/29, видану главою Інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір в Україні ОСОБА_5 . Зі змісту вказаної довідки судом встановлено, що позивач була прийнята в Хізб ут-Тахрір в 2015 році турецьким відділенням організації в м. Стамбул, Туреччина, та, станом на момент видачі такої довідки, після переїзду в Україну позивач приписана до українського відділення організації.

Водночас суд зауважує, що позивач володіє лише загальнодоступною інформацією про політичну партію «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі»; не є її активним членом; не повідомляє причини вступу до такої партії не зважаючи на наявність інформації про переслідування її членів у Киргизстані та рф; не знає, де знаходиться головний офіс «Хізб ут-Тахрір» в Україні; не може детально повідомити чим займається партія і які цілі переслідує, в тому числі в Киргизстані та рф, не може повідомити про кількість членів партії в Україні.

Таким чином, всупереч Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяви позивача як особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в зв`язку з членством в організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» відсутні.

З урахуванням вищевикладеного, суд висновує правомірність оскаржуваного рішення відповідача щодо відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки позивач є особою, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої   статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1   ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами 1 та 2   ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України   встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.

Згідно з п. 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Європейським судом з прав людини у рішенні у справі «Trofimchuk проти України», від 28.10.2010 № 4241/03 зазначено, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Крім того, судом враховується, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Необхідно зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно з ч. 1   ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених   статтею 78 цього Кодексу.

За вимогами   ст. 78 КАС України   кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до   ст. 90 КАС України   суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд висновує про необхідність відмови в задоволенні позову.

Враховуючи, що суд зробив висновок про відмову у задоволенні позову, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 242-246, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

у задоволенні позову громадянки Киргизстану ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про скасування рішень, зобов`язання вчинити дії - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст судового рішення складено 30.10.2023 року.

СуддяКостецький Назар Володимирович