ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 573/1689/16-к

провадження № 51-5039 км 19

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

засуджених ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

захисника ОСОБА_8 ,

захисників в режимі відеоконференції ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ,

представника потерпілої

в режимі відеоконференції ОСОБА_11 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу з доповненнямизасудженого ОСОБА_6 , касаційну скаргу з доповненнями засудженого ОСОБА_7 , а також касаційні скарги захисників ОСОБА_12 в інтересах засудженого ОСОБА_6 та ОСОБА_9 в інтересах засудженого ОСОБА_7 на вирок Ковпаківського районного суду м. Суми від 23 серпня 2019 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року у кримінальному провадженні № 12016200130000263 від 29 квітня 2016 року за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 ,

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_2 ,

ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , громадянина України, уродженця с. Піски Буринського району Сумської області, мешканця АДРЕСА_3 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Ковпаківського районного суду м. Суми від 23 серпня 2019 року ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 засуджено за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років кожному.

Позовні вимоги потерпілих ОСОБА_14 та ОСОБА_15 до обвинувачених ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_13 про відшкодування матеріальних збитків, пов`язаних з витратами на поховання, задоволено частково.

Ухвалено стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 на користь ОСОБА_14 16 499,15 грн на відшкодування вищезазначеної матеріальної шкоди.

Позовні вимоги ОСОБА_14 та ОСОБА_15 до обвинувачених ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_13 про відшкодування моральних збитків задоволено повністю.

Ухвалено стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 на користь ОСОБА_14 та ОСОБА_15 на відшкодування моральної шкоди по 600 000 грн кожному.

У задоволенні позовних вимог потерпілого ОСОБА_15 до обвинувачених ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_13 про відшкодування моральної та матеріальної шкоди відмовлено у зв`язку з їх необґрунтованістю.

Згідно з вироком ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 визнано винуватими у скоєнні злочину, передбаченого п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України, а саме у вбивстві, вчиненому за попередньою змовою групою осіб, за наступних обставин.

28 квітня 2016 року після 22:00 год. ОСОБА_7 та ОСОБА_6 знаходилися на території домогосподарства ОСОБА_16 по АДРЕСА_4 , де розпивали спиртні напої.

У ході спільного вживання алкогольних напоїв між ОСОБА_17 та ОСОБА_6 виник словесний конфлікт, в ході якого ОСОБА_6 по телефону попросив свого друга ОСОБА_13 приїхати допомогти йому владнати конфлікт, що виник. Близько 23:00 ОСОБА_13 на своєму велосипеді приїхав до вищевказаного домогосподарства, де зустрівся зі своїми товаришами ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які перебували в стані алкогольного сп`яніння.

З метою уникнення конфліктної ситуації ОСОБА_17 на прохання ОСОБА_16 залишив господарство останнього та згодом приєднався до ОСОБА_16 та ОСОБА_18 , сівши до їх автомобіля «Газель», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , що знаходився на протилежній частині узбіччя дороги навпроти вищевказаного домогосподарства. Побачивши це, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 з метою продовження конфлікту підійшли до автомобіля «Газель». При цьому ОСОБА_6 , застосовуючи фізичну силу, витягнув ОСОБА_16 з пасажирського сидіння автомобіля та завдав останньому тілесні ушкодження, з приводу отримання яких ОСОБА_16 відмовився звертатися до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення приватного обвинувачення.

У цей час із салону автомобіля «Газель» вийшов ОСОБА_17 та почав відмахуватися в бік ОСОБА_13 та ОСОБА_7 невстановленим предметом, схожим на палицю. ОСОБА_13 , намагаючись збити з ніг ОСОБА_17 , штовхнув останнього в плече, від чого вони разом впали на землю та декілька разів перевернулися на землі в боротьбі, при цьому ОСОБА_13 завдав ОСОБА_17 декілька ударів в районі тулуба та плечей. У боротьбу втрутився ОСОБА_7 , допомігши ОСОБА_13 звільнитися від захвату ОСОБА_17 , відштовхнувши останнього від ОСОБА_13 .

ОСОБА_17 , звільнившись, побіг по дорозі в напрямку м. Білопілля, при цьому махнувши рукою в бік ОСОБА_13 , ОСОБА_7 та ОСОБА_6 спонукальним жестом, зазиваючи до себе.

Залишивши ОСОБА_16 біля автомобіля, ОСОБА_13 , ОСОБА_7 та ОСОБА_6 пішли до домогосподарства ОСОБА_19 по АДРЕСА_5 , де випили кави, і приблизно о 23:50 залишили вищевказане домогосподарство та, вийшовши на автодорогу «Суми-Путивль-Глухів», що проходить по вул. Миру (колишня Леніна) в м. Ворожба, направилися по її узбіччю в напрямку м. Білопілля.

Проходячи повз автобусну зупинку, ОСОБА_13 , який вів в руках велосипед, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 побачили там ОСОБА_17 , котрий, помітивши останніх, побіг по тротуарній доріжці в протилежний від них бік. Побачивши ОСОБА_17 , ОСОБА_6 звернувся до ОСОБА_13 та ОСОБА_7 , крикнувши їм : «Це він - ловіть його!».

Після цього ОСОБА_13 та ОСОБА_7 , погодившись на пропозицію ОСОБА_6 , діючи спільно, за попередньою змовою, з метою позбавлення життя ОСОБА_17 , про що свідчать їх наступні узгоджені дії, розпочали погоню за потерпілим.

Зокрема, ОСОБА_13 сів на велосипед, який перебував у нього з собою, та поїхав за ОСОБА_17 по тротуарній доріжці. ОСОБА_7 побіг услід за ОСОБА_17 по тротуарній доріжці, а ОСОБА_6 побіг слідом за ОСОБА_17 по узбіччю автодороги.

Проїхавши близько 200 м, ОСОБА_13 наздогнав ОСОБА_17 та, їдучи на велосипеді, схопив його за плече, в результаті чого вони впали на тротуарну доріжку, при цьому ОСОБА_17 вдарився головою об асфальтове покриття доріжки.

Підвівшись, ОСОБА_13 одразу ж завдав кулаком правої руки близько трьох ударів в правий бік тулуба ОСОБА_17 . У цей час до дій ОСОБА_13 приєдналися ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які підбігли до ОСОБА_17 , та одразу ж почали завдавати йому чисельних ударів у життєво важливі органи.

Зокрема, ОСОБА_6 , перекинувши ОСОБА_17 на асфальтовому покритті тротуарної доріжки на спину в положення лежачи лицем догори, завдав близько п`яти-шести сильних ударів в обличчя ОСОБА_17 в ділянку перенісся та обох очей. У цей же час ОСОБА_7 завдавав ОСОБА_17 чисельні удари ногами по голові та тулубу з обох боків.

Діючи спільно та узгоджено вказаним чином, ОСОБА_13 , ОСОБА_7 та ОСОБА_6 сукупно завдали ОСОБА_17 сорок три удари в ділянку голови та обличчя, близько одинадцяти ударів в ділянку грудної клітки, а також близько чотирьох ударів в ділянку правого ліктьового суглобу.

При цьому ОСОБА_13 , ОСОБА_7 та ОСОБА_6 усвідомлювали суспільно небезпечний характер своїх спільних дій та можливість настання від них суспільно небезпечних наслідків у вигляді реальної можливості настання смерті ОСОБА_17 , тобто діяли з умислом на позбавлення життя останнього.

Відповідно до висновку судово-медичної експертизи № 63 від 27 травня 2016 року причиною смерті ОСОБА_17 є поєднана тупа травма голови та грудної клітки, що супроводжувалася крововиливами під м`яку мозкову оболонку мозку та мозочка, в шлуночки мозку, переломами спинки носа та лівої вилицевої дуги, переломами ребер справа та зліва, розривами верхньої та нижньої долей лівої легені, забиттям лівої легені, лівостороннім гемотораксом, які мають ознаки тяжких тілесних ушкоджень та знаходяться в прямому причинному зв`язку з настанням смерті потерпілого.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року апеляційні скарги обвинувачених ОСОБА_13 та ОСОБА_6 , а також апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_12 залишено без задоволення. Апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_7 , його захисника ОСОБА_9 , а також захисника обвинуваченого ОСОБА_13 - адвоката ОСОБА_10 задоволено частково. Вирок місцевого суду стосовно обвинувачених ОСОБА_13 , ОСОБА_7 та ОСОБА_6 змінено. Визнано недопустимим та виключено з мотивувальної частини вироку місцевого суду посилання як на доказ винуватості обвинувачених протокол негласної слідчої (розшукової) дії від 25 серпня 2016 року.

У решті вирок суду першої інстанції залишено без зміни.

На підставі ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838 від 26 листопада 2015 року зараховано обвинуваченим ОСОБА_13 , ОСОБА_7 та ОСОБА_6 у строк покарання строк тримання їх під вартою з 23 серпня 2019 року до 16 лютого 2022 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Вимоги, викладені у касаційних скаргах з доповненнями, та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_12 в інтересах засудженого ОСОБА_6 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. При цьому наголошує, що встановлений місцевим судом мотив скоєння обвинуваченими ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_13 інкримінованого їм злочину ґрунтується виключно на надуманому конфлікті з потерпілим ОСОБА_17 та подіях, які відбувались на території домоволодіння ОСОБА_16 і біля автомобіля «Газель». Разом з тим захисник зазначає, що такі висновки місцевий суд аргументує посиланням на показання свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 та ОСОБА_20 , які викладені у вироку не повно та вибірково.

Також захисник зауважує, що суд першої інстанції, ухвалюючи обвинувальний вирок, не врахував того, що виявлені на штанах ОСОБА_6 сліди крові могли належати саме свідку ОСОБА_16 , а не потерпілому, що підтвердила б повторна молекулярно-генетична експертиза, однак суд безпідставно відмовив стороні захисту у її призначенні.

Одночасно захисник стверджує, що висновки місцевого суду в частині нанесення ОСОБА_6 ударів потерпілому суперечать наявним в матеріалах провадження доказам, а саме висновку судово-медичної експертизи від 05 травня 2019 року та довідці лікаря від 30 квітня 2016 року, згідно яких у обвинуваченого, зокрема на руках, не встановлено тілесних ушкоджень, які б виникли внаслідок нанесення ударів потерпілому.

Разом з тим, на переконання захисника, місцевий суд, ухвалюючи обвинувальний вирок стосовно ОСОБА_6 , не врахував того, що згідно протоколу огляду місця події від 29 квітня 2016 року біля тіла потерпілого було виявлено кров, проте відповідно до висновків судово-імунологічних експертиз від 05 липня 2016 року № 721, № 723 на взутті та спортивній куртці обвинуваченого слідів крові та волокон потерпілого не встановлено.

Крім того, захисник вказує, що у вироку суду належним чином не встановлено механізм нанесення потерпілому тілесних ушкоджень та не конкретизовано дії кожного з обвинувачених. При цьому наголошує, що наведені обставини не описані і в обвинувальному акті, в якому, крім іншого, не встановлено точної дати смерті ОСОБА_17 . Зазначає, що в порушення вимог п. 3 ч. 2 ст. 291 КПК України обвинувальний акт не містить дати народження кожного потерпілого.

Також захисник ОСОБА_12 посилається на необґрунтованість висновків суду першої інстанції про те, що виявлена на штанах ОСОБА_6 в районі коліна кров належить саме потерпілому ОСОБА_17 , оскільки походження плям крові у спосіб, визначений у вироку, з урахуванням зросту обвинуваченого, є неможливим.

Одночасно у своїй касаційній скарзі захисник стверджує, що в ході судового розгляду в суді першої інстанції судом не враховано того, що на фото вмісту пакета із речовими доказами, а саме штанами ОСОБА_6 , з яких були вирізані шматки тканини зі слідами крові, неможливо встановити, що ці шматки також були у пакеті.

Разом з тим захисник зазначає, що місцевим судом безпідставно не було допитано експерта ОСОБА_21 , яка проводила молекулярно-генетичну експертизу від 29 березня 2019 року № 10-1/2330.

Крім того, захисник ОСОБА_12 наголошує, що обвинувальний вирок суду першої інстанції було ухвалено на підставі доказів, які не відповідають вимогам процесуального закону, а тому є недопустимими. Зокрема, протокол огляду трупа ОСОБА_17 від 29 квітня 2016 року не містить оригіналу флеш-карти, на якій зафіксовано проведення слідчої дії, що не відповідає вимогам ч. 3 ст. 107 КПК України.

Також захисник звертає увагу, що місцевий суд в основу свого рішення поклав висновок судово-медичної експертизи від 29 березня 2016 року № 522, який суперечить іншим наявним в матеріалах провадження доказам.

Одночасно захисник посилається на недопустимість як доказу висновку молекулярно-генетичної експертизи від 29 березня 2019 року № 10-1/2330, яким було встановлено належність виявлених на штанах ОСОБА_6 слідів крові потерпілому ОСОБА_17 . На обґрунтування своїх доводів захисник зазначає, що суд безпідставно після призначення даної експертизи постановив нову ухвалу про призначення молекулярно-генетичної експертизи, в якій за проханням прокурора було змінено питання, що були поставлені на вирішення експертові. Крім того, посилаючись на недопустимість вказаної експертизи як доказу, захисник зауважує, що з описової частини висновку експерта неможливо встановити механізм вилучення та направлення прокурором відповідних речових доказів на дослідження. При цьому стверджує, що шматки тканини з плямами бурого кольору, які були вирізані зі штанів потерпілого, експертові не направлялись. Також захисник наголошує, що експертом не було надано відповіді на всі питання, які зазначені в ухвалі суду про призначення експертизи. Крім того, захисник вказує, що на дослідження експертові надавались і зразки слини ОСОБА_6 , однак згідно матеріалів справи зразки слини у останнього не відбирались. Одночасно захисник зазначає, що згідно реєстру матеріалів досудового розслідування біологічні зразки відбиралися у ОСОБА_6 , а до камери зберігання речових доказів направлялись біологічні зразки ОСОБА_13 . Разом з тим захисник звертає увагу, що у висновку експерта вказано, що дослідження було призначено за ініціативою сторони захисту, що не відповідає дійсності, оскільки експертиза проводилась за клопотанням сторони обвинувачення.

Крім того, у своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_12 зауважує, що в матеріалах кримінального провадження відсутній протокол затримання обвинувачених. При цьому зазначає, що за таких обставин останні були позбавлені захисту, чим скористалися працівники поліції та штучно створили умови, за яких ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 оговорили себе.

Також захисник посилається на порушення місцевим судом вимог ст. 358 КПК України, аргументуючи свою позицію тим, що докази, які долучались стороною обвинувачення та досліджувались судом, не надавались стороні захисту для огляду.

Водночас захисник також вказує, що у судовому засіданні від 10 жовтня 2018 року місцевим судом не було досліджено надані докази.

Разом з тим захисник наголошує, що у журналах судових засідань, під час яких переглядались відеозаписи, не зазначено основні технічні характеристики обладнання, на якому здійснювалось відтворення, та не вказано час відтворення запису. При цьому захисник ОСОБА_12 також звертає увагу, що в матеріалах провадження відсутній журнал та технічний запис підготовчого судового засідання.

Крім того, захисник зазначає, що реєстр матеріалів досудового розслідування не містить відомостей про те, що прокурор ОСОБА_22 входить до складу групи прокурорів у кримінальному провадженні.

Також захисник стверджує, що обвинувальний акт стосовно ОСОБА_7 , ОСОБА_13 та ОСОБА_6 було вручено останньому 26 серпня 2016 року, тобто до затвердження прокурором від 29 серпня 2016 року. При цьому зауважує, що копія обвинувального акту ОСОБА_6 вручалась слідчим, а не прокурором.

У своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_12 також посилається на порушення, які були допущені в суді апеляційної інстанції. Зокрема, під час судового засідання від 11 листопада 2021 року, яке здійснювалось у режимі відеоконференції з Ковпаківським районним судом м. Суми, де були присутні захисники обвинувачених та представник потерпілих, через технічні неполадки та відсутність зв`язку останні фактично не приймали участі у судовому розгляді, оскільки не мали можливості почути доповідь судді. Водночас головуючий суддя апеляційного суду, достеменно знаючи про відсутність зв`язку, продовжив зачитувати зміст поданих апеляційних скарг, а лише потім відклав судове засідання. При цьому наступне судове засідання головуючий, незважаючи на зауваження сторони захисту, розпочав зі стадії розгляду справи по суті, не оголосивши учасникам процесу склад суду, їх права і обов`язки та не з`ясувавши наявність відводів.

Крім того, захисник також звертає увагу, що апеляційний суд, порушуючи вимоги ч. 3 ст. 404 КПК України, залишив поза увагою клопотання сторони захисту про дослідження доказів.

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та його особі, просить ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Разом з тим зазначає, що матеріали кримінального провадження не містять доказів, які б підтверджували наявність у нього умислу на вбивство потерпілого ОСОБА_17 . При цьому стверджує, що судом не було перевірено версію, що вбивство потерпілого могла вчинити інша особа. Також вказує, що місцевий суд, ухвалюючи стосовно нього обвинувальний вирок за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України, не навів належних доказів щодо наявності в його діях такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб.

Одночасно засуджений ОСОБА_6 наголошує, що висновки суду першої інстанції про те, що він спричинив ОСОБА_17 тілесні ушкодження, є необґрунтованими та повністю спростовуються наявними в матеріалах кримінального провадження доказами, а саме висновками судово-медичних експертиз, відповідно до яких на його тілі не було виявлено ушкоджень, характерних для завдання ударів, а на одязі не виявлено слідів крові потерпілого.

Також засуджений звертає увагу, що у вироку місцевого суду належним чином не встановлено механізму спричинення потерпілому тілесних ушкоджень та не визначено хто саме з обвинувачених, і в які частини тіла потерпілого завдавав удари.

Крім того, ОСОБА_6 зауважує, що місцевим судом було проігноровано факт того, що у журналі реєстрації викликів швидкої медичної допомоги зафіксовано прийняття виклику швидкої ОСОБА_17 , однак особи, які викликали швидку медичну допомогу, не знали потерпілого. При цьому зазначає, що слідством не було встановлено особу, якій належить відбиток взуття, виявлений на місці злочину.

Разом з тим засуджений у своїй касаційній скарзі вказує на недопустимість як доказу протоколу відібрання у нього біологічних зразків, аргументуючи свої доводи тим, що у протоколі відсутній підпис медичного працівника.

Одночасно засуджений посилається на недопустимість як доказів протоколу огляду трупа від 29 квітня 2016 року, протоколу огляду місця події від 29 квітня 2016 року та протоколів проведення слідчих експериментів за участю ОСОБА_13 та ОСОБА_7 , оскільки до цих процесуальних документів не було додано відеозапис, на якому зафіксовано проведення вищенаведених слідчих дій.

При цьому засуджений наголошує, що судом першої інстанції всупереч вимогам КПК України не було досліджено речові докази.

Також засуджений звертає увагу, що врахований місцевим судом висновок судово-медичної експертизи від 30 березня 2016 року № 522 суперечить іншим доказам у справі в частині встановлення дати смерті ОСОБА_17 .

Крім того, ОСОБА_6 стверджує, що обвинувальний акт у кримінальному провадженні йому було вручено слідчим 26 серпня 2016 року, тобто до затвердження прокурором від 29 серпня 2016 року.

Разом з тим засуджений також зазначає, що наявна в матеріалах справи постанова про призначення прокурорів ОСОБА_23 та ОСОБА_24 датована 21 лютого 2017 року, тобто до вказаної дати ці прокурори не мали повноважень в рамках даного кримінального провадження. При цьому зауважує, що в матеріалах провадження відсутня постанова про призначення прокурора ОСОБА_22 .

Одночасно засуджений ОСОБА_6 вказує, що під час призначення покарання місцевим судом не було враховано відсутність попередніх судимостей та наявності міцних соціальних зв`язків.

У доповненнях до касаційної скарги засуджений ОСОБА_6 просить судові рішення скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Вказує, що у рішеннях попередніх судів належним чином не конкретизовано дії кожного з обвинувачених. Також зазначає, що в ході судового розгляду в суді першої інстанції судом не враховано того, що на фото вмісту пакета із речовими доказами, а саме на його штанах, з яких були вирізані шматки тканини зі слідами крові, неможливо встановити, що ці шматки також були у пакеті. Місцевий суд в основу свого рішення поклав висновок судово-медичної експертизи від 29 березня 2016 року № 522, який суперечить іншим наявним в матеріалах провадження доказам. При цьому з описової частини висновку молекулярно-генетичної експертизи від 29 березня 2019 року № 10-1/2330 неможливо встановити механізм вилучення та направлення прокурором відповідних речових доказів на дослідження. Зазначає, що згідно реєстру матеріалів досудового розслідування біологічні зразки відбиралися у ОСОБА_6 , а до камери зберігання речових доказів направлялись біологічні зразки ОСОБА_13 . Посилається на порушення місцевим судом вимог ст. 358 КПК України, аргументуючи свою позицію тим, що докази, які долучались стороною обвинувачення та досліджувались судом, не надавались для огляду.

Звертає увагу, що в матеріалах провадження відсутній журнал та технічний запис підготовчого судового засідання. Крім того, зазначає, що реєстр матеріалів досудового розслідування не містить відомостей про те, що прокурор ОСОБА_22 входить до складу групи прокурорів у кримінальному провадженні.

Також стверджує, що обвинувальний акт стосовно ОСОБА_7 , ОСОБА_13 та ОСОБА_6 було вручено ОСОБА_13 та його захиснику 27 серпня 2016 року, тобто до затвердження прокурором від 29 серпня 2016 року. При цьому копія обвинувального акта йому вручалась слідчим, а не прокурором.

Посилається на недопустимість як доказів протоколу огляду трупа від 29 квітня 2016 року, протоколу огляду місця події від 29 квітня 2016 року та протоколів проведення слідчих експериментів за участю ОСОБА_13 та ОСОБА_7 , оскільки досліджені відеозаписи у суді першої інстанції не співпадають з обставинами, які були встановлені у ході проведення вищевказаних слідчих дій.

При цьому протокол огляду трупа ОСОБА_17 від 29 квітня 2016 року не містить оригіналу флеш-карти, на якій зафіксовано проведення слідчої дії, що не відповідає вимогам ч. 3 ст. 107 КПК України, також з цього протоколу не зрозуміло який труп було оглянуто.

Вказує на те, що до протоколу відібрання у нього біологічних зразків, не додана фототаблиця. Також засуджений наголошує, що судом першої інстанції проігнороване клопотання його захисника ОСОБА_12 про допит експерта.

Також в суді було організовано відеоконференцію з його захисником, яка покинула країну через повномасштабне вторгнення Російської Федерації на територію України та проведення військових дій, однак під час проведення судового засідання в режимі відеоконференції, не було забезпечено належного зв`язку цієї конференції, що, на його думку, свідчить про порушення його права на захист.

Крім того засуджений ОСОБА_6 просить суд касаційної інстанції застосувати щодо нього положення ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону № 838-VIII від 26 листопада 2015 року, та зарахувати йому у строк покарання строк його перебування у слідчому ізоляторі з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

У своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_9 в інтересах засудженого ОСОБА_7 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. При цьому зазначає, що матеріали кримінального провадження не містять належних і допустимих доказів, які б підтверджували винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому злочину. Одночасно захисник зауважує, що стороною обвинувачення не доведено, що дії обвинувачених були об`єднані єдиним умислом, направленим на вбивство потерпілого ОСОБА_17 .

Разом з тим захисник посилається на безпідставність висновків суду першої інстанції про наявність в діях обвинувачених попередньої змови, оскільки судом не було встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_13 попередньо домовлялись про вбивство потерпілого.

Крім того, захисник наголошує, що встановлений місцевим судом мотив скоєння обвинуваченими ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_13 інкримінованого їм злочину ґрунтується виключно на надуманому конфлікті з потерпілим ОСОБА_17 та подіях, які відбувались на території домоволодіння ОСОБА_16 і біля автомобіля «Газель». Разом з тим захисник зазначає, що такі висновки місцевий суд аргументує посиланням на показання свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 та ОСОБА_20 , які викладені у вироку не повно та вибірково.

Також захисник вказує, що у вироку суду належним чином не встановлено механізму нанесення потерпілому тілесних ушкоджень та не конкретизовано дії кожного з обвинувачених.

Одночасно захисник ОСОБА_9 не погоджується із зазначеними у вироку місцевого суду твердженнями про те, що ОСОБА_6 закликав ОСОБА_7 та ОСОБА_13 до переслідування ОСОБА_17 , оскільки вони спростовуються даними, встановленими під час проведення слідчого експерименту за участю ОСОБА_13 . При цьому стверджує, що з вироку взагалі незрозуміло, чому суд дійшов висновку, що саме в цей момент у обвинувачених виник умисел на позбавлення життя потерпілого.

Разом з тим захисник наголошує, що судом не було надано оцінки показанням обвинувачених ОСОБА_13 та ОСОБА_7 стосовно фактичних обставин вчинення злочину.

Також захисник вказує, що місцевим судом безпідставно не було допитано експерта ОСОБА_21 , яка проводила молекулярно-генетичну експертизу від 29 березня 2019 року № 10-1/2330.

Крім того, у своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_9 посилається на недопустимість як доказів протоколів проведення слідчих експериментів від 30 квітня 2016 року за участю ОСОБА_7 , ОСОБА_13 та ОСОБА_6 , обґрунтовуючи свої доводи тим, що під час проведення слідчих дій криміналіст та прокурор здійснювали психологічний тиск на обвинувачених. Також захисник зауважує, що протокол проведення слідчого експерименту від 30 квітня 2016 року за участю ОСОБА_13 не підписаний самим обвинуваченим та його захисником, а диск, доданий до протоколу проведення слідчого експерименту від 30 квітня 2016 року за участю ОСОБА_6 , із відеозаписом, на якому зафіксовано проведення слідчої дії, не був належним чином опечатаний. При цьому, посилаючись на вищезазначене, захисник також вказує на недопустимість як доказів висновків судово-медичних експертиз від 25 серпня 2016 року № 147 та 27 липня 2016 року № 112, № 113, оскільки такі експертні дослідження були проведені на підставі наведених протоколів проведення слідчих експериментів.

Одночасно захисник наголошує, що місцевим судом безпідставно було враховано як доказ протокол проведення слідчого експерименту від 26 серпня 2016 року за участю ОСОБА_7 , оскільки вказаний процесуальний документ, в порушення вимог КПК України, не містить відеозапису проведення слідчої дії, а сам протокол є нечитабельним.

Разом з тим захисник стверджує, що висновки судово-медичних експертиз від 27 липня 2016 року № 111 та № 113 є неналежними та недійсними доказами, тому що дослідження проводились на підставі протоколів проведення слідчих експериментів, однак експертові не було надано відеозаписи вказаних слідчих дій.

Крім того, захисник вказує на недопустимість як доказу протоколу огляду місця події від 29 квітня 2016 року, обґрунтовуючи свої доводи тим, що додана до протоколу фототаблиця не підписана учасниками слідчої дії.

Одночасно у своїй касаційній скарзі захисник наголошує, що після затримання обвинувачені більше доби перебували без захисту, чим скористалися працівники поліції, штучно створивши обвинуваченим умови, за яких останні оговорили себе.

Також захисник посилається на порушення місцевим судом вимог ст. 358 КПК України, аргументуючи свою позицію тим, що докази, які долучались стороною обвинувачення та досліджувались судом, не надавались стороні захисту для огляду.

При цьому захисник ОСОБА_9 зауважує, що місцевим судом було порушено вимоги ст. 23 КПК України, оскільки у судовому засіданні від 10 жовтня 2018 року місцевим судом не було досліджено надані докази.

Одночасно у своїй касаційній скарзі захисник звертає увагу, що під час судового розгляду в суді першої інстанції, було порушено право ОСОБА_7 на захист. Зокрема, місцевий суд у судовому засіданні від 07 червня 2017 року без належного обґрунтування відмовив обвинуваченому у задоволенні його клопотання про відмову від захисника ОСОБА_25 та продовжив судовий розгляд, чим позбавив останнього адвокатського захисту. При цьому захисник вказує, що у судовому засіданні від 22 червня 2017 року місцевий суд відмовив йому в задоволенні клопотання про ознайомлення з матеріалами кримінального провадження. Також зазначає, що судове засідання від 06 грудня 2017 року, в ході якого було досліджено певні докази, проводилось за відсутності захисника ОСОБА_7 , що в даному кримінальному провадженні є неприпустимим.

Крім того, захисник стверджує, що в журналах судових засідань, в ході яких досліджувались відеозаписи, не зазначено основні технічні характеристики обладнання, на якому здійснювалось відтворення, та не вказано час відтворення запису. При цьому захисник ОСОБА_9 також звертає увагу, що в матеріалах провадження відсутній журнал та технічний запис підготовчого судового засідання.

Також захисник посилається на порушення місцевим судом вимог ст. 357 КПК України, обґрунтовуючи свої доводи тим, що суд не дослідив речові докази, які були предметом дослідження під час проведення молекулярно-генетичної експертизи від 29 березня 2019 року.

Разом з тим захисник зазначає, що в судовому засіданні місцевого суду від 13 серпня 2019 року, в якому вирішувалось питання можливості переходу до судових дебатів, був відсутній адвокат ОСОБА_26 , який міг надати відповідні доповнення, однак суд не звернув уваги на дану обставину.

Одночасно захисник ОСОБА_9 вказує на порушення, які, на його переконання, були допущені в ході апеляційного розгляду. Зокрема, під час судового засідання від 11 листопада 2021 року, яке здійснювалось у режимі відеоконференції з Ковпаківським районним судом м. Суми, де були присутні захисники обвинувачених та представник потерпілих, через технічні неполадки та відсутність зв`язку, останні фактично не приймали участі у судовому розгляді, оскільки не мали можливості почути доповідь судді. Водночас головуючий суддя апеляційного суду, достеменно знаючи про відсутність зв`язку, продовжив зачитувати зміст поданих апеляційних скарг, а лише потім відклав судове засідання. При цьому наступне судове засідання головуючий, незважаючи на зауваження сторони захисту, розпочав зі стадії розгляду справи по суті, не оголосивши учасникам процесу склад суду, їх права і обов`язки та не з`ясувавши наявність відводів.

Крім того, захисник також звертає увагу, що апеляційний суд, порушуючи вимоги ч. 3 ст. 404 КПК України, залишив поза увагою клопотання сторони захисту про дослідження доказів.

У своїй касаційній скарзі з доповненнями засуджений ОСОБА_7 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. При цьому посилається на безпідставність висновків суду першої інстанції про наявність в його діях такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення злочину за попередньою змовою, оскільки судом не було встановлено обставин, які б свідчили про те, що він домовлявся із ОСОБА_6 та ОСОБА_13 про вбивство потерпілого.

Вважає, що його дії необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 121 КК України.

Також засуджений звертає увагу, що у вироку місцевого суду належним чином не встановлено механізму спричинення потерпілому тілесних ушкоджень та не визначено хто саме з обвинувачених і в які частини тіла потерпілого наносив удари.

Крім того, ОСОБА_7 стверджує, що місцевим судом не було враховано його позицію про те, що він не є винуватцем у загибелі ОСОБА_17 , а навпаки, намагався попередити розвиток конфлікту та захистити останнього від ОСОБА_6 та ОСОБА_13 . При цьому засуджений зауважує, що суд першої інстанції, встановлюючи мотив злочину, проігнорував факт наявності у нього дружніх стосунків з потерпілим.

Одночасно засуджений не погоджується з висновками місцевого суду про те, що ОСОБА_17 після побиття міг рухатися та говорити, оскільки вони спростовуються наявними в матеріалах кримінального провадження доказами.

Разом з тим засуджений зауважує, що судом першої інстанції під час ухвалення обвинувального вироку не було враховано того факту, що в період часу з 22:00 28 квітня 2016 року по 00:15 29 квітня 2016 року він перебував вдома. При цьому вказує, що судом було проігноровано і те, що потерпілого було побито в одному місці, а його тіло знайдено в іншому. Крім того, зазначає, що судом не було встановлено особу, якій належить відбиток взуття, виявлений на місці злочину, а також залишено поза увагою факт викрадення майна потерпілого.

Також ОСОБА_7 стверджує, що висновки місцевого суду про те, що він наносив удари потерпілому, є необґрунтованими, оскільки на його тілі, зокрема на руках, не встановлено тілесних ушкоджень, які б виникли внаслідок нанесення ударів, а на одязі не було виявлено слідів крові потерпілого. При цьому звертає увагу, що експертом було досліджено одяг, який йому не належить.

Крім того, засуджений посилається на недопустимість як доказів протоколу огляду трупа від 29 квітня 2016 року, протоколу огляду місця події від 29 квітня 2016 року та протоколу проведення слідчого експерименту від 30 квітня 2016 року за його участю, оскільки до цих процесуальних документів не було додано відеозапис, на якому зафіксовано проведення вищенаведених слідчих дій.

Одночасно засуджений наголошує, що судом першої інстанції всупереч вимогам КПК України не було досліджено речові докази.

Разом з тим ОСОБА_7 стверджує, що обвинувальний акт у кримінальному провадженні йому було вручено слідчим до його затвердження прокурором.

Також засуджений вказує, що реєстр матеріалів досудового розслідування не містить повного найменування всіх процесуальних дій.

Крім того, засуджений посилається на істотні порушення, які, на його думку, були допущені під час апеляційного розгляду, а саме судом апеляційної інстанції позбавлено його можливості надати пояснення щодо обставин справи та заявити клопотання.

Одночасно у своїй касаційній скарзі ОСОБА_7 просить застосувати до нього положення ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII від 26 листопада 2015 року та зарахувати йому у строк покарання строк перебування під вартою з 23 серпня 2018 року по набрання вироком законної сили після розгляду справи в суді касаційної інстанції.

Про необхідність застосування щодо нього положень ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII від 26 листопада 2015 року засуджений ОСОБА_7 вказує і у доповненнях до його касаційної скарги.

Вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду стосовно засудженого ОСОБА_13 в касаційному порядку не оскаржуються.

Позиції інших учасників судового провадження

У письмових запереченнях на вищевказані касаційні скарги засуджених та їх захисників представник потерпілої ОСОБА_15 - адвокат ОСОБА_11 просила такі скарги залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без зміни.

Від інших учасників судового провадження заперечень на зазначені касаційні скарги не надходило.

У судовому засіданні засуджені ОСОБА_6 та ОСОБА_7 підтримали свої касаційні скарги та касаційні скарги своїх захисників у повному обсязі.

Захисник ОСОБА_9 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_7 , підтримав свою касаційну скаргу, а також касаційні скарги засуджених.

Захисник ОСОБА_8 , яка діє в інтересах засудженого ОСОБА_6 , підтримала касаційні скарги засуджених та їхніх захисників.

Захисник ОСОБА_10 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_13 , рішення судів попередніх інстанцій стосовно якого не оскаржуються, також підтримав подані касаційні скарги засуджених та захисників.

Прокурор ОСОБА_5 та представник потерпілої ОСОБА_15 - адвокат ОСОБА_11 заперечували щодо задоволення зазначених касаційних скарг, просили вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду залишити без зміни, а подані касаційні скарги - без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню на таких підставах.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

У своїх касаційних скаргах засуджені та їх захисники стверджують, що суди попередніх інстанцій, розглядаючи кримінальне провадження, не дослідили обставини та залишили поза увагою докази, які могли істотно вплинути на їх висновки та ухвалення законних рішень.

Так, захисники ОСОБА_12 та ОСОБА_9 зазначають, що встановлений місцевим судом мотив злочину не відповідає фактичним обставинам справи та ґрунтується виключно на припущеннях. При цьому вказують, що судом не було надано належної оцінки показанням обвинувачених ОСОБА_13 ОСОБА_7 та свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 і ОСОБА_20 щодо конфлікту з потерпілим та обставин нанесення йому тілесних ушкоджень.

Також у своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_12 вказує, що місцевим судом не було досліджено обставини походження виявлених на штанах ОСОБА_6 слідів крові та не враховано факту відсутності плям крові потерпілого на інших речах обвинуваченого. При цьому захисник ОСОБА_12 та засуджений ОСОБА_6 у доповненні до касаційної скарги зазначають, що суд не перевірив чи дійсно на дослідження експертові було направлено шматки тканини зі слідами крові потерпілого та безпідставно не допитав експерта ОСОБА_21 , яка проводила молекулярно-генетичну експертизу.

Одночасно захисник ОСОБА_9 не погоджується із зазначеними у вироку місцевого суду твердженнями про те, що ОСОБА_6 закликав ОСОБА_7 та ОСОБА_13 до переслідування ОСОБА_17 , оскільки, на його переконання, така позиція суду спростовується даними, встановленими під час проведення слідчого експерименту за участю ОСОБА_13 .

Крім того, сторона захисту та засуджений ОСОБА_6 посилаються на те, що як в обвинувальному акті, так і у вироку місцевого суду належним чином не встановлено механізму нанесення ОСОБА_17 тілесних ушкоджень та не конкретизовано дії кожного з обвинувачених. При цьому засуджені у своїх скаргах зауважують, що відповідно до висновків експертиз на їх руках не було виявлено ушкоджень, що спростовує позицію місцевого суду про можливість нанесення ними ударів потерпілому.

Разом з тим засуджений ОСОБА_7 , не погоджуючись з вироком, наголошує, що ОСОБА_17 він не бив, з ним у нього були дружні відносини та він намагався попередити конфлікт і захистити останнього від ОСОБА_6 та ОСОБА_13 , а в момент, коли потерпілому було нанесено тілесні ушкодження, взагалі перебував вдома. При цьому зазначає, що судом першої інстанції залишено поза увагою те, що потерпілого було побито в одному місці, а його тіло знайдено в іншому.

Крім того, у своїх касаційних скаргах засуджені ОСОБА_6 та ОСОБА_7 звертають увагу, що місцевим судом не було встановлено особу, якій належить відбиток взуття, виявлений на місці злочину. При цьому ОСОБА_6 наголошує, що суд не надав належної оцінки показанням осіб, які виявили тіло потерпілого, щодо обставин виклику швидкої медичної допомоги.

Однак колегія суддів вважає, що зазначені доводи засуджених та їх захисників в даному випадку зводяться виключно до надання ними власної оцінки наявним в матеріалах кримінального провадження доказам та встановленим в ході судових розглядів обставинам вчинення злочину, тобто сторона захисту, оскаржуючи судові рішення судів попередніх інстанцій, посилається на невідповідність їх висновків фактичним обставинам справи та неповноту судового розгляду, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 433 КПК України не може бути предметом касаційного розгляду, а тому такі доводи не підлягають перевірці у касаційному порядку.

У своїх касаційних скаргах засуджені ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та їх захисники ОСОБА_12 , ОСОБА_9 посилаються на незаконність рішень судів попередніх інстанцій та вважають, що їх постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального законодавства.

За ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Відповідно до ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції, з чим погодився і суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості засуджених ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України, зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК України, на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.

Зокрема, до таких висновків місцевий суд дійшов на підставі показань потерпілих ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , свідків ОСОБА_27 , ОСОБА_16 , ОСОБА_28 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_29 , ОСОБА_20 щодо обставин, які їм були відомі, та подій, очевидцями яких вони були. При цьому судом також було допитано судово-медичного експерта ОСОБА_30 , який підтвердив висновки проведеного ним експертного дослідження від 27 травня 2016 року № 63 та надав пояснення щодо кількості нанесених потерпілому ударів, їх локалізації, часу та причин смерті останнього.

Заслухавши вказаних осіб, місцевий суд дійшов висновку, що їх показання є достовірними, послідовними та такими, що узгоджуються з іншими доказами, наявними в матеріалах кримінального провадження, а тому можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.

В ході перевірки матеріалів провадження колегією суддів встановлено, що допит потерпілих, свідків та експерта було проведено з дотриманням положень статей 352, 353, 356 КПК України.

Крім того, місцевим судом досліджено як докази винуватості ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 фактичні дані, що містяться: у картці виклику швидкої медичної допомоги від 29 квітня 2016 року; у картці прийняття заяви про вчинення злочину; у протоколі огляду місця події від 29 квітня 2016 року зі схемою та фототаблицею; у протоколі огляду трупа ОСОБА_17 від 29 квітня 2016 року та доданих до нього фотографіях; у протоколах проведення слідчих експериментів від 30 квітня 2016 року за участю підозрюваних ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_13 та відеозаписах, які були долучені до зазначених протоколів та переглянуті під час судового розгляду. Судом також було враховано висновок судово-медичної експертизи від 27 травня 2016 року № 63, висновки додаткових судово-медичних експертиз від 24 липня 2016 року № 110, № 112, № 113 та від 25 серпня 2016 року № 147, висновок судової імунологічної експертизи від 05 липня 2016 року № 722, висновок молекулярно-генетичної експертизи від 29 березня 2019 року № 10-1/2330 та інші докази, досліджені судом, які наведені у вироку.

Ретельно дослідивши й зіставивши зібрані у кримінальному провадженні докази, давши їм оцінку з точки зору належності, допустимості і достовірності, місцевий суд обґрунтовано вирішив, що вони в їх сукупності та взаємозв`язку є достатніми для ухвалення обвинувального вироку.

Що стосується доводів сторони захисту про те, що враховані місцевим судом докази є неналежними та недопустимими, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

У своїх касаційних скаргах та доповненнях засуджені ОСОБА_6 та ОСОБА_7 посилаються на недопустимість як доказів протоколу огляду місця події від 29 квітня 2016 року, протоколу огляду трупа ОСОБА_17 від 29 квітня 2016 року та протоколів проведення слідчих експериментів від 30 квітня 2016 року за участю ОСОБА_13 та ОСОБА_7 , аргументуючи свою позицію тим, що до вказаних процесуальних документів не було додано відеозапис, на якому зафіксовано проведення слідчих дій.

Разом з тим, як убачається з вироку, під час проведення огляду місця події та огляду трупа потерпілого ОСОБА_17 від 29 квітня 2016 року, в силу положень ч. 7 ст. 237 КПК України здійснювалось фотографування, за результатами чого було складено відповідні фототаблиці, які були долучені стороною обвинувачення до матеріалів кримінального провадження разом із протоколами вказаних слідчих дій.

Крім того, місцевим судом було досліджено протоколи проведення слідчих експериментів від 30 квітня 2016 року за участю підозрюваних ОСОБА_13 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та додані до них відеозаписи вказаних слідчих дій, які були переглянуті під час судового розгляду та покладені в основу обвинувального вироку.

Будь-яких даних про те, що досліджені відеозаписи у суді першої інстанції не співпадають з обставинами, які були встановлені у ході проведення вищевказаних слідчих дій, матеріалами провадження не підтверджено.

Ураховуючи наведене, колегія суддів не вбачає підстав, які б указували на недопустимість зазначених доказів з підстав, на які у своїх касаційних скаргах та доповненнях посилаються засуджені.

Водночас, питання недопустимості протоколів проведення слідчих експериментів від 30 квітня 2016 року за участю підозрюваних також ставиться і у касаційній скарзі захисника ОСОБА_9 , який обґрунтовує свої доводи тим, що під час проведення цих слідчих дій криміналіст ОСОБА_31 та прокурор ОСОБА_23 здійснювали тиск на засуджених. Разом з тим зазначає, що протокол проведення слідчого експерименту за участю ОСОБА_13 не підписаний обвинуваченим та його захисником, а доданий до протоколу проведення слідчого експерименту за участю ОСОБА_6 диск із відеозаписом не був належним чином опечатаний.

Однак колегія суддів не погоджується з такими твердженнями захисника, виходячи з наступного.

Згідно ухвали суду апеляційної інстанції в ТУ ДБР, розташованому у м. Полтаві, здійснювалось досудове розслідування за фактом можливого застосування незаконних методів розслідування працівниками Білопільського ВП ГУНП в Сумській області в рамках кримінального провадження стосовно ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_13 . Постановою слідчого від 12 листопада 2020 року кримінальне провадження було закрито у зв`язку з відсутністю в діях службових осіб складу злочину (т. 7, арк. пров. 168).

Разом з тим апеляційним судом було перевірено відеозапис слідчого експерименту за участю ОСОБА_13 та встановлено, що слідча дія була проведена у відповідності до вимог КПК України, а по її завершенню підозрюваний особисто зазначав, що на нього ніякого тиску вчинено не було, при цьому від захисника ОСОБА_10 , який був присутній під час проведення слідчого експерименту, будь-яких зауважень не надходило.

Отже Суд приходить до висновку, що доводи захисника ОСОБА_9 про те, що на підозрюваних під час проведення слідчих дій чинився тиск є необґрунтованими та повністю спростовуються матеріалами кримінального провадження.

Крім того, відповідно до ухвали апеляційний суд зазначив, що протокол проведення слідчого експерименту від 30 квітня 2016 року за участю ОСОБА_13 дійсно не підписаний підозрюваним та його захисником, однак з урахуванням того, що зміст пояснень ОСОБА_13 , вказаних у протоколі, щодо механізму нанесення ударів потерпілому в цілому відповідає відеозапису, а сам протокол зауважень чи заперечень від учасників слідчої дії не містить, то підстав для визнання даного доказу недопустимим не вбачається. З такими висновками погоджується і колегія суддів.

Що ж стосується питання допустимості як доказів протоколів проведення слідчих експериментів від 30 квітня 2016 року за участю ОСОБА_7 і ОСОБА_6 та доданих до них відеозаписів, то Суд зазначає, що вони також були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій, які належним чином їх перевірили, оцінили з точки зору належності і допустимості та поклали в основу своїх рішень. При цьому відповідно до вироку, під час дослідження відеозаписів проведення слідчих експериментів за участю ОСОБА_6 та ОСОБА_7 судом не було встановлено того факту, що в ході зазначених слідчих дій підозрювані були піддані тиску з боку інших учасників, зокрема, прокурора та криміналіста.

За таких обставин колегія суддів не вбачає обґрунтованих підстав для задоволення касаційних скарг сторони захисту в частині недопустимості як доказів протоколів проведення слідчих експериментів від 30 квітня 2016 року, що в свою чергу спростовує доводи захисника ОСОБА_9 про недопустимість як доказів висновків додаткових судово-медичних експертиз від 27 липня 2016 року № 112, № 113 та від 25 серпня 2016 року № 147 з підстав, на які він посилається у своїй скарзі.

Безпідставними є також посилання захисника на недопустимість як доказу протоколу огляду місця події від 29 квітня 2016 року з підстав того, що додана до протоколу фототаблиця не підписана всіма учасниками слідчої дії, оскільки в даному випадку вказане порушення, на переконання Суду, не впливає на допустимість даного процесуального документу, оскільки, як було встановлено судами попередніх інстанцій, під час слідчої дії були присутні поняті, судово-медичний експерт і їх участь у огляді місця події не заперечувалась, при цьому сам протокол огляду підписаний всіма учасниками слідчої дії, а його зміст не спростований стороною захисту в судах попередніх інстанцій.

Що стосується доводів захисника ОСОБА_12 та засудженого ОСОБА_6 про недопустимість як доказу протоколу огляду трупа від 29 квітня 2016 року у зв`язку з тим, що до протоколу не було додано оригіналу флеш-карти, на якій зафіксовано проведення слідчої дії, то колегія суддів вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 99 КПК України документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об`єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

Частиною 3 ст. 99 КПК України встановлено, що оригіналом документа є сам документ, а оригіналом електронного документа - його відображення, якому надається таке ж значення, як документу.

Згідно ч. 2 ст. 8 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» (далі - Закон) допустимість електронного документа як доказу не можна заперечувати винятково на підставі того, що він має електронну форму.

Положеннями ст. 7 Закону визначено, що у випадку зберігання електронного доказу на кількох електронних носіях інформації, кожний з електронних примірників вважається оригіналом електронного документа. Один і той же електронний документ може існувати на різних носіях. Усі ідентичні за своїм змістом екземпляри електронного документа можуть розглядатися як оригінали та відрізнятися один від одного тільки часом і датою створення.

Системне тлумачення вищезазначених норм законодавства свідчить про те, що поняття електронного доказу як засобу доказування у кримінальному процесі та матеріального носія такого доказу не є тотожними, оскільки характерною рисою електронного документа є відсутність жорсткої прив`язки до конкретного матеріального носія.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, під час проведення огляду трупа потерпілого ОСОБА_17 від 29 квітня 2016 року в силу положень ч. 7 ст. 237 КПК України здійснювалось фотографування, за результатами чого було складено відповідну фототаблицю, яка долучена до протоколу вказаної слідчої дії. При цьому органом досудового розслідування також було долучено і електронні носії інформації, які містять вказану фототаблицю.

За таких обставин Суд вважає, що відсутність в матеріалах флеш-карти або інших оригінальних носіїв інформації, отриманої під час проведення огляду трупа, не вказує на недопустимість як доказу протоколу такої слідчої дії.

Крім того, як видно з постанови старшого слідчого СВ Білопільського ВП ГУНП у Сумській області від 29 квітня 2016 року та фототаблиці, яка долучена до протоколу проведення огляду трупа від 29 квітня 2016 року, під час проведення цієї слідчої дії було оглянуто саме труп потерпілого ОСОБА_17 .

Доводи захисника ОСОБА_12 та засудженого ОСОБА_6 про недопустимість як доказу висновку молекулярно-генетичної експертизи від 29 березня 2016 року № 10-1/2330, оскільки зазначене експертне дослідження було проведено неналежним чином, на переконання Суду, є необґрунтованими.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 25 лютого 1994 року № 4038-XII «Про судову експертизу» судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Відповідно до вироку місцевим судом установлено, що в рамках даного кримінального провадження на підставі ухвали слідчого судді Ковпаківського районного суду м. Суми від 08 серпня 2018 року було проведено молекулярно-генетичну експертизу, згідно якої виявлена на штанах підозрюваного ОСОБА_6 кров належить потерпілому ОСОБА_17 . При цьому, як убачається з вироку, місцевим судом також було встановлено, що даний висновок експертизи спростовує показання ОСОБА_6 про його непричетність до вбивства потерпілого.

Дослідивши зазначений висновок експертного дослідження, місцевий суд, не встановивши жодних порушень, визнав його належним і допустимим доказом та поклав в основу обвинувального вироку. При цьому суд дійшов висновку про відсутність необхідності у допиті експерта ОСОБА_21 , яка проводила вказану молекулярно-генетичну експертизу.

Апеляційний суд, перевіряючи матеріали кримінального провадження, не погодився з твердженнями захисника щодо недопустимості висновку молекулярно-генетичної експертизи від 29 березня 2016 року № 10-1/2330, посилаючись на те, що такі доводи сторони захисту не підтверджуються матеріалами кримінального провадження та не були доведені в суді апеляційної інстанції. З такими висновками погоджується і колегія суддів.

Оскільки вищезазначене експертне дослідження було проведено головним судовим експертом відділу молекулярно-генетичних досліджень лабораторії біологічних досліджень та обліку з правом проведення судових біологічних експертиз, який попереджений про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України за надання завідомо неправдивого висновку і відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків, а його висновок судами попередніх інстанцій визнаний таким, що узгоджується з іншими наявними в матеріалах кримінального провадження доказами, у Суду відсутні підстави вважати, що молекулярно-генетична експертиза від 29 березня 2016 року № 10-1/2330 була проведена неналежним чином, а її висновок є необ`єктивним або таким, що наданий всупереч вимогам статей 101, 102 КПК України. При цьому колегія суддів звертає увагу, що посилання у вступній частині висновку зазначеного експертного дослідження на те, що його проведення було призначено в тому числі і за клопотанням сторони захисту, в даному випадку в цілому не свідчить про необхідність визнання такого доказу недопустимим.

Крім того, колегія суддів також не погоджується з доводами захисника ОСОБА_9 та засудженого ОСОБА_6 про недопустимість як доказу висновку додаткової судово-медичної експертизи від 27 липня 2016 року № 113.

Так, у своїй касаційній скарзі захисник та у своїх доповненнях до касаційної скарги засуджений зауважують, що відповідно до висновку експертне дослідження здійснювалось на підставі протоколу проведення слідчого експерименту від 30 квітня 2016 року за участю ОСОБА_13 , при цьому експертові не було надано відеозапису слідчої дії, що, на переконання сторони захисту, позбавило його можливості повноцінно провести експертизу.

Однак Суд вважає, що такі доводи є необґрунтованими, виходячи з наступного.

Як убачається з рішень судів попередніх інстанцій, в рамках даного кримінального провадження було проведено додаткову судово-медичну експертизу від 27 липня 2016 року № 113. Одночасно суди зазначили, що експертові для дослідження було надано постанову слідчого про призначення експертизи, в якій викладені обставини справи та отримані потерпілим тілесні ушкодження, а також протокол проведення слідчого експерименту від 30 квітня 2016 року за участю ОСОБА_13 , де викладені пояснення обвинуваченого, які узгоджуються з відеозаписом слідчої дії. При цьому суди встановили, що експерт ОСОБА_32 , який проводив додаткову судово-медичну експертизу, був учасником усіх слідчих експериментів за участю підозрюваних.

Ураховуючи вищевказане, колегія суддів погоджується з позицією судів попередніх інстанцій, що відповідно до наведених обставин ненадання експертові відеозапису не свідчить про необхідність визнання висновку додаткової судово-медичної експертизи від 27 липня 2016 року № 113 неналежним та недопустимим доказом.

Що стосується посилань засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_12 на недопустимість як доказу висновку судово-медичної експертизи від 30 березня 2016 року № 522, а також доводів касаційної скарги захисника ОСОБА_9 про неналежність та недопустимість як доказів висновку додаткової судово-медичної експертизи від 27 липня 2016 року № 111 та протоколу слідчого експерименту від 26 серпня 2016 року за участю ОСОБА_7 , то колегія суддів вважає їх безпідставними, оскільки, як убачається з матеріалів кримінального провадження, зазначені докази не були враховані місцевим судом під час ухвалення обвинувального вироку.

Крім того, у своїй касаційній скарзі з доповненнями засуджений ОСОБА_6 вказує про недопустимість як доказу протоколу відібрання у нього біологічних зразків від 30 квітня 2016 року, аргументуючи свої доводи тим, що даний процесуальний документ не підписаний медичним працівником, який приймав участь у слідчій дії. Однак такі посилання засудженого не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду, оскільки, як було встановлено апеляційним судом, зазначений протокол містить підпис медичної сестри Білопільської ЦРЛ ОСОБА_33 , яка здійснювала відібрання біологічних зразків у підозрюваного ОСОБА_6 .

При цьому колегія суддів касаційного суду бере до уваги положення статей 223, 241 КПК України, відповідно до яких під час проведення відібрання біологічних зразків застосування технічних засобів фіксування цієї слідчої дії є не обов`язковим, а тому доводи засудженого ОСОБА_6 про недопустимість цього протоколу через відсутність у ньому фототаблиці є безпідставними.

Отже з урахуванням вищевказаного, колегія суддів не вбачає підстав, які б свідчили про наявність істотних порушень процесуального законодавства під час збирання, дослідження та оцінки наведених судом у вироку доказів, як не встановила і підстав для визнання доказів недопустимими.

Таким чином, у вироку в повній відповідності до вимог ч. 3 ст. 374 КПК України наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 у вчиненні злочину, передбаченого п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України, які суд дослідив та оцінив з дотриманням положень ст. 94 КПК України. Зі змісту вироку вбачається, що суд у його мотивувальній частині виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, і з достатньою конкретизацією встановив і зазначив мотив, місце, час, спосіб вчинення злочину, його наслідки.

При цьому, постановляючи рішення, суд першої інстанції з посиланням на докази обґрунтував свої висновки щодо спроможності версії сторони обвинувачення, викладеної в обвинувальному акті, та спростування версій сторони захисту стосовно непричетності ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 до вчинення інкримінованого їм злочину.

Апеляційний суд, перевіряючи вирок місцевого суду, належним чином оцінив показання обвинувачених, потерпілих, свідків, документальні та інші докази, які є послідовними й узгоджуються між собою, та мотивовано спростував доводи сторони захисту про відсутність достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження винуватості обвинувачених у вчиненні злочину, передбаченого п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України. При цьому, як убачається з ухвали, суд апеляційної інстанції, посилаючись на наявні в матеріалах провадження докази, також спростував версію сторони захисту про можливість нанесення потерпілому ОСОБА_17 тілесних ушкоджень іншою особою.

Твердження сторони захисту про відсутність в діях засуджених умислу на вбивство потерпілого, на переконання Суду, є необґрунтованими.

Так, п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України передбачає відповідальність за умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб.

Під час вирішення питання про необхідність кваліфікації дій особи за ст. 115 КК України визначальним є спрямованість умислу винного, його суб`єктивне ставлення до наслідків своїх дій, тобто при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного.

Умисел має дві характерні ознаки - інтелектуальну і вольову. Інтелектуальна - це усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності та передбачення її суспільно небезпечних наслідків; вольова - наявність у суб`єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення.

Прямий умисел - це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК України).

Питання про наявність умислу необхідно вирішувати з огляду на сукупність всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, а також спосіб вчинення злочину, засоби та знаряддя злочину.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, з чим погодився і апеляційний суд, на підставі наданих доказів встановив фактичні обставини, за яких обвинувачені ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 вчинили умисне вбивство потерпілого ОСОБА_17 .

Так, згідно вироку місцевим судом встановлено, що конфлікт спочатку виник між ОСОБА_6 та ОСОБА_17 , після чого на прохання ОСОБА_6 приїхав на велосипеді ОСОБА_13 . Через деякий час конфлікт продовжився вже за межами домоволодіння, де перебували обвинувачені та потерпілий, а саме біля автомобіля «Газель», на якому ОСОБА_17 та ОСОБА_16 збиралися поїхати. Після того, як ОСОБА_17 покинув місце конфлікту, обвинувачені через деякий час побачили його, проходячи повз автобусну зупинку, та погналися за ним. ОСОБА_13 при цьому був на велосипеді. Наздогнавши потерпілого, ОСОБА_13 з метою зупинення ОСОБА_17 схопив за плече, внаслідок чого вони впали на землю і потерпілий вдарився головою об асфальтне покриття. Підвівшись, ОСОБА_13 відразу почав наносити ОСОБА_17 удари в ділянку тулуба. У цей час до дій ОСОБА_13 приєдналися обвинувачені ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які, підбігши до ОСОБА_17 , почали завдавати йому чисельних ударів. При цьому, діючи спільно та узгоджено, обвинувачені сукупно завдали потерпілому велику кількість ударів у життєво важливі органи, а саме 43 удари в ділянку голови та обличчя, приблизно 11 ударів у ділянку грудної клітки та близько 4 ударів у ділянку правого ліктьового суглоба.

Відповідно до вироку причиною смерті ОСОБА_17 згідно висновку судово-медичної експертизи від 27 травня 2016 року № 63 є поєднана тупа травма голови та грудної клітки, що супроводжувалася крововиливами під м`яку мозкову оболонку мозку та мозочка, в шлуночки мозку, переломами спинки носа та лівої вилицевої дуги, переломами ребер справа та зліва, розривами верхньої та нижньої долей лівої легені, забиттям лівої легені, лівостороннім гемотораксом.

З урахування вищенаведених обставин, місцевий суд дійшов висновку, що обвинувачені усвідомлювали суспільно небезпечний характер своїх спільних дій та можливість настання від них суспільно небезпечних наслідків у вигляді реальної можливості настання смерті ОСОБА_17 , тобто діяли з умислом на вбивство потерпілого.

З огляду на зазначене суди попередніх інстанцій обґрунтовано дійшли висновку, що сукупність наведених доказів переконливо свідчить про те, що поведінка засуджених ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 до та після вчинення злочину, а також механізм, характер, спосіб завдання, сила ударів та локалізація тілесних ушкоджень безумовно вказують на спрямованість їх дій саме на позбавлення життя потерпілого.

Таким чином, урахувавши всі встановлені обставини кримінального провадження, суди правильно встановили, що ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 , завдаючи потерпілому ОСОБА_17 тілесних ушкоджень, мали умисел саме на заподіяння йому смерті.

Підстав для перекваліфікації дій ОСОБА_7 з п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України на ч. 2 ст. 121 КК України, про що засуджений зазначає у своєму доповненні до касаційної скарги, немає.

Що стосується доводів касаційних скарг сторони захисту про відсутність в діях засуджених такої кваліфікуючої ознаки як вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, то Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 28 КК України кримінальне правопорушення визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку кримінального правопорушення, домовилися про спільне його вчинення.

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне скоєння цього злочину декількома (двома і більше) суб`єктами злочину, які заздалегідь домовились про його спільне вчинення. Домовитись про спільне вчинення злочину заздалегідь означає дійти згоди щодо його скоєння до моменту виконання його об`єктивної сторони. Таким чином, ця домовленість можлива на стадії готування до злочину, а також у процесі замаху на злочин. Як убачається з ч. 2 ст. 28 КК України, домовленість має стосуватися спільності вчинення злочину (узгодження об`єкта злочину, його характеру, місця, часу, способу вчинення, змісту виконуваних функцій тощо). Така домовленість може відбуватися у будь-якій формі - усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій тощо. Учасники вчинення злочину такою групою діють як співвиконавці.

Як убачається з вироку, місцевий суд, встановивши фактичні обставини вчинення обвинуваченими злочину, передбаченого п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України, дійшов висновку, що нанесення тілесних ушкоджень потерпілому здійснювалось одночасно всіма обвинуваченими, які були присутніми на місці вчинення інкримінованих їм дій і кожен з них не міг не бачити дії інших осіб, локалізацію ударів та не усвідомлювати свої дії, тобто всі бачили, що удари наносяться в життєво важливі органи (голову та грудну клітину), бачили їх інтенсивність та кількість, розуміли наслідки, які можуть настати в результаті їх дій. Водночас суд встановив, що побиття потерпілого тривало короткий проміжок часу, при цьому спочатку обвинувачені разом переслідували потерпілого, після чого нанесли йому тілесні ушкодження та в подальшому разом покинули місце скоєння злочину. Всі ці дії свідчать про попередню змову на вчинення суспільно-небезпечних дій, направлених на позбавлення життя потерпілого, яка раптово виникла між обвинуваченими після того, як потерпілий почав бігти у протилежний від них бік.

Апеляційний суд, перевіряючи вирок місцевого суду, погодився з тим, що дії обвинувачених підлягають правовій кваліфікації за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України та зазначив, що відповідно до встановлених фактичних обставин дії обвинувачених були об`єднані у спільну діяльність, спрямовану на досягнення загального результату злочину, а саме вбивства потерпілого ОСОБА_17 . При цьому вказаний факт підтверджується наявними в матеріалах кримінального провадження доказами, згідно яких суд встановив, що поведінка обвинувачених до вчинення злочину, їх дії в момент нанесення тілесних ушкоджень потерпілому, наявність причинно-наслідкового зв`язку між діями усіх учасників події і злочинним результатом, а також їх поведінка після вчинення злочину свідчить про наявність такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб.

Ураховуючи зазначене, колегія суддів уважає, що кваліфікація дій ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України з огляду на обсяг висунутого обвинувачення, досліджені докази та встановлені судами фактичні обставини є правильною, посилання ж сторони захисту на те, що дії засуджених не були об`єднані єдиним умислом, направленим на вбивство потерпілого ОСОБА_17 , на переконання Суду, є безпідставними, а тому касаційні скарги в цій частині задоволенню не підлягають.

Також Суд вважає, що призначене засудженим ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 покарання відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для їх виправлення і попередження нових злочинів, справедливим та таким, що не суперечить ст. 65 КК України. Таке покарання з огляду на вимоги ст. 50 КК України узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність та принципами співмірності й індивідуалізації, відповідає основній його меті як заходу примусу.

При цьому колегія суддів не вбачає підстав для задоволення доводів касаційних скарг з доповненнями засуджених ОСОБА_7 та ОСОБА_6 в частині застосування до них положень ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838 VIII від 26 листопада 2015 року.

В ході касаційного розгляду встановлено, що вказана норма процесуального закону була застосована до обвинувачених під час розгляду кримінального провадження в порядку апеляційної процедури.

Зокрема, з ухвали апеляційного суду вбачається, що на підставі ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838 від 26 листопада 2015 року зараховано обвинуваченим ОСОБА_13 , ОСОБА_7 та ОСОБА_6 у строк покарання строк їх попереднього ув`язнення з 23 серпня 2019 року до 16 лютого 2022 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Враховуючи те, що на час касаційного розгляду ОСОБА_7 та ОСОБА_6 набули статусу засуджених та відбувають покарання за вироком суду, який набрав законної сили, не перебувають під вартою у рамках запобіжного заходу, тобто до них не застосовується попереднє ув`язнення, а тому у колегії суддів відсутні підстави для зарахування їм на підставі ч. 5 ст. 72 КК України у строк покарання строку тримання його під вартою до часу касаційного розгляду.

Що стосується доводів захисника ОСОБА_9 про порушення місцевим судом права обвинуваченого ОСОБА_7 на захист, то Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

У своїй касаційній скарзі захисник зазначає, що в судовому засіданні від 07 червня 2017 року ОСОБА_7 заявив клопотання про відмову від послуг адвоката ОСОБА_25 та бажав залучити іншого захисника, однак суд безпідставно відмовив обвинуваченому у задоволенні такого клопотання, внаслідок чого фактично судовий розгляд здійснювався без захисника, наявність якого в цьому кримінальному провадженні є обов`язковою.

Згідно ч. 1 ст. 52 КПК України участь захисника є обов`язковою у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів.

Відповідно до ч. 1 ст. 54 КПК України підозрюваний, обвинувачений має право відмовитися від захисника або замінити його.

Частиною 3 ст. 54 КПК України визначено, що відмова від захисника не приймається у випадку, якщо його участь є обов`язковою. У такому випадку, якщо підозрюваний, обвинувачений відмовляється від захисника і не залучає іншого захисника, захисник повинен бути залучений у порядку, передбаченому статтею 49 цього Кодексу, для здійснення захисту за призначенням.

У судовому засіданні від 07 червня 2017 року обвинувачений ОСОБА_7 звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про відмову від захисника ОСОБА_34 та з метою залучення нового адвоката просив відкласти судовий розгляд на іншу дату.

Разом з тим, як убачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_7 , відмовляючись від захисника ОСОБА_34 , не надав суду відповідних даних про те, що ним було залучено іншого захисника, у зв`язку з чим суд першої інстанції в силу положень статей 52, 54 КПК України не прийняв таку відмову від захисника та продовжив судовий розгляд за участю адвоката ОСОБА_35 .

Водночас в ході прослуховування технічного запису судового засідання від 07 червня 2017 року Суд встановив, що під час вказаного судового засідання було лише оголошено обвинувальний акт та з`ясовано порядок дослідження доказів, після чого оголошено перерву для залучення обвинуваченим ОСОБА_7 нового захисника. При цьому протягом вказаного судового засідання адвокат ОСОБА_36 продовжував належним чином виконувати свої повноваження як захисника, що підтверджується технічним записом та журналом судового засідання. Крім того, у наступному судовому засіданні від 22 червня 2017 року у присутності адвоката ОСОБА_34 та адвоката ОСОБА_9 , з яким ОСОБА_7 уклав відповідний договір, судом було прийнято відмову обвинуваченого від послуг захисника ОСОБА_35 .

Отже, оскільки у судовому засіданні від 07 червня 2017 року не здійснювалось дослідження будь-яких доказів, при цьому обвинувачений ОСОБА_7 на той момент був забезпечений правовою допомогою, а 22 червня 2017 року відмова від захисника ОСОБА_34 була прийнята судом в присутності обох адвокатів, то Суд не вбачає в даному випадку підстав, що свідчать про порушення права обвинуваченого на захист.

Крім того, в ході касаційного розгляду було встановлено, що в судовому засіданні від 22 червня 2017 року захисник ОСОБА_9 заявив клопотання про відкладення судового розгляду та надання йому можливості ознайомитись з матеріалами кримінального провадження, у задоволенні якого місцевим судом було відмовлено.

Разом з тим Верховний Суд, дослідивши матеріали кримінального провадження, дійшов висновку, що в даному конкретному випадку судом першої інстанції не було допущено порушень права ОСОБА_7 на захист. Так, під час касаційного розгляду колегією суддів встановлено, що станом на 22 червня 2017 року місцевий суд тільки розпочав судовий розгляд та прокурором ще не було надано доказів, зібраних стороною обвинувачення. При цьому згідно реєстру матеріалів досудового розслідування, матеріали кримінального провадження, відповідно до вимог ст. 290 КПК України, були відкриті стороні захисту ОСОБА_7 , а захисник ОСОБА_37 , договір з яким було укладено ще 07 червня 2017 року, мав достатню кількість часу до судового засідання від 22 червня 2017 року для подання клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.

Одночасно, що стосується доводів касаційної скарги захисника ОСОБА_9 про те, що місцевий суд 06 грудня 2017 року продовжив судовий розгляд за його відсутності, при цьому було досліджено певні докази, що відповідно до положень ст. 52 КПК України є неприпустимим, то Суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до журналу судового засідання від 06 грудня 2017 року дослідження судом першої інстанції протоколу проведення слідчого експерименту та доданого до нього відеозапису здійснювалось у присутності захисника ОСОБА_38 , після чого останній покинув зал судового засідання.

Разом з тим, в ході прослуховування технічного запису вищезазначеного судового засідання, колегія суддів встановила, що захисник ОСОБА_37 , залишаючи зал судового засідання, узгодив дане питання з обвинуваченим ОСОБА_7 та просив продовжувати судовий розгляд за його відсутності, проти чого не заперечував і сам обвинувачений ОСОБА_7 .

Також Судом було встановлено, що місцевий суд після видалення адвоката ОСОБА_38 із залу судового засідання жодних доказів не досліджував, а лише вирішив питання щодо обсягу та порядку дослідження доказів, після чого відклав судовий розгляд у зв`язку з відсутністю захисника ОСОБА_39 .

Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів не вбачає підстав, які б свідчили про порушення під час судового розгляду в суді першої інстанції права обвинуваченого ОСОБА_7 на захист.

Крім того, у своїх касаційних скаргах засуджені ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , а також захисник ОСОБА_9 зазначають, що в ході судового розгляду в суді першої інстанції не було безпосередньо оглянуто речові докази.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, перелік речових доказів визначений у вироку суду першої інстанції. Зокрема, до нього входять біологічні зразки обвинувачених, відбитки пальців рук, речі, одяг, біологічні зразки та речі потерпілого, а також інші речовини та об`єкти, які були вилучені під час слідчих дій.

Положеннями ст. 23 КПК України визначено, що суд досліджує докази безпосередньо.

Разом з тим необхідність безпосереднього огляду саме таких речових доказів у судовому засіданні не передбачена положеннями КПК України.

Системне тлумачення норм процесуального закону свідчить про те, що безпосередній огляд речових доказів у судовому засіданні не є тотожним безпосередньому дослідженню доказів, наданих сторонами кримінального провадження, які підтверджують або спростовують винуватість особи. При цьому питання необхідності огляду речових доказів під час судового розгляду належить до компетенції суду, який за наявності відповідних підстав, зокрема, вирішення питання допустимості доказів, може дійти висновку про можливість проведення такого огляду за власної ініціативи або ж за мотивованим клопотанням сторін.

Оскаржуючи вирок, сторона захисту не зазначає, яким саме чином безпосередній огляд у судовому засіданні речових доказів впливає на їх допустимість та допустимість інших доказів, що були покладені в основу обвинувального вироку, з урахуванням того, що біологічні зразки, відбитки пальців, речі обвинувачених та потерпілого були використані для проведення судових експертиз, які були предметом дослідження суду першої інстанції та визнані належними і допустимими доказами. При цьому ні засуджені, ні захисник не наводять обґрунтованих доводів на підтвердження факту того, що не здійснення огляду місцевим судом речових доказів впливає на правильність та законність прийнятого рішення.

За таких обставин колегія суддів вважає, що посилання засуджених ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та захисника ОСОБА_9 на те, що місцевим судом не було оглянуто речові докази як на підставу для скасування оскаржуваних судових рішень, є необґрунтованими, а тому касаційні скарги в цій частині задоволенню не підлягають.

У своїх касаційних скаргах захисники ОСОБА_12 та ОСОБА_9 наголошують, що після затримання обвинувачені більше доби перебували без захисту, чим скористалися працівники поліції, штучно створивши умови, за яких їх підзахисні себе оговорили.

Однак колегія суддів з такими твердженнями не погоджується з огляду на наступне.

Як убачається з матеріалів справи, правомірність дій працівників Білопільського ВП ГУНП у Сумській області стосовно ОСОБА_13 за заявою останнього була перевірена працівниками ТУ ДБР, розташованому у м. Полтаві, за результатами чого було винесено постанову про закриття кримінального провадження у зв`язку з відсутністю в діях службових осіб складу кримінального правопорушення. Одночасно, що стосується питання здійснення тиску на ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , то колегія суддів зазначає, що сторона захисту не наводить обґрунтованих мотивів на доведеність таких тверджень. При цьому в матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які дані, які б свідчили про те, що ОСОБА_6 , ОСОБА_7 або ж їх захисники звертались з відповідними заявами чи скаргами на дії працівників поліції під час досудового розслідування.

Крім того, у своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_12 як на підставу для скасування рішень судів попередніх інстанцій посилається на те, що в матеріалах кримінального провадження відсутній протокол затримання підозрюваних.

Згідно з принципом змагальності сторін та свободи у поданні ними суду своїх доказів, закріпленим у ст. 22 КПК України, прокурор, підтримуючи публічне обвинувачення в суді, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, у тому числі щодо визначення обсягу доказів, які сторона обвинувачення буде долучати в суді та на підставі яких доводитиме винуватість особи.

Отже прокурор, надаючи суду докази щодо винуватості ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 , зібрані під час досудового розслідування, користуючись своїм правом, передбаченим ст. 22 КПК України, мав законні підстави не долучати до матеріалів провадження протокол затримання підозрюваних. При цьому колегія суддів звертає увагу, що вказаний процесуальний документ лише констатує факт взяття підозрюваних осіб під варту та не впливає на кваліфікацію їх дій, доведення винуватості та призначення покарання.

Крім того, захисник не вказує, яким саме чином відсутність у матеріалах кримінального провадження протоколу затримання підозрюваних впливає на правильність висновків судів попередніх інстанцій щодо винуватості засуджених, з огляду на те, що під час постановлення вироку відповідно до вимог ст. 23 КПК України суд поклав в основу вироку лише ті показання обвинувачених, які були надані ними під час судового розгляду.

За таких обставин Суд не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги захисника ОСОБА_12 в цій частині.

Також у доповненнях до касаційної скарги засуджений ОСОБА_6 та у своїх касаційних скаргах захисники ОСОБА_12 і ОСОБА_9 вказують, що документи, які надавалися стороною обвинувачення суду, не були надані стороні захисту для огляду, що, на їх переконання, є грубим порушенням вимог ст. 358 КПК України.

Проте Верховний Суд з такими твердженнями непогоджується, оскільки в ході касаційного розгляду було встановлено, що всі матеріали, які долучалися судом до справи, оголошувалися в судовому засіданні, сторони мали змогу висловитися з приводу їх долучення та не були позбавлені права отримати матеріали сторони обвинувачення для огляду. При цьому колегія суддів також звертає увагу, що всі зібрані під час досудового розслідування докази, які були надані прокурором в суді першої інстанції, відкривались стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України.

З урахуванням наведеного Суд вважає, що доводи захисників та засудженого про порушення місцевим судом вимог ст. 358 КПК України є безпідставними.

Крім того, колегія суддів також не погоджується з доводами захисників ОСОБА_12 , ОСОБА_9 та засудженого ОСОБА_6 про порушення місцевим судом вимог ст. 359 КПК України, оскільки відсутність у журналах судових засідань, в ході яких досліджувались відеозаписи, відомостей про носії інформації та технічні характеристики обладнання, за допомогою яких здійснювалось відтворення відеозаписів, не є тим істотним порушенням, яке б давало підстави для скасування рішень судів попередніх інстанцій.

Разом з тим, що стосується доводів касаційних скарг захисників та доводів у доповненнях скарги засудженого про відсутність в матеріалах справи журналу та технічного запису підготовчого судового засідання, то Суд також вважає їх безпідставними, оскільки журнал підготовчого судового засідання від 13 вересня 2016 року, а також доданий до нього технічний запис наявні в матеріалах кримінального провадження (т. 1, арк. пров. 89-90; т. 1, арк. пров. 127).

Не знайшли свого підтвердження і доводи захисників про порушення місцевим судом вимог ст. 23 КПК України.

Так, у своїх касаційних скаргах адвокати ОСОБА_12 та ОСОБА_9 зазначають, що місцевим судом у судовому засіданні від 10 жовтня 2018 року не було досліджено надані сторонами кримінального провадження докази.

Однак в ході касаційного розгляду встановлено, що такі твердження сторони захисту не відповідають дійсності. Зокрема, як убачається з технічного запису та журналу судового засідання від 10 жовтня 2018 року прокурором було заявлено клопотання про дослідження відеодоказів та письмових доказів. При цьому суд, заслухавши думку учасників, дослідив наданий стороною обвинувачення відеодоказ та відклав судовий розгляд на 31 жовтня 2018 року для дослідження письмових доказів. Крім того, відповідно до технічного запису та журналу судового засідання від 31 жовтня 2018 року (наступне судове засідання) судом було досліджено надані прокурором письмові докази.

У своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_9 зазначає, що в судовому засіданні місцевого суду від 13 серпня 2019 року, в якому вирішувалось питання можливості переходу до судових дебатів, був відсутній адвокат ОСОБА_26 , який міг надати відповідні доповнення, однак суд не звернув уваги на дану обставину.

Водночас колегія суддів не приймає до уваги такі доводи захисника, оскільки в силу вимог ст. 425 КПК України захисник ОСОБА_9 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_7 , має право наводити доводи щодо незаконності рішень судів попередніх інстанцій лише в частині, яка стосується інтересів його підзахисного, а згідно матеріалів кримінального провадження захисник ОСОБА_26 представляє інтереси засудженого ОСОБА_13 , вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду стосовно якого не оскаржуються у касаційному порядку.

Доводи касаційних скарг засудженого ОСОБА_40 та його захисника ОСОБА_12 про те, що досудове розслідування здійснювалось неуповноваженими особами, оскільки прокурори ОСОБА_23 , ОСОБА_24 та ОСОБА_22 не мали повноважень в рамках даного кримінального провадження, на переконання Суду, є необґрунтованими з огляду на таке.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, повноваження прокурорів ОСОБА_23 та ОСОБА_22 , які здійснювали процесуальне керівництво у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 , підтверджуються наявною в матеріалах справи постановою про призначення групи прокурорів від 29 квітня 2016 року (т. 7, арк. пров. 242).

Разом з тим повноваження прокурора ОСОБА_24 підтверджуються постановою про заміну прокурора від 21 лютого 2017 року (т. 2, арк. пров. 104). При цьому, як було встановлено апеляційним судом, прокурор ОСОБА_24 приймав участь лише в окремих судових засіданнях суду першої інстанції вже під час судового розгляду обвинувального акта по суті, а усі слідчі дії під час досудового розслідування здійснювались за участю прокурорів ОСОБА_23 та ОСОБА_22 .

Ураховуючи вищевказане, Верховний Суд не вбачає підстав, які б свідчили про те, що досудове розслідування, а також судовий розгляд у суді першої інстанції здійснювалися за участю неуповноважених прокурорів.

Що стосується доводів касаційних скарг засуджених ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та захисника ОСОБА_12 про те, що обвинувальний акт було вручено підозрюваним до його затвердження прокурором, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною 1 ст. 291 КПК України обвинувальний акт складається слідчим, дізнавачем, після чого затверджується прокурором.

Згідно ч. 1 ст. 293 КПК України одночасно з переданням обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру до суду прокурор зобов`язаний під розписку надати їх копію та копію реєстру матеріалів досудового розслідування підозрюваному (крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 297-1 цього Кодексу), його захиснику, законному представнику, захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.

Відповідно до матеріалів кримінального провадження, обвинувальний акт стосовно ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 був затверджений прокурором ОСОБА_23 29 серпня 2016 року.

Разом з тим відповідно до розписок про отримання копії обвинувального акта і реєстру матеріалів досудового розслідування підозрюваний ОСОБА_6 отримав копії зазначених документів 26 серпня 2016 року, підозрюваний ОСОБА_13 та його захисник ОСОБА_10 - 27 серпня 2016 року, тобто до затвердження обвинувального акта прокурором, а підозрюваний ОСОБА_7 - 29 серпня 2016 року.

Однак, в даному конкретному випадку, колегія суддів не вважає наведене порушення істотним та таким, що могло вплинути на законність рішень судів попередніх інстанцій, оскільки в ході касаційного розгляду було встановлено, що обвинувальний акт стосовно ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_13 не змінювався та сторона захисту не надавала даних, які б свідчили про наявність відмінностей обвинувального акта, який був вручений підозрюваним, від того, який було направлено до суду першої інстанції.

Також Суд звертає увагу, що відсутність в матеріалах кримінального провадження розписки захисника про отримання копії обвинувального акта і реєстру матеріалів досудового розслідування сама по собі не може свідчити про допущення істотних порушень вимог кримінального процесуального закону.

За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій у зв`язку з вищенаведеними обставинами, як про те просить сторона захисту та засуджений ОСОБА_6 .

Доводи сторони захисту щодо істотного порушення апеляційним судом вимог кримінального процесуального закону Верховний Суд вважає необґрунтованими з огляду на наступне.

Так, у своїх касаційних скаргах захисники ОСОБА_12 та ОСОБА_9 зауважують, що під час апеляційного розгляду у судовому засіданні від 11 листопада 2021 року, яке проводилось у режимі відеоконференції за участю захисників ОСОБА_10 , ОСОБА_12 , ОСОБА_9 та представника потерпілих ОСОБА_11 , відбувся технічний збій, внаслідок якого захисники не чули доповідь головуючого судді, а тому фактично не приймали участі в цьому судовому засіданні. При цьому наголошують, що наступне судове засідання головуючий, незважаючи на зауваження сторони захисту, розпочав зі стадії розгляду справи по суті, не оголосивши учасникам процесу склад суду, їх права і обов`язки та не з`ясувавши наявність відводів.

Перевіривши вказані доводи сторони захисту, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, 11 листопада 2021 року в суді апеляційної інстанції було проведено судове засідання за участю прокурора ОСОБА_23 , обвинувачених ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_13 та захисників ОСОБА_12 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 і представника потерпілих ОСОБА_11 , які приймали участь у судовому розгляді в режимі відеоконференції з Ковпаківського районного суду м. Суми.

В ході прослуховування технічного запису вказаного судового засідання Судом встановлено, що після оголошення складу суду, головуючим було поставлено на обговорення питання наявності відводів та клопотань. При цьому учасники провадження, зокрема і захисники обвинувачених, повідомили, що колегії суддів довіряють, клопотань не мають. Після цього головуючим розпочато доповідь матеріалів справи та стислий виклад доводів апеляційних скарг.

Разом з тим після доповіді апеляційним судом було встановлено, що в Ковпаківському районному суді м. Суми відбувся технічний збій та відеоконференцію неможливо продовжити, внаслідок чого головуючий, заслухавши думку присутніх в залі судового засідання обвинувачених та прокурора щодо неможливості продовження апеляційного розгляду без участі захисників, відклав апеляційний розгляд на іншу дату. У наступному засіданні від 16 лютого 2022 року захисники підтримали апеляційні вимоги та надавали пояснення, посилаючись на доводи своїх апеляційних скарг.

Отже, ураховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що в даному конкретному випадку апеляційним судом не було порушено вимоги ст. 52 КПК України, оскільки суд, встановивши відсутність зв`язку з Ковпаківським районним судом м. Суми, зупинив судовий розгляд та відклав судове засідання. Разом з тим захисники ОСОБА_12 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 фактично не були присутні лише під час доповіді матеріалів кримінального провадження та доводів апеляційних скарг, зміст яких, з урахуванням того, що вирок місцевого суду було оскаржено лише стороною захисту, їм був відомий, а копії апеляційних скарг із додатками направлений у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом. При цьому колегія суддів звертає увагу, що захисники у разі необхідності мали можливість прибути до апеляційного суду з метою ознайомлення з журналом та звукозаписом судового засідання від 11 листопада 2021 року. Крім того, Суд зауважує, що відповідно до технічного запису судового засідання сторона захисту в повному складі була присутня під час оголошення складу суду та вирішення питання наявності відводів і клопотань.

Водночас сторона захисту не наводить належних мотивів, яким чином зазначені обставини істотно вплинули на можливість реалізації їх процесуальних прав, а також перешкодило суду постановити законне та обґрунтоване рішення.

За таких обставин Верховний Суд не вбачає обґрунтованих підстав, які б свідчили про допущення апеляційним судом порушень права обвинувачених на захист, а тому касаційні скарги в цій частині задоволенню не підлягають.

Необґрунтованими є доводи засудженого ОСОБА_6 про те, що в суді було організовано відеоконференцію з його захисником, яка покинула країну через повномасштабне вторгнення Російської Федерації на територію України та проведення військових дій, оскільки зазначене кримінальне провадження було розглянуто у попередніх судах до ведення на території України воєнного стану.

Будь-яких даних про розгляд провадження в судах по суті пред`явленого обвинувачення ОСОБА_6 без участі його захисників, матеріали провадження не містять.

Крім того, непереконливими є також доводи касаційних скарг захисників про те, що апеляційний суд всупереч вимогам КПК України залишив поза увагою клопотання сторони захисту про повторне дослідження доказів.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, а саме технічного запису та журналу судового засідання від 16 лютого 2022 року, апеляційний суд розглянув зазначені в апеляційних скаргах сторони захисту клопотання про дослідження доказів в повному обсязі та в процесуальному порядку, надавши належне обґрунтування, відмовив у їх задоволенні.

Враховуючи зазначене, Суд дійшов висновку, що доводи захисників ОСОБА_12 та ОСОБА_9 про те, що апеляційним судом було проігноровано клопотання сторони захисту про дослідження доказів є необґрунтованими, оскільки зазначене питання було предметом вирішення в суді апеляційної інстанції, при цьому процесуальних порушень судом апеляційної інстанції колегією суддів встановлено не було, а безпосередня наявність клопотання не є підставою для обов`язкового його задоволення.

На переконання колегії суддів, апеляційний суд, переглядаючи вирок місцевого суду в порядку апеляційної процедури, дав належну оцінку викладеним в апеляційних скаргах сторони захисту доводам, ретельно їх перевірив та обґрунтовано задовільнив лише в частині необґрунтованості посилань суду першої інстанції на протокол негласної слідчої (розшукової) дії від 25 серпня 2016 року, визнавши його недопустимим доказом та виключивши з мотивувальної частини вироку.При цьому порушень процесуального порядку збирання, дослідження та оцінки наведених судом у вироку доказів, про що сторона захисту вказувала у своїх апеляційних скаргах, апеляційний суд не встановив.

За таких обставин істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, що, на думку засуджених ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , а також захисників ОСОБА_12 та ОСОБА_9 , виразилось у залишенні апеляційним судом поза увагою допущених судом першої інстанції порушень та у ненаданні відповіді на доводи їх апеляційних скарг, в ході касаційного розгляду не встановлено. При цьому з огляду на зміст журналу судового засідання від 16 лютого 2022 року та технічного запису не знайшли свого підтвердження і доводи засудженого ОСОБА_7 про те, що апеляційний суд позбавив його можливості дати пояснення щодо обставин справи та заявити клопотання.

На переконання колегії суддів, ухвала суду апеляційної інстанції повною мірою відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не встановлено, а призначене судом покарання відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та особам засуджених, то подані касаційні скарги з доповненнями сторони захисту слід залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду - без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу з доповненнямизасудженого ОСОБА_6 , касаційну скаргу з доповненнями засудженого ОСОБА_7 , касаційну скаргу захисника ОСОБА_12 в інтересах засудженого ОСОБА_6 , касаційну скаргу захисника ОСОБА_9 в інтересах засудженого ОСОБА_7 залишити без задоволення, а вирок Ковпаківського районного суду м. Суми від 23 серпня 2019 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3