ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/8340/23 Справа № 183/4256/21 Головуючий у першій інстанції: Сорока О.В. Суддя-доповідач: Красвітна Т. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 жовтня 2023 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого –                        Красвітної Т.П.,

суддів:                                Єлізаренко І.А., Свистунової О.В.,

за участю секретаря                Сахарова Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа – приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник Світлана Вікторівна, про визнання частково недійсним заповіту подружжя та визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом,–

ВСТАНОВИЛА:

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом, посилаючись на те, що 30 січня 2012 року вона та її чоловік ОСОБА_4 склали заповіт подружжя, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстровано в реєстрі за №121. Згідно цього заповіту належну їм на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку за кадастровим №1223285000:02:020:0101 вони заповіли ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 чоловік позивачки - ОСОБА_4 помер. Після його смерті позивачка звернулася до нотаріуса для прийняття права власності на частку у праві спільної сумісної власності, яка належала покійному чоловіку, проте їй було відмовлено на підставі статті 1243 ЦК України. При замовленні технічної документації на зазначену вище земельну ділянку вона дізналася, що відповідно до витягу з Державного земельного кадастру, земельна ділянка з кадастровим №1223285000:02:020:0101 належить на праві приватної власності лише її покійному чоловіку на підставі державного акту від 09.12.1994 року, а тому ця ділянка була його особистою власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, як було визначено у заповіті подружжя. З огляду на викладене, позивачка наполягає на тому, що земельна ділянка з кадастровим №1223285000:02:020:0101, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , не може входити до спадкової маси за заповітом подружжя та не відповідає вимогам ч.1 ст. 1243 ЦК України. У зв`язку з чим, зазначена земельна ділянка підлягає спадкуванню за законом відповідно до ч.1 ст. 1261 ЦК України, а позивачка є єдиним спадкоємцем, який прийняв спадщину. Тому ОСОБА_1 просила визнати заповіт подружжя, укладений ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С.В. 30.12.2012 року, який зареєстрований в реєстрі за №121, недійсним в частині спадкування земельної ділянки, яка розташована на території садового товариства «Узлісся» Орлівщинської сільської ради Дніпропетровської області; визнати право власності на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий №1223285000:02:020:0101, за ОСОБА_1 , шляхом спадкування за законом.

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового судового рішення про задоволення позовних вимог (а.с. 170-175).

Також із апеляційною скаргою на вказане вище рішення звернувся ОСОБА_3 , у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про зміну оскаржуваного рішення в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову - у зв`язку з пропуском строків позовної давності (а.с. 194-197).

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційних скарг та зміни оскаржуваного рішення в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову, виходячи з наступного.

Встановлено судом та стверджується зібраними у справі доказами, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 25 червня 1983 року було зареєстровано шлюб, що підтверджується копією свідоцтва серія НОМЕР_1 від 25.06.1983 року (а.с. 137 зворот).

30 січня 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було складено заповіт подружжя, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С.В. та зареєстрований в реєстрі за №121 (а.с. 7, 138, 143).

Відповідно до зазначеного вище заповіту, належні подружжю на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1 , та земельну ділянку за кадастровим №1223285000:02:020:0101, вони заповіли ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно тексту заповіту нотаріусом роз`яснено ст.ст. 1241, 1243, 1254, ст.1307 ЦК України, а також роз`яснено, що за життя дружина або чоловік має право відмовитися від заповіту. Також, заповітом передбачено, що у разі смерті одного з подружжя другий з подружжя, який його пережив, повинен інформувати нотаріуса для накладання заборони відчуження майна, зазначеного в заповіті.

Спірна земельна ділянка, площею 0,102 га, для ведення садівництва, розташована на території садового товариства «Узлісся» належала за життя ОСОБА_4 на підставі державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії ДП №000668, виданого 09 грудня 1994 року Орлівщинською сільською радою згідно рішення 17 сесії від 23.12.1993 року (а.с.149).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого відділом державної реєстрації смерті Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області 02.04.2012 року (а.с.9).

Відповідно до повної копії спадкової справи після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , заведеної П`ятою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою, до нотаріальної контори із заявою щодо прийняття спадщини, у зв`язку з проживанням разом зі спадкодавцем на час відкриття спадини, звернулась позивачка ОСОБА_1 09.10.2012 року (а.с. 132 зворот). Інших заяви про прийняття спадщини після ОСОБА_4 чи відмову від прийняття спадщини, тощо, - не подавалось.

ОСОБА_1 з 26.03.1998 року зареєстрована за адресою по АДРЕСА_3 ; за цією адресою раніше був зареєстрований ОСОБА_4 з березня 1998 року по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 136).

Заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 11.12.2015 року у цивільній справі №203/5746/15-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник Світлана Вікторівна про визнання недійсним заповіту від 30 січня 2012 року.

Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень, вказане вище заочне рішення №203/5746/15-ц не оскаржувалось та набрало законної сили.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 листопада 2016 року у цивільній справі №203/1371/16-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник Світлана Вікторівна, про визнання заповіту недійсним - залишено без розгляду.

Ухвала Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 листопада 2016 року №203/1371/16-ц не оскаржувалась та набрала законної сили, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень.

Згідно ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (який діяв на час набуття ОСОБА_4 права власності у грудні 1994 року на спірну земельну ділянку) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном (статті 24 Кодексу про шлюб та сім`ю України).

Відповідно до положень статей 6, 17 ЗК України 1992 року, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок», Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян (затверджений наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10) і ст. 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації спадкодавцем вищевказаної земельної ділянки, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді.

Разом з тим, виходячи зі ст. 30 ЗК України 1992 року, згідно з якою при переході права власності на будівлю і споруди разом з цими об`єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у разі будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає при приватизації земельних ділянок, на яких останні знаходяться.

Такі норми містяться в ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України.

Відповідно до статті 60 Сімейного Кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

За загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплено у ч.1 ст.58 Конституції України та ст.5 ЦК України, згідно якої дію акту цивільного законодавства в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності. До події або факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Також, суд зазначає, що до 08 лютого 2011 року Сімейний кодекс України не містив регламентації, до якої власності, спільної сумісної або особистої приватної, відноситься нерухоме майно, отримане внаслідок приватизації.

Законом України від 11 січня 2011 року №2913-VI «Про внесення змін до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності», який набув чинності 08 лютого 2011 року, статтю 61 СК України було доповнено частиною п`ятою такого змісту: «5. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації».

Законом України від 17 травня 2012 року №4766-VI «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності 13 червня 2012 року, частина п`ята ст. 61 СК України виключена, а натомість частина перша ст. 57 СК України доповнена пунктом 4, згідно з яким житло, набуте будь-ким із подружжя за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду та земельна ділянка» є особистою приватною власністю кожного з них.

За таких обставин, земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації в період із 08 лютого 2011 року по 13 червня 2012 року, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

З урахуванням викладеного, встановивши, що спірна земельна ділянка (з цільовим призначенням для колективного садівництва) була набута у приватну власність ОСОБА_4 у грудні 1994 року, у зв`язку з отриманням державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії ДП №000668, виданого Орлівщинською сільською радою згідно рішення 17 сесії від 23.12.1993 року (а.с.149); враховуючи, що сторонами справи не надано доказів побудови на вказаній земельній ділянці нерухомого майна чи наявності інших обставин, які б свідчили про зміну права власності на спірну земельну ділянку, - колегія дійшла висновку, що зазначена земельна ділянка належала на праві особистої приватної власності ОСОБА_4 .

Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Статтею 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті, а у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування одержують спадкоємці за законом.

Згідно статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представників не допускається (ст. 1234 ЦКУ).

Частиною другою статті 1236 ЦК України передбачено, що заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

Відповідно до ч.1 ст. 1243 ЦК України подружжя також, має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті (ч. 2 ст. 1243 ЦК України).

За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 3 ст. 1243 ЦК України). .

У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя (ч. 4 ст. 1243 ЦК України).

З наведеної норми вбачається, що закон визначає право подружжя на складення спільного розпорядження щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, на випадок їх смерті, яке за своєю природою є одностороннім правочином.

Особливість заповіту подружжя як одностороннього правочину полягає у тому, що сторона вказаного правочину поєднує у собі двох осіб – членів подружжя, що у свою чергу впливає на початок відносин спадкування.

Смерть одного з подружжя є підставою для припинення режиму спільної сумісної власності майна подружжя, стосовно якого складено заповіт, але не породжує виникнення спадкових правовідносин до моменту смерті іншого з подружжя.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 15 червня 2022 року у справі №358/304/21.

У постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі №759/19779/18, провадження №61-4523св21, сформульовано висновок, відповідно до якого у справах про визнання у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, ОСОБА_1 було пред`явлено позов про визнання частково недійсним заповіту подружжя та визнання права власності в порядку спадкування за закономна земельну ділянку по АДРЕСА_2 до відповідача ОСОБА_3 , на ім`я якого складено заповіт подружжя від 30.01.2012 року.

Разом з тим, як було встановлено під час розгляду справи, із заявою щодо прийняття спадщини після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , у зв`язку з проживанням разом зі спадкодавцем на час відкриття спадини, звернулась позивачка ОСОБА_1 (а.с. 132 зворот). Інших заяв про прийняття спадщини після ОСОБА_4 чи відмову від прийняття спадщини, тощо, у встановлений шестимісячний строк для прийняття спадщини не подавалось. Разом зі спадкодавцем ОСОБА_4 за адресою по АДРЕСА_3 на час смерті була зареєстрована позивачка (а.с. 136).

Тобто, окрім позивачки, після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , спадщину ніхто не прийняв.

Більше того, заповіт подружжя має певні особливості. Згідно ч. 2 ст. 1243 ЦК України, після смерті одного з подружжя частка у праві спільної сумісної власності переходить до другого з подружжя, який пережив. Це свідчить, що у цьому разі спадкоємець за заповітом не закликається до спадкування після смерті першого із подружжя.

Встановивши, що власник спірної земельної ділянки ОСОБА_4 помер; враховуючи, що позивачка претендує на визнання за нею права власності на спірну земельну ділянку у порядку спадкування за законом, - колегія дійшла висновку, що належними співвідповідачами у справі, що переглядається, є спадкоємці першої черги за законом, які прийняли спадщину після смерті ОСОБА_4 , або (у разі відсутності спадкоємців за законом, окрім позивачки) територіальна громада Орлівщинської сільської ради, яка увійшла до Піщанської об`єднаної територіальної громади, - в особі Піщанської сільської ради.

Суду не надано доказів, що ОСОБА_3 , на ім`я якого складений заповіт подружжя, є також спадкоємцем за законом після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_3 . Клопотання про витребування відповідних доказів судом - не заявлено, що підтверджується матеріалами справи, протоколом судового засідання.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч. 3 ст. 13 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ч.1 та ч. 6 ст. 367 ЦПК України).

Згідно ст. 48 ЦПК України, сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Зі змісту положень ст. 48 ЦПК України вбачається, що відповідачем є особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси.

Відповідно до ст. 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Після спливу строків, зазначених у ч.ч. 1, 2 цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Визначення відповідачів, предмету та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову – обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц; від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц; від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 15 травня 2019 року у справах №№552/91/18, 554/9144/17).

На стадії апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції позбавлений можливості замінити первісного відповідача належним відповідачем або залучити до участі в справі іншу особу, як співвідповідача.

Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності; встановивши, що даний позов заявлений з приводу спадкування майна за законом після ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 ; встановивши відсутність інших спадкоємців першої черги, окрім позивачки, які прийняли спадщину; приймаючи до уваги, що до участі у справі судом першої інстанції не було залучено у якості належного співвідповідача територіальну громаду в особі Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, - колегія дійшла висновку, що у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання частково недійсним заповіту подружжя та визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом слід відмовити з наведених вище підстав.

У зв`язку з викладеним, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову. В іншій частині рішення підлягає залишенню без змін.

Питання щодо застосування позовної давності апеляційним судом не вирішується, оскільки позов не підлягає задоволенню з наведених вище підстав.

Суд звертає увагу, що, відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на вищевикладене, апеляційні скарги сторін підлягають частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову.

Колегія наголошує, що позивач не позбавлена можливості звернення до суду, для захисту своїх прав та законних інтересів, з іншим позовом до належного кола відповідачів.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, –

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 – задовольнити частково.

Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року – змінити в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову.

В іншій частині рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду.

Головуючий                                                                        Т.П. Красвітна

Судді                                                                                І.А. Єлізаренко

                                                                                       О.В. Свистунова