Постанова

Іменем України

23 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 757/42192/20

провадження № 61-5235св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Лесько Аллою Олексіївною , на рішення Печерського районного суду м. Києва від 19 січня 2021 року у складі судді Литвинової І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 19 січня 2022 року у складі колегії суддів:

Нежури В. А., Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення заборгованості по заробітній платі,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі -

АТ КБ «ПриватБанк»), у якому просив стягнути з банку на його користь заборгованість по заробітній платі за період із 01 квітня 2020 року до

31 серпня 2020 року у сумі 2 868 680,00 грн.

Позов мотивовано тим, що з 18 лютого 2019 року рішенням Наглядової ради АТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_1 призначено на посаду члена правління банку з питань інформаційних технологій.

04 березня 2019 року між сторонами укладено строковий трудовий контракт, відповідно до умов якого посадовий оклад позивача (на момент підписання контракту) становить 546 000,00 грн до вирахування податків

і зборів. Згідно з пунктами 7.3 та 7.4 контракту посадовий оклад може бути переглянутий за згодою сторін, а заробітна плата виплачується відповідно до строків, визначених внутрішніми документами банку.

Із квітня 2020 року відповідач систематично порушував умови контракту, змінив розмір посадового окладу без узгодження з ОСОБА_1 та без внесення відповідних змін до контракту.

За період із 01 квітня 2020 року до 31 серпня 2020 року позивачу не було нараховано та виплачено заробітну плату у розмірі 2 868 680,00 грн,

а саме: за квітень - 436 800,00 грн, травень - 498 770,00 грн, червень - 498 770,00 грн, липень - 498 770,00 грн, серпень - 498 770,00 грн. У липні та серпні у довідці зазначено суми з урахуванням відпускних.

Зміна розміру посадового окладу ОСОБА_1 відбулася на підставі рішення Наглядової ради АТ КБ «ПриватБанк» від 30 квітня 2020 року,

у якому, посилаючись на пункт 10 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» щодо визначення місячної заробітної плати керівникам та членам виконавчих органів суб`єктів господарювання державного сектора економіки у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановлено проводити виплату заробітної плати голові та членам правління у розмірі 47 230,00 грн.

Посилаючись на порушення права щодо своєчасного отримання заробітної плати, гарантованого Конституцією України, Законом України «Про оплату праці», Кодексом законів про працю України (далі -

КЗпП України) та умовами контракту, укладеного між сторонами, ОСОБА_1 просив суд задовольнити позовні вимоги та стягнути

на його користь із АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість по заробітній платі за період із 01 квітня 2020 року до 31 серпня 2020 року у сумі

2 868 680,00 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 19 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду

від 19 січня 2022 року, позов залишено без задоволення.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що визначення та нарахування позивачеві заробітної плати у зменшеному розмірі у період дії карантинних обмежень є законною дією відповідача, передбаченою чинними та обов`язковими для виконання положеннями Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та розпорядження Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2020 року № 477-р-1, які мають спеціальний характер по відношенню до загальних норм законодавства про оплату праці.

АТ КБ «ПриватБанк», маючи статус державного банку, є суб`єктом, на якого поширюються вимоги пункту 10 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», яким передбачено, що місячна винагорода і заробітна плата керівникам, членам виконавчих органів та наглядових рад суб`єктів господарювання державного сектору економіки (включаючи державні банки), управління якими здійснюється відповідно до законодавства про управління об`єктами державної власності (включаючи Закон України «Про банки і банківську діяльність»), визначається у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року.

Таким чином, зміна оплати праці відбулася не в зв`язку з рішенням органу правління банку істотно зменшити розмір заробітної плати членам правління банку, а у зв`язку з виконанням Наглядовою радою банку імперативної вимоги закону щодо зменшення заробітної плати членів правління державних банків.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

04 червня 2022 року представником ОСОБА_1 - адвокатом

Лесько А. О. засобами поштового зв`язку до Верховного Суду подано касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва

від 19 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду

від 19 січня 2022 року, у якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги та стягнути на його користь із АТ КБ «ПриватБанк»

2 868 680,00 грн.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2022 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У лютому 2023 року справу № 757/42192/20-ц передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

У касаційній скарзі заявник посилається на підстави оскарження, визначені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, оскільки трудові правовідносини регулюються нормами Конституції України, КЗпП України, Закону України «Про оплату праці» та укладеним між сторонами трудовим договором. Умови контракту не можуть зазнавати змін внаслідок втручання держави без додержання передбаченої КЗпП України процедури.

Прийняття Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» у тій частині, яка передбачала обмеження розміру винагороди за працю деяким категоріям працівників суперечить низці норм Конституції України, а тому вказаний нормативно-правовий акт не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Питання щодо незаконності обмеження, зокрема суддівської винагороди, було предметом дослідження Верховного Суду, який у постанові

від 03 березня 2021 року у справі № 340/1916/20 зробив висновок про те, що Конституція України не надає Закону України «Про Державний бюджет України» вищої юридичної сили стосовно інших законів. Вказаний правовий висновок також викладено Конституційним Судом України

у рішеннях від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007, від 22 травня 2008 року

№ 10-рп/2008. Разом із тим, відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, зокрема щодо застосування пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».

Доводи інших учасників справи

У серпні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» через представника Мисник Н. В. подало відзив на касаційну скаргу, у якому просить суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на безпідставність доводів скарги, які не спростовують правильність та законність висновків судів про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 18 лютого 2019 року рішенням Наглядової ради АТ КБ «ПриватБанк» призначено ОСОБА_1 на посаду члена правління (з питань інформаційних технологій) АТ КБ «ПриватБанк».

04 березня 2019 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено трудовий контракт, відповідно до пункту 1.1 розділу 1 якого контракт є угодою між сторонами, за якою позивач зобов`язується виконувати обов`язки, визначені цим контрактом, а також правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадовою інструкцією, внутрішніми документами банку, а відповідач зобов`язується виплачувати позивачу заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи та передбачені законодавством про працю, внутрішніми документами банку та цим контрактом (а. с. 17-31).

Відповідно до пункту 2.5 розділу 2 контракту цей контракт є строковим трудовим договором, який регулює трудові відносини між сторонами.

Розділом 3 контракту визначені обов`язки сторін. Відповідно до підпункту 3.1.3 пункту 3.1 розділу 3 відповідач зобов`язаний своєчасно, в обсязі та порядку, передбаченому цим контрактом та внутрішніми документами банку, виплачувати позивачу винагороду - заробітну плату, обчислену у грошовому виразі, за виконану ним роботу.

Розділ 7 контракту визначає умови матеріального забезпечення позивача. Відповідно до пункту 7.1 розділу 7 контракту за виконання обов`язків, передбачених цим контрактом, позивачу встановлюється заробітна плата, яка складається з основної заробітної плати - посадового окладу, додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Посадовий оклад позивача на момент укладання контракту становить 546 000,00 грн до вирахування всіх податків і зборів.

Згідно з пунктами 7.3 та 7.4 розділу 7 контракту посадовий оклад може бути переглянутий за згодою сторін, а заробітна плата виплачується відповідно до строків, визначених внутрішніми документами банку.

Відповідно до пункту 13.1 розділу 13 контракту зміни та доповнення до цього контракту дійсні лише за умови, якщо вони викладені письмово та підписані належним чином уповноваженими на те представниками сторін та є невід`ємною частиною цього контракту.

З довідки про заробітну плату і про доходи з 01 січня 2020 року

до 31 серпня 2020 року № 20.1.0.0/7-153252 від 31 серпня 2020 року встановлено, що у квітні 2020 року відповідачем здійснено нарахування заробітної плати у сумі 109 200,00 грн, у травні та червні - по 47 230,00 грн, у липні - 182 957,53 грн, а у серпні - 170 509,12 грн (а. с. 34).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог установлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають зі встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній

і резолютивній частинах.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16

ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства: суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

У справі, що переглядається, звертаючись до суду із позовом,

ОСОБА_1 просив стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на його користь заборгованість по заробітній платі за період із 01 квітня 2020 року

до 31 серпня 2020 року у сумі 2 868 680,00 грн, посилаючись на те,

що обмеження розміру винагороди за працю суперечить умовам укладеного між сторонами контракту, положенням Конституції України та КЗпП України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП Українитрудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило,

у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 20 Закону України «Про оплату праці» оплата праці за контрактом визначається за угодою сторін на підставі чинного законодавства, умов колективного договору і пов`язана з виконанням умов контракту.

Стаття 22 Закону України «Про оплату праці» передбачає, що суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективним договором.

Разом із тим Верховною Радою України 13 квітня 2020 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» № 553-ІХ, який набрав чинності 18 квітня 2020 року, згідно з положеннями якого запроваджено обмеження щодо розміру винагороди за працю за деякими категоріями посад. Зокрема, пунктом 10 розділу II «Прикінцеві положення» Закону було передбачено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, місячна винагорода і заробітна плата керівникам, членам виконавчих органів та наглядових рад суб`єктів господарювання державного сектору економіки (включаючи державні банки), управління якими здійснюється відповідно до законодавства про управління об`єктами державної власності (включаючи Закон України «Про банки і банківську діяльність»), визначається у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності та оплата щорічної відпустки.

Відповідно до положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» Кабінет Міністрів України зобов`язаний вжити заходів щодо виконання вказаного пункту Закону.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2020 року

№ 477-р-1, з посиланням на норми Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» № 553-ІХ, Наглядовій раді АТ КБ «ПриватБанк» було рекомендовано на період карантину забезпечити в межах власних повноважень виплату голові та членам правління банку заробітної плати у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. Крім того, членам Наглядової ради банку було визначено забезпечити вжиття заходів, спрямованих на отримання сум винагороди у розмірі, що не перевищує

10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня

2020 року.

Оскільки норми Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» про обмеження винагороди імперативно визначають розмір, до якого зменшується заробітна плата усіх без винятку членів правління державних банків, а також встановлюють, що таке зменшення відбувається відразу, оскільки безпосередньо надано вказівку застосовувати норму зазначеного Закону вже у квітні 2020 року, а тому АТ КБ «ПриватБанк» обґрунтовано вважало, що внаслідок прийняття Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», який набрав чинності з 18 квітня 2020 року, банк не мав правових підстав для нарахування та виплати винагороди без застосування обмежень, встановлених вказаним Законом.

Посилання касаційної скарги на те, що прийняття Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» у тій частині, яка передбачала обмеження розміру винагороди за працю деяким категоріям працівників суперечить низці норм Конституції України, а тому вказаний нормативно-правовий акт не підлягає застосуванню до спірних правовідносин,

є безпідставними, оскільки вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших нормативно-правових актів належить до виключної компетенції Конституційного Суду України.

Так, рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року за

№ 10-р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцевих положень» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»

від 14 листопада 2019 року № 294-IX зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцевих положень» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»

від 13 квітня 2020 року № 553-IX.

Частиною другою статті 152 Конституції України, частиною першою статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Таким чином, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення, а отже, дія частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»

та абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» втратила чинність 28 серпня 2020 року.

Разом із тим, положення пункту 10 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не було визнано неконституційним Конституційним Судом України.

Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2020 року за № 996 «Деякі питання оплати праці керівників, членів виконавчих органів та винагороди членів наглядових рад суб`єктів господарювання державного сектору економіки» скорочено строк дії обмеження, встановленого пунктом 10 розділу II «Прикінцевих положень» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та вказано, що в жовтні 2020 року та в подальшому розмір заробітної плати керівників, членів виконавчих органів та винагороди членів наглядових рад суб`єктів господарювання державного сектору економіки визначається згідно з умовами контрактів із керівниками, членами виконавчих органів зазначених суб`єктів господарювання та цивільно-правових угод із членами наглядових рад суб`єктів господарювання державного сектору економіки.

Отже, строк дії обмеження щодо нарахування заробітних плат, в тому числі, членам наглядових рад суб`єктів господарювання державного сектору економіки, встановлені пунктом 10 розділу II «Прикінцевих положень» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», скорочено постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2020 року за № 996, яка набрала чинності 28 жовтня 2020 року. Тобто, такі обмеження є визначеними щодо дії в часі та забезпечують передбачуваність застосування.

Обмеження розміру винагороди за працю певних категорій працівників було передбачене законом. Приписи законів України з приводу визначення заробітної плати у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року,

є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що у період із 01 квітня 2020 року до

31 серпня 2020 року обмеження розміру винагороди позивача відбулися у зв`язку з виконанням імперативної вимоги Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» щодо зменшення заробітної плати членів правління державних банків.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про необхідність врахування висновку Верховного Суду щодо незаконності обмеження, зокрема суддівської винагороди, викладеного у постанові від 03 березня 2021 року у справі № 340/1916/20, за їх безпідставністю, оскільки суб`єктний склад учасників спору, характер спірних правовідносин та їх нормативно-правове регулювання є різними.

У вказаній справі предметом спору та правового дослідження було обмеження нарахування та виплати суддівської винагороди у порушення частин другої, третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статті 130 Конституції України з урахуванням, у тому числі, рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року

№ 10-р/2020.

У свою чергу ОСОБА_1 не має відношення до визначених у рішенні Конституційного Суду України працівників бюджетних установ, а також жодного відношення до осіб, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (у розумінні змісту самого рішення). Крім того, як зазначено вище, пункт 10 розділу II «Прикінцевих положень» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» був чинним на момент виникнення спірних правовідносин та неконституційним не визнавався.

Наведені в касаційній скарзі доводи загалом аналогічні викладеним в апеляційній скарзі, зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на докази, що були предметом дослідження й оцінки судами, та переважно спрямовані на переоцінку доказів у справі, проте повноваження суду касаційної інстанції з огляду на екстраординарність касаційного перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що судами порушені норми матеріального чи процесуального права, а тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та зводяться до неправильного тлумачення заявником норм права, переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Лесько Аллою Олексіївною , залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 19 січня 2021 року

та постанову Київського апеляційного суду від 19 січня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: С. О. Карпенко

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Пророк