Справа №:755/5095/23

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" вересня 2023 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі:

головуючого: судді Гончарука В.П.

за участі секретаря Гриценко О.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації про стягнення шкоди нанесеної здоров`ю, моральної шкоди, шкоди у зв`язку з приниженням честі та гідності та стягнення упущеної вигоди, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом до Управління соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації про стягнення шкоди нанесеної здоров`ю, моральної шкоди, шкоди у зв`язку з приниженням честі та гідності та стягнення упущеної вигоди, в якому просить суд стягнути з відповідача заподіяну шкоду протиправними діями та бездіяльністю, з урахуванням індексу інфляції у розмірі : моральну шкоду в розмірі 2 134 855, 00 грн., нанесені збитки, шкоду здоров`ю у розмірі 456 215 00 грн., упущену вигоду у розмірі 274 342,00 грн.. що в загальному становить 2 865 412,00 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що клопіт та поневіряння із відповідачем розпочались ще у грудні 2011 року, коли позивач став, у повній відповідності до Постанов КМУ від 21 жовтня 1995 р. № 848 та №1156 від 27 липня 1998 р, потребувати на житлову субсидію. З того часу, починаючи із січня 201 року, тобто вже дванадцятий рік поспіль веде безперервне листування та судові процеси і вказаним підрозділом відповідача, адже позивачу, порушуючи всі норми Законів, Постанови КМУ, тощо у наданні субсидії відмовляли. Позивач неодноразово пропонував врегулювати спір досудовому порядку та пояснював відповідачу де саме він порушує вимоги законів, вказував на па положення Постанов КМУ, якими відповідач мав би керуватись у своїй діяльності, це №42 від 17.06.2015 року, №848 від 21.10.1998 року, №621 від 14.07. 2010 року та №790 від 30.05.2007 року, Наказу Мінсоцполітики №1296 від 04.11.2016 року. тощо. Все дарма. Безліч копій звернень знаходяться у матеріалах судових справ, які позивач проситиме приєднати до цього позову, це ще далеко не всі звернення, адже більшість їх за цей час просто не збереглось. Але замість надання соціальної допомоги та субсидії, фактично відповідач займався брутальним нападом на позивача, позбавляючи, таким чином, права, передбаченого ст.46 Конституції України, та ще отримує за це зарплатню, грабуючи таким чином держбюджет. Окрім без посередньо до відповідача, позивач мав звертатись по допомогу і до інших державних установ міністерств та Прем`єра, поліції, органів прокуратури, тощо. Таким чином позивач, замість того аби вести нормальне приватне, та активне громадське життя був щільно задіяний у поясню вальній роботі та відновленні своїх прав. Після кожної протиправної дії, яких було безліч на тривалий час втрачав нормальний сон, у позивача погіршувався настрій та самопочуття, був не в стані займатися науковою роботою - працювати над текстами своїх статей та книг. У позивача порушувались нормальні життєві зв`язки через це він не мав можливості продовжувати активне громадське життя, порушувались стосунки з оточуючими людьми, тощо. Відповідач, у свою чергу, порушуючи Закони, керувався примхами, примарами, чутками, що й зазначено у Рішенні по справі № 755/14175/16-а: «всі вказані пояснення сторони відповідача не ґрунтуються на вимогах законодавства.» Саме обставиною, якою обґрунтовую свої вимоги є те, що Рішенням по справі № 755/14175/16-а дії відповідача вже визнані протиправними тому додаткового доказування не потребують. Ніяк не виправило поведінку відповідача а ні це Рішення по справі № 755/14175/16-а, якими дії відповідача визнані протиправними, а ні Постанова Шостого апеляційного адміністра­тивного суду від 23.05.2019 року, яким це рішення було залишено без змін. Так саме як до того не справив жодного враження Висновок начальника Дніпровського Управління по­ліції ТУ у м. Києві від 23.12.2015 року. До цього часу цілком не виконане навіть Рішення Су­ду, проголошене іменем України. Навіть виконавче провадження НОМЕР_1, відкрите за заявою позивача не допомогло виконати Рішення суду в повному обсязі. Відповідач у листі державному виконавцю Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіо­нального управління Міністерства юстиції (м. Київ) просто збрехав, що рішення суду ним виконане. При цьому треба зважити на те, що відповідно до прецедентної практики Євро­пейського суду з прав людини право заявника на відшкодування моральної шкоди у випа­дку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, презюмується.

10 травня 2023 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва відкрито провадження в справі за правилами спрощеного провадження, без повідомлення сторін.

Копію вказаної ухвали позивачем було отримано, відповідачем копію ухвали, копію позовної заяви з доданими до неї документами було отримано, що підтверджується поштовими повідомленнями про вручення поштового відправлення.

До Дніпровського районного суду м. Києва надійшов відзив на позовну заяву, в якому сторона відповідача просила відмовити в задоволенні позову в повному обсязі з підстав викладених у його змісті.

Крім того, на адресу суду надійшла відповідь на відзив, в якій сторона позивача просила позовні вимоги задовольнити в повному обсязі з підстав викладених у її змісті та змісті позовної заяви.

За змістом ст. 275 ЦПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Згідно ст. 279 ЦПК України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі. При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Враховуючи те, що розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, керуючись частиною другою статті 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд у порядку спрощеного позовного провадження без виклику у судове засідання сторін, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Як визначено у ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є, договори та інші правочини.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Статтями 3, 28 Конституції України проголошено найвищою соціальною цінністю людину, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, кожен має право на повагу до його гідності.

Згідно з положеннями статті 32 Конституції України, кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Конституцією України гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя, згідно з приписами статті 34 Конституції України.

Згідно з ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

В судовому засіданні встановлено, що згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 18.12.2018 року у справі №755/14175/16-а, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.05.2019 року, визнано дії та бездіяльність Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації щодо ненадання ОСОБА_1 субсидії у повному обсязі за період з 20.03.2016 року - протиправними. Зобов`язано Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації надати ОСОБА_1 субсидію в повному обсязі, починаючи з 20.03.2016 року.

Постановою державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 04.02.2022 року відкрите виконавче провадження НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа №755/14175/16-а виданого 18.03.2021 року Дніпровським районним судом м. Києва про зобов`язання Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації надати ОСОБА_1 субсидію в повному обсязі, починаючи з 20.03.2016 року.

Постановою державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 09.06.2022 року закінчене виконавче провадження НОМЕР_1 на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39, ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження».

У вказаній постанові зазначено, що згідно отриманої відповіді з Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації рішення суду виконане.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 346/5428/17 (провадження № 61-8102св21) зазначено, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19), вказано, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді. У справах про відшкодування шкоди державою вона бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого завдано шкоду. Хоча наявність такого органу для того, щоб заявити відповідний позов до держави Україна, не є обов`язковою. Участь у вказаних справах Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не є необхідною.

У поставі Верховного Суду 07 вересня 2022 року в справі №289/2110/21 вказано, що відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. Отже, незалучення до участі у справі Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не може бути самостійною підставою для відмови в позові про відшкодування шкоди, заподіяної державою.

Статтею 2 ЦК України встановлено, що учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до частини першої статті 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

В силу частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем у цивільному процесі можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

За змістом положень статті 58 ЦПК України держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади), або через представника.

Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, і представляти державу в суді.

Аналогічний за змістом висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16 (провадження № 14-316цс19) та від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19).

З урахуванням наведеного, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, і представляти державу в суді орган, діями якого завдано шкоду.

В силу вимог частини першої статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання.

Також, згідно з ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Неможливість особою домогтися виконання судового рішення, винесеного на її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц (провадження № 14-261цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 29 червня 2004 року (справа Жовнер проти України) Суд відзначив, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень, які у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (стаття 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) зроблено висновок, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

За загальним правилом зобов`язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб`єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно або окремо.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені у статтях 1173 та 1174 ЦК України.

Зокрема статтею 1173 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 ЦК України).

Отже, ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Подібний висновок щодо застосування зазначених норм матеріального права викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі №686/10710/18 (провадження №61-125св19), від 20 вересня 2021 року у справі №686/8422/20 (провадження №61-2846св21), від 25 жовтня 2021 року у справі №686/27099/20 (провадження № 61-6880ск21), від 15 листопада 2021 року у справі №686/24617/20 (провадження № 61-10922св21).

Також, підставою для застосування цивільно-правової відповідальності є наявність в діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, з урахуванням особливостей, передбачених статтями 1173, 1174 ЦК України, є заподіяна шкода, протиправна поведінка та причинний зв`язок між ними.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди. Відсутність будь-якого елемента делікту свідчить про відсутність інших складових цієї правової конструкції та відсутність самого заподіяння шкоди як юридичного факту, внаслідок якого виникають цивільні права та обов`язки.

У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) зазначено, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі.

За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач посилається на те, що відповідач тривалий час вчиняв щодо нього протиправні дії та бездіяльність, не виконував рішення суду у справі №775/14175/16-а, тому йому завдано моральної шкоди.

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вказувалось вище, відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Вимога ефективності судового захисту перегукується з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява N 40450/04, п. 64, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17. Зокрема, у зазначеній справі суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним з ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).

Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст.ст. 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 27.11.2019 року у справі №750/6330/17, неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про порушення державою головного обов`язку перед людиною - утвердження та забезпечення її прав.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Отже, неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов`язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 грудня 2020 року у справі №752/17832/14-ц дійшла висновку, що, визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.

На підставаі вище викладеного, суд не вбачає наявність порушення державним органом прав позивача, оскільки протиправність дій та бездіяльності відповідача щодо позивача була встановлена рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 18.12.2018 року у справі №755/14175/16-а та підтверджена постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.05.2019 року, яка в свою чергу була виконана відповідачем, що підтверджується постановою державного виконавця від 09.06.2022 року про закінчення виконавчого провадження № 68487022.

Разом з тим, порушуючи питання про відшкодування моральної шкоди в розмірі 2 134 855, 00 грн., нанесені збитки, шкоду здоров`ю у розмірі 456 215 00 грн., позивач не надав суду належних, достатніх, достовірних та допустимих доказів щодо спричинення йому моральної шкоди в саме цьому розмірі, на підставі яких позивач оцінив свої моральні страждання, а також не довів причинно-наслідкового зв`язку між неправомірними діями відповідачів і заподіяною шкодою. Позовна заява містить лише загальні посилання на наявність підстав, на думку позивача, для відшкодування моральної шкоди, та посилання на моральні страждання.

Крім того, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Відповідно до частини другої цієї ж статті суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Неприпустимість зловживання процесуальними правами є однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства (пункт 11 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України).

Згідно з пунктом 3 частини другої статті 44 ЦПК України залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуального права дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.

У справі «Kupiec v. Poland» ЄСПЛ зазначив, що позов, котрий подано до суду для розгляду, вважається справжнім та серйозним у випадку, коли відсутні очевидні показники протилежного, які можуть стати підставою для висновку, що позов є безпідставним або сутяжницьким, або йому з інших підстав бракує обґрунтованості. Виходячи з обставин справи, ЄСПЛ зауважив, що навіть беручи до уваги той факт, що спір був «справжнім та серйозним» у розумінні практики ЄСПЛ, він вважає, що компенсація, про яку просив позивач (1 400 000 польських злотих), уявляється надзвичайно завищеною та нереалістичною.

Суд вважає, що заявлені позивачем вимоги про відшкодування моральної шкоди в розмірі 2 134 855, 00 грн., нанесених збитків, шкоди здоров`ю у розмірі 456 215 00 грн., за невиконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 18.12.2018 року у справі №755/14175/16-а, є нереалістичним, та є відвертим зловживанням позивачем його процесуальним правом, невиконанням обов`язку керуватися завданням цивільного судочинства та використання позивачем свого права не за призначенням.Ці дії суперечать основним засадам (принципам) цивільного судочинства (пункту 11 частини третьої статті 2 ЦПК України), а також його завданню, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга вказаної статті).

Крім того, як вбачається з матеріалів справи та підтверджується доводами самого позивача у позові, що позивач вже звертався до суду з аналогічними позовами про відшкодування моральної шкоди за невиконання того самого судового рішення у справі №755/14175/16-а протягом різних незначних переодів часу. Зазначене свідчить про відверте зловживання позивачем правом та використання його не за призначенням.

Разом з тим, оскільки суд дійшов обнрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивачпа моральної шкоди в розмірі 2 134 855, 00 грн., нанесених збитків, шкоду здоров`ю у розмірі 456 215 00 грн., за невиконання судового рішення у справі №755/14175/16-а. тому вимоги позивача про стягнення з відповідача упущеної вигоди у розмірі 274 342,00 грн., також не підлягають задоволенню.

Згідно ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Suominen v. Finland» від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36,). Ще одне призначення обґрунтування рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації про стягнення шкоди нанесеної здоров`ю, моральної шкоди, шкоди у зв`язку з приниженням честі та гідності та стягнення упущеної вигоди.

З огляду на те, що суд відмовляє у позові, а судові витрати понесені лише позивачем, на підставі статті 141 ЦПК України їх розподіл не здійснюється.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 22, 23, 1166, 1167, 1173, 1174 ЦК України, ст.ст. 12, 13, 76-81, 89, 95, 141, 229, 258, 259, 263-266, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

В задоволені позову ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації про стягнення шкоди нанесеної здоров`ю, моральної шкоди, шкоди у зв`язку з приниженням честі та гідності та стягнення упущеної вигоди - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне текст судового рішення складено 11 вересня 2023 року.

Суддя:

в