Постанова

Іменем України

06 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 522/1552/19

провадження № 61-6113св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Одеська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , державний реєстратор Комунального підприємства «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради» Антоненко Оксана Сергіївна, державний реєстратор Комунального підприємства «Департамент державної реєстрації» Шевченко Максим Олександрович,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Одеської міської ради та першого заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 листопада 2019 року у складі судді Абухіна Р. Д. та постанову Одеського апеляційного суду від 27 травня 2022 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Комлевої О. С., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Зміст вимог позовної заяви

У січні 2019 року Одеська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , державного реєстратора Комунального підприємства «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради» (далі - КП «ЦДР Хлібодарської селищної ради»)

Антоненко О. С., державного реєстратора Комунального підприємства «Департамент державної реєстрації» (далі - КП «ДДР») Шевченка М. О. про витребування майна.

Позов мотивований тим, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 площею 0,1845 га з кадастровим номером 5110137500:54:0042:0133 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) є комунальною власністю.

30 листопада 2018 року до Юридичного департаменту надійшло звернення від депутата ОСОБА_4 про незаконне заволодіння земельними ділянками комунальної власності територіальної громади міста Одеси, розташованими за адресою: АДРЕСА_2 і АДРЕСА_3 , на підставі підроблених рішень Одеської міської ради від 15 жовтня 2001 року

№ 2853/1-ХХІІІ та № 2852/1-ХХХІІІ.

За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 07 червня 2018 року державний реєстратор КП «ЦДР Хлібодарської селищної ради» Антоненко О. С. провела державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0923 га на АДРЕСА_2 з кадастровим номером 5110137500:54:002:0129.

Того ж дня, 07 червня 2018 року, державний реєстратор Антоненко О. С. провела державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0922 га на АДРЕСА_3 з кадастровим номером 5110137500:54:002:0130.

Підставою для реєстрації права власності на зазначені земельні ділянки вказані рішення Одеської міської ради від 15 жовтня 2001 року

№ 2852/1-ХХІІІ і № 2853/1-ХХІІІ.

Однак Одеська міська рада не приймала будь-яких рішень щодо передачі у власність або користування означених земельних ділянок ОСОБА_2 чи ОСОБА_3 .

18 липня 2018 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0922 га.

Департамент архівної справи та діловодства Одеської міської ради повідомив юридичний департамент Одеської міської ради про те, що рішення Одеської міської ради з дрібними номерами від 15 жовтня 2001 року № 2852/1-ХХІІІ і

№ 2853/1-ХХІІІ не зареєстровані в журналі реєстрації рішень Одеської міської ради, тобто взагалі радою не приймалися. Крім того, надано рішення Одеської міської ради від 15 жовтня 2001 року № 2852-ХХІІІ «Про переоформлення ТОВ «Грінклаб» права користування земельною ділянкою площею 1,7945 га за адресою: м. Одеса, вул. Бабушкіна, 2 , для експлуатації та обслуговування домоволодіння та видачу документів, що підтверджують право користування зазначеною земельною ділянкою» та від 15 жовтня 2001 року № 2853-ХХІІІ «Про затвердження технічної документації з інвентаризації та передачу державному побутовому підприємству «Нефон» документів, які посвідчують право користування земельною ділянкою площею 0,9024 га за адресою: м. Одеса, вул. Костанді, 33 , для експлуатації та обслуговування дитячого оздоровчого табору « Казковий »». Тобто наявні рішення Одеської міської ради стосуються інших суб`єктів і земельних ділянок.

З метою приховування протиправних дій ОСОБА_2 об`єднала дві вказані земельні ділянки шляхом формування однієї земельної ділянки площею 0,1845 га з присвоєнням кадастрового номера 5110137500:54:002:0133 на АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 (18 жовтня 2018 року зареєстроване право власності на цю земельну ділянку).

На момент подання позову власником земельної ділянки площею 0,1845 га є ОСОБА_1 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 21 грудня 2018 року № 2452, договору іпотеки від 13 грудня 2018 року № 2450. Право власності за ОСОБА_1 зареєстроване 26 грудня 2018 року.

Позивач посилався на те, що за наслідками його звернення до правоохоронних органів із зазначенням указаних обставин 10 січня 2019 року відповідності до статей 55, 58 КПК України територіальну громаду міста Одеси в особі Одеської міської ради визнано потерпілою стороною та залучено представника Одеської міської ради до участі у кримінальному провадженні № 42019162010000002, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 08 січня 2019 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України.

Одеська міська рада просила:

витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради земельну ділянку площею 0,1845 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:54:0042:0133, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1670597451101;

скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності 29649416;

скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності 28436838;

скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення державного реєстратора Антоненко О. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 13 червня 2018 року № 41587931;

скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення державного реєстратора Антоненко О. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 13 червня 2018 року № 41587151;

скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення державного реєстратора Шевченка М. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 26 грудня 2018 року № 44828299.

Короткий зміст рішення і постанови судів попередніх інстанцій

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 07 листопада 2019 року в задоволенні позову Одеської міської ради відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного суду від 27 травня 2022 року апеляційні скарги заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради, а також Одеської міської ради залишено без задоволення.

Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 листопада 2019 року залишено без змін.

Знято арешт на земельну ділянку, накладений ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 11 березня 2019 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 19 березня 2019 року, у вигляді арешту на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110137500:54:002:0133, номер запису про право власності: 28436838, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1670597451101.

Рішення про відмову у задоволенні позову мотивовано тим, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем вищевказаної земельної ділянки, а тому відсутні підстави для витребування цієї земельної ділянки на користь Одеської міської ради. Одеська міська рада не довела, що земельна ділянка вибула з її володіння не з її волі іншим шляхом.

Апеляційний суд відхилив довід Одеської міської ради про наявність відкритих кримінальних проваджень за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України. Слідчим відділом Шевченківського ВП Приморського ВП в м. Одесі ГУ НП в Одеській області здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42018162030000171 від 06 грудня 2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України. Крім того, слідчим відділом Київського ВП в м. Одесі ГУ НП в Одеській області здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 420191620100002 від 08 січня 2019 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України. Вказані кримінальні провадження 19 квітня 2019 року прокурором Одеської місцевої прокуратури № 3 Буяновою Н. П. об`єднано в одне провадження та присвоєно їм єдиний реєстраційний номер 42018162030000171 (т. 2,

а. с. 8-10). Однак постановою слідчого СВ Шевченківського ВП Приморського ВП в м. Одесі ГУ НП в Одеській області Насіковської К. С. про закриття кримінального провадження від 06 червня 2021 року кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за № 42018162030000171, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частинами третьою і четвертою статті 190 КК України, закрито на підставі абзацу 14 статті 284 КПК України у зв`язку із завершенням досудового розслідування та жодній особі не було повідомлено про підозру (т. 2, а. с. 247-248). За таких обставин, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що на цей час існують будь-які кримінальні провадження з приводу незаконного заволодіння спірною земельною ділянкою і підробки рішень Одеської міської ради від 15 жовтня 2001 року № 2852/1-XXIII та № 2853/1-XXIII, за якими Одеська міська рада є потерпілою. Разом з тим, вказані обставини можуть слугувати ні чим іншим, як доказом того, що відповідачі у цій справі жодним чином не можуть нести цивільної відповідальності за позовом Одеської міської ради про витребування від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради земельної ділянки площею 0,1845 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110137500:54:0042:0133, цільове призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1670597451101.

Суди зазначили, що втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Тому суди зробили висновок, що у разі задоволення позову про витребування земельних ділянок відбудеться непропорційне втручання у майнові права власника спірної земельної ділянки.

Аргументи учасників

У липні 2022 року до Верховного Суду від Одеської міської ради надійшла касаційна скарга, у якій її представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, вирішити питання про розподіл судових витрат.

Касаційна скарга Одеської міської ради мотивована тим, що висновок судів про неможливість витребування земельної ділянки, яка вибула за згодою власника, у добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України є помилковим з огляду на те, що спірне нерухоме майно вибуло із власності Одеської міської ради поза її волею. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України. Суди належним чином не перевірили доводів міської ради про те, що рішення, на підставі яких первісно було зареєстровано право власності на земельні ділянки, які в подальшому ОСОБА_2 об`єднано в одну земельну ділянку, Одеською міською радою не приймалися, у визначеному порядку не зареєстровані. Ці обставини свідчать про незаконне заволодіння земельними ділянками, що є підставою для застосування до спірних правовідносин положень статті 388 ЦК України. Крім того, при набутті у власність спірного майна ОСОБА_1 мала можливість з`ясувати підстави набуття у власність земельної ділянки попереднім власником, чого не зробила, тобто не вжила усіх розумних заходів, не виявила обережність та обачність. Чинним законодавством не передбачено обмежень щодо звернення ОСОБА_1 як добросовісного набувача до ОСОБА_2 з вимогою про відшкодування майнової шкоди.

У липні 2022 року до Верховного Суду від першого заступника керівника Одеської обласної прокуратури надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга першого заступника керівника Одеської обласної прокуратури мотивована тим, що суди дійшли висновків, що Одеська міська рада не довела, що земельні ділянки вибули поза волею власника - територіальної громади міста Одеси. Також суди першої та апеляційної інстанцій врахували, що ухвалою слідчого судді Приморського районного суду міста Одеси від 15 липня 2019 року у справі № 522/10491/19 відхилено скаргу представника Одеської міської ради на постанову слідчого СВ Шевченківського ВП Приморського ВП в м. Одесі ГУ НП в Одеській області від 30 травня 2019 року про закриття кримінального провадження № 42018162030000171 від 06 грудня 2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України за фактом придбання права на спірну земельну ділянку шляхом шахрайства. Разом з тим, прокуратурою області при поданні апеляційної скарги встановлено, що відповідно до інформації Департаменту комунальної власності Одеської міської ради від 03 грудня 2018 року № 0191/3906-09-02 рішення від 15 жовтня 2001 року № 2852/1-XXIII, № 2853/1-XXIII про передачу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельних ділянок у власність не приймалися. Указана інформація також підтверджується листом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради від 13 лютого 2019 року № 0119/280-06 від 13 грудня 2019 року і листами Департаменту архівної справи та діловодства Одеської міської ради від 18 грудня 2018 року № 4999-11.1-29, від 28 листопада 2018 року № 4746-11.1-15. З огляду на викладені обставини, рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на земельні ділянки прийняті на підставі підроблених рішень Одеської міської ради, а останньою рішення про передачу у власність земельних ділянок не приймались. Однак судом апеляційної інстанції у порушення вимог статей 77, 89 ЦПК України взагалі не надано оцінки вказаним доказам, долученим прокурором до апеляційної скарги. При цьому відповідно до статті 82 ЦПК України ухвала слідчого судді Приморського районного суду міста Одеси від 15 липня 2019 року у справі № 522/10491/19 жодним чином не підтверджує, що відповідачі набули право власності на спірну земельну ділянку у встановленому законом порядку, приюдиційних фактів, що мають значення для вирішення вказаного спору, в ній не встановлено. Постанова слідчого СВ Шевченківського ВП Приморського ВП в місті Одесі ГУ НП в Одеській області від 30 травня 2019 року про закриття кримінального провадження № 42018162030000171 від 06 грудня 2018 року 04 грудня 2019 року скасована прокурором Одеської місцевої прокуратури № 3. Суди неправильно застосували норми матеріального права, а саме статті 388 ЦК України, зробили помилковий висновок про відсутність правових підстав для витребування спірної земельної ділянки з чужого незаконного володіння у добросовісного набувача. З комунальної власності територіальної громади Одеської міської ради безпідставно та без волі власника вибула земельна ділянка загальною площею 0,1845 га, тому наявні правові підстави для її витребування із чужого незаконного володіння на користь позивача. Також прокурор стверджує, що мало місце порушення норм процесуального права. Зокрема, судом першої інстанції при відкритті провадження у справі ухвалою від 11 березня 2019 року справу призначено до розгляду в загальному порядку. Однак апеляційний суд при прийнятті постанови від 27 травня 2022 року вирішив питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, мотивуючи вказане рішення тим, що справа перебуває на розгляді суду апеляційної інстанції фактично більше двох років. Такий розгляд справи у спрощеному порядку призвів до порушення права прокурора в частині обґрунтування своєї правової позиції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 20 липня 2022 року та від 12 вересня 2022 року

відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 21 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги Одеської міської ради містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, що неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 686/25728/19, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, від 29 червня 2016 року у справі

№ 6-1376цс16, судове рішення ухвалено з порушенням пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, що неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 128/2526/16-ц, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, судове рішення ухвалено з порушенням пункту 2 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 07 червня 2018 року державний реєстратор КП «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради» Антоненко О. С. провела державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0923 га за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 5110137500:54:002:0129, номер запису про право власності: 26602459, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1575661551101. Підставою виникнення права власності за ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку зазначено рішення Одеської міської ради від 15 жовтня 2001 року № 2852/1-XXIII.

Того ж дня, 07 червня 2018 року, державний реєстратор КП «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради» Антоненко О. С. здійснила державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0922 га за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер: 5110137500:54:002:0130, номер запису про право власності: 26601751, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1575624551101. Підставою виникнення права власності за ОСОБА_3 на вказану земельну ділянку зазначено рішення Одеської міської ради від 15 травня 2001 року

№ 2853/1-XXIII.

18 липня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 купила у ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0922 га за адресою: АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 121-122).

Зазначені земельні ділянки були об`єднані в одну. 18 жовтня 2018 року державний реєстратор Одеської філії КП «Реєстрація бізнесу» Коровинської сільської ради Недригайлівського району Сумської області Мельник Т. І. прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) № 43563906, на підставі якого за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,1845 га за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110137500:54:002:0133, номер запису про право власності: 28436838, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1670597451101 (т. 1, а. с.148, 149).

У подальшому, 21 грудня 2018 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя № 2452, посвідчений приватним нотаріусом Левчук О. С. (т. 1, а. с. 205-206), відповідно до умов якого право власності на вказану земельну ділянку перейшло до ОСОБА_1 , про що державний реєстратор КП «Департамент державної реєстрації» Шевченко М. О. вніс відповідні записи до державного реєстру прав власності на нерухоме майно, номер запису про право власності: 29649416, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1670597451101, згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 26 грудня 2018 року № 44828299 (т. 1, а. с. 156).

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог Одеської міської ради до: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності та рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування майна

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 30 січня 2019 року у справі

№ 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19); від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-84гс20) та інших)).

Отже, зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача.

Частиною першою статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 9 ЗК України 1990 року до відання сільських, селищних і міських районного підпорядкування Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу

Передача земельних ділянок у приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки (частина перша статті 17 ЗК України 1990 року).

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частинами другою та третьою статті 152 ЗК України встановлено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина перша статті 388 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див., зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Крім цього, судове рішення про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21)).

Законодавчо визначений порядок набуття права власності громадянами на земельну ділянку із земель державної та комунальної власності потребує наявності, з одного боку, волевиявлення осіб до отримання земельної ділянки у формі подання заяви, з іншого - прийняття рішення про її передачу органом державної влади або місцевого самоврядування. Тож відсутність волевиявлення територіальної громади на передачу земельної ділянки є порушенням чинного законодавства. Право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Лише за наявності волевиявлення органу місцевого самоврядування, оформленого рішенням, можливе розпорядження спірним нерухомим майном. Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом) (див. постанову Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 373/1810/16-ц (провадження № 61-13700св19).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20).

Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 56), від 1 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17 (пункт 7.36), від 1 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 200)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18) вказано, що:

«70. За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24.06.2015 у справі № 6-251цс15. 71. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком Верховного Суду України погоджується».

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) зазначено, що:

«43. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).

44. На час виникнення спірних правовідносин умови і порядок виконання рішень судів, які підлягали примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, були визначені у Законі України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року (далі - Закон № 606-XIV) у відповідній редакції.

45. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації (частина перша статті 52 Закону № 606-XIV).

46. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення (частина п`ята зазначеної статті).

47. Відповідно до частини першої статті 62 Закону № 606-XIV реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.

48. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що:

«46. Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))».

Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання конструкції юридичної особи (зокрема, внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи, вихід учасника із юридичної особи та отримання при виході), інших правомірних приватно-правових засобів (зокрема, поділ об`єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову. Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що:

«5.57. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.

5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.

5.59. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що метою реалізації майна на прилюдних торгах є продаж майна за найвищою ціною внаслідок конкуренції покупців; для успішної конкуренції покупців необхідно, щоб добросовісні покупці були впевнені в тому, що в разі перемоги на прилюдних торгах вони отримають майно вільним від обтяжень і вимог інших осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, пункт 7.6). Тому в разі якщо право власності належало не боржнику, а іншій особі, це не може бути протиставлене покупцю (навіть якщо майно вибуло з володіння такої особи поза її волею), але лише за умови добросовісності покупця.

5.60. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі

№ 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

5.61. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від

6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).

5.62. Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі

№ 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі

№ 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі

№ 925/1351/19).

5.64. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном».

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати від

14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини першої статті 81 ЦПК України).

Згідно з частинами першою-третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду з позовом представник Одеської міської ради посилався на те, що мало місце порушення прав міської ради у зв`язку з вибуттям із її комунальної власності земельної ділянки на АДРЕСА_1 площею 0,1845 га з кадастровим номером 5110137500:54:0042:0133 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель та споруд (присадибна ділянка). Позивач стверджував, що 30 листопада 2018 року до Юридичного департаменту ради надійшло звернення від депутата ОСОБА_4 про незаконне заволодіння вказаними земельними ділянками комунальної власності територіальної громади міста Одеси на підставі підроблених рішень Одеської міської ради від 15 жовтня 2001 року

№ 2853/1-ХХІІІ та № 2852/1-ХХХІІІ. Первісно право власності незаконно набули: ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0923 га на АДРЕСА_2 з кадастровим номером 5110137500:54:002:0129 (запис у реєстрі від 07 червня 2018 року), і ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0922 га на АДРЕСА_3 з кадастровим номером 5110137500:54:002:0130 (запис у реєстрі від 07 червня 2018 року). 18 липня 2018 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0922 га. На момент подання позову власником об`єднаної земельної ділянки площею 0,1845 га була ОСОБА_1 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 21 грудня 2018 року № 2452, договору іпотеки від 13 грудня 2018 року № 2450;

на обґрунтування аргументу про неприйняття міською радою відповідних рішень про передачу у власність спірних земельних ділянок у власність ОСОБА_3 і ОСОБА_2 . Одеська міська рада зазначала, що Департамент архівної справи та діловодства повідомив Юридичний департамент про те, що рішення Одеської міської ради з дрібними номерами від 15 жовтня 2001 року № 2852/1-ХХІІІ і № 2853/1-ХХІІІ не зареєстровані в журналі реєстрації рішень Одеської міської ради, тобто взагалі радою не приймалися. Крім того, надано рішення Одеської міської ради від 15 жовтня 2001 року № 2852-ХХІІІ «Про переоформлення ТОВ «Грінклаб» права користування земельною ділянкою площею 1,7945 га за адресою: м. Одеса, вул. Бабушкіна, 2 , для експлуатації та обслуговування домоволодіння та видачу документів, що підтверджують право користування зазначеною земельною ділянкою» та від 15 жовтня 2001 року № 2853-ХХІІІ «Про затвердження технічної документації з інвентаризації та передачу державному побутовому підприємству «Нефон» документів, які посвідчують право користування земельною ділянкою площею 0,9024 га за адресою: м. Одеса, вул. Костанді, 33 , для експлуатації та обслуговування дитячого оздоровчого табору « Казковий »». Тобто наявні рішення Одеської міської ради стосуються інших суб`єктів і земельних ділянок;

суди не звернули уваги на те, що належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права;

суди правильно відмовили у задоволенні позовних вимог Одеської міської ради про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності та рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, проте помилилися щодо мотивів такої відмови. Тому оскаржені рішення у цій частині належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови;

при вирішенні питання про витребування земельної ділянки на підставі статті 388 ЦК України суди вважали недоведеним факт вибуття цієї ділянки із власності Одеської міської ради поза її волею. Суди зробили висновок, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, у разі задоволення позову про витребування земельної ділянки відбудеться непропорційне втручання у майнові права власника спірної земельної ділянки;

суди встановили, що 07 червня 2018 року проведена державна реєстрація права власності за ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0922 га. 18 липня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 купила у ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0922 га за адресою: АДРЕСА_3 . Зазначені земельні ділянки були об`єднані в одну, про що 18 жовтня 2018 року проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1845 га за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110137500:54:002:0133, номер запису про право власності: 28436838, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1670597451101. 21 грудня 2018 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя № 2452, посвідчений приватним нотаріусом Левчук О. С., відповідно до умов якого право власності на спірну земельну ділянку перейшло до ОСОБА_1 ;

суди врахували, що прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України;

суди врахували, що якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;

судами встановлено, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, у разі задоволення позову про витребування земельної ділянки відбудеться непропорційне втручання у майнові права власника спірної земельної ділянки.

За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовних вимог Одеської міської ради про витребування майна.

Щодо позовних вимог Одеської міської ради до державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради» Антоненко О. С., державного реєстратору КП «Департамент державної реєстрації» Шевченко М. О.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18, пункт 41).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 (Провадження № 12-31гс22).

Правові висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що державний реєстратор не є належним відповідачем у спорах про визнання незаконними та скасування реєстраційних дій, вчинених щодо третьої особи, а ним є особа, щодо якої були здійснені ці дії (записи), викладені у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18, пункт 36), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (провадження № 14-512цс18, пункт 53) та від 04 лютого 2020 року у справі № 910/7781/19 (провадження № 12-150гс19, пункт 37).

Позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19).

Тому у цій справі державний реєстратор КП «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради» Антоненко О. С., державний реєстратор КП «Департамент державної реєстрації» Шевченко М. О. є неналежними відповідачами. У зв`язку з цим у задоволенні позовних вимог до цих відповідачів судам необхідно було відмовити з цієї підстави. Тому оскаржені рішення у цій частині належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку, що оскаржені рішення частково ухвалені із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. У зв`язку із наведеним, колегія суддів вважає, що касаційні скарги належить задовольнити частково, оскаржені рішення у частині позовних вимог Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності та рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та у частині позовних вимог Одеської міської ради до державного реєстратора КП «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради» Антоненко О. С., державного реєстратора КП «Департамент державної реєстрації» Шевченка М. О. змінити в мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови; оскаржені рішення у частині позовних вимог Одеської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скаргиОдеської міської ради та першого заступника керівника Одеської обласної прокуратуризадовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 травня 2022 року у частині позовних вимог Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності та рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та у частині позовних вимог Одеської міської ради до державного реєстратора Комунального підприємства «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради» Антоненко Оксани Сергіївни, державного реєстратора Комунального підприємства «Департамент державної реєстрації» Шевченка Максима Олександровича змінити в мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови.

Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 травня 2022 року у частині позовних вимог Одеської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук