КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 381/2941/20 Головуючий у суді І інстанції Осаулова Н.А.

Провадження № 22-ц/824/1183/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 вересня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Голуб С.А., суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 07 липня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення пені за прострочення сплати аліментів,

в с т а н о в и в:

У листопаді 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 08 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 липня 2014 року у справі № 381/1118/14-ц, стягнуто з ОСОБА_1 на її користь аліменти на дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, починаючи з 04 березня 2014 року до досягнення дитиною повноліття. Зазначеним рішенням також було припинено стягнення з неї на користь відповідача аліментів на дочку на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2013 року.

29 липня 2014 року відкрито виконавче провадження № 44196381 з примусового виконання виконавчого листа, виданого на виконання вказаного рішення суду про стягнення аліментів. Відповідно до довідки-розрахункуФастівського МР ВДВС ГТУЮ в Київській області від 22 вересня 2020 року сума заборгованості відповідача по сплаті аліментів складає 53 620,52 грн.

Рішеннями судів з відповідача неодноразово стягувалась пеня за несвоєчасно сплачені аліменти, зокрема, останньою постановою Київського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року (справа № 381/4642/17) стягнуто з ОСОБА_1 на її користь пеню за період з 01 березня 2018 року по 31 жовтня 2018 року в сумі 4 604,81 грн.

Позивач зазначила, що відповідач звільнений від сплати аліментів на її користь на дитину із 21 червня 2017 року, але заборгованість по аліментам залишається непогашеною у розмірі 53 620,52 грн. Загальна сума пені, на її переконання, становить 375 343,64 грн, проте на підставі статті 196 СК України, ця сума підлягає зменшенню до фактичного розміру заборгованості по сплаті аліментів.

Посилаючись на вказані вище обставини, ОСОБА_2 просила суд стягнути з відповідача на її користь суму пені за прострочення сплати аліментів за період з 01 листопада 2018 року по 01 жовтня 2020 року у розмірі 53 620,52 грн.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 07 липня 2021 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму пені за прострочення сплати аліментів за період з 01 листопада 2018 року по 01 жовтня 2020 року у розмірі 53 620,52 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 840,80 грн.

Не погоджуючись з даним судовим рішенням, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів порушення судом першої інстанції норм процесуального та неправильного застосування норм матеріального права,й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що пеня на заборгованість по аліментам фактично стягнута судом повторно, оскільки сума заборгованості аліментам не змінювалась з 2017 року і рішенням суду припинено стягнення аліментів з нього на користь позивача, а загальна сума пені, стягнутої попередніми рішеннями судів, уже перевищує суму боргу по аліментам.

Відповідач вказав, що оскаржуване рішення про стягнення з нього неустойки ухвалене незважаючи й на те, що в його діях відсутня вина у несплаті аліментів, оскільки до 2017 року він одноособово утримував дочку, яка весь час проживала виключно з ним, і тільки через три роки після судової тяганини набуло чинності рішення суду про припинення стягнення із нього аліментів.

Неповнолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , також оскаржила рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 07 липня 2021 року повернуто заявнику.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 07 липня 2021 року визнано неподаною та повернуто заявнику.

Постановою Верховного Суду від 09 листопада 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , до якої приєдналася ОСОБА_3 , задоволено.Ухвалу Київського апеляційного суду від 17 листопада 2021 року скасовано, а справу направлено до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 19 січня 2023 року ОСОБА_1 поновлено строк на апеляційне оскарження рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 07 липня 2021 року та відкрито апеляційне провадження у справі.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 30 березня 2023 року доповнену апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 07 липня 2021 року залишено без розгляду.

Під час підготовки справи до апеляційного розгляду до апеляційного суду надійшли заяви неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про залучення її до участі у справі в якості третьої особи на стадії апеляційного провадження, які обґрунтовані тим, що оскаржуване рішення суду першої інстанції стосується її прав та інтересів як особи, яка відповідно до вимог статті 179 СК України є власником аліментних коштів, по яким рахується заборгованість за відповідачем, з яким вона постійно проживає, в тому числі на підставі рішення суду від 13 квітня 2017 року про визначення місця проживання дитини. Питання стягнення пені є похідним від аліментних зобов`язань відповідача та безпосередньо впливає на матеріальний рівень її життя.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 365 ЦПК України у разі встановлення, що рішення суду першої інстанції може вплинути на права та обов`язки особи, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції залучає таку особу до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Згідно із частиною четвертою статті 152 СК України дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.

Здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи, яка виникає у момент народження (частина перша статті 25 ЦК України). Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій (частина перша статті 30 ЦК України). ЦК України розрізняє такі види дієздатності фізичної особи: часткову - до чотирнадцяти років (стаття 31), неповну - від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (стаття 32) та повну - яка досягла вісімнадцяти років (повноліття) (стаття 34).

За змістом частини першої статті 31 ЦК України фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право: 1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини; 2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Крім правочинів, передбачених статтею 31 цього Кодексу, фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право: 1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; 2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; 3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; 4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім`я (грошовими коштами на рахунку). Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову установу на її ім`я, за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Порядок обмеження цивільної дієздатності неповнолітньої особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України (стаття 32 ЦК України).

За статтею 46 ЦПК України цивільна процесуальна правоздатність - це здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи; її мають усі фізичні і юридичні особи.

Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України).

Відповідно частини другої статті 47 ЦПК України неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.

Тлумачення частини другої статті 47 ЦПК України свідчить, що особою, яка бере участь у справі є неповнолітня особа. При цьому неповнолітня особа може: (а) особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вона особисто бере участь; (б) здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді через законного представника або представника. Залучення законного представника неповнолітнього відбувається на підставі ухвали суду.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 319/997/16-ц (провадження № 61-18381св18).

Таким чином законодавцем передбачено, що діти віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть особисто (без залучення законного представника) здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь.

У справі, яка переглядається апеляційним судом, спір щодо стягнення пені за прострочення сплати аліментів є спором між батьками, які зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, а тому вказана справа не вважається такою, у якій неповнолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , може особисто брати участь відповідно до вимог статей 31, 32 ЦК України.

Враховуючи, що у межах спору між матір`ю і батьком неповнолітньої дитини щодо її матеріального забезпечення особиста участь самої дитини не передбачається, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення заяв неповнолітньої ОСОБА_3 про залучення її до участі у справі в якості третьої особи на стадії апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції.

Представник позивача - адвокат Вітер С.В. надіслав засобами електронного зв`язку до суду апеляційної інстанції клопотання про долучення до матеріалів справи письмових доказів та про проведення судових засідань в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Згідно із частиною третьою статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з`явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень (пункт 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку»).

Зважаючи на те, що стороною позивача не наведено поважних причин, що об`єктивно перешкоджали їй подати при зверненні до суду першої інстанції чи у встановлений законом строк під час розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження всі наявні у неї та відомі їй докази, що мають значення для справи, а також не повідомлено суду про неможливість подання відповідних доказів у встановлений законом строк з об`єктивних причин і не надано документального підтвердження здійснення всіх залежних від неї дій, спрямованих на отримання вказаних доказів, то надані апеляційному суду письмові докази - копії рішень судів в інших справах не можуть бути покладені в основу судового рішення суду апеляційної інстанції та відхиляються під час перегляду даної справи в апеляційному порядку.

Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.

Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Частиною першою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

У зв`язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду від 23 травня 2023 року про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи, відтак підстав для проведення судового засідання в режимі відеоконференції немає.

Відзив позивача на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргуслід залишити без задоволення з таких підстав.

За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 08 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 липня 2014 року у справі № 381/1118/14-ц, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, починаючи з 04 березня 2014 року до досягнення дитиною повноліття.

24 січня 2019 року Фастівським міськрайонним судом Київської області ухвалено рішення у справі № 381/4642/17, яким звільнено ОСОБА_1 з 21 червня 2017 року від сплати аліментів на користь ОСОБА_2 на утримання неповнолітньої дитини, стягнутих за рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 08 квітня 2014 року. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини з усіх видів її заробітку, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, до досягнення дитиною повноліття, щомісячно починаючи з 14 грудня 2017 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року у справі № 381/4642/17 рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 24 січня 2019 року скасовано в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про стягнення пені за прострочення сплати аліментів та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 пеню за прострочення сплати аліментів за період із 01 березня 2018 року по 31 жовтня 2018 року в сумі 4 604,81 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 належним чином не виконував рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 08 квітня 2014 року, внаслідок чого в нього існує заборгованість по сплаті аліментів, доказів звільнення від сплати цієї заборгованості відповідач не надав, а тому наявні підстави для стягнення з нього на користь позивача суми пені за прострочення сплати аліментів за період з 01 листопада 2018 року по 01 жовтня 2020 року у розмірі 53 620,52 грн, що становить 100 % розміру вказаної заборгованості по аліментам.

Такі висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону з огляду на наступне.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отримувати своєчасно необхідний і достатній розмір аліментів - це безумовне право, визначене законом, яке захищається в судовому порядку.

Згідно із частиною четвертою статті 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до статті 51 Конституції України та статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття.

За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина (частина третя статті 181 СК України).

Відповідно до положень статті 124, пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. Вказане є складовою права на справедливий суд та однією із процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зазначене конституційне положення кореспондується та відображено у частині першій статті 18 ЦПК України.

З аналізу наведених правових норм, можна дійти висновку, що відповідач зобов`язаний матеріально утримувати спільну з позивачем дитину в обсязі не меншому, ніж це визначено рішення суду, яке набрало законної сили, а також створювати необхідні передумови для розвитку і забезпечення організації її життя нарівні з позивачем.

Абзацом першим частини першої статті 196 СК України встановлено, що у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або

до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше

100 відсотків заборгованості.

Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів (частина друга статті 196 СК України).

Неустойка (пеня) - це спосіб забезпечення виконання зобов`язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов`язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати неналежного боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов`язку сплатити аліменти.

Стягнення неустойки є санкцією за ухилення від сплати аліментів.

Ухиленням від сплати аліментів слід вважати дії або бездіяльність винної особи, спрямовані на невиконання рішення суду про стягнення з неї на користь стягувача визначеної суми аліментів. Вони можуть виразитись як у прямій відмові від сплати встановлених судом аліментів, так і в інших діях (бездіяльності), які фактично унеможливлюють виконання вказаного обов`язку (приховуванні заробітку (доходу), що підлягає обліку при відрахуванні аліментів, зміні місця роботи чи місця проживання з неподанням відповідної заяви про необхідність стягування аліментів тощо).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 квітня 2019 року у справі № 333/6020/16-ц (провадження № 14-616цс18) відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 02 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16, від 16 березня 2016 року у справі № 6-2589цс15, від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1477цс15 та від 16 березня 2016 року у справі № 6-300цс16, і дійшла висновку, що пеня за заборгованість зі сплати аліментів нараховується на весь розмір несплачених у відповідному місяці аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, в якому не проводилося стягнення. Розмір пені за місячним платежем розраховується так: заборгованість зі сплати аліментів за конкретний місяць (місячний платіж) необхідно помножити на кількість днів заборгованості, які відраховуються з першого дня місяця, наступного за місяцем, у якому мали бути сплачені, але не сплачувалися аліменти, до дня їх фактичної виплати (при цьому день виконання зобов`язання не включається до строку заборгованості) та помножити на один відсоток.

Тобто формула така: заборгованість за місяць х кількість днів заборгованості х 1 %.

За цим правилом обраховується пеня за кожним простроченим місячним платежем.

Загальний розмір пені становить суму розмірів пені, обрахованої за кожним місячним (періодичним) платежем.

Якщо заборгованість зі сплати аліментів погашено частково в іншому місяці, то визначення пені на заборгованість зі сплати аліментів розраховується з урахуванням розміру несплаченої частки аліментів за певний місяць з дня сплати частки місячного платежу і до дня, який передує дню погашення заборгованості за відповідним місячним платежем, помножену на 1 %.

Правило про стягнення неустойки (пені) у розмірі 1 % від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення означає, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів ураховується сума несплачених аліментів та кількість днів прострочення. Оскільки аліменти нараховуються щомісячно, строк виконання цього обов`язку буде різним, отже, і кількість днів прострочення також буде різною залежно від кількості днів у місяці. Тобто пеня за прострочення сплати аліментів повинна нараховуватися на всю суму несплачених аліментів за кожен день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, у якому не проводилося стягнення.

Отже, зобов`язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинне виконуватися щомісяця, тому при розгляді спорів про стягнення на підставі частини першої статті 196 СК України пені від суми несплачених аліментів суд повинен з`ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів, установити строк, до якого кожне із цих зобов`язань мало бути виконане, та з урахуванням установленого - обчислити розмір пені виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов`язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожен із прострочених платежів та визначивши її загальну суму.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі № 661/905/19 (провадження № 61-16670сво19) вказано, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. Стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої статті 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти. У СК України не передбачено випадки, коли вина платника аліментів виключається. У такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов`язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов`язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів.

Тобто відповідач зобов`язаний сплачувати аліменти, що свідчить про наявність презумпції вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати та є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною першою статті 196 СК України.

При цьому стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти.

З матеріалів справи вбачається, що на підставі рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 08 квітня 2014 року у справі № 381/1118/14-ц в ОСОБА_1 існував обов`язок щомісячно сплачувати на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у частці від його заробітку (доходу), починаючи з 04 березня 2014 року і до 21 червня 2017 року (дати набрання законної сили рішення суду від 13 квітня 2017 року у справі № 381/68/16-ц про визначення місця проживання дитини з батьком).

Встановлено, що рішеннями судів з відповідача неодноразово стягувалась пеня за несвоєчасно сплачені аліменти, зокрема, останньою постановою Київського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року (справа № 381/4642/17) стягнуто з ОСОБА_1 на користь позивача пеню за період з 01 березня 2018 року по 31 жовтня 2018 року в сумі 4 604,81 грн.

Під час розгляду справ про стягнення пені за прострочення сплати аліментів за різні періоди часу судами було встановлено, що ОСОБА_1 належним чином не виконував рішення суду про стягнення з нього аліментів, внаслідок чого утворилась заборгованість по сплаті відповідного утримання і у зв`язку з чим він повинен нести відповідальність у вигляді сплати пені за прострочення сплати аліментів. Всі рішення про стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів набрали законної сили.

За частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із довідкою-розрахунком головного державного виконавця Фастівського МР ВДВС ЦМУМЮ (м. Київ) Таратутенко Л.О. від 22 вересня 2020 року сума заборгованості відповідача по сплаті аліментів станом на 21 червня 2017 року складає 53 620,52 грн.

Суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що вина відповідача у простроченні сплати аліментів об`єктивно наявна та вбачається з матеріалів справи, оскільки останній достовірно знав про існування, як судового рішення про стягнення з нього на користь позивача аліментів на дитину та їх розмір, так і виконавчого провадження з приводу стягнення з нього аліментів.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідач зобов`язаний сплачувати аліменти, що свідчить про наявність презумпції вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати та є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною першою статті 196 СК України.

Та обставина, що після ухвалення судових рішень про визначення місця проживання дитини з матір`ю та стягнення аліментів за доводами відповідача дочка продовжила спільне проживання з батьком ніяким чином не звільняло останнього від виконання покладеного на нього в судовому порядку аліментного зобов`язання, а саме щомісячної сплати аліментів на дитину у визначеному розмірі в добровільному та/або примусовому порядку (за вибором стягувача), адже сімейне законодавство не передбачає такої підстави припинення сплати стягнутих в судовому порядку аліментів і відповідний договір між сторонами не укладався в порядку статті 190 СК України.

Відповідно до частини другої статті 141 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Можна зробити висновок, що обсяг відповідальності батьків не залежить від проживання їх разом чи окремо від дитини, і цей факт не звільняє від обов`язку забезпечувати такі умови життя дитини, які є достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку.

Зазначений висновок підтверджується і наявністю відповідальності за ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків, як передбачено у частині четвертій статті 155 СК України.

Наявність судового рішення про стягнення з відповідача аліментів на дитину вже свідчить про наявність у останнього відповідного зобов`язання, яке передбачено нормами сімейного законодавства та спрямовано на забезпечення належного утримання та розвитку дитини.

У будь-якому випадку, чи то у разі стягнення аліментів у частці від доходу, чи у твердій грошовій, цей платіж є періодичним і повинен сплачуватися платником аліментів кожного місяця.

Тобто, у разі несплати аліментів у поточному місяці, з 01 числа наступного місяця виникає заборгованість, яка тягне відповідальність у вигляді неустойки.

У даній справі відповідач розмір заборгованості по сплаті аліментів станом на 21 червня 2017 року не оспорював і не надав доказів, що його було звільнено від сплати боргу по аліментах, як це передбачено частиною другою статті 197 СК України.

Отже, встановивши, що з вини відповідача, який був зобов`язаний щомісячно сплачувати позивачу аліменти на дитину за рішенням суду та допустив невиправдану бездіяльність при виконанні зазначеного батьківського обов`язку, виникла заборгованість по сплаті аліментів, яка ним не погашається, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 неустойки (пені), передбаченої статтею 196 СК України, у розмірі 53 620,52 грн, що становить 100 % розміру заборгованості по сплаті аліментів відповідно до розрахунку заборгованості, проведеного державним виконавцем, за період з 01 листопада 2018 року по 01 жовтня 2020 року, який не охоплений судовими рішеннями про стягнення пені в інших справах.

Відповідач, як платник аліментів у період з 04 березня 2014 року по 21 червня 2017 року, на підставі частини другої статті 196 СК України не порушував питання під час розгляду справи в судах про зменшення розміру неустойки з урахуванням його матеріального та сімейного стану і не оспорював розрахунок пені, який наданий позивачем.

Доводи апеляційної скарги про те, що пеня на заборгованість по аліментам фактично стягнута судом повторно, оскільки сума заборгованості не змінювалась з 2017 року, а загальна сума пені, стягнутої попередніми рішеннями судів, уже перевищує суму боргу по аліментам є безпідставними з огляду на таке.

Згідно із статтею 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті).

За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов`язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов`язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов`язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).

З урахуванням правової природи пені, яка є дієвим стимулом належного виконання обов`язку та виходячи з того, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов`язання не буде виконане, стягнення з відповідача на користь позивача суми пені за прострочення сплати аліментів за період з 01 листопада 2018 року по 01 жовтня 2020 року не суперечить вимогам законодавства та обставинам справи, за яких останнє стягнення пені з ОСОБА_1 проводилося на підставі постанови Київського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року за період з 01 березня 2018 року по 31 жовтня 2018 року.

Таким чином відсутні підстави вважати, що пеня по нарахованій держаним виконавцем заборгованості стягується повторно.

Виходячи з вищенаведеного доводи апеляційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні і розумінні стороною відповідача спірних правовідносин та положень чинного сімейного законодавства, вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.

За таких обставин суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.

Зважаючи на положення частини третьої статті 389 ЦПК України, судові рішення у малозначних справах касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 07 липня 2021 року у даній справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Судді: С.А. Голуб

Т.О. Писана

Д.О. Таргоній