ОКРЕМА ДУМКА

31 серпня 2023 року

м. Київ

Справа № 925/181/20(925/256/23)

У провадженні Господарського суду Черкаської області перебуває справа № 925/181/20 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Селена" (далі - ТОВ "Селена").

Товариством з обмеженою відповідальністю "Манеж" (далі - ТОВ "Манеж") у межах цієї справи про банкрутство подано позов про визнання відсутнім у ТОВ "Селена" права на стягнення орендної плати з ТОВ "Манеж" за договором оренди рекламних конструкцій від 27.12.2016 № 271216 за період з 23.01.2018 до 05.01.2021.

11.04.2023 рішенням Господарського суду Черкаської області у справі № 925/181/20 (925/256/23) відмовлено в задоволенні позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Манеж" від 16.02.2023 повністю.

14.06.2023 постановою Північного апеляційного господарського суду рішення Господарського суду Черкаської області від 11.04.2023 у справі № 925/181/20 (925/256/23) залишено без змін.

При цьому суди виходили з того, що:

1. Вимога про стягнення з ТОВ "Манеж" орендної плати за договором оренди за період його пролонгації з 06.01.2018 до 23.03.2021 (відповідно, права ТОВ "Селена" на її стягнення і обов`язку ТОВ "Манеж" її сплатити) була предметом судового розгляду, за результатами якого рішенням суду від 31.08.2022 у справі № 925/181/20(925/411/21) за позовом ТОВ "Селена" до ТОВ "Манеж" про стягнення боргу з орендної плати, залишеним без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, частково задоволено позовні вимоги ТОВ "Селена": стягнуто з ТОВ "Манеж" на користь ТОВ "Селена" 108 000 грн орендних платежів за період з 06.01.2018 до 06.01.2021. Тобто судом визнано право ТОВ "Селена" на їх стягнення і відповідний обов`язок ТОВ "Манеж" їх платити.

2. Фактично спір у цій справі ґрунтується на підставах, які є аналогічними підставам позову у справі № 925/181/20(925/411/21) про стягнення суми орендної плати за той самий спірний період, що розглядається у нинішній справі, щодо якого прийняте судове рішення, яке набрало законної сили.

3. Вимога "визнати відсутнім у ТОВ "Селена" права на стягнення орендної плати з ТОВ "Манеж" за зазначеним договором оренди за період з 23.01.2018 до 05.01.2021" фактично є вимогою спростувати рішення Господарського суду Черкаської області від 31.08.2022 у справі № 925/181/20(925/411/21). Однак така вимога за наявності чинного судового рішення суперечить пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України, статті 18 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), і тому задоволенню не підлягає.

4. Матеріали справи не містять доказів того, що позивач не використовував відповідні сітілайти. Позивачем таких доказів не надано, у зв`язку з чим судом правомірно відхилено доводи позивача про те, що відповідач повинен доводити, що ТОВ "Манеж" мало доступ до сітілайтів.

5. ТОВ "Манеж" не вимагало від ТОВ "Селена" забезпечити йому доступ до сітілайтів, не повідомляло про факти недопуску до сіті-лайтів (ст. 509 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України).

31.08.2023 постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду скасовано прийняті судові рішення, справу передано на новий розгляд до Господарського суду Черкаської області з мотиву необхідності встановлення факту фактичного користування спірним майном у спірний період як передумови оплати орендних платежів.

Підставами касаційного оскарження ТОВ "Манеж" визначило неправильне застосування частини шостої статті 762 ЦК України порівняно із застосуванням у справі № 910/7495/16 (постанова Верховного Суду від 08.05.2018), у справі № 914/1248/18 (постанова Верховного Суду від 22.05.2019), у справі № 914/2264/17 (постанова Верховного Суду від 27.08.2019); порушення статті 75 ГПК України щодо тлумачення преюдиційності без врахування висновків Верховного Суду у справах №917/1345/17 (постанова Верховного Суду від 03.07.2018), № 922/2391/16 (постанова Верховного Суду від 24.05.2018), у справі № 925/181/20 (925/411/21) оскільки, на думку скаржника, суди не встановлювали обставин та не вирішували питання про застосування частини шостої статті 762 ЦК України; неправильне застосування статті 20 Господарського кодексу України всупереч висновками Великої Палати Верховного Суду у справі № 905/2260/17 (постанова Верховного Суду від 27.11.2018).

У цьому випадку вважаю за необхідне викласти окрему думку, оскільки гадаю, що суду касаційної інстанції слід було залишити без змін прийняті судові рішення, з наведенням таких мотивів.

Предметом нинішньої справи, як зазначалося вище, є визнання відсутнім права на стягнення орендної плати за умови, що в іншій судовій справі вже стягнуто суму орендної плати за той самий спірний період.

(1) Щодо способу захисту права та незастосування частини шостої статті 762 ЦК України слід зауважити таке.

У касаційній скарзі скаржник посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, у якій (п. 59) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати. Водночас відповідно до абзацу другого частини другої статті 20 Господарського кодексу України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача.

Думається, що посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17 є нерелевантним, оскільки мета правової визначеності у відносинах оренди має досягатися різними способами залежно від предмета заявленого позову та його підстав.

У справі № 905/2260/17, яку розглядала Велика Палата Верховного Суду, визначеність зводилася до встановлення судами дати припинення відносин оренди і досягнення цієї мети обумовлювалося винесенням саме в цій справі рішення, яке б розв`язувало питання періоду існування між сторонами спору щодо відносин оренди.

У нинішній справі фактично позов спрямований на встановлення юридичної визначеності у минулому, бо спір було вже вирішено у справі № 925/181/20(925/411/21), у якій було визначено, що у спірний період між сторонами існували відносини оренди і тому ініціювання додаткового спору позивачем у межах розглядуваної справи з посиланням на частину шосту статті 762 ЦК України є спробою переглянути саме період наявності між сторонами спору орендних відносин, що суперечило б принципу правової визначеності, згідно з яким у спорі щодо стягнення орендної плати в обов`язковому порядку встановлюється наявність відносин оренди, а відповідач має право заперечити наявність таких відносин у загальному порядку всіма законними способами.

У зв`язку із цим є доречним посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, у якій зазначено, що для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема у таких випадках: кредитор у відповідних правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку; особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду зокрема про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником). Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту. Якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання (п. 57, 60, 61).

Урегулювання реального спору між сторонами нинішньої справи в іншій справі, а саме справі № 925/181/20 (925/411/21), відповідає й концепції «один спір - один процес», згідно з якою якщо для реалізації рішення суду потрібно ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення, то це означає, що обраний спосіб захисту (який часто зумовлений обмеженнями, що діють у певній юрисдикції) є неефективним (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19).

Водночас посилання скаржника на незастосування конкретної норми - частини шостої статті 762 ЦК України не повинно братися до уваги судом, оскільки питання про застосування/незастосування судом певної норми права розкривається через доцільність її застосування у конкретних спірних суспільних відносинах. І якщо спірні суспільні відносини були розглянуті судом, а сторони спору, маючи право просити суд про застосування конкретної норми права, не скористалися своїм правом і суд не знайшов підстав для її застосування, то подання нового позову у тих самих спірних відносинах з формально новим предметом позову лише для застосування раніше незастосованої у тих самих спірних відносинах норми права не відповідало б принципу правової визначеності, оскільки означало б перегляд судового рішення у справі № 925/181/20 (925/411/21) у незаконний спосіб.

(2) Щодо неврахування судами практики Верховного Суду щодо застосування частини шостої статті 762 ЦК України

У своїй касаційній скарзі скаржник посилається на неврахування практики Верховного Суду, перелік якої наведено далі.

Постанова від 08.05.2018 у справі № 910/7495/16

У цій справі розглядався позов про стягнення орендної плати та досліджувалося питання впливу прийняття Правлінням Національного банку України постанови від 06.08.2014 № 466 «Про призупинення здійснення фінансових операцій» на можливість використання орендарем - банківською установою приміщень, первісно орендованих для здійснення банківських послуг.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що задля застосування частини шостої статті 762 ЦК України слід дослідити неможливість використання такого майна як відповідно до мети договору, яка не обмежується лише здійсненням фінансових операцій, так і взагалі, зокрема з метою, що не суперечить положенням договору та/або закону.

Натомість у справі, рішення у якій переглядаються, суди дійшли висновку про те, що орендарем не доведено неможливості використання предмета оренди/неможливість доступу до предмету оренди. Тому суди виснували про наявність факту використання як можливості отримання користі від орендованого майна, оскільки позивач іншого не довів.

Тому слід констатувати нерелевантність посилання скаржником на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 910/7495/16.

Постанова від 22.05.2019 у справі № 914/1248/18

У зазначеній справі розглядався позов про внесення змін до договору оренди та стягнення суми переплати орендної плати у зв`язку зі знищенням предмета оренди.

Верховний Суд дійшов висновку про те, що норма права, закріплена в частині шостій статті 762 ЦК України, визначає підставою звільнення від зобов`язання сплатити орендну плату об`єктивну безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно (бути допущеним до приміщення, перебувати у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає. Обставини, зазначені у цій статті можуть бути спричинені, зокрема, й безпосередньо вольовою дією як орендодавця, так і орендаря. При цьому Верховний Суд виснував, що для застосування частини шостої статті 762 ЦК України та звільнення наймача від плати за користування орендованим майном визначальною умовою звільнення від сплати орендної плати є наявність обставин, за які орендар не відповідає. Позивач повинен довести обставини, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане наймачем і він не відповідає за ці обставини.

Як було встановлено судом апеляційної інстанції у справі № 914/1248/18, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів того, що він був позбавлений можливості користуватися частиною орендованого майна за цільовим призначенням з незалежних від нього обставин з моменту укладення договору (вересень 2007 року).

За таких обставин слід констатувати наявність одноманітного підходу у нинішній справі та справі № 914/1248/18 у розрізі того, що задля застосування норми частини шостої статті 762 ЦК України позивач має довести, що він був позбавлений можливості користуватися частиною орендованого майна за цільовим призначенням, чого у справі № 914/1248/18 позивачем доведено не було.

Постанова від 27.08.2019 у справі № 914/2264/17

У цій справі на розгляд суду було поставлено питання розірвання договору оренди, зобов`язання звільнити та повернути об`єкт оренди, стягнення заборгованості з орендної плати за відсутності пропозицій відповідача про зменшення суми орендної плати у зв`язку з незадовільним станом орендованого приміщення.

Застосування частини шостої статті 762 ЦК України розглядалося судами як підстава для зменшення суми орендної плати. При цьому КГС ВС дійшов висновку про те, що позивач повинен довести обставини, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане наймачем і він не відповідає за ці обставини.

Водночас у нинішній справі, як зазначалося вище, суди дійшли висновку, що орендарем не доведено взагалі неможливості використання предмета оренди/неможливості доступу до предмета оренди, що визначає нерелевантність посилання на таку практику Верховного Суду.

(3) Щодо порушення статті 75 ГПК України

Судом апеляційної інстанції у розглядуваній справі зазначено, що колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що за відсутності права на стягнення не міг бути задоволеним позов про стягнення. Отже, суд у справі № 925/181/20(925/411/21) вже встановив обставини щодо наявності у ТОВ "Селена" права на стягнення орендної плати за названим договором (ст. 75 ГПК України).

Цим висновком суд апеляційної інстанції обґрунтував неможливість задоволення поданого позову, встановлення відсутності права на стягнення з позивача орендної плати за договором оренди.

Скаржник вважає, що цей висновок зроблено без врахування висновків Верховного Суду у справах №917/1345/17 (постанова від 03.07.2018), №922/2391/16 (постанова від 24.05.2018, оскільки на думку скаржника, у справі №925/181/20 (925/411/21) суди не встановлювали обставин та не вирішували питання застосування частини шостої статті 762 ЦК України, якою встановлено, що наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Із цього приводу слід зауважити таке.

Частинами четвертою, п`ятою статті 75 ГПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19 Велика Палата ще раз наголосила на неприпустимості штучного створення преюдицій та необхідності дотримання правила «один спір - один процес». І хоча у справі № 357/8277/19 Велика Палата Верховного Суду розглядала питання юрисдикції спору, на думку Верховного Суду, правило «один спір - один процес» може бути застосовано у нинішній справі.

Так, в основі розглядуваного спору лежить питання наявності між сторонами спору щодо відносин оренди у відповідний період, а його було вирішено за правилом conditio sine qua non («умова, без якої не може бути») у межах справи № 925/181/20 (925/411/21), оскільки стягнення орендної плати є прямим наслідком наявності у відповідний період між сторонами спору щодо відносин оренди.

За таких обставин, на мою думку, не вбачається, у цьому випадку порушення правил застосування статті 75 ГПК України, оскільки у межах нинішньої справи немає потреби в окремому дослідженні питання про застосування частини шостої статті 762 ЦК України з урахуванням обставин наявності між сторонами спору щодо відносин оренди у відповідний період, що було встановлено в межах справи № 925/181/20 (925/411/21), у якій обидві сторони розглядуваної справи брали участь як сторони спору.

З урахуванням викладеного вважаю, що подану в цій справі касаційну скаргу слід було залишити без задоволення, а прийняті судові рішення - без змін.

Суддя В. Пєсков