нп 2/490/1018/2021          Справа № 490/6044/20

Центральний районний суд м. Миколаєва

__________________________________________________________________

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 серпня 2023 року Центральний районний суд м. Миколаєва у складі: головуючого судді Гуденко О.А., при секретарі Позднякову Є.В., за участі прокурора та представника відповідача ОСОБА_1 –адвоката Бортика Р.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , третя особа - Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу , повернення земельної ділянки, -

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2020 року Заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації звернувся до суду з позовом до відповідачів, в якому просить визнати незаконним та скасувати пункти 125,125.1,125.2,125.3 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 19.06.2009 № 35/34 в частині затвердження проекту земелеустрою та надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:01:052:0050 для будівництва і обслуговування житлового будинку , господарських будівель і споруд , площею 999 кв.м. по АДРЕСА_1 ; визнати недійсним виданий ОСОБА_2 державний акт на право власності серії ЯК № 839940 від від 26.03.2012 на земельну ділянку , площею 999 кв.м. по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810137200:01:052:0050; визнати недійсним договрі купівл-продажу вказаної земельної ділянки від 25.04.2012 № 983, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; зобов`язати ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації вказану земельну ділянку .

В обгрунтування позову посилався на те, що п.223 рішення Миколаївської міськради №27/64 від 18 вересня 2008 року ОСОБА_4 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1000 кв.м за рахунок земель міста, не наданих у власність, з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .

Потім рішенням Миколаївської міської ради №35/54 від 19 червня 2009 року п.п. 125-125.3 розділу 4 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 999 кв.м. з кадастровим номером 4810137200:01:052:0050 із вищезазначеним цільовим призначенням по АДРЕСА_1 , а в подальшому останній 26 березня 2012 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 839940.

За інформацією ВО «Укрдержліспроект» від 25.06.2020 року вказана земельна ділянка станом на 01.01.2004 та 01.01.2014 входила до складу земель державного лісового фонду Миколаївського лісництва ДП «Миколаївське лісове господарство» квартал 47, виділ 1 , що підтверджується і даними Публічної кадастрової карти .

Прокурор у позові зазначав, що в порушення приписів частини 6 статті 149 ЗК України розпорядження про вилучення з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» вказаної земельної ділянки , яка відносилася до земель державного лісового фонду, не приймалося, ДП «Миколаївське лісове господарство» від права користування цією землею не відмовлялося.

Отже, в супереч вимог земельного законодавства ( ст.ст 149,150, 20 ЗК України) та лісового законодавства (ст.57 Лісового кодексу України) Миколаївською міською радою в односторонньому порядку та поза волею належного власника – держави в особі Миколаївської ОДА- передано у власність ОСОБА_5 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд земельну ділянку лісового фонду, яка перебувала у користуванні державного підприємства без її вилучення в останнього у встановленому законом порядку та фактичного змінивши цільове призначення.

За інформацією Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 19.06. 2020 року № 514 проект землеустрою щодо відведенню спірної земельної ділянки не погоджувався, висновок не надавався, а відтак вказане рішення прийнято за відсутності позитивного висновку Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства про погодження проекту землеустрою спірної земельної ділянки.

Крім того, при прийнятті оскаржуваного рішення міської радою допущено і інші порушення законодавства.

Так, відповідно до вимог статті 17 Закону України «Про основи містобудування», в редакції чинній на час прийняття цього рішення, основою для вирішення питань щодо вилучення (викупу), передачі (наданні) земель є містобудівна документація.

Містобудівною документацією на час прийняття оскаржуваного рішення міської ради був Генеральний план розвитку міста Миколаєва, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 24 листопада 1986 року № 403, відповідно до якого, спірна земельна ділянка розташована на території зони зелених насаджень загального користування. Згідно з Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради № 15/41 від 17 жовтня 2003 року, вказана ділянка належить до території, функціональне призначення якої є невизначеним.

Отже, Миколаївська міська рада з порушенням повноважень і вимог закону передала у власність первинному набувачу спірну земельну ділянку із земель державного лісового фонду без вилучення цієї ділянки у встановленому законом порядку з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» та за відсутності погодження Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства. Тому оскаржені пункти рішення № 35/54 слід визнати незаконними.

Оскільки пункти 125-125.3 розділу 4 рішення № 35/54 від 19.06.2009 року прийняті з порушенням вимог законодавства, отже є незаконними, а тому виданий на їх підставі Державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810137200:01:052:0050 серія ЯК № 839940,є недійсним.

25 квітня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу вищезазначеної земельної ділянки № 983, на підставі якого внесені відповідні відомості до Держгеокадастру про власника земельної ділянки.

Оскільки рішення ММР № 35/54 від 19.06.2009 року в частині надання спірної ділянки митрофановій ОСОБА_6 , прийнято з численними порушеннями закону без необхідного обсягу цивільної дієздатності, то відповідачка набула право власнсоті на цю ділянку без визначених законом підстав ,я к того виманає ст. 328 ЦК України, а отже не малла права відчужувати цю землю ОСОБА_1 .

Таким чином вказаний договрі купівлі-продажу згідно зі ст. 21, ч.1,2 ст. 203, ст. 215 ЦК України, ст. 152 ЗК України підлягає визнанню недійсним.

За змістом приписів статей  122  і 139 ЗК України, а також статті 31 ЛК України уповноваженим державою органом на розпорядження спірною земельною ділянкою є Миколаївська ОДА.

Зважаючи на те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, то це є підставою для усунення перешкод Миколаївській ОДА у здійсненні нею права користування та розпорядження спірною ділянкою на підставі ст. 152 ЗК України, ст. 391 ЦК України , адже надання земельної ділянки лісогосподарського призначення з порушенням норм ЗК та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. В такому разі власник майна може звернутися до суду з негаторним позовом про зобов`язання повернути земельну ділянку , який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки (постанова ВП ВС від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14ц).

Зважаючи на те, що незаконне надання земель державної власності лісогосподарського призначення у приватну власність порушує інтереси держави у сфері ефективного використання земельних і лісових ресурсів, оскільки унеможливлює реалізацію державної політики із забезпечення охорони, відтворення та сталого використання земельних і лісових ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства, то у прокурора є підстави для звернення з позовом у цій справі, оскільки Миколаївська ОДА, будучи розпорядником спірної земельної ділянки, відповідний позов не заявила, хоча достовірно дізналася про порушення права розпорядження цією ділянкою та про існування оскарженого рішення № 35/54, проте обмежилася лише наданням відповіді прокуратурі на їх запит .

За таких обставн, на думку прокурора, належним та ефективним способами захисту порушених інтересів держави в особі територіальної громади міста Миколаєва є визнання незаконним та скасування відповідних пунктів рішення ММР № 35/54 від 19.06.2009 року, недійсним державного акту на право власнсготі на земельну ділянку , недійсним договру купівлі-продажу 2012 року та зобов`язання ОСОБА_1 повернути земельну ділянку належному власнику – державі в особі Миколаївської ОДА.

В листопаді 2020 року надійшов відзив на позов відповідача ОСОБА_1 , яка проти задоволення позову заперечувала. Нею наголошено, що до спірних правовідносин слід застосовувати положення ст. 388 ЦК України, проте прокурор такої вимоги та правової пілдстави позову не заявляє. Також зазначає, що прокурором не надано належних та допустимих доказів на підтвердження віднесення спірної ділянки до земель лісогосподарського призначення .Так на підставі Державного акту земельна ділянка передана Миколаївському лісгоспу, прооте жодних даних правонаступництва у праві корситування землею та передачі майна новому підприємству ( третій особі по справі) за розподільчим балансом матеріали справи не містять. Наданий витяг з планшету № 5 не відповідачє вимогам лісовпорядною документації, є не затвердженим та не завершеним документом, до того ж складеним в 2013 році, отже не може бути прийнятий судом як належний доказ.

Отже, якщо станом на 25.10.2001 р(набуття чинності ЗК України) ДП «Миколаївське лісове господарство не мало належним чином офомлених документів на право користування цією землею, то повноваження щодо розпорядження сіпрною ділянкою мала саме ММР.

Витребування у неї земельної ділянки як законного та добросовісного набувача є непропорційним втручанням держави у її право мирно володіти майном. Крім того, зазначено про пропуск строку позовної давності, оскільки проект землеустрою погоджено усіма державними установами в 2009 році, в тому числі управлінням з охорони навколишнього середовища Миколаївської ОДА, більш того проведена офіційна державна реєстрація права приватної власнсоті на спірну ділянку в 2012 році, отже позов подано поза межами трирічного строку позовної давності.

В листопаді 2020 року прокурором надано відповідь на відзив. Зазначають, що відповідно до ст.152 ЗК України та ст. 391 ЦК України власник землі має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права корситування та розпорядження своїм майном протягом усього часу існування порушення. Зазначають, що даний позов направлено на захист права власнсоті держави на земельну ділянку лісогосподарського призначення , отже належним способом захисту є саме пред`явлення негаторного позову про поверненя спірного майна його титульному власнику – державі в особі Миколаївської ОДА. Зазначають , що надали суду достатні та належні докази на підтвердження приналежності спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, і що звернулися до суду в інтерсах належного позивача. Також окремо зазначила про наявність повноважень прокурора звертатися до суду з таким позоовм на захист інтересів держави.

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності, то звернули увагу, що звернулися до суду з негаторним позовом, а не віндикаційним.

Представником відповідача адвокатом Бортиком Р.О. надано заперечення на відповідь на відзив, в якому зазначили, що оскільки на даний час спірна земельна ділянка не перебуває у власності ДП «Миколаївське лісове госпродарство», то належним способом захисту порушеного права є саме віндикаційний позов. Також висловив свою думку з посиланням на положення Порядку ведення державного лісового кадастру, щодо відсутності достеменних доказів передання спірної ділянки саме до земель лісогосподарського призначення і у користування третій особі у справі.

В грудні 2020 року представником позивача Миколаївської ОДА наданододаткові письмові пояснення у справі , в яких повністю підтримали позицію прокурора щодо незаконності вилучення спірної земельної ділянки з одночасноим незаконною зміною цільового призначення у приватну власність, просили про задволення позову. Зазначили, що про наявність оскаржуваного рішення ММР дізналися лише в 2020 році з листа прокуратури , доц ього і не могли довідатися про порушення прав держави у такий спосіб – адже миколаївська ОДА вказане рішення ММР не погоджувалося , розпорядження про припинення права користування цією ділянкою ДП «Миколаївське лісове господарство» та вилучення цих земель – ними не приймалося.

Ухвалою судді Центрального районного суду м. Миколаєва Гуденко О.А. від 30.09.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі . У зв`язку з великою навантаженістю, призначено підготовче судове засідання на 22.12.2020 року на 12:30 год.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 березня 2021 року зупинено провадження - до розгляду Великою Палатою Верховного Суду цивільної справи № 359/3373/16.

11 жовтня 2022 року на адресу суду надійшло клопотання представника Миколаївської обласної прокуратури про поновлення провадження у справі, оскільки Великою Палатою Верховного Суду розглянуто цивільну справу № 359/3373/16 та оприрлюднено відповідну Постанову.

Ухвалою суду від 11.10.2022 поновлено провадження у справі .

Ухвалою суду від 30 березня 2023 року замінено третю особу - ДП «Миколаївське лісове господарство» на його правонаступника - державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», підготовче судове засідання відкладено.

Ухвалою суду від 26 травня 2023 року закрито підготовче провадження у справі .

Задоволено клопотання прокурора про витребування доказів.

Витребувано у Державного нотаріального архіву у Миколаївській області належнимчином засвідчені копії договору купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:01:052:0050 від 25.04.2012 № 983, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 та інших правовстановлюючих документів на вищевказану земельну ділянку.

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Бортика Р.О. про призначення експертизи – відмовлено за передчасністю.

З урахуванням надмірного навантаження призначено справу до судового розгляду по суті на 28 серпня 2023 року на 14.00 год., встановивши порядок дослідження доказів у справі із вступного слова учасників справи, дослідження письмових доказів.

Прокурор підтримав позовні вимоги, просив про їх задоволення з підстав, виклданих у позові. Посилався на те, що матеріалами справи підтверджується належність земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, яка була неправоморіно передана у приватну власність ще із зімною цільового призначення, без попереднього її вилучення з земель лісогосподарського призначення та від законного користувача.

Представник Миколаївської ОДА надав суду заяву про розгляд справи у їх відсутність, підтримують позовні вимоги, просять про їх задоволення.

Відповідач ОСОБА_2 та третя особа до судового засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили, заяв, клопотань не надходило.

Представник відповідача ММР надав суду заяву про розгляд справи у їх відсутність, не заперечують проти задоволення позову.

Представник відповідача ОСОБА_1 , адвокат Бортик Р.О. заперечував проти задоволення позову з підстав, викладених у відзиві та заявах по суті справи. Звернув увагу суду на добросовісність покупця спірної земельної ділянки ОСОБА_1 , а аткож на обрання прокурором неналежного способу захисту порушеного права, адже про витребування земельної ділянки у її теперішнього власника позовних вимог не заявлено.

Суд, вислухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши письмові матеріали справи, приходить до наступного.

Відповідно до ч. 3ст. 3 ЦПК Українипровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1ст. 2 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1ст. 4 ЦПК України). Згідно зіст. 5 ЦПК Українисуд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до положеньст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч. 1ст. 264 ЦПК Українипід часухвалення рішеннясуд вирішує,чи малимісце обставини(факти),якими обґрунтовувалисявимоги тазаперечення,та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно до вимог ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що рішенням Миколаївської міської ради від 18.09. 2008 року №27/64 (пункт 223) ОСОБА_7 надано дозвіл для складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, площею 1000кв.м., з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2 .

Вказаний проект землеустрою було погоджено на початку 2009 року в установленому на той час законом порядку усіма державними установами та органами місцевого самоврядування, в тому числі управлінням культури Миколаївської ОДА, управлінням Держкомзему у м.Миколаєві.

Рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року №35/54 (пункти 3125-125.3) відповідачці погоджено відповідний проект землеустрою щодо відведення у власність вищезазначеної земельної ділянки площею 999 кв.м., зарахувавши її за функціональним використанням до земель житлової забудови за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування , та надано у власність із зазначенням обмеження у її використанні - зміна цільового призначення .

26 березня 2012 ОСОБА_8 отримала державний акт про право власності серії ЯК № 839940 від від 26.03.2012 на земельну ділянку , площею 999 кв.м. по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810137200:01:052:0050.

Вказана земельна ділянка згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25.04.2012 року № 983 зареєстрована на час розгляду справи за ОСОБА_1 .

Відповідно до листа Департаменту архітектури та містобудування Миколаївської міської ради від 16 липня 2020 року вищезазначена земельна ділянка на момент прийняття вищезазначеного рішення Миколаївської міської ради відносилася - згідно з Правилами використання та забудови території міста Миколаєва , затв. Рішенням ММР № 15/41 від 17.10.2003 року -до ландшафтно-рекреаційна зона загальноміського значення(ПР-2), згідно з Генеральним планом міста Миколаєва, затвердженими рішенням від 24 листопада 1986 року – до невизначених територій.

Відповідно до листа Управління містобудування та архітектури Миколаївської ОДА від червня 2020 року вищезазначена земельна ділянка згідно з Генеральним планом міста Миколаєва розташована на території проектних зелених насаджень, згідно з планом зонування знаходиться в зоні садибної забудови (Ж-І) переважним видом використання даної зони є будівництво житлових будинків садибного типу.

Як підтверджується наявними в справі письмовими доказами, на теперішній час земельна ділянка вільна від забудов, повідомлення про початок проведення будівельних робіт до Департаменту не надходили, відповідні дозволи на забудову не видавалися.

Згідно з листом виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 25 червня 2020 року № 389 спірна земельна ділянка із вказаним кадастровим номером у період з 01 січня 2004 року по 01 січня 2014 року відносилась до земель державного лісового фонду квартал 47 виділ 1 Миколаївського лісництва ДП «Миколаївський лісгосп» .

За інформацією Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 19.06.2020 за № 5811 спірна земельна ділянка входила до складу земель лісового фонду постійного користування ДП «Миколаївський лісгосп» . Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність громадян для розгляду та погодження не надавався, інформація про вилучення земельних ділянок не надходила до управління.

Згідно листа № 87 від 31.03.2020 року директора ДП «Миколаївський лісгосп» , суміщення Публічної кадастрової карти України і планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування надало можливість втсановити, що спірна земмельна ділянка розташована в межах квраталу 47 виділів1,2 на території центрального району м.Миколаєва. ДП «Миколаївське лісове господарство» реалізує право потсійного коритсування щодо земель лісового фонду квартал 47 виділ 1 на підставі Державного Акту на право користування землею Серії Б № 031139 1986 року (виданий Новоодеським районним виконкомом Миколаївському лісгоспзагу – для ведення лісового господарства)та планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а саме планшету № 5 лісовпорядкування 2013 року.

Згідно листа № 231 від 03.07.2020 року директора ДП «Миколаївський лісгосп» , лісгосп від права постійного користування спірною земельною ділянкою не відмовлявся, погодження на вилучення підприємство не надавало.

Відповідно до листа Миколаївської обласної державної адміністрації від 09.04.2020 року адміністрацією не розглядалися питання щодо вилучення спірної земельної ділянки, не погоджувалося припинення права постійного корситування ДП «Миколаївське лісове господарство» . Розпорядження щодо вилучення земельної ділянки з постійного корситування підприємтсва ОДА не видавалося.

На підставі досліджених доказів, а саме листа ВО «Укрдержліспроект» № 389 від 25.06.2020 року, листа Миколаївського обласного управління лісового господарства №138 від 15 лютого 2016 року, вбачається , що на момент прийняття Миколаївською міською радою рішення про передачу у приватну власність відповідачеві ОСОБА_2 спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство» та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходились у кварталі №47 виділ 1, вказана земля передано без вилучення із з постійного користування ДП «Миколаївське лісове господарство» відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходились у кварталі №43 виділ 6, а відтак надання спірної земельної ділянки у власність відповідачеві ОСОБА_1 є незаконним.

Як зазначено у Постанові Великої палати Верховного Судуд від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (п.п. 30 - 51) , органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

      Прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (пункт 3 статті 131-1 Конституції України).

     Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягаєу тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.         ЄСПЛ звертав увагу на те, що підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatismutandis рішеннявід 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти росії» (Menchinskayav. russia), заява № 42454/02, § 35).

  За змістом частини другої статті 2 ЦК України держава Україна є учасником цивільних відносин. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80) та інші).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27)). Тому, зокрема, наявність чи відсутність у органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункти 8.10, 8.12) від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81)).

Незалежно від того, хто саме звернувся до суду, - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор - у судовому процесі (в тому числі у цивільному) держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб`єкта процесуальних правовідносин. Таким чином, фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган (незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи) або прокурор. На відміну від останнього та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права - учасники правовідносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 82-83)).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»; тут і далі - у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 37)).

        Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом juranovitcuria («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 69)).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову).Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього кодексу (речення третє абзацу третього статті 45 ЦПК України у вказаній редакції).

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для їхнього захисту, але не подав відповідний позов у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду, повинен обґрунтувати бездіяльність компетентного органу. Для встановлення того, які дії вчинить останній, прокурор до нього звертається до подання позову у порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», фактично надаючи цьому органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом перевірки виявлених прокурором фактів порушення законодавства, а також вчинення дій для виправлення цих порушень, зокрема подання позову чи повідомлення прокурора про відсутність порушень, які вимагають звернення до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункти 38-39)).

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або мало стати відомо про можливе порушення інтересів держави, є бездіяльністю відповідного органу. Розумність вказаного строку визначає суд з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи через можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також з урахуванням таких чинників як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункт 40)).

Таким чином, прокурору достатньо дотримати порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва у позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі нема, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункт 43)).

Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів(пункт 3 частини першої статті 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» у редакції, чинній на час звернення до суду).

Для реалізації наданих повноважень місцеві державні адміністрації мають право звертатися до суду та здійснювати інші функції і повноваження у спосіб, передбачений Конституцією та законами України (пункт 5 статті 28 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

У даній справі у позовній заяві прокурор вказав, що у нього є підстави для звернення до суду, бо Миколаївська ОДА цього не зробила. Прокурор долучив до позовної заяви лист-відповідь Миколаївської ОДА від 04.07.2020 року, у якому вона повідомила заступнику керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 про те, що не розглядала питання вилучення, зокрема, спірної земельної ділянки та не видавала з цього приводу відповідного розпорядження; також вказала про відсутність у неї інформації про вилучення та відчуження спірної та інших земельних ділянок, яких стосувалося звернення прокурора.

У листі від 06 серпня 2020 року заступнику керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 повідомлено заступником голови ОДА про те, що миколаївською ОДА позовои стосовно припинення порушення використання громадянами вищевказаних ( в тому числі і спірної) земельної ділянки не пред`явлляися, а аткож відстуні кошти на сплату судового збору.

Листом від16 вересня 2020 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 повідомив Миколаївську ОДА про те, що вживає заходів представницького характеру з метою повернення державі незаконно відчужених земель державного лісового фонду по вул.Аеродромній в м.Миколаєві й усунення перешкод у користуванні землями державного лісового фонду, незаконність відчуження яких визнано у судовому порядку. Вказав, що вирішує питання звернення з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА з метою витребування спірної земельної ділянки.

Миколаївська ОДА у відповідь не висловилася, про те, що самостійно звернеться до суду з належним позовом, не заявила. Після того, як їй стало відомо про можливе порушення інтересів держави, захист яких у спірних правовідносинах має здійснювати саме ця адміністрація, заходів для їхнього захисту у судовому порядку шляхом витребування спірної земельної ділянки у володіння держави не вжила. Тобто виявила бездіяльність. Це дозволило прокурору звернутися до суду у порядку представництва інтересів держави в особі цієї адміністрації. Остання наявність підстав для такого представництва не оскаржила, заперечень проти представництва прокурором інтересів держави не висловила. Надала суду заяву , в якій вважає позовні вимоги обґрунтованими та такими, які слід задовольнити.З огляду на вказане прокурор обґрунтував неналежне здійснення Миколаївською ОДА захисту інтересів держави у спірних правовідносинах і наявність підстави для їхнього представництва ним самим.

Прокурор у позовній заяві вказав, що, на його думку, порушення інтересів держави полягало у незаконному переданні спірної земельної ділянки приватній особі, внаслідок чого постраждали інтереси держави у сфері ефективного використання земельних та лісових ресурсів; обґрунтував необхідність захисту цих інтересів політикою держави щодо забезпечення охорони, відтворення та сталого використання зазначених ресурсів із урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства.

Отже, прокурор виконав вимоги процесуального закону, визначив, у чому, на його думку, полягає порушення інтересів держави, обґрунтував необхідність їхнього захисту, а також зазначив орган, який, хоч і уповноважений державою здійснювати такий захист, але у спірних правовідносинах відповідні заходи не вжив.

Відповідно до статей  317  і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

У позовній заяві прокурор стверджував, що повноваження стосовно розпорядження спірною земельною ділянкою належать до компетенції Миколаївської ОДА. Відповідачка ОСОБА_1 в особі свого представника адвокатат Бортика Р.О. заначала на тому, що Миколаївська міська рада законно розпорядилася цією ділянкою, а тому права Миколаївської ОДА як розпорядника земельними ділянками не порушені.

У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону (стаття 8 ЛК України).

До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України).

Місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до закону (пункт 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території: передають у власність, надають у постійне користування для ведення лісового господарства земельні лісові ділянки, що перебувають у державній власності, на відповідній території; передають у власність, надають у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення та припиняють права користування ними(пункти 4, 5 частини першої статті 31 ЛК України).

Земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень (частини перша та друга статті 149 ЗК України).

Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті (частина шоста статті 149 ЗК України).

Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті (частина п`ята статті 149 ЗК України).

Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу (частина дев`ята статті 149 ЗК України).

З огляду на наведені приписи вилучення для нелісогосподарських потреб і передання у власність спірної земельної ділянки державної власності, яка віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП «Миколаївське лісове господарство», належало до повноважень саме Миколаївської ОДА.

Тому необґрунтованим є довід відповідача про те, що позов пред`явлено в інтересах держави в особі неналежного органу.

Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності та відмови в позові через те, що прокурор її пропустив.

  Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

  Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

 Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо встановить, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц і від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73)).

Прокурор заявив чотири позовні вимоги: про визнання незаконними та скасування пунктів рішення № 35/54; про визнання недійсним державного акта, виданого первинній набувачці; про визнання недійсним договру купівлі продажу від 25.04.2012 року та про зобов`язання повернутиу власність держави спірної земельної ділянки кінцевою набувачкою. Отже, перша вимога звернута до Миколаївської міської ради, яка прийняла оскаржене рішення, та до первинної набувачки, якої це рішення стосувалося, друга вимога –також до первинної набувачки, а третя і четверта - до кінцевої набувачки.

Миколаївська міська радата первинна набувачка про сплив позовної давності щодо звернутих до них вимог не заявили. Натомість кінцева набувачказаявила у суді першої інстанції про сплив позовної давності за всіма вимогами . Оскільки за вимогами про визнання незаконними та скасування пунктів 125.-125.3 рішення № 35/54 і про визнання недійсним виданого первинній набувачці державного акта кінцева набувачка не є стороною спору з державою, судне має підстав за заявою цієї набувачки вирішувати питання про сплив позовної давності щодо зазначених двох вимог. Її аргумент про застосування позовної давності до третьої-четвертої вимог про визнання недійсним договру купівлі-продажу та про усунення перешкод у кристуванні шляхом зобов`язання повернутиу власність спірної земельної ділянки суд має розглянути у випадку, якщо вважатиме, що таку вимогу слід задовольнити.

      Велика Палата Верховного Суду у згаданій вище Постанові зауважила, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати захист цих інтересів у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати такий захист (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 95)).

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункти 39, 60), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 103) і № 372/1036/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 65)).

Проте прокурор звернувся до суду з негаторним позовом , який згідно неодноразово викладеної позиції Верховного Суду можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав володільця майна (Постанови ВС від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14, від 17.06.2020 у справі № 642/2975/17 ).

Крім того, суд наголошує, що відмовитиу задволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності позивачем можливо лише при встанволенні судом підстав для задволення позовних вимог за їх обгрунтованості та доведеності, а також обранні належного способу захисту порушеного права позивачем.

Щодо належного способу захисту права державної власності на спірну земельну ділянку.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56)).

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)).

Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387 - 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

         Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 11 цього кодексу у редакції, чинній на час звернення до суду; аналогічний припис є у частині першій статті 13 ЦПК Україну у редакції, чинній на час розгляду справи судами).

Для відновлення порушеного права власності на спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення прокурор заявив вимогу про зобов`язання повернути її у власність держави в особі Миколаївської ОДА – саме як усунення перешкод у уористуванні та розпорядженні майном належному власнику з підстав ст. 152 ЗК України ат ст. 391 ЦК України, неодноразово наголошуючи, що звернувся до суду з негаторним позовом.

Як зазначено у вищезгаданій Постанові Великої Палалти Верховного Суду : по-перше, витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення з володіння кінцевої набувачки треба розглядати як віндикаційний позов, заявлений на підставі статей 387-388 ЦК України власником з метою введення його у володіння цією ділянкою, тобто з метою внесення запису (відомостей) про державну реєстрацію за власником права власності на відповідну ділянку («книжкове володіння») (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 56)). Тоді як вимога про зобов`язання повернути ділянку спрямована на усунення власнику перешкод у фактичному користуванні та розпорядженні цим майном і є окремою від вимоги про витребування останнього. Така вимога є різновидом негаторного позову та відповідає способу захисту, передбаченому статтею 391 ЦК України та пунктом «б» частини третьої статті 152 ЗК України. Її задоволення залежить, зокрема, від того, чи поверне суд у володіння власника спірну земельну ділянку, тобто, чи витребує її у фактичного володільця, а також від дотримання критеріїв правомірного втручання держави у право на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

        Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67)).

Інакше кажучи, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, оскільки воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 64)).

Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)).

Тобто зміст такого позову полягає не у фактичному поверненні земельної ділянки у власність об`єкта нерухомості, про що у позовній заяві просив прокурор, а у внесенні до відповідного державного реєстру запису (відомостей) про право власності держави на цю ділянку. Такий запис засвідчуватиме, що держава як власник спірної земельної ділянки відновила володіння останньою.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, зокрема, судове рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням, а не про зобов`язання повернути увласність (яка в такому випадку є належним чином зареєстрована у титульного належного власника).

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого володіння суд витребує це майно від відповідача, який незаконно ним володіє, на користь позбавленого володіння позивача-власника. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем (у спірних правовідносинах - за державою) права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (у спірних правовідносинах - за кінцевою набувачкою) (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 68), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 38)), незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387-388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не для захисту права володіння, яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 71)).

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав(пункт «б» частини третьої статті 152 ЗК України).

Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71)), зокрема заявити негаторний позов .

З урахуванням наведеного, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (див., зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 72)).

 Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України). Тому може просити про захист цього права шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевої набувачки. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку. Після того власник може ставити питання про захист прав від порушень, які не пов`язані із позбавленням його володіння спірною земельною ділянкою( адже заявлена прокурором позовна вимога про усунення перешкождд жодним чином не призведе до поновлення порушеного права держави шляхом відновлення реєстраційного підтвердження володіння).

Відновлення володіння спірною земельною ділянкою здійснюється не шляхом її фактичного попернення, а шляхом внесення запису (відомостей) про право власності держави на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

      Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). У разі, якщо володілець такого майна недобросовісний, суд витребовує це майно на користь власника у всіх випадках.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно з володіння добросовісного набувача (тобто того, який не знав і не міг знати про те, що набуває майно, яке особа не мала права йому відчужувати) згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі (оплатно, безвідплатно) добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник може витребувати майно з володіння добросовісного набувача, який придбав його за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, є вичерпним (пункти 1-3 частини першої статті 388 ЦК України). Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України).

Отже, не заялення віндикаційного позову у дійсних правовідносинах сторін позбавляє суд можливості перевірити дотримання принципів правомірного втручання у право на мирне володіння цим майном.

Як виснувала Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) щодо ефективного способу захисту права власності на земельні ділянки лісогосподарського призначення, які вибули з володіння власника- володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності. Так, відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України. Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.Отже, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

Тому Велика Палата Верховного Суду підтвердила свій висновок про те, що саме вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанови  Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), на яку посилається Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, постанов  Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4).

 Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс 18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 372/1684/14-ц).

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).          Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

У цій постанові  Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим висновком про те, що підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов) – у випадках, коли відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном.

 Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

У дійсних правовідносинах сторін- за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку, а за такого належним та ефективним способом захисту прав позивача (держави в особі Миколаївської ОДА) є пред`явлення саме віндикаційного, а не негаторного позову.

Щодо перших трьох вимог позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Позов у цій справі поданий прокурором в інтересах держави у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельними ділянками державної власності, зокрема, фізичними особами - відповідачами.

Велика Палата Верховного Суду у вищезгаданій постанові від 23.11.2021 року знов нагадала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, пункти 95-98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86, 115), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункти 63, 74) та інших.

Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). І такі вимоги позивачем пред`явлені (див. наступний розділ цієї постанови).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.

Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)) (п.150 Постанови) .

Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94))- п.151 Постанови.

Відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Відповідно до цієї статті в чинній редакції за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту -п.152 Постанови.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.

Звідси випливає, що позовні вимоги про визнання незаконними пунктів рішення ММР, визнання недійсними Державного Акту та договору купівлі-продажу не відповідають належному способу захисту.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).

Так, оскільки як встановлено судом з урахуванням вищенаведених висновків Великої Палати Верховного Суду( які є обов`язковими для врахування щодо застосування відповідних норм права згідно ч.4 ст. 263 ЦПК України) прокурором  обрано неналежні способи захисту  порушених прав позивача –  суд  доходить висновку  про відмову у  задоволенні позову з наведених підстав.

Згідно з ст. 141 ЦПК України, судовий збір сплачено при подачі позову та в разі відмови у позові судові витрати позивачу відшкодуванню не підлягають.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Керуючись ст. ст.4,5 12-13, 18, 79-81, 259, 263-265, 273 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ :

У задоволенні позову Заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , третя особа - Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу, повернення земельної ділянки - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання його повного тексту. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повний текст рішення суду складено 04 вересня 2023 року.

СУДДЯ О.А. ГУДЕНКО