ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

15.09.15р. Справа № 904/6887/15

За позовом Комунального підприємства "Коменергосервіс" Дніпропетровської міської ради (м. Дніпропетровськ)

до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (м. Дніпропетровськ)

про стягнення заборгованості за договором № 662/02-14 на постачання теплової енергії у вигляді гарячої води від 01.11.2014 у загальному розмірі 7 488 грн. 93 коп.

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: Гомілко А.Є. - юрисконсульт (довіреність № 478 від 29.04.2015)

від відповідача: не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

Комунальне підприємство "Коменергосервіс" Дніпропетровської міської ради (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (далі - відповідач) заборгованість за договором № 662/02-14 на постачання теплової енергії у вигляді гарячої води від 01.11.2014 у загальному розмірі 7 488 грн. 93 коп.

Ціна позову складається з наступних сум:

- 4 514 грн. 55 грн. - основний борг;

- 1 007 грн. 81 коп. - пеня;

- 1 893 грн. 36 коп. - інфляційні втрати;

- 73 грн. 21 коп. - 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором № 662/02-14 на постачання теплової енергії у вигляді гарячої води від 01.11.2014 в частині розрахунків за спожиту в листопаді 2014 року та в квітні 2015 року теплову енергію у встановлений договором строк, наявністю боргу у сумі 4 514 грн. 55 грн. За прострочення виконання зобов'язання на підставі пункту 7.2.3. договору позивач нарахував та просить стягнути з відповідача пеню за період прострочення з 10.12.2014 по 03.07.2015 в сумі 1 007 грн. 81 коп. На підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить стягнути з відповідача 3% річних за період прострочення з 10.12.2014 по 03.07.2015 у сумі 73 грн. 21 коп., втрати від інфляції за період з грудня 2014 року по червень 2015 року у сумі 1 893 грн. 36 коп.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 03.08.2015 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 15.09.2015.

У судове засіданні 15.09.2015 з'явився представник позивача.

Представник відповідача у судове засідання 15.09.2015 не з'явився, причин нез'явлення суду не повідомив, відзиву на позов та інші витребувані судом документи не надав, з приводу чого суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини 1 статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

Так, частиною 2 статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" визначено, що в Єдиному державному реєстрі містяться відомості щодо юридичної особи, зокрема, про місцезнаходження останньої.

На підтвердження адреси відповідача судом долучено до матеріалів справи Спеціальний витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 03.08.2015, з якого вбачається, що місцезнаходженням відповідача є: АДРЕСА_1, на яку і була направлена кореспонденція господарського суду для відповідача.

При цьому, з матеріалів справи вбачається, що ухвала господарського суду Дніпропетровської області від 03.08.2015 була отримана відповідачем 13.08.2015, що підтверджується поштовим повідомленням № 4994527882710 (4902401064905), яке повернулося до господарського суду з відповідною відміткою про отримання її відповідачем. Крім того, суд зауважує, що з моменту отримання її відповідачем пройшло 33 дні, але жодних заперечень на позовні вимоги відповідач не надав.

Крім того, суд наголошує на тому, що ухвала господарського суду Дніпропетровської області від 03.08.2015 була надіслана відповідачу завчасно, з урахуванням Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958.

Отже, суд приходить до висновку, що відповідач про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

При цьому, стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Крім цього, відповідно до абзацу 1 пункту 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Представник позивача у судовому засіданні 15.09.2015 підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити повністю з підстав, викладених у позові.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Представник позивача наполягав на тому, що причини для відкладення розгляду справи відсутні, оскільки матеріали справи містять достатньо документів, необхідних для вирішення спору по суті та прийняття обґрунтованого рішення. Також, представником позивача у судовому засіданні 15.09.2015 повідомлено, що з моменту порушення провадження у даній справі відповідач жодних проплат не здійснював, а неявка у судове засідання представника відповідача не є перешкодою для розгляду справи.

Суд вважає, що відповідач не скористався своїм правом на участь у судовому засіданні та вважає можливим розглянути справу за відсутності представника відповідача, оскільки останній повідомлений про час та місце судового засідання належним чином, а матеріали справи містять достатньо документів, необхідних для вирішення спору по суті та прийняття обґрунтованого рішення.

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Крім цього, відповідно до абзацу 1 пункту 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Суд дійшов висновку, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи по суті і розгляд справи можливий без присутності представників позивача та відповідача.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Так, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.

Відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 15.09.2015 оголошувались вступна та резолютивна частини рішення.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши представника позивача,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до частини 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1 та 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, 01.11.2014 між Комунальним підприємством "Коменергосервіс" Дніпропетровської міської ради (далі - теплопостачальна організація, позивач) та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (далі - споживач, відповідач) було укладено договір № 662/02-14 про постачання теплової енергії у вигляді гарячої води (далі - договір), відповідно до умов якого енергопостачальна організація взяла на себе зобов'язання поставити споживачеві теплову енергію в гарячій воді в потрібних йому обсягах, а споживач зобов'язався оплачувати одержану теплову енергію та надані послуги по централізованому водопостачанню (далі - теплова енергія) за встановленими тарифами в строки та на умовах, передбачених договором (пункт 1.1. договору).

У пункті 10.1. договору сторони узгодили, що у відповідності до статті 631 Цивільного кодексу України та статті 180 Господарського кодексу України сторони погодили, що договір розповсюджує свою дію на відносини, які фактично склалися з 01.11.2014 по 31.10.2015.

Доказів зміни або розірвання вказаного договору сторонами суду не надано.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що укладений договір № 662/02-14 про постачання теплової енергії у вигляді гарячої води від 01.11.2014 за своїм змістом та правовою природою є договором енергопостачання, який підпадає під правове регулювання норм § 5 "Постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу" глави 54 розділу ІІІ Цивільного кодексу України, норм § 3 "Енергопостачання" глави 30 розділу VІ Господарського кодексу України та спеціального закону.

Відповідно до частин 1, 2 статті 275 Господарського кодексу України за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується. Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається.

Приписами статті 25 Закону України "Про теплопостачання" встановлено, що теплогенеруюча, теплотранспортна та теплопостачальна організації мають право укладати договори купівлі-продажу теплової енергії із споживачами.

За змістом статті 1 Закону України "Про теплопостачання" споживачем теплової енергії визнається особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору. Зазначене кореспондує з положеннями Правил користування тепловою енергією, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 № 1198, за змістом яких споживач теплової енергії - фізична особа, яка є власником будівлі або суб'єкт підприємницької діяльності, чи юридична особа, яка використовує теплову енергію відповідно до договору.

У відповідності до статті 24 Закону України "Про теплопостачання" основним обов'язком споживача теплової енергії є своєчасне укладання договору з теплопостачальною організацією на постачання теплової енергії.

Так, у пункті 2.2.1. договору теплопостачальна організація, зокрема, зобов'язалась здійснювати поставку теплової енергії в кількості згідно з додатком № 1 до договору на об'єкт споживача, розташований за адресою: АДРЕСА_2.

Відповідно до пункту 6.1. договору, за відпущену теплову енергію у вигляді гарячої води в межах договірної величини, зазначеної в додатку № 1 до договору, споживач сплачує теплопостачальній організації за діючими тарифами, затвердженими НКРРКУ:

- за 1 Гкал теплової енергії 476,75 грн. (в тому числі ПДВ);

- за послугу гвс 27,90 грн. за 1 куб.м (в тому числі ПДВ). При зміні тарифів на теплову енергію НКРРКУ, сума оплати за відпущену теплову енергію перераховується з моменту введення нових тарифів та доводиться до споживача.

Згідно з пунктами 6.2. та 6.3. договору розрахунки за відпущену теплову енергію проводяться виключно в грошовій формі відповідно до встановлених тарифів. Можливі інші форми розхрахунків, не заборонені чинним законодавством України, з обов'язковим укладенням при цьому додаткових угод. Розрахунковим періодом є календарний місяць.

На виконання умов договору позивачем у період листопада 2014 року по квітень 2015 року були надані послуги з теплопостачання на суму 4 514 грн. 55 коп., що підтверджується актами про постачання теплової енергії, а саме:

- акт № ТС02298 про постачання теплової енергії від 30.11.2014 на суму 4 269 грн. 04 коп. (а.с.23);

- акт № ТС01174 про постачання теплової енергії від 30.04.2015 на суму 245 грн. 51 коп. (а.с.25).

У відповідності до вказаних актів позивачем були виставлені відповідачу рахунки на оплату, а саме:

- рахунок № ТС02298 від 30.11.2014 на суму 4 269 грн. 04 коп. (а.с.19);

- рахунок № ТС01174 від 30.04.2015 на суму 245 грн. 51 коп. (а.с.22).

При цьому, рахунок № ТС02298 від 30.11.2014 на суму 4 269 грн. 04 коп. був отриманий відповідачем 04.12.2014, що підтверджується підписом представника відповідача про його отримання, що міститься в нижньому правому куті рахунку (а.с.19). Рахунок № ТС01174 від 30.04.2015 на суму 245 грн. 51 коп. був отриманий відповідачем 13.05.2015, що підтверджується підписом представника відповідача про його отримання, що також міститься в нижньому правому куті рахунку (а.с.22).

Відповідно до пункту 6.4. договору, остаточний розрахунок споживач здійснює протягом 5 днів з моменту отримання рахунку.

Так, позивач посилається на неналежне виконання відповідачем зобов'язань щодо повної та своєчасної оплати поставленої теплової енергії за період з 01.11.2014 по 30.04.2015 у встановлений договором строк, внаслідок чого у відповідача виникла заборгованість у сумі 4 514 грн. 55 коп., що і є причиною спору.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить також з наступного

Згідно статті 19 Закону України "Про теплопостачання" споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію. Також, законом визначений обов'язок споживача сплачувати за отриману теплову енергію саме теплопостачальній організації.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

В силу положень статей 525 та 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

В силу вимог статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України, держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів, зокрема, шляхом присудження до виконання обов'язку в натурі та застосуванням штрафних санкцій.

Частиною 6 статті 25 Закону України "Про теплопостачання" визначено, що в разі відмови споживача оплачувати споживання теплової енергії заборгованість стягується в судовому порядку.

При цьому, відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справив їх сукупності, керуючись законом.

Так, матеріалами справи підтверджується належне виконання своїх зобов'язань за спірним договором позивачем, в свою чергу відповідачем вони були порушені, внаслідок чого у нього утворилась заборгованість з оплати спожитої теплової енергії за період з 01.11.2014 по 30.04.2015 в сумі 4 514 грн. 55 коп.

Враховуючи визначені контрагентами порядок та строки оплати спожитої теплової енергії, господарський суд встановив, що строк оплати за вказаними вище рахунками є таким, що настав, у зв'язку з чим суд вважає позовні вимоги позивача в частині стягнення основного боргу в сумі 4 514 грн. 55 коп. обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

Згідно з частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

У відповідності з пунктом 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

У відповідності до норм частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Згідно зі статтями 1 та 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Так, у пункті 7.2.3. договору сторони погодили, що споживач несе відповідальність за несвоєчасне виконання розрахунків за теплову енергію - у вигляді пені за кожен день прострочки платежу, у розмірі 0,5%, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня, до повного погашення існуючої заборгованості.

Так, на підставі вказаного пункту договору, з урахуванням того, що позивачем його зобов'язання за договором були виконані у повному обсязі, а відповідачем порушені, була нарахована пеня за прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання в період з 10.12.2014 по 03.07.2015 в сумі 1 007 грн. 81 коп.

Дослідивши здійснений позивачем розрахунок пені, що доданий до позовної заяви, судом встановлено, що позивачем вірно визначений період прострочення, розрахунок проведений арифметично вірно, а отже визнається судом обґрунтованим, а вимоги позивача в частині стягнення пені підлягають задоволенню в сумі 1 007 грн. 81 коп.

Крім цього, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо оплати наданих послуг у строк, визначений умовами договору, позивачем на підставі статті 625 Цивільного кодексу України були розраховані інфляційні втрати за період з грудня 2014 року по червень 2015 року у загальному розмірі 1 893 грн. 36 коп., які він просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.

За змістом частини 3 пункту 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помножений на індекс інфляції, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці) у якому (яких) мала місце інфляція.

Так, господарським судом здійснено перевірку розрахунку інфляційних втрат, зробленого позивачем, та встановлено, що він не відповідає вищевказаним вимогам та фактичним обставинам справи, а отже, визнається судом необґрунтованим.

Згідно пункту 1.12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Так, враховуючи визначений судом період прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, здійснивши власний розрахунок інфляційних втрат за вказаним періодом, судом встановлено наступне.

- за рахунком № ТС02298 від 30.11.2014 на суму 4 269 грн. 04 коп., що вручений відповідачу 04.12.2014, строк оплати - 09.12.2014, а отже, в період з січня 2015 року по червень 2015 року інфляційні втрати складають 1 737 грн. 81 коп.

- за рахунком № ТС01174 від 30.04.2015 на суму 245 грн. 51 коп., що вручений відповідачу 13.05.2015, строк оплати - 18.05.2015, а отже, в червні 2015 року інфляційні втрати складають 0 грн. 93 коп., а всього 1 738 грн. 79 коп.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню в сумі 1 738 грн. 79 коп.

Крім того, на підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить суд стягнути 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання за період з 10.12.2014 по 03.07.2015 у загальній сумі 73 грн. 21 коп.

Дослідивши здійснений позивачем розрахунок 3% річних, що доданий до позовної заяви, судом встановлено, що позивачем вірно визначений період прострочення, розрахунок проведений арифметично вірно, а отже визнається судом обґрунтованим, а вимоги позивача в частині стягнення 3% річних підлягають задоволенню в сумі 73 грн. 21 коп.

Враховуючи викладене, позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Так, судові витрати у справі покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; ідентифікаційний код НОМЕР_1) на користь Комунального підприємства "Коменергосервіс" Дніпропетровської міської ради (49081, м. Дніпропетровськ, вулиця Артільна, будинок 6-Б; ідентифікаційний код 36639101) - 4 514 грн. 55 коп. - основного боргу, 1 007 грн. 81 коп. - пені, 1 738 грн. 79 коп. - інфляційних втрат, 73 грн. 21 коп. - 3% річних, 1 789 грн. 29 коп. частину витрат по сплаті судового збору.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 17.09.2015.

Суддя Ю.В. Фещенко