Номер провадження: 11-кп/813/1933/23

Справа № 522/13129/15-к

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач ОСОБА_2

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.08.2023 року                                                                 м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючий – суддя ОСОБА_2 ,

судді: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні виділені матеріали за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_5  на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 20.07.2023 року про продовження строку дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою в кримінальному провадженні №12015160500002297 від 27.03.2015 року, щодо:

ОСОБА_6 ,  ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився в м. Одесі, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , який проживає за адресою: АДРЕСА_2 ,

обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого п.1 ч.2 ст.115 КК України,

встановив:

Приморським районним судом м. Одеси розглядається кримінальне провадження №12015160500002297 від 27.03.2015 року за обвинуваченням ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого п.1 ч.2 ст.115 КК України.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 20.07.2023 року, в порядку ст.331 КПК України, продовжено строк дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою відносно обвинуваченого, строком до 18.09.2023 року.

Мотивуючи своє рішення суд першої інстанції послався на продовження існування ризиків, передбачених ст.177 КПК України, оскільки ОСОБА_6 може вдатися спроб переховуватися від суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності, здійснювати незаконний вплив на свідків, які судом ще не допитані, а також вчинити інше кримінальне правопорушення. Суд першої інстанції також послався на тяжкість інкримінованого обвинуваченому кримінального правопорушення, та на особу обвинуваченого.

Не погоджуючись з ухвалою судузахисник ОСОБА_5 подала апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу скасувати та постановити нову, якою відмовити у задоволенні клопотання прокурора та застосувати до обвинуваченого ОСОБА_6 запобіжний захід у виді цілодобового домашнього арешту за місцем його проживання, а саме за адресою: АДРЕСА_2 , з покладенням на обвинуваченого обов`язків, передбачених ч.5 ст.194 КПК України, що, на думку захисника, буде достатнім для забезпечення його належної процесуальної поведінки, оскільки обвинувачений має міцні соціальні зв`язки та родину. Захисник звертає увагу, що обвинувачений перебуває під вартою з 2015 року, а тривалий судовий розгляд не відповідає положенням ст.28 КПК України.

Захисник ОСОБА_5 не наполягала на забезпеченні участі обвинуваченого ОСОБА_6 у судовому засіданні, а останній також не звертався до суду з клопотанням про розгляд апеляційної скарги в його присутності.

Прокурор та захисник ОСОБА_5 будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи до апеляційного суду не з`явились, надіслали клопотання про розгляд справи без їх участі.

Відповідно до вимог ст.422-1 КПК України (далі – КПК) розгляд апеляційної скарги на ухвалу суду про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, про зміну іншого запобіжного заходу на запобіжний захід у виді тримання під вартою, а також про продовження строку тримання під вартою, постановлену під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, здійснюється без участі сторін кримінального провадження, крім випадків, якщо прокурор, обвинувачений, його захисник, законний представник заявив клопотання про розгляд апеляційної скарги за участю сторін.

Колегія суддів вважає, що в умовах воєнного стану відсутня нагальна потреба очікувати на волевиявлення учасників судового розгляду бажання на прибуття до суду, оскільки це може становити загрозу для вказаних осіб.

За наведених обставин, враховуючи положення ч.4 ст.422-1 КПК, апеляційний розгляд проведено за відсутності учасників судового розгляду.

Заслухавши суддю-доповідача; вивчивши доводи апеляційної скарги; колегія суддів дійшла висновку про таке.

Частина перша ст. 404 КПК передбачає, що суд апеляційної інстанції переглядає рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Стаття 370 КПК передбачає, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

За змістом ч.1 ст. 331 КПК під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення має право своєю ухвалою обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 КПК. За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює або обирає запобіжний захід у виді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців. Незалежно від наявності клопотань суд зобов`язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців. 

Апеляційний суд вважає, що розглядаючи питання доцільності продовження строку тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_6 , суд першої інстанції виконав вимоги ст.ст. 199, 331 КПК, які регламентують продовження строку дії запобіжного заходу.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_6 обвинувачується у вчиненні злочину, передбаченого п.1 ч.2 ст.115 КК України, яке згідно ст.12 КК України відносяться до категорії особливо тяжкого злочину, та за яке передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тяжкістю покарання, яке загрожує ОСОБА_6 у разі визнання його винуватим, а також наявністю ризиків, які дають підстави вважати, що обвинувачений, перебуваючи на свободі, може здійснити спроби переховування від суду, незаконно впливати на свідків у кримінальному провадженні та вчинити інші кримінальні правопорушення.

Колегія суддів звертає увагу, що апеляційний суд на даній стадії не вправі вдаватися у кримінально-правову кваліфікацію інкримінованих обвинуваченому дій та давати оцінку обґрунтованості обвинувачення, оскільки остаточна оцінка доведеності обвинувачення у відповідності до вимог закону, буде дана лише за наслідками судового розгляду справи в суді першої інстанції, за результатами повного дослідження всіх доказів.

Апеляційний суд вважає, що тяжкість пред`явленого обвинувачення ОСОБА_6 , а також продовження існування ризиків можливого переховування останнього від суду, здійснення незаконного впливу на свідків у кримінальному провадженні, які на даний час не допитані, а також вчинення інших кримінальних правопорушень, виправдовуютьпродовження застосування найсуворішого запобіжного заходу та дають апеляційному суду можливість дійти висновку про обґрунтованість ухвали суду першої інстанції.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про неможливість застосування до обвинуваченого ОСОБА_6 більш м`яких запобіжних заходів ніж тримання під вартою, з огляду на те, що раніше існуючі та доведені ризики не знизились і не відпали, оскільки обвинувачений не може не розуміти тяжкість інкримінованого злочину, та можливого суворого покарання, у разі доведеності його вини за результатами розгляду кримінального провадження.

Наведені обставини, на думку апеляційного суду, в достатній мірі підтверджують існування ризику можливих спроб переховування обвинуваченого від суду, в тому числі і з урахуванням позиції ЄСПЛ у рішенні по справі «W проти Швейцарії» від 26.01.1993 року, в якій Суд зазначив, що врахування тяжкості злочину має свій раціональний зміст, оскільки вона свідчить про ступінь суспільної небезпечності цієї особи та дозволяє спрогнозувати з достатньо високим ступенем імовірності її поведінку, беручи до уваги, що майбутнє покарання за тяжкий злочин підвищує ризик того, що обвинувачений може ухилятись від слідства.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Клоот проти Бельгії», Суд зазначив: «Серйозність обвинувачення може служити для суду підставою для постановлення рішення про поміщення та утримання обвинуваченого під вартою з метою запобігання спробі вчинення подальших правопорушень. Однак, необхідно, щоб небезпека була явною, а запобіжний захід - необхідним в світлі обставин справи і, зокрема, біографії та характеристики особи, про яку йдеться».

Також, ЄСПЛ у справі «Ілійков проти Болгарії» закріпив, що «суворість передбаченого покарання» є суттєвим елементом при оцінюванні «ризиків переховування або повторного вчинення злочинів».

Обставини даного кримінального провадження, в тому числі і дані про особу обвинуваченого, на думку апеляційного суду, дають достатні підстави припускати, що ОСОБА_6 може здійснити спроби переховування від суду, з метою уникнення від кримінальної відповідальності.

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що ризик, передбачений п.1 ч.1 ст.177 КПК, не можна визнавати недоведеним.

При встановленні наявності ризику, передбаченого п.3 ч.1 ст.177 КПК - впливу на свідків в даному кримінальному провадженні, апеляційний суд враховує встановлену КПК процедуру отримання показань від осіб, які є потерпілими та свідками у кримінальному провадженні, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 23, ст. 224, ч. 4 ст. 95 КПК.

Апеляційний суд визнає неспроможними доводи сторони захисту щодо відсутності ризику незаконного впливу обвинуваченого ОСОБА_6 на свідків у кримінальному провадженні, оскільки покази свідків, які ще не допитані судом,  мають істотне значення для проведення повного, всебічного та неупередженого судового розгляду. Перебуваючи на свободі, обвинувачений може здійснювати незаконний вплив на свідків схиляючи їх до зміни показів в рамках даного кримінального провадження, з метою уникнення кримінальної відповідальності.  

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що ризик, передбачений п.3 ч.1 ст.177 КПК, не можна визнавати недоведеним.

Враховуючи обставини інкримінованого обвинуваченому ОСОБА_6   злочину, дані про особу обвинуваченого, який є не працюючим, раніше притягувався до кримінальної відповідальності, апеляційний суд також вважає, що існує ризик того, що обвинувачений може продовжити вчинення протиправних незаконних дій, зокрема вчинити інше кримінальне правопорушення, про що вірно зазначено в оскарженій ухвалі.

За наведених обставин, апеляційний суд вважає, що в даному кримінальному провадженні існує реальний ризик, передбачений п.5 ч.1 ст.177 КПК.

Крім того, апеляційний суд враховує й практику ЄСПЛ, в даному випадку п. 33 рішення у справі «W. проти Швейцарії» від 26.01.1993 року, де визначено, що небезпека ухилення від правосуддя не може вимірюватися тільки в залежності від суворості можливого покарання; вона повинна визначатися з урахуванням ряду інших релевантних факторів, які можуть або підтвердити існування небезпеки ухилення від правосуддя, або зробити її настільки незначною, що це не може служити виправданням утримання під вартою. При цьому, необхідно врахувати характер обвинуваченого, його моральні якості, його кошти, зв`язку з державою, в якому він переслідувався за законом, і його міжнародні контакти.

Апеляційний суд враховує дані про особу обвинуваченого ОСОБА_6 , який згідно з відомостями обвинувального акта притягувався до кримінальної відповідальності. Наявність у обвинуваченого дружини та дорослих дітей і онуків з огляду на інкриміноване кримінальне правопорушення, що полягає в умисному вбивстві двох і більше осіб, жодним чином не може вказувати на те, що ці обставини є стримуючим для обвинуваченого фактором в його поведінці.

Враховуючи зазначені обставини апеляційний суд вважає, що на теперішній час відсутні дані, які б могли переконати суд у тому, що будь-який інший запобіжний захід, окрім тримання під вартою зможе запобігти ризикам, визнаних судом доведеними.

Доводи сторони захисту про відсутність підтвердження існування ризиків апеляційний суд визнає безпідставними, оскільки ризики, які дають достатні підстави суду вважати, що обвинувачений може здійснити спробу протидії кримінальному провадженню у формах, що передбачені ч.1 ст.177 КПК, слід вважати наявними за умови встановлення обґрунтованої ймовірності можливості здійснення обвинуваченим зазначених дій.

При цьому, апеляційний суд звертає увагу, що КПК не вимагає доказів того, що обвинувачений обов`язково (поза всяким сумнівом) здійснюватиме відповідні дії, однак вимагає доказів того, що він має реальну можливість їх здійснити у конкретному кримінальному провадженні в майбутньому, оскільки під поняттям «ризик» - слід розуміти обґрунтовану ймовірність протидії обвинуваченого кримінальному провадженню у формах, передбачених ч.1 ст.177 КПК.

Запобіжний захід застосовується з метою попередження ризиків здійснення такої поведінки обвинуваченого та, як наслідок, унеможливлення здійснення негативного впливу на хід та результати кримінального провадження. 

Тобто в даному випадку, слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд мають зробити висновки прогностичного характеру, коли доказування спрямоване не на подію, яка відбулася в минулому, а на встановлення фактичних даних, які дозволять стверджувати про подію, яка може статися з достатньою долею ймовірності у майбутньому.

Стосовно загрози втечі особи, практика ЄСПЛ виходить з того, що якщо тяжкість покарання, якому може бути підданий обвинувачений, можна законно розглядати, як таку, що може спонукати його до втечі. Для того, щоб ця обставина мала реальний характер потрібно враховувати наявність інших обставин, а саме: характеристики особи, її моральний облік, місце проживання, професію, прибуток, сімейних зв`язків, будь яких зв`язків з іншою країною, або наявність зв`язків в іншому місці.

За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність продовження строку тримання під вартою обвинуваченому ОСОБА_6 , виходячи з вимог ст.ст. 177, 178, 183, 199 КПК, в тому числі і з огляду на правову кваліфікацію інкримінованого останньому кримінального правопорушення, а тому вважає, що зміна запобіжного заходу обвинуваченому на більш м`який, з великою вірогідністю, не зможе запобігти ризикам можливого скоєння ним інших кримінальних  правопорушень та переховування обвинуваченого від суду, що унеможливить завершення судового розгляду кримінального провадження, та в свою чергу не буде слугувати виконанню завдань кримінального судочинства, передбачених ст. 2 КПК.

Доводи захисника про те, що станом на даний час ризики у кримінальному провадженні суттєво знизилися, а тому на її думку, можливо застосувати до обвинуваченого запобіжний захід у виді цілодобового домашнього арешту, колегія суддів визнає неспроможними, оскільки з врахуванням обставин кримінального правопорушення, тяжкості злочину, раніше встановлених ризиків, які продовжують існувати, а також особи обвинуваченого, запобіжний захід у виді домашнього арешту вочевидь може виявитися недостатнім для забезпечення належної процесуальної поведінки обвинуваченого.

Апеляційний суд критично відноситься до доводів захисника щодо відсутності ризику втечі обвинуваченого з посиланням на те, що він є громадянином України, в країні введений воєнний стан, діє заборона на перетин державного кордону особам чоловічої статі, а також обмеження у виді комендантської години, оскільки вказані обставини не спростовують існування можливого ризику переховування ОСОБА_6 від суду.

Крім того, посилання захисника на перебування обвинуваченого тривалий час під вартою та ніби фактичне відбуття ним покарання за відсутності обвинувального вироку, апеляційний суд також визнає безпідставними, оскільки за злочин, який на даний час інкримінується ОСОБА_6 , з урахуванням санкції п.1 ч.2 ст.115 КК України, передбачено також покарання у виді довічного позбавлення волі, а тому розуміючи ці обставини, обвинувачений може об`єктивно вдатися до спроб переховування від суду з метою уникнення покарання.

Матеріали справи не містять інших даних про застереження, які б унеможливлювали перебування обвинуваченого під вартою та захисником апеляційному суду не надано будь-яких документів, які б свідчили про неможливість перебування ОСОБА_6 під вартою.

Одночасно, апеляційний суд звертає увагу, що доцільність необхідності подальшого утримання обвинуваченого під вартою буде перевірена через нетривалий час в порядку ст.331 КПК, а сторона захисту не позбавлена можливості надати суду документи на підтвердження доводів щодо неможливості подальшого утримання обвинуваченого під вартою, або зміни обставин, які свідчать про нівелювання врахованих раніше ризиків.

Апеляційним судом не встановлено істотних порушень положень КПК, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при розгляді судом першої інстанції питання щодо продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою обвинувачених, які б були підставою для скасування оскарженої ухвали та зміни запобіжного заходу на більш м`який.

Разом з тим, враховуючи те, що обвинувачений досить тривалий час перебуває під вартою, а судовий розгляд кримінального провадження ще не завершений, апеляційний суд вважає за необхідне звернути особливу увагу суду першої інстанції на положення ст.8 Конституції України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Аналіз практики Європейського суду щодо тлумачення положення «розумний строк» свідчить: в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» Суд роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б не природно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Відповідно до п. 70 рішення ЄСПЛ «Меріт проти України» (Заява № 66561/01). Суд нагадує, що у кримінальних справах перебіг «розумного строку», про який ідеться в п. 1 ст. 6 Конвенції, починається з моменту, коли особу «обвинувачено»; це може трапитися до того, як справа надійшла до суду першої інстанції (див., наприклад, згадуване рішення у справі «Девеєр проти Бельгії», с. 22, п. 42), тобто з дня арешту, дати, коли особу, про яку йдеться, було офіційно повідомлено, що його буде обвинувачено, чи з дати, коли розпочалося досудове слідство (див. рішення у справі «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany) від 27 червня 1968 року, серія A, № 7, с. 26–27, п. 19; рішення у справі «Ноймайстер проти Австрії» (Neumeister v. Austria) , ухвалене того самого дня, серія A, № 8, с.41, п. 18, та рішення у справі «Рінґайзен проти Австрії» (Ringeisen v. Austria), від 16 липня 1971 року, серія A, № 13, с. 45, п. 110). «Обвинувачення» для цілей п.1 ст. 6 може бути визначено як «офіційне повідомлення особі компетентним органом, в якому стверджується, що вона вчинила злочин», визначення, яке також відповідає перевірці того, чи «на становище підозрюваного це значно вплинуло» (див. згадуване вище рішення у справі «Девеєр проти Бельгії», с. 24, п. 46; рішення у справі «Фоті та інші проти Італії» (Foti and Others v. Italy) від 10 грудня 1982 року, серія A, № 56, п. 52). Що стосується закінчення «строку», в кримінальних справах період, на який поширюється дія п. 1 ст. 6, охоплює все провадження, про яке йдеться, включаючи апеляційне провадження (див. рішення у справі «Кеніґ проти Німеччини» ( Konig v.Germany) від 28 червня 1978 року, серія A, № 27, с. 33, п. 98).

У розумінні Європейського суду для визначення того, чи була тривалість певного строку розумною, передусім встановлюється початок цього строку та його закінчення. Строк, який слід брати до уваги у зазначеному відношенні, охоплює собою все провадження.

Апеляційний суд вважає існуючу тривалість розгляду даного кримінального провадження неприпустимою, що з огляду на положення ч.4 ст.28, ч.1 ст.318 КПК, може потягти за собою порушення принципу розумності строку розгляду справи.

Керуючись ст.ст. 176, 177, 178, 183, 199, 376, 404, 405, 407, 419, 424, 532 КПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_5 – залишити без задоволення.

Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 20.07.2023 року, якою ОСОБА_6 продовжено строк дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою в кримінальному провадженні №12015160500002297 від 27.03.2015 року – залишити без змін.

Звернути увагу суду першої інстанції на необхідність дотримання вимог ч.4 ст.28, ч.1 ст.318 КПК України, щодо розумності строку розгляду кримінального провадження.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Судді Одеського апеляційного суду

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4