ОКРЕМА ДУМКА

судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Тітова М. Ю. на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 липня 2023 року в справі № 591/1456/22 (провадження № 61-6957св23)

за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Сумихімпром» про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Сумського апеляційного суду від 30 березня 2023 року.

У квітні 2022 року ОСОБА_1 звернувся з цимпозовом до суду.

На обґрунтування заявлених вимог зазначав, що наказом відповідача від 08 листопада 2021 року його відсторонено від роботи з підстави відсутності щеплення проти COVID-19. Вважав відсторонення незаконним та таким, що порушує його права.

Рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 13 червня 2022 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ ПАТ «Сумихімпром» № 2877 від 08 грудня 2021 року про відсторонення від роботи ОСОБА_1 . Стягнуто з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 10 грудня 2021 року по 24 лютого 2022 року в розмірі 17 432,23 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Постановою Сумського апеляційного суду від 30 березня 2023 року рішення Зарічного районного суду міста Суми від 13 червня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Постановою Верховного Суду від 26 липня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Сумського апеляційного суду від 30 березня 2023 року в оскаржуваній частині без змін.

Колегія суддів вважала, що відповідач правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

З такими висновками колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду погодитися не можу й відповідно до вимог статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Основним Законом України є Конституція України, статтею третьою якої проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно зі статтею 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.

У частині другій статті 28 Конституції України зазначено, що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Стаття 43 Конституції України гарантує право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Пунктом 1 статті 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, до повноважень якої належить прийняття законів (статті 75, 85 Конституції України).

Відповідно до пункту 2 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, втім цей орган не наділений повноваженнями приймати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

Отже, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Статтею 21 КЗпП України визначено рівність трудових прав громадян та заборонено будь-яку дискримінацію у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Відповідно до статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або вповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів; відмови або ухилення від навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження.

В Україні відсутній закон, яким би встановлювалась обов`язковість щеплення проти COVID-19.

Встановлення такого обмеження постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, яка є підзаконним актом, суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Враховуючи викладене, оскільки Кабінет Міністрів України не мав повноважень обмежувати конституційні права і свободи людини і громадянина, а Верховна Рада України не приймала закону щодо обов`язковості щеплення проти COVID-19, вважаю, що відсторонення позивача від роботи у зв`язку з відсутністю у нього такого щеплення однозначно є незаконним та порушує його право на працю.

Отже, постанова апеляційного суду підлягала скасуванню з залишенням в силі рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог.

Суддя М. Ю. Тітов