Постанова

Іменем України

25 липня 2023 року

місто Київ

справа № 307/913/20

провадження № 61-945св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - прокурор Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області в інтересах держави в особі Бедевлянської сільської ради Тячівського району Закарпатської області,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури на постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 грудня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Собослоя Г. Г., Готри Т. Ю., Мацунича М. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Прокурор Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області в інтересах держави в особі Бедевлянської сільської ради (далі - прокурор) у березні 2020 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , у якому просила стягнути з відповідача на користь Бедевлянської сільської ради Тячівського району Закарпатської області безпідставно збережені грошові кошти за використання земельної ділянки у розмірі 259 106, 99 грн.

Свої вимоги прокурор обґрунтовував тим, що у 2007 році ОСОБА_1 набув у власність будівлю цеху залізобетонних виробів та будівлю кочегарки в АДРЕСА_1 , яку в 2012 році реконструював під торгово-виробничий комплекс.

18 грудня 2008 року Бедевлянська сільська рада та відповідач уклали договір оренди земельної ділянки № 2124480401-0408070900001, за умовами якого останній отримав у строкове платне користування земельну ділянку, кадастровий номер 2124480401:03:002:0027, площею 1, 6369 га, цільове призначення - для здійснення підприємницької діяльності (обслуговування колишнього цеху залізобетонних виробів) в АДРЕСА_1 .

Прокурор наполягав, що на підставі укладеної між Бедевлянською сільською радою та ОСОБА_1 додаткової угоди від 18 грудня 2014 року припинено договір оренди земельної ділянки. Після припинення договору та без правовстановлюючих документів відповідач продовжував користуватися земельною ділянкою, кадастровий номер 2124480401:03:002:0027, зв`язку із знаходженням на цій ділянці належної йому нежитлової будівлі. Втім, ОСОБА_1 протягом 2015-2019 років не сплачував земельний податок чи орендну плату за користування ділянкою.

Загальна сума недоотриманих Бедевлянською сільською радою коштів у виді орендної плати за користування ОСОБА_1 спірною земельною ділянкою в період з 01 січня 2018 року до 31 серпня 2019 року становить 259 106, 99 грн.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 20 липня 2020 року Тячівський районний суд Закарпатської області задовольнив позов прокурора Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області.

Суд стягнув з ОСОБА_1 на користь Бедевлянської сільської ради безпідставно збережені грошові кошти за використання земельної ділянки у розмірі 259 106, 99 грн.

Здійснив розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції дійшов переконання, що відповідач у період з 18 грудня 2014 року до 10 вересня 2019 року користувався спірною земельною ділянкою без достатньої правової підстави, а тому відповідно до статей 1212-1214 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) повинен відшкодувати сільській раді всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна.

Постановою від 12 грудня 2022 року Закарпатський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 20 липня 2020 року скасував, закрив провадження у справі № 307/913/20.

Суд роз`яснив прокурору Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області, який подав позов в інтересах Бедевлянської сільської ради, право на звернення із таким позовом до відповідного господарського суду.

Роз`яснив позивачеві право протягом десяти днів з дня отримання відповідної постанови звернутися до суду апеляційної інстанції із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Апеляційний суд врахував, що у спірних правовідносинах одна сторона є суб`єктом владних повноважень, а інша - фізична особа-підприємець. Ці правовідносини виникли на підставі договору оренди земельної ділянки, за умовами якого приватний підприємець ОСОБА_1 прийняв у строкове платне користування земельну ділянку для здійснення підприємницької діяльності. Отже, за змістом спірних правовідносин, їх суб`єктним складом, законодавством, що застосовується до цих правовідносин, пред`явлений прокурором позов має вирішуватися за правилами господарського судочинства.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Заступник керівника Закарпатської обласної прокуратури (далі - прокурор) 13 січня 2023 року із використанням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 грудня 2022 року, рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 20 липня 2020 року залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Прокурор зазначив, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права та як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначив те, що:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15-ц (провадження № 14-39цс18), від 12 червня 2018 року у справі № 922/3204/17 (провадження № 12-133гс18), від 03 жовтня 2018 року у справі № 904/1182/17 (провадження № 12-195гс18), від 21 вересня 2022 року у справі № 644/6381/19 (провадження № 61-1323св21), відповідно до яких для встановлення факту користування земельною ділянкою з метою здійснення господарської чи підприємницької діяльності позивач мав довести суду факт здійснення фізичною особою-підприємцем певної господарської діяльності на цій земельній ділянці (виготовлення і реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг з метою отримання прибутку); наявність у фізичної особи статусу підприємця не доводить те, що з моменту її державної реєстрації як фізичної особи-підприємця вона виступає в такому статусі у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду чи у власність земельної ділянки.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу від відповідача до Верховного Суду не надійшов.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 14 лютого 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою прокурора.

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 є власником будівлі цеху залізобетонних виробів та будівлі кочегарки в АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право приватної власності на нерухоме майно від 15 серпня 2007 року № 11, виданим Виконавчим комітетом Бедевлянської сільської ради.

Згідно з декларацією про готовність об`єкта до експлуатації від 29 листопада 2012 року № ЗК14312232771, зареєстрованою Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Закарпатській області, ОСОБА_1 реконструював цех залізобетонних виробів та будівлю кочегарки під торгово-виробничий комплекс.

18 грудня 2008 року Бедевлянська сільська рада та приватний підприємець ОСОБА_1 уклали договір оренди земельної ділянки, за умовами якого орендодавець Бедевлянська сільська рада надала підприємцю ОСОБА_1 в оренду земельну ділянку комунальної власності, кадастровий номер 2124480401:03:002:0027, площею 1, 6369 га, на якій знаходиться будівля цеху залізобетонних виробів та будівлі кочегарки. Договір укладено на 49 років. Розмір орендної плати становить 3 % від грошової нормативної оцінки земельної ділянки, тобто 13 897, 28 грн на рік.

18 грудня 2014 року ці ж сторони уклали додаткову угоду, відповідно до якої Бедевлянська сільська рада та приватний підприємець ОСОБА_1 вирішили припинити дію договору від 18 грудня 2008 року за взаємною згодою з 18 грудня 2014 року.

Також суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем з 2001 року, що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, серія ААВ, № 214929.

Тож на момент укладення договорів відповідач мав статус фізичної особи-підприємця.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, такі складові як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежовувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна і суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена у статті 20 ГПК України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 916/2791/16 (провадження № 12-141гс18) зроблено висновки про те, що спір є підвідомчим господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, Господарським кодексом України (далі - ГК України), іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі правової норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми права, що безпосередньо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суб`єктного складу такого спору, суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Частиною першою статті 128 ГК України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання чи ні, та від визначення цих правовідносин як господарських.

Відповідно до частини першої статті 173 ГК України зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським зобов`язанням.

Майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (стаття 179 ГК України).

Отже, однією з ознак господарського договору, що дозволяє відокремити його від інших видів договорів (у тому числі цивільних), є особливий суб`єктний склад. Зокрема, договір, у якому сторонами є суб`єкти господарювання (наприклад, юридична особа та громадянин, зареєстрований на час його укладення як підприємець), є господарським, відтак і зобов`язання, що з нього виникають, є господарськими.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем з 2001 року.

Договір оренди земельної ділянки від 18 грудня 2008 року та додаткова угода до нього від 18 грудня 2014 року укладена між Бедевлянською сільською радою та ОСОБА_1 як приватним підприємцем.

За умовами пункту 13 договору оренди земельна ділянка передавалася в оренду для здійснення підприємницької діяльності (обслуговування колишнього цеху залізобетонних виробів).

У пункті 18 договору оренди сторони досягли згоди, що після припинення договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку.

У статті 34 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця. У разі невиконання орендарем обов`язку щодо умов повернення орендодавцеві земельної ділянки орендар зобов`язаний відшкодувати орендодавцю завдані збитки.

Обов`язок наймача повернути наймодавцеві річ у разі припинення договору найму (оренди) передбачений також у частині першій статті 785 ЦК України.

Отже, умовою належного виконання договору оренди, за загальним правилом, є повернення орендованого майна після завершення строку його тимчасового використання.

У позові прокурор наголошував на тому, що після припинення договору оренди земельної ділянки ОСОБА_1 продовжував користуватися спірною земельною ділянкою до 10 вересня 2019 року, проте орендну плату та земельний податок не сплачував.

Такі твердження прокурора свідчать про те, що орендар, яким за умовами договору є приватний підприємець ОСОБА_1 , не виконав умови договору про повернення орендодавцеві земельної ділянки після припинення цього договору.

Тож спір у справі, що переглядається, виник у зв`язку з тим, що орендар не виконав обов`язки з повернення земельної ділянки, що б свідчило про належне виконання цією стороною свого обов`язку в орендних відносинах, та продовжував користуватися нею, не сплачуючи за це орендну плату. Таке користування земельною ділянкою має похідний характер від тих відносин, на підстав яких розпочалося використання спірної земельної ділянки, у зв`язку з невиконанням обов`язку щодо її повернення орендарю згідно з умовами відповідного договору.

Аналіз змісту та підстав поданого позову доводить, що спір між сторонами виник з неналежного виконання договору, яким опосередковано виникнення зобов`язальних правовідносин сторін спору з оренди земельної ділянки для здійснення підприємницької діяльності.

Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що у правовідносинах, з яких виник цей спір, одна сторона є юридичною особою - Бедевлянська сільська рада, а інша - фізична особа-підприємець.

Оскільки спірні правовідносини виникли щодо виконання фізичною особою-підприємцем умов договору, тому суд апеляційної інстанції, належно дослідивши питання юрисдикційності спору, зробив обґрунтований висновок про те, що з огляду на зміст спірних правовідносин та їх суб`єктний склад, розгляд цієї справи повинен відбуватися за правилами господарського судочинства.

Верховний Суд погоджується з такими висновками апеляційного суду та із закриттям провадження у цивільній справі на підставі частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки вони узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 06 серпня 2019 року у справі № 904/5896/18 (провадження № 12-83гс19).

За обставинами справи, яку переглянула Велика Палата Верховного Суду, міська рада як орендодавець та фізична особа-підприємець як орендар уклали договір оренди земельної ділянки, після припинення якого орендар не повернув спірну земельну ділянку, яка надавалася суб`єкту господарювання саме для здійснення підприємницької діяльності, та не сплатив грошові кошти за користування ділянкою. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що між сторонами існують правовідносини, які притаманні господарській діяльності, тому суд апеляційної інстанції правильно визначив суб`єктну юрисдикцію цього спору, зазначивши, що такий підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства.

У касаційній скарзі прокурор посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15-ц

(провадження № 14-39цс18), від 12 червня 2018 року у справі № 922/3204/17 (провадження № 12-133гс18), від 03 жовтня 2018 року у справі № 904/1182/17 (провадження № 12-195гс18) та у постанові Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 644/6381/19 (провадження № 61-1323св21).

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15-ц (провадження № 14-39цс18) зроблено висновки про те, що надання у власність або оренду земельної ділянки не залежить від наявності у фізичної особи статусу підприємця. Набуття статусу підприємця не позбавляє людину як учасника суспільних відносин статусу фізичної особи. Наявність у фізичної особи статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту її державної реєстрації як фізичної особи-підприємця вона виступає в такому статусі у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду чи у власність земельної ділянки. У разі позбавлення статусу підприємця особа не позбавляється набутих раніше цивільних прав і обов`язків фізичної особи, зокрема і права власності на земельну ділянку, придбану для здійснення підприємницької діяльності.

У постанові від 12 червня 2018 року у справі № 922/3204/17

(провадження № 12-133гс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для встановлення факту користування земельною ділянкою з метою здійснення господарської чи підприємницької діяльності позивач має довести суду факт здійснення фізичною особа-підприємцем певної господарської діяльності на цій земельній ділянці (виготовлення і реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг з метою отримання прибутку).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 904/1182/17 (провадження № 12-195гс18) звернула увагу на те, що використання земельної ділянки фізичною особою не пов`язується з її державною реєстрацією як підприємця. Наявність такого статусу не може свідчити про те, що фізична особа-підприємець виступає у такому статусі у всіх правовідносинах, зокрема і щодо використання земельної ділянки. Перехід права оренди, поновлення договору оренди, користування земельною ділянкою без правових підстав, отримання у користування (оренду) земельної ділянки комунальної власності та вчинення дій, спрямованих на виготовлення документації із землеустрою, не залежать від наявності у фізичної особи статусу підприємця. Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах з користування земельною ділянкою та у правовідносинах щодо замовлення документації із землеустрою.

У постанові Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 644/6381/19 (провадження № 61-1323св21) також зазначено, що для встановлення факту користування земельною ділянкою з метою здійснення господарської чи підприємницької діяльності позивач мав довести суду факт здійснення фізичною особою-підприємцем певної господарської діяльності на цій земельній ділянці (виготовлення і реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг з метою отримання прибутку).Наявність у фізичної особи статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту її державної реєстрації як фізичної особи-підприємця вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду чи у власність земельної ділянки. Тобто факт здійснення фізичною особою підприємницької діяльності у статусі фізичної особи-підприємця на земельній ділянці потребує доказуванню.

Надаючи оцінку доводам, наведеним у касаційній скарзі, Верховний Суд врахував, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зроблено висновки про те, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Посилання прокурора у касаційні скарзі на невідповідність висновків апеляційного суду правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду в аналогічних, на його думку, справах (постанови від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15-ц

(провадження № 14-39цс18), від 12 червня 2018 року у справі № 922/3204/17 (провадження № 12-133гс18), від 03 жовтня 2018 року у справі № 904/1182/17 (провадження № 12-195гс18), від 21 вересня 2022 року у справі № 644/6381/19 (провадження № 61-1323св21) не спростовують правильних висновків суду апеляційної інстанції про належність справи, що переглядається, до господарської юрисдикції, оскільки заявник не врахував відмінності обставин цієї справи та справ, наведених ним у касаційній скарзі.

Відповідно до обставин справ № 922/3204/17, № 904/1182/17, № 644/6381/19 земельні ділянки використовувалися фізичними особами як власниками нерухомого майна, розташованого на цих земельних ділянках, без оформлення права користування відповідними земельними ділянками (укладення договорів оренди).

Предметом спору у справі № 306/2004/15-ц було визнання недійсними рішень міської ради про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою передачі в оренду та надання дозволу на викуп земельної ділянки несільськогосподарського призначення, договору купівлі-продажу земельної ділянки, а також припинення права власності на земельну ділянку. У цій справі особа отримала в оренду земельну ділянку саме як фізична особа, тобто вступила в орендні правовідносини з міською радою саме як фізична особа.

Тоді як у справі, що переглядається, спірна земельна ділянка була надана в оренду відповідачу як підприємцю для здійснення ним підприємницької діяльності, який після припинення договору та на виконання його умов земельну ділянку орендодавцю не повернув, кошти за користування цією ділянкою не сплатив.

Отже, висновки, на які заявник посилається у касаційній скарзі, викладені у справах, фактичні обставини яких є відмінними від обставин справи, що переглядається, тому ці висновки правомірно не враховувалися судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваної постанови.

Оцінка клопотання прокурора про розгляд справи з участю прокурора Закарпатської обласної прокуратури та прокурора Офісу Генерального прокурора

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи в межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, які можуть додатково пояснити її учасники, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Верховний Суд створює учасникам справи належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, у яких такий рух описаний. Кожен із учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.

Згідно із частиною першою статті 6 Конвенції однією з істотних гарантій справедливого судового розгляду є публічний судовий розгляд.

Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань гарантій публічного характеру провадження в судових органах у контексті пункту 1 статті 6 Конвенції свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не в кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини» Axen v. Germany, заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії» Varela Assalino contre le Portugal, заява № 64336/01). Так, у випадках коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

ЄСПЛ у рішенні від 26 травня 1988 року у справі «Екбатані проти Швеції»Ekbatani v. Sweden, заява № 10563/83, зазначив, що якщо розгляд справи в суді першої інстанції був публічним, відсутність «публічності» при розгляді справи в другій і третій інстанціях може бути виправданою особливостями процедури в цій справі. Якщо апеляційна скарга стосується виключно питання права, залишаючи осторонь фактичні обставини справи, то вимоги статті 6 Конвенції можуть бути дотримані і тоді, коли заявнику не було надано можливості бути заслуханим в апеляційному чи касаційному суді особисто.

Оскільки Верховний Суд у справі, що переглядається, не встановив потреби викликати учасників справи з метою надання ними пояснень, то у задоволенні відповідного клопотання прокурора потрібно відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Переглянувши у касаційному порядку судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не суперечить правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, викладеним у зазначених заявником у касаційній скарзі постановах.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстави для розподілу судових витрат не встановлені.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури про розгляд справи з участю прокурора відмовити.

Касаційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 12 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак