Ухвала

Іменем України

19 липня 2023 року

м. Київ

справа № 361/5840/19

провадження № 61-9775ск23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2023 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Борисової О. В., Ратнікової В. М.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що з 02 серпня 2005 року до 21 травня 2019 року ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , під час якого ними на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 05 липня 2016 року придбано земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 3221281201:01:005:0027, для будівництва та обслуговування будівель закладів побутового обслуговування, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Оскільки відповідач у добровільному порядку відмовляється поділити зазначене спільне майно, позивач просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,25 га, кадастровий номер: 3221281201:01:005:0027; цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель закладів побутового обслуговування), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а також залишити у власності ОСОБА_1 1/2 частини цієї земельної ділянки.

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про визнання боргу спільним боргом подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що з 02 серпня 2005 року до 21 травня 2019 року ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , під час якого подружжям на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 05 липня 2016 року ними придбано земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 3221281201:01:005:0027, для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . З метою купівлі спірної земельної ділянки 03 липня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір позики, за умовами якого позивач отримав у позику від ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 600 000,00 грн зі строком їх повернення до 03 липня 2019 року. Грошові кошти ОСОБА_1 позичав в присутності своєї колишньої дружини ОСОБА_2 , та що вони мали намір на спірній земельній ділянці побудувати станцію технічного обслуговування автомобілів. Вказана сума позики була витрачена в інтересах сім`ї. Також у позовній заяві ОСОБА_1 вказував, що рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2019 року у справі № 361/7276/19 стягнуто з нього на користь ОСОБА_3 суму боргу в розмірі 600 000,00 грн. Оскільки цей договір позики був укладений в інтересах сім`ї, ОСОБА_1 вважав, що боргове зобов`язання повинно бути визнане спільним боргом подружжя у рівних частках.

З огляду на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати борг позики від 03 липня 2016 року в розмірі 600 000,00 грн спільним боргом подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Суди розглядали справу неодноразово.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року, позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини земельної ділянки площею 0,25 га, кадастровий номер 3221281201:01:005:0027, цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель закладів побутового обслуговування, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та залишено у власності ОСОБА_1 1/2 частини вказаної земельної ділянки. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано борг за договором позики від 03 липня 2016 року у розмірі 600 000,00 грн ОСОБА_1 з ОСОБА_2 спільним боргом подружжя.

Судові рішення в частині вирішення позову ОСОБА_2 мотивовані тим, що спірне нерухоме майно в розумінні норм статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) є об`єктом спільної сумісної власності сторін у справі як колишнього подружжя, відтак підлягає поділу в рівних частках кожному.

Ухвалюючи рішення в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання спільним боргом подружжя борг за договором позики від 03 липня 2016 року в розмірі 600 000,00 грн, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що крім права спільної сумісної власності на придбану земельну ділянку за рахунок позичених грошових коштів, внаслідок укладення договору позики у формі розписки у подружжя також виникло і зобов`язання в інтересах сім`ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. Також суди посилались на те, що факт укладення договору позики підтверджується преюдиційними обставинами, встановленими судами у справ № 361/7266/19.

Постановою Верховного Суду від 21 липня 2021 року рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання боргових зобов`язань спільним боргом подружжя скасовано та направлено справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасних та необґрунтованих висновків про наявність правових підстав кваліфікувати ОСОБА_2 , як зобов`язану особу (боржника) за укладеним ОСОБА_1 договором позики у формі розписки, не дослідивши питання щодо наявності згоди ОСОБА_2 на його укладення, та не надавши належної правової оцінки доводам останньої щодо недоведеності ОСОБА_1 факту укладення цього правочину в інтересах сім`ї та використання отриманих за ним коштів саме в інтересах сім`ї.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 07 грудня 2022 року зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано боргові зобов`язання ОСОБА_1 перед ОСОБА_3 за договором позики від 03 липня 2016 року в сумі - 600 000,00 грн спільним боргом колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі - 840, 80 грн.

Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку, що внаслідок укладення договору позики у формі розписки у подружжя виникло зобов`язання в інтересах сім`ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. При цьому суд виходив із того, що подружжя придбало спірну земельну ділянку та здійснило комплекс робіт щодо неї за рахунок позичених грошових коштів за договором від 03 липня 2016 року.

Останньою постановою Київського апеляційного суду від 01 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 07 грудня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні вимог зустрічного позову ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 4 500,00 грн судового збору за розгляд справи апеляційним судом, 7 200,00 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту того, що в період зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_2 ним було взято в борг грошові кошти, які б витрачались в інтересах сім`ї та на її користь.

Водночас апеляційний суд виходив із того, що обставини, встановлені у справі № 361/7276/19 не є преюдиційними, оскільки ОСОБА_2 не брала участі у вказаній справі та була позбавлена можливості їх спростувати у передбаченому законом порядку в межах розгляду цієї справи.

Крім того, апеляційний суд вказав на те, що оскільки позивач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_3 не надали суду оригінал розписки від 03 липня 2016 року, то такий доказ не може братися до уваги під час вирішення цього спору.

У липні 2023 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2023 року, в якій просить скасувати таке оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Як підставу касаційного оскарження зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, зокрема без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 381/4434/17, від 20 березня 2019 року у справі № 734/2887/17 та у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2017 року у справі № 6-2830цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

У касаційній скарзі заявник зазначає про те, що апеляційний суд проігнорував те, що факт отримання ним як позичальником коштів за договором позики було підтверджено належним (письмовим) доказом, а саме оригіналом його розписки, який ОСОБА_3 надала в судовому засіданні. Однак, після ухвалення рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2019 року у справі № 361/7276/19 ОСОБА_3 знищила такий доказ.

Водночас заявник вказує на те, що апеляційний суд не врахував, що придбання ним у період шлюбу з ОСОБА_2 земельної ділянки та будівництво станції технічного обслуговування також підтверджують факт укладення ним договору позики з ОСОБА_3 та витрати суми позики в інтересах сім`ї.

Крім того, заявник стверджує про те, що апеляційний суд проігнорував, що відповідач ОСОБА_2 за весь час розгляду справи жодним чином не оспорювала договір позики від 03 липня 2016 року у судовому порядку.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з 02 серпня 2005 року до 21 травня 2019 року ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , під час якого ними на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 05 липня 2016 року придбано земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 3221281201:01:005:0027, для будівництва та обслуговування будівель закладів побутового обслуговування, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

03 липня 2016 року ОСОБА_1 складено розписку про те, що він отримав у борг від ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 600 000,00 грн, які зобов`язувався повернути до 03 липня 2019 року, з метою придбання земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва станції технічного обслуговування.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2019 року у справі № 361/7276/19 з ОСОБА_1 стягнуто на користь ОСОБА_3 суму боргу в розмірі 600 000,00 грн за договором позики від 03 липня 2019 року.

Відповідно до частини першої статті 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України). Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником коштів із зобов`язанням їх повернення.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статті 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

Правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів.

За таких обставин суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з`ясовувати, чи надавав інший ж подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики.

Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у постановах: від 28 серпня 2019 року у справі № 638/20603/16 (провадження № 61-26089св18) та від 08 квітня 2020 року у справі № 361/7130/15-ц (провадження № 61-1843св20).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_1 стверджував про те, що з метою купівлі спірної земельної ділянки в інтересах сім`ї 03 липня 2016 року між ним та ОСОБА_3 був укладений договір позики, за умовами якого він отримав у позику від неї грошові кошти в розмірі 600 000,00 грн зі строком їх повернення до 03 липня 2019 року. Укладення такого договору підтверджується розпискою. Також вказував, що рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2019 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 стягнуто суму боргу в розмірі 600 000,00 грн.

У процесі розгляду справи, апеляційний суд встановив, що наявна у матеріалах справи копія розписки від 03 липня 2016 року, складена ОСОБА_1 є нечитабельною. Оригінал такої розписки позивач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_3 суду не надали. Апеляційний вважав, що такий доказ не може братися до уваги під час вирішення цього спору.

Крім того, апеляційний суд встановив, що обставини, встановлені у справі № 361/7276/19 не є преюдиційними до цієї справи, оскільки ОСОБА_2 не брала участі у розгляді справи № 361/7276/19 та була позбавлена можливості їх спростувати у передбаченому законом порядку в межах розгляду цієї справи.

З огляду на таке, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог, апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту того, що в період зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_2 ним було взято в борг грошові кошти, які б витрачались в інтересах сім`ї та на її користь.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_3 в судовому засіданні надавала суду оригінал розписки ОСОБА_1 від 03 липня 2016 року не відповідають дійсності, оскільки спростовуються встановленими у справі обставинами апеляційним судом.

Аргументи касаційної скарги про те, що придбання заявником у період шлюбу з ОСОБА_2 земельної ділянки та будівництво станції технічного обслуговування підтверджують факт укладення ним договору позики з ОСОБА_3 та витрати на суму позики в інтересах сім`ї, зводяться до переоцінки доказів, що в силу частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Посилання у касаційній скарзі на те, що ОСОБА_2 за весь час розгляду справи жодним чином не оспорювала договір позики від 03 липня 2016 року у судовому порядку, є безпідставними, оскільки жодним чином не спростовують правильність висновків апеляційного суду в оскаржуваному судовому рішенні щодо недоведеності вимог зустрічного позову.

Посилання заявника на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 381/4434/17, від 20 березня 2019 року у справі № 734/2887/17 та у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2017 року у справі № 6-2830цс16, суд касаційної інстанції відхиляє, з урахуванням наступного.

У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 381/4434/17 за позовом про стягнення коштів за користування позикою, Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що рішення ухвалене судом першої інстанції вирішує права та інтереси дружини відповідача, а спірна квартира - спільною сумісною власністю подружжя. Тому без залучення до участі у розгляді справи рішення суду першої інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим.

У постанові від 20 березня 2019 року у справі № 734/287/17 за позовом про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом про визнання майна особистою приватною власністю та поділ майна подружжя, Верховний Суд дійшов висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя. Також Верховний Суд встановив, що у договорі, який укладений одним із членів подружжя зазначено, що позика грошових коштів здійснюється в інтересах сім`ї для придбання транспортного засобу - легкового автомобіля.

У постанові від 11 листопада 2017 року у справі № 6-2830цс16 у справі за позовом про стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом про визнання договору позики недійсним, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що договір позики, який укладено одним з подружжя створює обов`язок для іншого з подружжя, оскільки кошти, отримані за вказаним договором, використані в інтересах сім`ї, а саме на купівлю та утримання жилого будинку, який є об`єктом права власності в рівних частинах за кожним з подружжя на підставі рішення суду.

Натомість у справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що позивач за зустрічним позовом не довів факту того, що в період зареєстрованого шлюбу з ОСОБА_2 ним було взято в борг грошові кошти, які б витрачались в інтересах сім`ї та на її користь.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними, а тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень норм матеріального права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що у наведених заявником постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду встановлено різні фактичні обставини справ, інше доведення позовних вимог й обов`язковості складових цивільно-правової відповідальності, відсутні достатньо спільні риси між спірними правовідносинами, а тому доводи заявника про не врахування висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставними.

Підсумовуючи, Верховний Суд у цій справі дійшов переконання, що висновки апеляційного суду ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, застосовано правильно, під час розгляду справи апеляційний суд не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1996 року у справі «Леваж Престейшинз Сервісиз проти Франції», пункти 37, 38 рішення ЄСПЛ від 19 грудня 1997 року у справі «Бруалла Гомесде ла Торре проти Іспанії»).

Отже, зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення убачається, що скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до такого висновку.

Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_3 , про визнання боргових зобов`язань спільним боргом колишнього подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2023 року відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак