Постанова

Іменем України

05 липня 2023 року

м. Київ

справа № 760/28272/17

провадження № 61-11876св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Глівінський Анатолій Іванович, на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 20 вересня 2019 року у складі судді Букіної О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2020 року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Семенюк Т. А., у справі за позовом ОСОБА_1 а до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 23 грудня 2016 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладений договір позики, за яким останній позичив (взяв у борг) у позикодавця грошові кошти в сумі 2 102 880,00 грн, із визначенням у договорі еквіваленту в іноземній валюті на день укладення цього договору за курсом Національного банку України у розмірі 80 000,00 дол. США. Відповідач зобов`язався повернути позивачу зазначений борг до дванадцятої години ранку 23 березня 2017 року.

Пунктом 4 вказаного договору передбачено, що у разі несвоєчасного виконання зобов`язання позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцеві неустойку у розмірі 2 % від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Позичальник, у разі прострочення ним виконання грошового зобов`язання, на вимогу позикодавця зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми (абзац 2 пункту 4 договору).

23 грудня 2016 року між вказаними сторонами було укладено додатковий договір до договору позики від 23 грудня 2016 року, відповідно до пункту 3.1 якого позикодавець має право на отримання від позичальника процентів, що становить 5 % від суми позики за кожні 30 днів позики. Проценти нараховуються за фактичне число календарних днів користування позикою за виключенням дня отримання грошей та включаючи дату їх повернення.

Згідно із пунктом 2.1 додаткового договору вказано, що позичальник зобов'язується повернути позику готівкою, що еквівалентно 80 000,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на день погашення позики, та сплатити проценти.

Відповідно до пункту 3.4 додаткового договору до договору позики, погашення позики та процентів у такій черговості: 1) у першу чергу сплаті підлягає неустойка (штраф, пеня), 2) у другу чергу сплачуються проценти за користування позикою, 3) у третю чергу сплачується основна сума позики.

Пунктом 7.3 додаткового договору до договору позики передбачено, що у разі своєчасного ненадходження (прострочення) повністю або частково планового платежу, встановленого графіком розрахунків позикодавець нараховує, а позичальник зобов'язується сплатити пеню в розмірі 3 % за кожен день прострочення від суми несплаченого в строк платежу.

У разі прийняття позикодавцем рішення про стягнення процентів за користування позикою та суми позики в примусовому порядку внаслідок невиконання позичальником зобов'язань, встановлених пунктами 2.3, 5.1, до позичальника застосовується штраф у розмірі 50 % від суми фактичного залишку позики на дату прийняття позикодавцем рішення про стягнення простроченої заборгованості в примусовому порядку.

23 грудня 2016 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_3 (поручитель), за участю ОСОБА_2 (позичальник), укладено договір поруки, за яким поручитель поручився перед позикодавцем за виконання позичальником обов`язку за зобов`язаннями ОСОБА_2 за договором позики та додаткового договору до договору позики від 23 грудня 2016 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язання за договором позики укладено договір іпотеки від 23 грудня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л., реєстровий № 1779, за умовами якого ОСОБА_3 (що діє як майновий поручитель), за нотаріально посвідченою згодою дружини - ОСОБА_4 , переданий об`єкт житлової нерухомості (квартира) загальною площею 162,5 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Українською міською радою Обухівського району Київської області 31 липня 2008 року на підставі рішення виконкому Української міської ради Обухівського району Київської області від 29 травня 2008 року за № 195, зареєстрованого КП Київської обласної ради «Обухівське бюро технічної інвентаризації» в Державному реєстрі прав власності

від 31 липня 2008 року за № 21606922, номер запису 445/8.

23 грудня 2016 року право власності на квартиру за іпотекодавцем зареєстровано приватним нотаріусом КМНО Іванченко О. Л. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 18253308, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1130205232231.

Відповідачам неодноразово пред'являлись претензії та вимоги про усунення порушень, що виникли за договором позики від 23 грудня 2016 року.

Із урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 02 липня 2018 року, позивач просив стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за договором позики від 23 грудня 2016 року станом

на 20 липня 2018 року у загальному розмірі 24 495 986,42 грн, з яких: 2 102 880,00 грн - основний борг; 22 111 320,50 грн - борг по відсоткам; 281 785,92 грн - інфляційні втрати (т. 1 а. с. 97, 98).

29 травня 2019 року позивач надав суду деталізований розрахунок нарахування суми боргу, відповідно до якого борг за відсотками у розмірі 22 111 320,50 грн включає в себе: 1 984 408,99 грн (сума відсотків згідно із пунктом 3.1 додаткового договору); 20 355 878,40 грн (сума відсотків згідно із пунктом 4 договору); 83 652,50 грн (сума відсотків згідно із абзацом 2 пункту 4 договору), за вирахуванням суми сплачених відсотків 417 763,40 грн (т. 1 а. с. 181-183).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 20 вересня 2019 року позов задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 6 137 844,01 грн. У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_2 не виконав взяті на себе зобов`язання та суму боргу у розмірі 2 102 880,00 грн у визначений строк позивачу не повернув, тому позовні вимоги про стягнення вказаної суми є обґрунтованими.

Також суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог у частині стягнення відсотків за період із 03 січня 2017 року до 20 липня 2018 року, які передбачені пунктом 3.1 додаткового договору до договору позики, що згідно із розрахунком позивача та урахуванням сплачених відповідачем грошових коштів у розмірі 417 763,40 грн, становлять 1 566 645,59 грн.

Крім того, суд вказував, що нарахування пені, згідно із абзацом 1 пункту 4 договору позики, у значному розмірі, а саме 20 355 878,40 грн, може тлумачитись як виявлення ознак недобросовісності, тому суд вважав за потрібне зменшити пеню до суми основного боргу, тобто до 2 102 880,00 грн.

Також відповідач допустив прострочення виконання взятих на себе зобов'язань перед позивачем, а тому із ОСОБА_2 на користь позивача підлягають стягненню інфляційні витрати за період з квітня 2017 року до травня 2018 року, що становлять 281 785,92 грн, а також 3 % річних у розмірі 83 652,50 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог до відповідача ОСОБА_3 суд виходив із того, що порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, який спрямований на забезпечення виконання основного зобов'язання, а обсяг зобов'язань поручителя визначається, як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначений обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель, не пред'явлення вимоги до поручителя протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання, свідчить про припинення поруки.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Глівінський А. І., подав до суду апеляційну скаргу в якій просив скасувати рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 20 вересня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 1 859 103,64 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 09 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Глівінський А. І., залишено без задоволення. Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 20 вересня 2019 року залишено без змін. Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 6 000,00 грн.

Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про задоволення позову в частині стягнення суми боргу за договором позики у розмірі 2 102 880,00 грн та відсотків відповідно до пункту 3.1 договору за період з 03 січня 2017 року до 20 липня 2018 року в сумі 1 566 645,59 грн, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості вказаних позовних вимог та часткового повернення грошових коштів в сумі 417 763,40 грн. Зменшуючи розмір неустойки, нарахованої відповідно до пункту 4 договору позики, до суми основного боргу - 2 102 880,00 грн, суд виходив із положень частини третьої статті 551 ЦК України та засад справедливості. З огляду на те, що відповідач допустив прострочення виконання взятих на себе зобов`язань, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення інфляційних втрат за період з квітня 2017 року до травня 2018 року, що становить 281 785,92 грн, а також 3 % річних у розмірі 83 652,50 грн.

Рішення щодо відмови в задоволенні позову до відповідача ОСОБА_3 в апеляційному порядку не оскаржувалось та апеляційним судом не переглядалось.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У серпні 2020 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Глівінський А. І., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, у якій просить скасувати вказані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_2 зазначає, що позивач безпідставно вказав у позовній заяві суму боргу до стягнення за тілом позики у розмірі 2 102 800,00 грн, оскільки борг, з урахуванням частково повернутої суми позики, яка була сплачена позивачу 21 березня 2017 року, становить 76 000,00 дол. США, що в еквіваленті в гривнях за курсом НБУ на день подання відповідачем апеляційної скарги становить 1 859 103,64 грн.

Щодо безпідставності стягнення суми боргу за відсотками зазначав, що із розрахунку заборгованості вбачається, що станом на 23 березня 2017 року заборгованість за відсотками відсутня, тобто відповідач виплатив позивачу визначені договором позики відсотки, що були нараховані за час дії договору позики.

Нарахування відсотків після 23 березня 2017 року, тобто після закінчення строку дії договору позики, не грунтуються на вимогах чинного законодавства, а підстави для їх стягнення відсутні.

Щодо стягнення суми інфляційних витрат зазначав, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.

Крім того, позиція судів першої та апеляційної інстанцій про те, що договір позики був укладений у національній валюті, тому позивач має право на стягнення інфляційних витрат, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до розписки (яка є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми) позичальник отримав у борг кошти саме в іноземній валюті, а судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позика та проценти також сплачувались у доларах.

Також вказував, що позивачем не заявлялися позовні вимоги про стягнення пені та 3 % річних, а тому доводи суду першої інстанції в цій частині не можуть бути прийняті до уваги, є незаконними та неоґрунтованими.

Крім того, заявник вказує на неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 липня 2020 року у справі № 754/16773/17 (провадження № 61-18824св19), від 04 червня 2020 року у справі № 369/5393/15-ц (провадження № 61-21713св18), від 05 червня 2019 року у справі № 367/5899/15-ц (провадження

№ 61-13768св18), від 24 жовтня 2018 року у справі № 486/6/17-ц,

від 14 лютого 2018 року у справі № 564/2199/15-ц (провадження

№ 61-2404св18), постановах Великої Палати Верховного Суду

від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження

№ 14-10цс18), від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), постановах Верховного Суду України

від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15, від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог щодо поручителя ОСОБА_2 не оскаржувалося.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу з Солом'янського районного суду м. Києва.

01 вересня 2020 року до Верховного Суду надійшла витребовувана справа.

Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2022 року зупинено провадження у цій справі до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 910/4518/16 (провадження

№ 12-16гс22).

Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2023 року поновлено провадження у справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

23 грудня 2016 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладено договір позики, за умовами якого останній позичив (взяв у борг) у позикодавця грошові кошти в розмірі 2 102 880,00 грн, що на день укладення цього договору за курсом НБУ становить еквівалент 80 000,00 дол. США, та зобов`язується повернути позикодавцеві зазначений борг до дванадцятої години ранку 23 березня 2017 року (т. 1 а. с. 9-13).

Відповідно до пункту 4 вказаного договору у разі несвоєчасного виконання зобов`язання позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцеві неустойку у розмірі 2 % від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Позичальник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Позичальник, у разі прострочення ним виконання грошового зобов`язання, на вимогу позикодавця зобов`язаний сплатити суму боргу із урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми.

Відповідно до додаткового договору до договору позики від 23 грудня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 , позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність 2 102 880,00 грн, що еквівалентно 80 000,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на день укладення договору (пункт 1.1).

Позичальник зобов`язується повернути позику готівкою, що еквівалентно 80 000,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на день погашення позики, та сплатити проценти в строк до 23 березня 2017 року (пункт 2.1).

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів, що становить 5 % від суми позики за кожні 30 днів позики. Проценти нараховуються за фактичне число календарних днів користування позикою за виключенням дня отримання грошей та включаючи дату їх повернення (пункт 3.1).

Погашення позики та процентів відбувається в такому порядку: в першу чергу сплаті підлягає неустойка (штраф або пеня), в другу чергу проценти за користування позикою, а в третю чергу - сума позики (пункт 3.4).

Прострочення сплати позики та/або процентів за користування позикою (згідно із графіком розрахунків) не зупиняє нарахування процентів, як протягом строку надання позики, визначеного пунктом 2.1 цього договору, так й після закінчення цього строку протягом подальшого користування позичальником наданими грошовими коштами.

У випадку прострочення сплати частини або всієї суми позики сплатити нараховані проценти за користування позикою, виходячи з фактичного строку користування позикою, включаючи день погашення (пункт 5.1.6).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Щодо стягнення тіла позики

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (частина перша статті 611 ЦК України).

Згідно із додатковим договором до договору позики від 23 грудня 2016 року ОСОБА_2 було отримано кошти у розмірі 70 000,00 дол. США, про що засвідчено в самому договорі його особистим підписом.

Крім того, на підставі заяви ОСОБА_2 від 01 січня 2017 року йому було видано 263 656,00 грн, що еквівалентно 10 000,00 дол. США, про що свідчить заява та розписка про отримання коштів.

Згідно із пунктом 2.1 додаткового договору вказано, що позичальник зобов'язується повернути позику готівкою, що еквівалентно 80 000,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на день погашення позики, та сплатити проценти.

Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про стягнення із відповідача ОСОБА_2 основної суми позики у розмірі 2 102 880,00 грн, оскільки встановили, що ОСОБА_2 взяті на себе зобов?язання за договором позики від 23 грудня 2016 року не виконав, взяті в борг кошти в установлений у борговій розписці строк не повернув, а тому заявлена позивачем сума боргу підлягає стягненню.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 проти повернення позики не заперечує, проте не погоджується із визначеним позивачем її розміром, стверджуючи, що 21 березня 2017 року він частково погасив суму позики та сплатив у рахунок погашення тіла позики 4 000,00 дол. США. Проте відповідно до пункту 3.4 додаткового договору до договору позики, погашення позики та процентів у такій черговості: 1) у першу чергу сплаті підлягає неустойка (штраф, пеня), 2) у другу чергу сплачуються проценти за користування позикою, 3) у третю чергу сплачується основна сума позики. Тому, як вбачається з власноручного тексту, вчиненого позивачем на графіку розрахунків, 23 березня 2017 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 4 000,00 дол. США, що були зараховані на погашення неустойки згідно із пунктом 3.4 додаткового договору до договору позики.

Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку в цій частині, оскільки між сторонами спору було досягнуто певної домовленості, відповідно до якої вони зафіксували порядок та черговість погашення позики та процентів за її користування і сплачена відповідачем сума врахована позивачем у відповідному порядку черговості.

Щодо нарахування процентів після 23 березня 2017 року

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, стягуючи з ОСОБА_2 на користь позикодавця ОСОБА_1 проценти за користування позикою в розмірі 1 566 645,59 грн, виходив із того, що пунктом 3.6. додаткового договору до договору позики від 23 грудня 2016 року сторони погодили, що нарахування процентів не зупиняється після закінчення строку надання позики та продовжується протягом подальшого користування позичальником наданими грошовими коштами, а тому вважав вказані вимоги обґрунтованими.

Однак колегія суддів із вказаним висновком суду не погоджується та вважає, що позовні вимоги у цій частині задоволенню не підлягають із огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що у межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема, за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

У цій постанові (пункт 6.36) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постанові від 13 грудня 2018 року в справі № 913/11/18, відповідного до якого у разі погодження сторонами іншої домовленості, яка, на відміну від загального правила щомісячної виплати процентів лише у межах погодженого сторонами строку кредитування, встановленого абзацом другим частини першої статті 1048 ЦК України, допускається нарахування банком процентів за користування кредитом по день повного погашення заборгованості.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-16гс22) зазначено про те, що зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред'явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до статті 1048 ЦК України.

Надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов'язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.

Припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України.

Боржник не звільняється від зобов`язань зі сплати нарахованих у межах строку кредитування, зокрема до пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, процентів за користування кредитом. Установлений кредитним договором строк кредитування лише визначає часові межі, в яких проценти за користування кредитом можуть нараховуватись, не скасовуючи при цьому обов`язок боржника щодо їх сплати.

Отже, якщо позичальник прострочив виконання зобов'язання із повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом, сплив строку кредитування чи пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту не може бути підставою для невиконання такого зобов'язання. Зазначене також є підставою для відповідальності позичальника за порушення грошового зобов'язання.

Із огляду на вищевикладене, суд, задовольняючи позовні вимоги у вказаній частині, не врахував, що сплинув строк, на який була надана позика, не з`ясував, за який період нараховані відсотки, а також не звернув уваги, що за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Отже, стягнувши заборгованість за процентами за користування кредитом згідно із пунктом 3.6. додаткового договору до договору позики від 23 грудня 2016 року, суди не звернули уваги, що після закінчення строку надання позики (23 березня 2017 року) підстави для нарахування процентів за користування кредитом відсутні.

Щодо стягнення інфляційних витрат

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною другою статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.

Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15, з якою погодився Верховний Суд у постановах від 04 червня 2020 року в справі № 369/5393/15 (провадження № 61-21713св18), від 05 червня 2019 року в справі № 367/5899/15-ц (провадження № 61-13768св18).

Апеляційний суд, погоджуючись із висновком суду першої інстанції про стягнення із ОСОБА_2 на користь позивача 281 785,92 грн інфляційних втрат, нарахованих відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, вважав, що зобов`язання між сторонами виникло в гривнях.

Верховний Суд вважає вказаний висновок помилковим та позовні вимоги у цій частині не підлягають задоволенню, оскільки суд не врахував, що на підтвердження укладеного договору позики ОСОБА_2 вчинений власноручний напис на додатковому договорі до договору позики від 23 грудня 2016 року про отримання 70 000,00 дол. США та на заяві від 03 січня 2017 року міститься розписка ОСОБА_2 про отримання 10 000,00 дол. США із зазначенням вказаної суми цифрами та прописом.

За таких обставин, враховуючи отримання позичальником грошових коштів в іноземній валюті та погашення заборгованості за договором позики також у доларах США, висновок суду про застосування до спірних правовідносин частини другої статті 625 ЦК України в частині стягнення інфляційних витрат є помилковим.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 23 липня 2020 року в справі № 754/16773/17 (провадження № 61-18824св19).

Щодо стягнення судами пені та 3 % річних

За змістом частини другої статті 625 ЦК України три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні трьох процентів річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.

Враховуючи наведене, три проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов`язання, складовою якого є, зокрема, нараховані проценти за користування коштами, строки сплати яких визначено договором.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19),

від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження

№ 12-79гс19).

Позивач при розрахунку сум (т. 1 а. с. 181-183), посилався на абзац 2 пункту 4 договору позики, яким визначено, що позичальник, у разі прострочення ним виконання грошового зобов`язання, на вимогу позикодавця зобов`язаний сплатити суму боргу із урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми.

Отже, на період після прострочення виконання зобов`язання з повернення боргу боржник не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до статті 1048 ЦК України, натомість настає відповідальність боржника - обов`язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.

При розрахунку сум позивач, зокрема, посилався на абзац 2 пункту 4 договору позики, яким визначено сплату відсотків у розмірі 3 % річних від простроченої суми, тобто умова договору передбачає нарахування процентів як міри відповідальності після закінчення строку кредитування, тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання, слід застосовувати статтю 625 ЦК України.

Однак позивач, проводячи розрахунок 3 % річних, помилився у кількості днів прострочення зобов`язання, тому колегія суддів провівши власний розрахунок визначила, що за період з 23 квітня 2017 року до 31 грудня 2017 року (253 дні) заборгованість становить 43 728,38 грн; за період

з 01 січня 2018 року до 20 липня 2018 року (201 день) становить 34 740,73 грн, що разом за 454 дні складає: 78 469,11 грн.

За таких обставин, стягненню із відповідача на користь позивача підлягає 3 % річних за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання у розмірі 78 469,11 грн.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально - правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Підставами позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Слід зазначити, що звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 не заявлялось вимог про стягнення пені, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині є необґрунтованими та безпідставними.

Крім того, касаційна скарга не містить обґрунтування щодо стягнення з ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу у розмірі 6 000 грн, тому колегія суддів вважає, що у цій частині постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з статтею 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, за загальним правилом, при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов`язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат.

Як вказано у Рішенні Конституційного Суду України від 02 листопадам 2004 року № 15-рп/2004 верховенство права - це панування права в суспільстві. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

За змістом пункту 10 частини другої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються громадяни, віднесені до 1 та 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Таким чином, з огляду на імперативно встановлені законом пільги щодо сплати судового збору, позивач є звільненим від сплати судового збору. Тому із огляду на часткове задоволення касаційної скарги, зміні рішення судів першої та апеляційної інстанцій, сплачений ОСОБА_2 судовий збір у зв`язку з розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій компенсується за рахунок держави.

На користь ОСОБА_2 з Державного бюджету України підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання апеляційної та касаційної скарг, у розмірі 9 951, 20 грн.

Висновок щодо можливості стягнення судового збору з Державного бюджету України у разі звільнення особи від сплати судових витрат викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (провадження

№ 14-392цс18), від 20 листопада 2019 року у справі № 210/3177/17 (провадження № 14-288цс19), від 12 січня 2021 року у справі № 757/44631/19-ц (провадження № 14-171цс20).

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Глівінський Анатолій Іванович,задовольнити частково.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 20 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2020 року в частині вирішення позовних вимог щодо ОСОБА_2 змінити, виклавши абзац другий резолютивної частини рішення суду першої інстанції в такій редакції:

«Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 а 2 102 880 (два мільйони сто дві тисячі вісімсот вісімдесят) гривень в погашення основної суми боргу.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 а 3 % річних за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання у розмірі 78 469 (сімдесят вісім тисяч чотириста шістдесят дев`ять) гривень 11 копійок.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір за подання позовної заяви до суду першої інстанції у розмірі 2 843 гривні 20 копійок».

Постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2020 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 а витрат на професійну правничу допомогу залишити без змін.

Компенсувати ОСОБА_2 судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій у розмірі 9 951 гривня 20 копійок, за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: С. О. Карпенко

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Сердюк