ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 липня 2023 року

м. Чернівці

справа № 718/6/23

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Одинака О. О.

суддів: Лисака І. Н., Половінкіної Н. Ю.

секретар Конецька Д. Г.

позивачка ОСОБА_1

відповідачі ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЕЛ.ЕН.ГРУП»

апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 27 березня 2023 року та додаткове рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 4 квітня 2023 року,

головуючий в суді першої інстанції суддя Масюк Л. О.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

В січні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом.

Позивачка просила:

- визнати недійсними договори відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами від 30 листопада 2009 року, які укладені між ОСОБА_2 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЕЛ.ЕН. ГРУП» (далі - ТзОВ «ФК «ЕЛ.ЕН. ГРУП»);

- витребувати від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 житловий будинок, який знаходиться на АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 0,10 га, за тією ж адресою.

Посилалася на те, що 30 листопада 2009 року між ПАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого останньому надано кошти у розмірі 1 816 119 гривень 44 копійки.

Також 30 листопада 2009 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Альфа-Банк» укладено договір іпотеки. Відповідно до вказаного договору предметом іпотеки є житловий будинок, який знаходиться на АДРЕСА_1 та земельна ділянка, площею 0,10 га, за тією ж адресою.

Між ОСОБА_2 та ТОВ «Фінансова компанія «Ел.Ен.ГРУП» укладено договори відступлення прав за кредитним та іпотечним договорами від 30 листопада 2009 року.

21 липня 2022 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на житловий будинок, який знаходиться на АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 0,10 га, за тією ж адресою.

Вважає, що відступлення прав фізичній особі та набуття предмета іпотеки у власність ОСОБА_2 є незаконним та таким, що порушує права та законні інтереси позивачки.

Фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ.

Тобто, первісний кредитор у кредитних правовідносинах може відступити право вимоги за цим договором лише фінансовій установі, яка має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг та включена до Державного реєстру фінансових установ.

Зазначає, що будь-які дії із процедури звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку в період воєнного стану є незаконними в силу зупинення дії статті 37 Закону України «Про іпотеку».

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 27 березня 2023 року в позові відмовлено.

Суд виходив з того, що між ТОВ «ФК» «ЕЛ.ЕН.ГРУП» та ОСОБА_2 було укладено саме договір відступлення права вимоги (цесія), а отже відповідач ОСОБА_2 , як фізична особа, мала право бути стороною такого роду правочину.

Кредитний договір від 30 листопада 2009 року, в забезпечення якого було надано нерухоме майно згідно з договором іпотеки, не є споживчим, а тому положення абзацу 1 пункту 5-2 прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку» не поширюються на дані правовідносини.

Додатковим рішенням стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати на правову допомогу в сумі 18 760 гривень.

Ухвалюючи додаткове рішення суд виходив, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача у разі відмови в задоволенні позову.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення та додаткове рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення та додаткове з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Зазначав, що суд першої інстанції не врахував ту обставину, що відступлення прав фізичній особі за кредитним та іпотечними договорами є незаконним не лише в факторингових угодах, а незалежно від назви та правової природи такої угоди. У зв`язку з заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, замінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора.

Отже, фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом бути стороною кредитної угоди, оскільки такі права надаються лише або спеціалізованим установами, яким є банки, або іншим установам, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ.

Оскаржувані договори відступлення права вимоги вчинені з порушенням частини третьої статті 512, 1054 ЦК України, Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», що є підставою для визнання їх недійсними.

Кредитний договір від 30 листопада 2009 року є споживчим, оскільки такий кредит отримала фізична особа з метою особистих потреб позичальника та він не пов`язаний з підприємницькою діяльність. Отже, на дані правовідносини поширюється положення пункту 5-2 прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку».

З огляду на нескладний характер спору, мінімальну кількість процесуальних дій зі сторони представника відповідача, сума витрат позивачки на правничу допомогу підлягає зменшенню до 2000 гривень.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Інший учасник справи відзив на апеляційну скаргу не подавав.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

30 листопада 2009 року між ПАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір №SМЕ0012397-1, згідно з умовами якого останньому надано кошти у розмірі 1 816 119 гривень 44 копійки

Згідно з пунктом 1.2. кредитного договору цільове призначення кредиту за цим договором: виконання зобов`язань за кредитним договором від 14 квітня 2008 року в розмірі 122 387 гривень 34 копійки, виконання зобов`язань за договором про надання траншу від 14 травня 2008 року в розмірі 1 688 732 гривні 10 копійок, оплата комісійної винагороди в розмірі 3000 гривні (а.с.15-16 т.1).

30 листопада 2009 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Альфа-Банк» укладено договір іпотеки №SМЕ0012397/1-1. Відповідно умов вказаного договору предметом іпотеки виступає житловий будинок, 1987 року побудови, загальною площею 171,40 кв.м, який знаходиться на АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 0,10 га, з цільовим призначення для обслуговування житлового будинку та введення особистого підсобного господарства, кадастровий номер 7322555400:02:002:0815, яка знаходиться на АДРЕСА_1 (а.с.19-21 т.1).

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки №230081433 від 28 жовтня 2020 року земельна ділянка площею 0.10 га, з цільовим призначення для обслуговування житлового будинку та введення особистого підсобного господарства, кадастровий номер 7322555400:02:002:0815, яка знаходиться на АДРЕСА_1 зареєстрована за ОСОБА_1 , яка виступає предметом іпотеки за договором SME00112397/1-1 від 30 листопада 2009 року(а.с.45 т.1).

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки №230081422 від 28 жовтня 2020 року житловий будинок, який знаходиться на АДРЕСА_1 , зареєстрований за ОСОБА_1 , який виступає предметом іпотеки за договором SME00112397/1-1 від 30 листопада 2009 року (а.с.46 т.1).

28 жовтня 2020 року між ОСОБА_2 та ТзОВ «ФК «Ел.Ен.ГРУП» укладено договір №28-10/20 відступлення права вимоги за кредитним договором SME00112397-1 від 30 листопада 2009 року (а.с.47).

28 жовтня 2020 року між ОСОБА_2 та ТзОВ «ФК «Ел.Ен.ГРУП» укладено договір відступлення права вимоги (цесії) за договором іпотеки №SME00112397/1-1 від 30 листопада 2009 року (а.с.44).

Згідно з акту прийому-передачі документів за договором про відступлення права вимоги №28-10/20 від 28 жовтня 2020 року ТзОВ «ФК «Ел.Ен.ГРУП» передало ОСОБА_2 договори кредиту, іпотеки, поруки, застави, інші документи, які складають кредитну справу позичальника ОСОБА_3 та завірену копію договору про відступлення вимоги, який укладений між АТ «Альфа-Банк» та ТзОВ «ФК «Ел.Ен.ГРУП» (а.с.48).

З платіжного доручення №1 та квитанції №28-1196292/1/С від 28 жовтня 2020 року вбачається, до ОСОБА_2 сплатила ТзОВ «ФК «Ел.Ен.ГРУП» 824 600 гривень згідно з договором про відступлення права вимоги №28-10/20 від 28 жовтня 2020 року (а.с.50).

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №313746658 від 31 жовтня 2022 року за ОСОБА_2 зареєстроване право власності на житловий будинок, 1987 року побудови, загальною площею 171.40 кв.м, який знаходиться на АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,10 га, з цільовим призначення для обслуговування житлового будинку та введення особистого підсобного господарства, кадастровий номер 7322555400:02:002:0815, яка знаходиться на АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 30 листопада 2009 року (а.с.24-26 т.1).

Відповідно до повідомлення позичальника про відступлення права вимоги від 02 червня 2022 року вбачається, що ОСОБА_2 повідомляє ОСОБА_1 про те, що 28 жовтня 2020 року між нею, ОСОБА_2 та ТзОВ «ФК «Ел.Ен.ГРУП» укладено договори відступлення прав вимоги за кредитним договором №SME0012397-1 від 30 листопада 2009 року та іпотечним договором №SME0012397/1-1 від 30 листопада 2009 року. Станом на 28 жовтня 2020 року заборгованість позичальника ОСОБА_1 за кредитним договором №SME0012397-1 від 30 листопада 2009 року становить 2 530 297 гривень 67 копійок (а.с.22 т.1).

Позивачем ОСОБА_1 отримано від ОСОБА_2 повідомлення про виселення від 05 жовтня 2022 року, де вказано, що 21 липня 2022 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу було зареєстровано право власності за ОСОБА_2 на будинок, який знаходиться на АДРЕСА_1 . Вказаною вимогою встановлено строк для виселення ОСОБА_1 разом із іншими членами сім`ї до 10 листопада 2022 року (а.с.23 т.1).

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Так, відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України визначено питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду.

Апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.

Колегія суддів вважає правильними висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання недійсними договорів відступлення права вимоги та витребування нерухомого майна.

Щодо позовних вимог про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги

Помилковим є аргумент апеляційної скарги про те, що відступлення прав фізичній особі за кредитним та іпотечними договорами є незаконним.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що договір про відступлення права вимоги за кредитним договором від 30 листопада 2009 №28-10/20 та договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 30 листопада 2009 не є договорами факторингу.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із частиною третьою статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Сторонами в зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).

Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов`язанні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг.

Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 656 ЦК України).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги.

Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) таке зобов`язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов`язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання (пункти 37, 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18).

Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом є надання фінансової послуги за плату; 2) мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; 3) зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; 4) такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 5) укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» умови (пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18).

Якщо предметом і метою договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу (пункт 51 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18).

Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути зумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не означає наявність фінансової послуги, яку новий кредитор надає попередньому (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18).

Суб`єктний склад правочинів з відступлення права вимоги законом не обмежений, на відміну від договорів факторингу, однією зі сторін якого обов`язково має бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16).

Таку правову позицію Верховний Суд виклав у постанові від 11 січня 2023 року у справі №761/10510/20.

Подібні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 27 червня 2023 року у справі №296/9365/20 та від 15 березня 2023 року у справі №757/61974/18-ц.

Згідно з пунктом 1.1 договору про відступлення права вимоги за кредитним договором первісний кредитор передав, а новий кредитор набув права вимоги та інші права, що належать первісному кредитору на момент переходу права вимоги на підставі кредитного договору SME00112397-1 від 30 листопада 2009 року, з урахуванням всіх змін та доповнень до нього, укладеного між ПАТ «Альфа-Банк» та громадянином України - ОСОБА_3 .

Відповідно до пункту 1.2 зазначеного договору новий кредитор одержує права (замість первісного кредитора) вимагати від боржника належного виконання зобов`язань відповідно до основного договору в сумі 2 530 297 гривень 67 копійок, з яких 1 623 960 гривень 15 копійок - сума основного боргу, 906 337 гривень 52 копійок - сума нарахованих та не сплачених відсотків.

Згідно з пунктом 1.2 договору про відступлення права вимоги за кредитним договором відступлення права вимоги за договором, вказаним в пункті 1.1 цього договору здійснюється в повному обсязі та на умовах, які існуватимуть на момент переходу права вимоги (за виключенням права нарахування процентів за користування коштами в майбутньому, права стягнення та нарахування пені, комісійної винагороди інших платежів, встановлених умовами основного договору та чинним законодавством України)

Пунктами 2.1 та 2.2 договору про відступлення права вимоги за кредитним договором встановлено, що відступлення права вимоги здійснюється на платній основі та складає 824 600 гривень, що за офіційним курсом НБУ на дату укладення цього договору становить 29 070 доларів США 53 центи, які сплачуються новим кредитором на користь первісного кредитора шляхом внесення на рахунок банку. Ціна відступлення в сумі, яка вказана в пункті 2.1 цього договору, має бути сплачена новим кредитором в день укладення цього договору (а.с.47-50 т.1).

Із змісту вказаного договору вбачається, що предметом договору не було надання фінансової послуги за плату. Мета такого договору не полягала у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги та умови договору не передбачали повернення фінансування фактору та оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги.

Предметом цього договору було відступлення права вимоги за кредитним договором на суму 2 530 297 гривень 67 копійок, з яких 1 623 960 гривень 15 копійок - сума основного боргу, 906 337 гривень 52 копійок - сума нарахованих та не сплачених відсотків.

За своєю правовою природою такий договір є змішаним, оскільки містить елементи різних договорів (частина друга статті 628 ЦК України), зокрема ознаки договору купівлі-продажу права вимоги (за умовами якого продавець продав, а покупець придбав право вимоги) і договору відступлення права вимоги (цесії) (за умовами якого первісний кредитор передав право вимоги новому кредитору).

За таких обставин такий договір не можна кваліфікувати як договір факторингу.

Згідно з пунктом 1.1 договору відступлення прав за договором іпотеки цедент відступає, а цесіонарій приймає всі права за договором іпотеки від 30 листопада 2009 року, що укладений між цедентом та ОСОБА_1 , посвідчений Олексюк С. В., приватним нотаріусом Кіцманського нотаріального округу Чернівецької області та зареєстрований в реєстрі за №2815, що укладений на забезпечення виконання зобов`язань громадянином України - ОСОБА_3 за кредитним договором № SME00112397-1 від 30 листопада 2009 року, включаючи всі зміни та додаткові угоди до нього (а.с.44 т.1).

Вказаний договір не містить умови про ціну продажу цього майнового права, тобто є безоплатним.

Із змісту вказаного договору вбачається, що предметом договору не було надання фінансової послуги за плату. Мета такого договору не полягала у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги та умови договору не передбачали повернення фінансування фактору та оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги.

Предметом цього договору було відступлення прав за договором іпотеки.

За таких обставин такий договір не можна кваліфікувати як договір факторингу.

За своєю правовою природою вказаний договір є договором відступлення права вимоги (цесія).

Отже, відповідач ОСОБА_2 , як фізична особа, мала право бути стороною правочинів про відступлення права вимоги.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року № 638/2304/17 наявний висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Враховуючи наведене вище суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що договори про відступлення права вимоги були укладені з дотриманням вимог закону та підстави для визнання їх недійсними відсутні.

В результаті укладення вказаних договорів не були порушені законні права та інтереси позивачки.

Щодо вимоги про витребування нерухомого майна

Помилковим є аргумент апеляційної скарги про те, що кредитний договір від 30 листопада 2009 року, в забезпечення якого було надано нерухоме майно згідно з договором іпотеки, є споживчим, а тому суд мав застосувати до даних правовідносин положення абзацу 1 пунктом 5-2 розділу VI Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку».

Згідно з частиною 1 статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності (спеціального майнового права) іпотекодержателя на нерухоме майно (об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості), яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Згідно з абзацом 1 пунктом 5-2 розділу VI Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку» у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.

Згідно з пунктами 19, 22, 23 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції на день укладення кредитного та іпотечного договорів) споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Продукція - будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.

У постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16 Верховний Суд України вказав, що задоволення споживчих потреб людини здійснюється шляхом отримання нею споживчих благ, які мають на меті задоволення її потреб на забезпечення життя, здоров`я та життєдіяльності, зокрема придбання товарів широкого вжитку і тривалого користування, транспортних засобів, на нагальні потреби: лікування, навчання, весілля, народження дитини, непередбачені обставини тощо. Засобом задоволення тих чи інших споживчих потреб людини виступають споживчі блага. Це товари та послуги індивідуального або виробничого призначення, що використовуються для задоволення особистих економічних та побутових потреб окремих людей. Споживчі блага можуть бути як матеріальними потребами (товари) так і нематеріальними (послуги). Споживчий кредит надається кредитором фізичним особам на придбання споживчих товарів або послуг, однак конкретні ознаки такого кредиту законодавцем не встановлено, за винятком надання споживчого кредиту в іноземній валюті з 16 жовтня 2011 року. А відтак, визначити правову природу кредитних правовідносин щодо наявності в них ознак споживчого кредиту повинен суд при розгляді спору, який випливає з зазначених правовідносин.

Укладений між банком та позичальником кредитний договір не є споживчим, оскільки цільовим використання кредиту є виконання зобов`язань за іншими кредитними договорами, а не придбання продукції для задоволення споживчих потреб.

Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, яку Верховний Суд виклав у постанові від 2 червня 2021 року у справі №242/2788/15-ц.

Отже, правильним є висновок суду першої інстанції про те, що положення абзацу 1 пункту 5-2 розділу VI Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку» не поширюються на дані правовідносини.

Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16, від 24 грудня 2019 року у справі № 902/377/19).

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2018 року у справі № 910/1972/17, від 23 травня 2019 року у справі № 920/301/18, від 25 червня 2019 року у справі № 922/1500/18, від 24 грудня 2019 року у справі № 902/377/19, від 13 липня 2022 року у справі №916/3307/16.

Враховуючи вищенаведений висновок про те, що договори про відступлення права вимоги були укладені з дотриманням вимог закону, ОСОБА_2 правомірно набула у власність житловий будинок та земельну ділянку, які знаходяться на АДРЕСА_1 .

В результаті укладення оспорюваних договорів та набуття ОСОБА_2 права власності на предмет іпотеки не були порушені законні права або інтереси позивачки.

За таких обставин відсутні підстави для витребування від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 вказаного вище нерухомого майна.

Колегія суддів вважає підставним аргумент апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення Закон України «Про споживче кредитування», оскільки такий закон був прийнятий та набрав чинності після укладення кредитного та іпотечного договорів. Однак вказане не вплинуло на правильність висновків суду першої інстанції.

Щодо оскарження додаткового рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 4 квітня 2023 року

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не в праві втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно із частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Пунктами 1, 2 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Тлумачення наведеної норми права дає підстави для висновку, що можливість подання сторонами доказів в підтвердження понесених судових витрат, в тому числі і витрат на професійну правничу допомогу у відповідній інстанції, процесуальний закон ставить у залежність від процесуальної стадії розгляду справи у конкретній інстанції.

Тобто докази на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу у суді першої інстанції подаються до закінчення судових дебатів у справі саме в суд першої інстанції, або протягом п`яти днів після ухвалення рішення судом першої інстанції за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Докази на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції, відповідно подаються до закінчення судових дебатів під час перегляду справи у суді апеляційної інстанції, або протягом п`яти днів після ухвалення рішення апеляцією за умови, що до закінчення судових дебатів у суді апеляційної інстанції сторона зробила про це відповідну заяву. Повторне подання доказів в суді апеляційної (касаційної) інстанції в підтвердження розміру витрат на правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції, процесуальний закон не вимагає.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Таку правову позицію Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 3 червня 2020 року у справі №211/1674/19.

У додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції.

Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (пункт 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 правничу допомогу надавало адвокатське об`єднання «Юридична фірма «Форс-мажор», що підтверджується договором №18 про надання правничої допомоги від 11 травня 2022 року (а.с.5-7 т.2).

Згідно з ордером серії СЕ №1055964 правничу допомогу ОСОБА_2 надавав адвокат адвокатського об`єднання «Юридична фірма «Форс-мажор» Хованець А. І. (а.с.68 т.1).

З рахунку від 29 березня 2023 року та акту виконаних робіт №INV-000232 від 29 березня 2023 року вбачається, що адвокатське об`єднання «Юридична фірма «Форс-мажор» надало відповідачці наступні послуги: консультація клієнта щодо позовної заяви, вивчення позовної заяви та матеріалів справи, підготовка відзиву на позовну заяву, участь у підготовчому судовому засіданні та участь у судових засідань. На вказані послуги адвокатом було витрачено 7 годин, вартість вказаних послуг складала 18 760 гривень (а.с.3 т.2).

З платіжної інструкції від 31 березня 2023 року вбачається, що ОСОБА_2 сплатила адвокатському об`єднанню «Юридична фірма «Форс-мажор» 18 760 гривень за надана послуг з професійної правничої допомоги (а.с.4 т.2).

Беручи до уваги характер правовідносин у цій справі, проаналізувавши обсяг наданих заявнику послуг, оцінюючи співмірність витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, а також часом, витраченим на їх виконання, взявши до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, їх значення для спору, з огляду на визначені практикою Європейського суду з прав людини критерії, та виходячи із засад розумності та справедливості, колегія суддів вважає, що заявлена представником відповідача сума в розмірі 18 760 гривень є співмірною зі складністю справи, виконаними адвокатом роботами (наданими послугами; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Підстав для зменшення суми судових витрат, понесених відповідачкою на оплату послуг з надання професійної правничої допомоги, колегія суддів не вбачає.

Отже, додаткове рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.

Такий висновок також узгоджується з правовою позицією, яку Верховний Суд виклав у постанові від 15 лютого 2023 року у справі №947/14819/20.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції та додаткове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому їх слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 27 березня 2023 року та додаткове рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 4 квітня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 17 липня 2023 року.

Головуючий Олександр ОДИНАК

Судді Ігор ЛИСАК

Наталія ПОЛОВІНКІНА