КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

1[1]

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2023 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду в складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

секретаря судового засідання ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

прокурора ОСОБА_6 ,

обвинувачених ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,

захисників ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ,

потерпілого ОСОБА_11 ,

представника потерпілого ОСОБА_12 ,

ОСОБА_13 ,

представника МВС України ОСОБА_14 ,

ОСОБА_15 ,

представника ГУ НП у м. Києві ОСОБА_16 , ОСОБА_17 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні судуапеляційні скарги прокурора ОСОБА_6 , захисника ОСОБА_9 в інтересах обвинувачених ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , представника потерпілого ОСОБА_12 в інтересах ОСОБА_11 , представника Міністерства внутрішніх справ ОСОБА_18 , представника Головного управління Національної поліції у м. Києві ОСОБА_16 на вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2021 року щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у кримінальному провадженні №42018000000001052, -

ВСТАНОВИЛА:

Вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2021 року

ОСОБА_19 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця смт. Кам`яний-Брід Баранівського району Житомирської області, українця, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого

визнано винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 28, ч. 2 ст. 365 КК України (в редакції Закону України №3207-VI від 07.04.2011 року), ч. 1 ст. 28, ст. 340 КК України(в редакції Закону України №2341-14 від 05.04.2001), ч. 1 ст. 366 КК України (в редакції Закону України №3207-VI від 07.04.2011 року) та призначено йому покарання за ч. 1 ст. 28, ч. 2 ст. 365 КК України у виді позбавлення волі строком 3 (три) роки та на підставі ст. 55 КК України додаткове покарання на підставі ст. 55 КК України у виді обіймати посади в правоохоронних органах строком 3 (три) роки; за ч. 1 ст. 28, ст. 340 КК України - покарання у виді обмеження волі строком 3 (три) роки. На підставі ст. 49, ч. 4 ст. 74 КК України звільнено ОСОБА_7 від покарання за ч. 1 ст. 28 ст. 340 КК України у зв`язку із закінченням строків давності; за ч. 1 ст. 366 КК України (в редакції Закону України №3207-VI від 07.04.2011 року) - у виді обмеження волі строком на 3 (три) роки. На підставі ст. 49, ч. 4 ст. 74 КК України звільнено ОСОБА_7 від покарання за ч. 1 ст. 366 КК України у зв`язку із закінченням строків давності.

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця с. Яроповичі Андрушівського району Житомирської області, українця, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_3 ,

визнано винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 28, ч. 2 ст. 365 КК України (в редакції Закону України №3207-VI від 07.04.2011 року), ч. 1 ст. 28, ст. 340 КК України (в редакції Закону України №2341-14 від 05.04.2001), ч. 1 ст. 366 КК України України (в редакції Закону України №3207-VI від 07.04.2011 року) та призначено йому покарання за ч. 1 ст. 28, ч. 2 ст. 365 КК України у виді позбавлення волі строком 3 (три) роки та на підставі ст. 55 КК України додаткового покарання на підставі ст. 55 КК України заборонивши обіймати посади в правоохоронних органах строком на 3 (три) роки;за ч. 1 ст. 28, ст. 340 КК України - покарання у виді обмеження волі строком 3 (три) роки.На підставі ст. 49, ч. 4 ст. 74 КК України звільнено ОСОБА_8 від покарання за ч. 1 ст. 28 ст. 340 КК України у зв`язку із закінченням строків давності; за ч. 1 ст. 366 КК України (в редакції Закону України №3207-VI від 07.04.2011 року) - у виді обмеження волі строком 3 (три) роки. На підставі ст. 49, ч. 4 ст. 74 КК України звільнено ОСОБА_8 від покарання за ч. 1 ст. 366 КК України у зв`язку із закінченням строків давності.

Стягнуто з ОСОБА_7 , ОСОБА_8 солідарно на користь держави судові витрати у сумі 11892 (одинадцять тисяч вісімсот дев`яносто дві) грн 80 коп.

Цивільний позов ОСОБА_11 до ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Головного управління Національної поліції в м. Києві, Міністерства внутрішніх справ України, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Державна казначейська служба України про відшкодування моральної шкоди задоволено повністю. Стягнуто з цивільних відповідачів ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Головного управління Національної поліції в м. Києві, Міністерства внутрішніх справ України, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Державна казначейська служба України солідарно на користь ОСОБА_11 моральну шкоду у розмірі 400000 (чотириста) тисяч грн.

Речові докази по справі залишено в матеріалах справи.

Судом визнано доведеним, що ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 28, ч. 2 ст. 365 КК України (в редакції Закону України №03207-VI (3207-17) від 07.04.2011), ч. 1 ст. 28, ст. 340 КК України (в редакції Закону України №02341-14 від 05.04.2001), ч. 1 ст. 366 КК України (в редакції Закону України №03207-VI(3207-17) від 07.04.2011, а саме у тому, що він, перебуваючи відповідно до наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 14.11.2012 № 622 о/с на посаді командира відділення №2 взводу №2 оперативної роти №3 полку міліції особливого призначення «Беркут», підпорядкованого ГУМВС України в м. Києві, маючи присвоєне наказом ПМОП «Беркут» від 30.12.2010 №154 о/с спеціальне звання - старший сержант міліції, будучи працівником правоохоронного органу, на якого відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, частини 1 статті 3, частини 1 статті 5 Закону України «Про міліції» покладено обов`язки діяти лише в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конститутією і Законами України, та, відповідно, службовою особою, близько 04 год. 13 хв. 30.11.2013 на територі Майдану Незалежності в м. Києті разом із командиром відділення № 1 взводу № 1 оперативної роти № 3 ПМОП «Беркут», підпорядкованого ГУМВС України в м. Кисві, ОСОБА_8 у складі групи осіб без попередньої змови між собою перевищив владу та службові повноваження, шо супроводжувалось болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого ОСОБА_11 діями, за відсутності ознак катування.

Окрім того, ОСОБА_7 близько 04 год. 13 хв. 30.11.2013 на території Майдану Незалежності в м. Києві разом із ОСОБА_8 у складі групи осіб без попередньої змови між собою вчинено незаконне перешкоджання проведенню мирного зібрання на Майдані Незалежності в м. Києві, чим порушено конституційне право ОСОБА_11 збиратися мирно без зброї і проводити збори та мітинги.

Також ОСОБА_7 , будучи службовою особою, близько 06 год. 00 хв. 30.11.2013 в приміщенні Шевченківського РУ ГУМВС України в м. Києві за адресою: вул. Герцена, 9, м. Київ склав, підписав і надав невстановленим співробітникам органів внутрішніх справ завідомо неправдиві офіційні документи - два рапорти від 30.11.2013 про затримання ОСОБА_11 за вчинення дрібного хуліганства та за злісну непокору законній вимозі працівника міліції, до яких вніс інформацію, яка не відповідала дійсності.

Окрім того, ОСОБА_7 у невстановлений досудовим розслідуванням час та у невстановленому місці власноручно склав, підписав і надав невстановленим співробітникам органів внутрішніх справ завідомо неправдивий офіційний документ - один рапорт від 05.12.2013 про затримання ОСОБА_11 за вчинення дрібного хуліганства, до якого вніс інформацію, яка не відповідала дійсності.

ОСОБА_8 обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 28, ч. 2 ст. 365 КК України (в редакції Закону України №03207-VI (3207-17) від 07.04.2011), ч. 1 ст. 28, ст. 340 КК України (в редакції Закону України №02341-14 від 05.04.2001), ч. 1 ст. 366 КК України (в редакції Закону України №03207-VI (3207-17) від 07.04.2011, а саме у тому, що він, перебуваючи відповідно до наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 14.11.2012 № 622 о/с на посаді командира відділення №1 взводу №1 оперативної роти №3 полку міліції особливого призначення «Беркут», підпорядкованого ГУМВС України в м. Києві, та, маючи присвоєне наказом ПМОП «Беркут» від 30.12.2010 №154 о/с спеціальне звання - прапорщик міліції, будучи працівником правоохоронного органу, на якого відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, частини 1 статті 3, частини 1 статті 5 Закону України «Про міліції» покладено обов`язки діяти лише в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конститутією і Законами України, та, відповідно, службовою особою, близько 04 год. 13 хв. 30.11.2013 на територі Майдану Незалежності в м. Кисті разом із командиром відділення № 2 взводу № 2 оперативної роти № 3 ПМОП «Беркут», підпорядкованого ГУМВС України в м. Києві, ОСОБА_7 у складі групи осіб без попередньої змови між собою перевищив владу та службові повноваження, шо супроводжувалось болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого ОСОБА_11 діями за відсутності ознак катування.

Окрім того, ОСОБА_8 близько 04 год. 13 хв. 30.11.2013 на території Майдану Незалежності в м. Києві разом із ОСОБА_7 у складі групи осіб без попередньої змови між собою вчинено незаконне перешкоджання проведенню мирного зібрання на Майдані Незалежності в м. Києві, чим порушено конституційне право ОСОБА_11 збиратися мирно без зброї і проводити збори та мітинги.

Також ОСОБА_8 , будучи службовою особою, близько 06 год. 00 хв. 30.11.2013 в приміщенні Шевченківського РУ ГУМВС України в м. Києві за адресою: вул. Герцена, 9, м. Київ склав, підписав і надав невстановленим співробітникам органів внутрішніх справ завідомо неправдиві офіційні документи - два рапорти від 30.11.2013 про затримання ОСОБА_11 за вчинення дрібного хуліганства та за злісну непокору законній вимозі працівника міліції, до яких вніс інформацію, яка не відповідала дійсності.

Окрім того, ОСОБА_8 у невстановлений досудовим розслідуванням час та у невстановленому місці власноручно склав, підписав і надав невстановленим співробітникам органів внутрішніх справ завідомо неправдивий офіційний документ - один рапорт від 05.12.2013 про затримання ОСОБА_11 за вчинення дрібного хуліганства, до якого вніс інформацію, яка не відповідала дійсності.

Вказані кримінальні правопорушення вчинили ОСОБА_7 та ОСОБА_8 за наступних обставин

До Київської міської державної адміністрації 21.11.2013 по 30.11.2013 від Народних депутатів України, громадських організацій та об`єднань, політичних партій та громадян відповідно до ч. 1 ст. 39 Конституції України надійшли письмові повідомлення та заяви на проведення зборів, мітингів та демонстрацій на вулицях центральної частини м. Києва.

Зокрема Головою правління Всеукраїнської громадської організації «Коаліція Учасників Помаранчевої Революції» ОСОБА_20 26.11.2013 на ім`я голови Київської міської державної адміністрації направлено повідомлення про проведення з 00 год. 00 хв. 27.11.2013 безстрокових мирних зборів громадян на Майдані Незалежності в м. Києві, яке зареєстровано в Київській міській державній адміністрації 27.11.2013 за № 40248.

Також Координатором громадського руху «Спільна справа» ОСОБА_21 11.11.2013 на ім`я голови Київської міської державної адміністрації направлено повідомлення про проведення з 19 год. 00 хв. 22.11.2013 безстрокових мирних зборів, акції, громадян на Майдані Незалежності в м. Києві, яке зареєстровано в Київській міській державній адміністрації 12.11.2013 за №38282.

Починаючи з 21.11.2013 громадяни на Майдані Незалежності у м. Києві та прилеглій до нього території реалізовували своє конституційне право на мирні зібрання.

ОСОБА_7 та ОСОБА_8 близько 04-05 год. 30.11.2013 прибули у складі з іншими працівниками полку міліції особливого призначення «Беркут» безпосередньо на прилеглу до Монументу Незалежності територію Майдану Незалежності, де громадяни реалізовували своє право на мирне зібрання, демонструючи свої наміри продовжити мирне зібрання, яке проводилося відповідно до чинного законодавства та не було заборонене будь-яким рішенням суду.

ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , діючи умисно, з мотивів власного кар`єризму, хибно розуміючи інтереси служби, усвідомлюючи незаконність своїх дій та порушення законних прав осіб у разі їх вчинення, 30.11.2013 у період з 04 год. 11 хв. по 04 год. 22 хв., перебуваючи у м. Києві на прилеглій до монументу Незалежності площі, за відсутності правових підстав для застосування заходів фізичного впливу та насильства, а також здійснення адміністративного затримання, перевищуючи владу та службові повноваження, усвідомлюючи можливі наслідки своїх дій та бажаючи їх настання, з метою перешкоджання подальшої участі потерпілого у мирному зібранні, за відсутності правових підстав для застосування заходів фізичного впливу, діючи узгоджено, вдвох підбігли до ОСОБА_11 , який внаслідок застосування невстановленими правоохоронцями спеціальних засобів та виниклої під Монументом Незалежності тисняви впав та намагався піднятися, усвідомлюючи, що ОСОБА_11 не вчинив і не міг вчинити будь-яких правопорушень та не міг протидіяти законним вимогам працівників міліції, схопили потерпілого за руки та ноги, стягнули його з підніжжя Монументу Незалежності, протягли кілька метрів в напрямку вулиці Інститутської, підняли на ноги, застосувавши фізичне насильство загнули обидві руки потерпілого за його спину, спричинивши тим самим ОСОБА_11 фізичний біль, вивели потерпілого за межі території Майдану Незалежності до проїжджої частини вулиці Інститутської, завели в середину спеціального автомобіля («автозаку»), та помістили ОСОБА_11 у спеціально обладнану камеру за місцем водія, чим вчинили дії, що ображають особисту гідність потерпілого, та унеможливили подальшу участь потерпілого у мирному зібранні.

У подальшому, близько 05 год. 45 хв. 30.11.2013 ОСОБА_11 разом із іншими затриманими учасниками мирної акції протесту був доставлений в приміщення Шевченківського РУ ГУМВС України в м. Києві за адресою: вул. Герцена, 9, м. Київ для складання протоколів про адміністративне затримання та про адміністративне правопорушення.

Вказаними незаконними діями, вчиненими із застосуванням фізичного насильства, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 порушили конституційне право ОСОБА_11 збиратися мирно, без зброї і проводити збори та мітинги, про проведення яких завчасно сповіщено органи виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Крім того, ОСОБА_7 , обіймаючи посаду командира відділення №2 взводу №2 оперативної роти №3 полку міліції особливого призначення «Беркут», підпорядкованого ГУМВС України в м. Києві, будучи службовою особою, та ОСОБА_8 , обіймаючи посаду командира відділення №1 взводу №1 оперативної роти №3 полку міліції особливого призначення «Беркут», склали та видали завідомо неправдиві офіційні документи.

Так, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 близько 06 год. 00 хв. 30.11.2013 за вказівкою одного із невстановлених досудовим розслідуванням керівників ПМОП «Беркут» прибули в приміщення Шевченківського РУ ГУМВС України в м. Києві за адресою: вул. Герцена, 9, м. Київ, де з метою створення формальних обставин законності своїх протиправних дій щодо перешкоджання проведенню 30.11.2013 зборів, мітингів на Майдані Незалежності в м. Києві, безпідставного затримання ОСОБА_11 , для штучного створення доказів нібито вчинення ОСОБА_11 30.11.2013 адміністративних правопорушень, а також для надання правомірності його адміністративного затримання та подальшого притягнення судом до адміністративної відповідальності, кожен із них власноручно склав, підписав і надав (передав) невстановленому співробітнику органів внутрішніх справ завідомо неправдиві офіційні документи - рапорти: від 30.11.2013 про затримання ОСОБА_11 за вчинення дрібного хуліганства та за злісну непокору законній вимозі працівника міліції, а саме, про ніби-то вчинення ОСОБА_11 30.11.2013 на Майдані Незалежності в м. Києві протиправних дій щодо працівників КП «Благоустрій» та невиконання ним законних вимог працівників міліції; від 30.11.2013 про затримання ОСОБА_11 за вчинення дрібного хуліганства та за злісну непокору законній вимозі працівника міліції, а саме, про ніби-то вчинення ОСОБА_11 30.11.2013 на Майдані Незалежності в м. Києві протиправних дій щодо працівників КП «Благоустрій» та невиконання ним законних вимог працівників міліції; від 05.12.2013 про затримання ОСОБА_11 за вчинення дрібного хуліганства, яка не відповідала дійсності, а саме, про ніби-то вчинення ОСОБА_11 30.11.2013 на Майдані Незалежності в м. Києві хуліганських дій відносно працівників КМДА під час проведення робіт з монтажу новорічної ялинки.

У подальшому уповноваженою особою на підставі вказаних рапортів ОСОБА_7 та ОСОБА_8 було складено щодо ОСОБА_11 протоколи серії КИ №0155955 від 30.11.2013 про адміністративне затримання за ст. 173 КУпАП; протокол серії КИ №0155955 від 30.11.2013 про адміністративне правопорушення за ст. 173 КУпАП; протокол серії КИ №0155956 від 30.11.2013 про адміністративне правопорушення за ст. 185 КУпАП; протокол серії КИ №156088 від 06.12.2013 про адміністративне правопорушення за ст. 173 КУпАП. Вказані протоколи разом із іншими матеріалами надіслано для розгляду до Шевченківського районного суду міста Києва.

Постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 02.12.2013 протокол серії КИ №0155956 від 30.11.2013 щодо ОСОБА_11 про адміністративне правопорушення за ст. 185 КУпАП та інші матеріали повернуто начальнику Шевченківського РУ ГУМВС України в м. Києві для дооформлення.

Постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 07.03.2014 провадження у справі про адміністративне правопорушення закрите у зв`язку із відсутністю в діях ОСОБА_11 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 КУпАП.

Постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 02.12.2013 протокол серії КИ №0155955 від 30.11.2013 щодо ОСОБА_11 про адміністративне правопорушення за ст. 173 КУпАП та інші матеріали повернуто начальнику Шевченківського РУ ГУМВС України в м. Києві для дооформлення.

Постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 13.12.2013 ОСОБА_11 визнано винуватим у вчиненні правопорушення, передбаченого ст. 173 КУпАП, та на підставі ст. 22 КУпАП, ОСОБА_11 звільнено від адміністративної відповідальності із оголошенням усного зауваження.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 01.04.2014 постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 13.12.2013 скасовано, провадження у справі про адміністративне правопорушення за ст. 173 КУпАП щодо ОСОБА_11 закрите у зв`язку із відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.

Під час судового розгляду у суді першої інстанції прокурором змінено обвинувачення, а саме: кваліфіковано дії обвинувачених ОСОБА_7 та ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41 ч. 2 ст. 365 КК України (в редакції Закону України №3207-VI (3207-17) від 07.04.2011); за ч. 2 ст.28, ч. 4 ст. 41 ст. 340 КК України (в редакції Закону України №2341-14 від 05.04.2001); ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41 ч. 1 ст. 366 КК України (в редакції Закону України №3207-VI (3207-17) від 07.04.2011).

Однак, суд дійшов висновку, що пред?явлене ОСОБА_7 та ОСОБА_8 обвинувачення за ч. 4 ст. 41 КК України є надмірним та таким, що не доводиться доказами у кримінальному провадженні.

Також, суд першої інстанції перекваліфікував дії обвинувачених з ч. 2 ст. 28 на ч. 1ст. 28 КК України мотивуючи тим, що будь-яких доказів того, що працівники правоохоронних органів попередньо змовилися для вчинення протиправних дій у матеріалах провадження відсутні.

Крім того виключив з кваліфікації злочину, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України, ст. 28 КК України, оскільки, на переконання суду, відсутні будь-які докази на підтвердження того, що обвинуваченні, індивідуально складаючи рапорти, діяли групою осіб.

Не погодившись із вироком суду першої інстанції, прокурор ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу, в якій просить вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2021 року скасувати та ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_22 та ОСОБА_7 винуватими у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 365 КК України (в редакції Закону України №3207-VI (3207-17) від 07.04.2011), ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41, ст. 340 КК України (в редакції Закону України №2341-14 від 05.04.2001), ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41, ч. 1 ст. 366 КК України (в редакції Закону України №3207-VI(3207-17) від 07.04.2011. Призначити ОСОБА_7 покарання: за ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 365 КК України у вигляді позбавлення волі строком 6 років з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах строком 3 роки; за ч. 1 ст. 28, ст. 340 КК України (в редакції Закону України №2341-14 від 05.04.2001) призначити покарання у виді обмеження волі строком на 3 роки; на підставі ст. 49, ч. 4 ст. 74 КК України звільнити ОСОБА_7 від покарання у зв`язку із закінченням строків давності; за ч. 1 ст. 366 КК України (в редакції Закону України №3207-VI від 07.04.2011) призначити покарання у вигляді обмеження волі строком на 3 роки, на підставі ст. 49, ч. 4 ст. 74 КК України звільнити від покарання у зв`язку із закінченням строків давності.

Призначити ОСОБА_22 покарання за ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 365 КК України у виді позбавлення волі строком 6 років з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах строком 3 роки; за ч. 1 ст. 28, ст. 340 КК України (в редакції Закону України №2341-14 від 05.04.2001) призначити покарання у вигляді обмеження волі строком на 3 роки; на підставі ст. 49, ч. 4 ст. 74 КК України звільнити ОСОБА_22 від покарання у зв`язку із закінченням строків давності; за ч. 1 ст. 366 КК України (в редакції Закону України №3207-VI від 07.04.2011) призначити покарання у вигляді обмеження волі строком 3 роки; на підставі ст. 49, ч. 4 ст. 74 КК України звільнити ОСОБА_22 від покарання у зв`язку із закінченням строків давності.

Свої доводи мотивує тим, що судом не застосовано закон, який підлягав застосуванню, невідповідністю висновків судуфактичним обставинам кримінального провадження, а також невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого. На переконання прокурора, суд дійшов помилкового висновку, що пред`явлене обвинувачення після його зміни в суді в частині ч. 4 ст. 41 КК України є надмірним та таким, що не доводиться доказами у кримінальному провадженні, оскільки суд послався лише на те, що єдиним джерелом інформації щодо кваліфікації дій обвинувачених за цією статтею є висновок «Про результати службового розслідуванн щодо правомірних дій працівників міліції під час охорони громадського порядку 30.11.2013 на майдані Незалежності в м. Києві»; при цьому із дослідженого відеозапису maidan_night_3011, наданого свідком ОСОБА_23 , убачається, що працівники полку «Беркут», займаючи позиції для здійснення нападу на громадян та витиснення їх з Майдану Незалежності, діяли узгоджено, організовано, шикуючись навколо Монументу Незаледності, підпорядковуючись вказівкам керівництва, розміщуючись окремими підрозділами, кожен з яких займав певне місце, не перешкоджаючи один одному; саме в результаті спільних та узгоджених дій, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 витіснили потерпілого ОСОБА_11 з ОСОБА_24 та прилеглої території Майдан Незалежності та інших громадян, які в цей час не вчиняли будь-яких правопорушень; вищевказані обставини - організованість та узгодженість дій працівників «Беркут» - підтвердили потерпілий, свідки ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_23 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 ; встановлені під час службового розслідування обставини відання наказів керівниками органів внутрішніх справ на здійснення витиснення громадян, які брали участь у мирному зібранні, з ОСОБА_31 без наявності передбачених чинним законодавстлм підстав. Однак, суд не дав оцінки цим доказам та не навів мотивів їх неврахування. З тих же підстав не відповідають фактичним обставинам висновки суду про те, що підлягають перекваліфікації дії обвинувачених з ч. 2 ст. 28 на ч. 1 ст. 28; призначене обвинуваченим покарння не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особам обвинувачених внаслідок м`якості, оскільки судом не враховано наявність обставин, що відповідно до ст. 67 КПК України обтяжує покарання - вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, а також не враховано, що обвинувачені є колишніми працівниками правоохоронного органу, жовним чином не сприяли встановленню обставин події, відмовившись давати показання в суді, своєю поведінкою демонстрували повну підтримку злочинними діям працівників органів внутрішніх справ, якими безпідставно перевищено владу та службові повноваження при застосуванні насильства до громадян, порушено їх конституційні права.

Не погодившись із вироком суду першої інстанції, захисник ОСОБА_9 в інтересах обвинувачених ОСОБА_7 та ОСОБА_22 подав апеляційну скаргу зі змінами та доповненнями, в якій просив вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2021 року скасувати та закрити кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 , ОСОБА_22 на підставі п. 2 ч. І ст. 284 КПК України.

Доводи обґрунтовує тим, що докази у справі: фото та відеоматеріали, показання свідків, потерпілого, висновки про результати службового розслідування з додатками, письмові пояснення обвинувачених не містять даних про затримання потерпілого ОСОБА_11 саме ОСОБА_7 та ОСОБА_22 ; при цьому суд, встановивши, що інформація в рапортах є неправдивою, одночасно встановив, що інформація про факт затримання потерпілого ОСОБА_11 є достовірною; місце, де перебували обвинувачені на ОСОБА_32 , та місце, де затримували ОСОБА_11 біля стели на Майдані Незалежності різні - на значій відстанні одне від одного; потерпілий у своїх показаннях вказав, що правоохоронці, які його затримували, анкетні дані не встановлювали, а вперше встановлювалися його анкетні дані в приміщенні Шевченківського РУГУ МВС України в м. Києві, - тобто особи, які складали рапорти, могли внести прізвище ОСОБА_11 в рапорти лише зі слів тертіх осіб; в рапортах зазначено, що прізвище особи, щодо якої складено рапорт, внесено зі слів; оригінали рапортів незаконно вилучені слідчим, без відповідного дозволу слідчого судді; постанова визнання таких рапортів речовими доказами від 05.03.2018, а також висновки почеркознавчих експертиз є недопустимими доказами, а тому суд не мав законних та обґрунтованих підстав для висновку про складання рапортів власноруч обвинуваченими; рапорт не є предметом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України, оскільки не є офіційним документом в розумінні примітки до ст. 358 КК України; суд, спростовуючи твердження сторони захисту про незаконність постанови заступника Генерального прокурора України від 16.01.2015, своїм висновком про ненадання строною захисту доказів оскарження цієї постанови та її скасування, фактично самоусунувся від безпосередньої оцінки даного доказу на предмет допустимості;

У доповненнях до апеляційної скарги захисник ОСОБА_9 наполягає, що всі письмові докази, фото-, відеоматеріали, наявні в даному кримінальному провадженні, є недопустимими доказами, оскільки такі докази отримані на підставі незаконної постанови заступника Генерального прокурора України ОСОБА_33 від 16.01.2015 року про скасування постанови прокурора від 24.01.2014 року про закриття кримінального провадження № 1201310100017809 від 20.11.2013 року.

В оскаржуваному вироку суд першої інстанції безпідставно відмовися від оцінки вказаної постанови на предмет її відповідності вимогам ч. 6 ст. 36 КПК України, мотивуючи тим, що стороною захисту не надано доказів оскарження цієї постанови та її скасування, чим фактично самоусунувся від безпосередньої оцінки доказу на предмет допустимості.

3 метою додаткового обгрунтування вказаного твердження щодо недопустимості всіх письмових доказів, фото-, відеоматеріалів сторона захисту звертає увагу суду на те, що постановою заступника Генерального прокурора України ОСОБА_33 від 16.01.2015 року визначено підслідність кримінальних правопорушень у кримінальному провадженні №1201310100017809 від 20.11.2013 року за Головним слідчим управлінням Генеральної прокуратури України (а.с. 105-106 T.2).

При цьому, постанова про визначення підслідності мотивована тим, що у кримінальному провадженні №42013110000001053 досліджуються ті обставини, що і в кримінальному провадженні №120310100017809, та докази, отримані в останньому, мають суттєве значення для всебічного, повного і неупередженого досліджения обставин вчинения злочинів, які розслідуються Головним слідчим управлінням ГПУ.

В той же час доручення здійснения подальшого досудового розслідування у кримінальному провадженні №1201310100017809 слідчим Головного слідчого управління ГПУ забезпечить його ефективність.

Захисник наполягає, що обов?язковою передумовою реалізації Генеральним прокурором, керівником обласної прокуратури, їх першими заступниками та заступниками повноважень, передбачених ч. 5 ст. 36 КПК, є оцінка досудового розслідування органом досудового розслідування, встановленим ст. 216 КПК, як неефективного та відображення такої оцінки у постанові з наведенням відповідного мотивування.

Беручи до уваги те, що постанова заступника Генерального прокурора України ОСОБА_33 від 16.01.2015 року про визначення підслідностіне міститьобгрунтування неефективності досудового розслідування Головного слідчого управління МВС України у кримінальному провадженні №1201310100017809, навпаки, висновок заступника Генерального прокурора України ОСОБА_33 в зазначеній постанові про те, що докази, отримані Головним слідчим управлінням МВС України у кримінальному провадженні №1201310100017802, мають суттєве значення, - свідчить про ефективність досудового розслідування Головним слідчим управлінням МВС України; на переконання захсинка, єдиним дійсним мотивом вказаної постановиє отримання доказів з кримінального провадження №1201310100017809 (додатково підтверджується змістом мотивувальної частини постанови заступника Генерального прокурора України ОСОБА_33 від 16.01.2015 року про скасування постанови прокурора від 24.01.2014 року про закриття кримінального провадження №1201310100017809 та змістом рапортів(a.c. 100-102), у зв?язку з чим у даному випадку має місце недотримання належної правової процедури застосування ч. 5 ст. 36 КПК та порушения вимогстатей 214. 216 КПК.

Таким чином,слідчі та прокурори Головного слідчого управління ГПУ діяли в кримінальному провадженні № 1201310100017809 поза межами своїх повноважень, тому проведені ними слідчі та процесуальні дії єнезаконними, а отримані за їх результатами докази - недопустимими. Зокрема вилучені оригінали рапортів, складені від імені ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , постанова про визнания таких рапортів речовими доказами від 05.03.2018 року, висновки почеркознавчих експертиз.

Оскільки Об?єднаноюпалатою Касаційного кримінального суду Верховного Суду встановлено, що постанова про доручения досудового розслідування іншому органу досудового розслідувания та обгрунтування та вмотивувания (ч. 5 ст. 36 КПК України) має бути предметом дослідження суду в кожному кримінальному провадженні, так як результати такого дослідження утворюють підстави для подальшої оцінки отриманих у результаті проведеного досудового розслідування доказів з точки зору допустимості, то, на переконання захисника, за таким же стандартом і постанова проскасування постанови про закриття кримінального провадження, її обгрунтування та вмотивування (ч. 6 ст. 36 КПК України) також має бути предметом дослідження суду в кожному кримінальному провадженні.

Не погодившись із вироком суду першої інстанції, представник ОСОБА_12 в інтересах потерпілого ОСОБА_11 подала апеляційну скаргу, в якій просить вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2021 року скасувати в частині недоведеності обвинувачення за ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41 КК України та невідповідності тяжкості призначеного покарання обставинам справи, особам обвинувачених, тяжкості злочину; постановити новий вирок в цій частині, яким визнати обвинувачених ОСОБА_22 та ОСОБА_7 винуватими у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 365 КК України (в редакції Закону України №3207-VI(3207-17) від 07.04.2011), ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41, ст. 340 КК України в редакції Закону України №2341-14 від 05.04.2001), ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41, ч. 1 ст. 366 КК України (в редакції Закону України №3207-VI(3207-17) від 07.04.2011. Призначити обвинуваченому ОСОБА_7 покарання за ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 365 КК України у виді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах строком на 3 роки; за ч. 1 ст. 28, ст. 340 КК України (в редакції Закону України №2341-14 від 05.04.2001) призначити покарання у виді обмеження волі строком на 3 роки, на підставі ст. 49, ч. 4 ст. 74 КК України звільнити ОСОБА_7 від покарання у зв`язку із закінченням строків давності; за ч. 1 ст. 366 КК України (в редакції Закону України №3207-VI від 07.04.2011) призначити покарання у виді обмеження волі строком на 3 роки, на підставі ст. 49, ч. 4 ст. 74 КК України звільнити від покарання у зв`язку із закінченням строків давності.

Призначити обвинуваченому ОСОБА_22 покарання за ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41, ч. 2 ст. 365 КК України у вигляді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах строком на 3 роки; за ч. 1 ст. 28, ст. 340 КК України (в редакції Закону України №2341-14 від 05.04.2001) призначити покарання у виді обмеження волі строком на 3 роки, на підставі ст. 49, ч. 4 ст. 74 КК України звільнити ОСОБА_7 від покарання у зв`язку із закінченням строків давності; за ч. 1 ст. 366 КК України (в редакції Закону України №3207-VI від 07.04.2011) призначити покарання у виді обмеження волі строком на 3 роки, на підставі ст. 49, ч. 4 ст. 74 КК України звільнити від покарання у зв`язку із закінченням строків давності.

В решті вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2021 року залишити без зміни.

Доводи апелянт обґрунтовує тим, що висновки суду щодо недоведеності обвинувачення за ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41 КК України не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження та наявним в матеріалах кримінального провадження доказам, що є підставою для скасування вироку в цій чатсині; призначене судом покрання є явно не справедливими через м'якість, оскільки не відповідає суспільній небезпеці злочину, обставинам справи, особам обвинувачених.

Не погодившись із вироком суду першої інстанції, представник МВС України ОСОБА_34 подала апеляційну скаргу, в якій просила вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2021 року скасувати в частині задоволення цивільного позову та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні цивільного позову ОСОБА_11 .

Доводи обґрунтовує тим, що потерпілий ОСОБА_11 не вказує, хто саме наніс йому побої, якого ступеня тяжкості тілесні ушкодження; докази на підтвердження таких обсатвн у матеріалах кримінального провадженя відсутні, зокрема відсутній висновок судово-медичної експертизи, довідка про надання первинної медичної допомоги, виписка зісторії хвороби, епікриз, лист непрацездатності, тощо.

При цьому судом не встановлена вина безпосередньо службових, посадових осіб чи працівників МВС України щодо тих обставин, про які зазначає позивач. Відповідно до ЄДРПОУ Головне управління МВС України в м. Києві залишається юридичною особою публічного права; суд врахував помилково та ототожнив державні органи ГУНП в м. Києві та МВС України з Державою України вцілому; суд не врахував, що відповідно до ст. 1174 ЦК України належним відповідачем в даному випадку має бути Державна Казначейська служба України.

Не погодившись із вироком суду першої інстанції,представник Головного управління Національної поліції у м. Києві ОСОБА_16 подала апеляційну скаргу, в якій просила вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2021 року скасувати в частині задоволення цивільного позову та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні цивільного позову ОСОБА_11 .

Доводи обґрунтовує тим, що позов до ГУНП у м. Києві не підлягає задоволенню, оскільки службові особи Головного управління Національної поліції у м. Києві не заподіяли будь-якої шкоди позивачу. Особі, яка є потерпілою від злочину, заподіяна шкода може бути відшкодована особою, винною в скоєнні злочину і тільки в разі визнання особи винною у вчиненні злочину відповідно до вироку суду, який набув законної сили.

Відтак, шкода,заподіяна потерпілим учасникам масових акцій на майдані,відшкодовується особою, винною у вчиненнізлочину, в порядку,передбаченому законом. Відсутні підстави для відшкодування шкоди органом, який не заподіяв жодної шкоди позивачу. Також не була шкода заподіяна і працівниками Головного управління Національної поліції Києві, оскільки обвинувачені не перебували у трудових стосунках з ГУНП у м Києві.

Твердження позивача про те, що органи національної поліціїє правонаступниками міліції не відповідають дійсності.

Так, ГУНП в місті Києві є територіальним органом Національної поліції, юридичною особою публічного права відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року №730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ».

ГУМВС у м. Києві перебуває в стані припинення, про що є відповідні відомості в єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань.

Отже, оскільки ГУНП не є правонаступником ГУМВС відсутні підстави для покладення обов?язків солідарно відшкодувати шкоду потерпілим на ГУНІ у м. Києві, а відтак ГУНІ у м. Києві не є належним відповідачем у даній справі.

Крім того, не може бути підставою для відшкодування органом шкоди, заподіяної працівником, під час виконання службових обов?язків, оскільки вчинення злочину працівником не може вважатися виконанням трудових обов?язків, так як вчинення злочинів не входить до посадових обов?язків працівників в разі, коли дії працівника виходять за межі посадових чи функціональних обов?язків при перевищенні службових повноважень (ст. 365 КК України), зловживанні посадовим становищем (366 КК України ), незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 340 КК України).

Так, в разі визнання особи винною у вчиненні злочину, такі дії не можуть трактуватися як заподіяння шкоди при виконанні службових обов?язків, оскільки вчинення злочинів, що інкримінуються, не може охоплюватися переліком посадових обов?язків. Відтак, заподіяна шкода відшкодовується особою, винною вчиненні злочину і виключає обов?язок органу, в якому працює посадова особа, яка вчинила злочин, відшкодовувати заподіяну шкоду.

Таким чином, вчинення злочину працівником правоохоронного органу виключає обов?язок правоохоронного органу відшкодовувати шкоду, заподіяну злочином.

У запереченнях на апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_9 - захисника обвинувачених ОСОБА_7 та ОСОБА_8 прокурор ОСОБА_6 зазначив наступне.

Захисник стверджує, що жоден із доказів, на які послався суд, не містить фактичних даних про затримання потерпілого ОСОБА_11 саме обвинуваченими ОСОБА_35 та ОСОБА_8 .

Вирок суду містить посилання на показання потерпілого, який стверджує що його затримували, переміщали і садили в автозак одні і тіж особи, яких він не може впізнати.

Однак, суд у вироку суд вказав, що показання потерпілого суд вважає такими, що доводять провину обвинувачених, оскільки після того, як потерпілого ОСОБА_11 було затримано, саме обвинувачені склали рапорти власноручно про затримання потерпілого ОСОБА_11 , при цьому сторона захисту не висувала іншої версії подій, не зважаючи на право надавати докази суду, не спростовувала у змагальному процесі зазначену обставину.

Крім того, вирок суду містить посилання на копію пояснення ОСОБА_7 віл 13.12.2013 та копію пояснення ОСОБА_11 від 13.12.2013, які надавалися ними у зв?язку з службовим розслідуванням та містять відомості про їх участь в подіях 30.11.2013.

Захисник посилається на те, що будь-яка інформація про обвинувачених ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на фото та відео матеріалах відсутня.

Однакце не відповідає фактичним обставинам справи, тому що прокурором повідомлено суду саме про неможливість ідентифікації обвинувачених на фото та відеоматеріалах, а потерпілий не впізнав обвинувачених не тому, що їх не було на місці події, а через те, що він впав, а потім через своє положення, коли його вели до «автозаку» працівники міліції, завівши руки за спину.

Досліджені у судовому засіданні відеозаписи та фотознімки демонструють, що працівники ПМОП «Беркут», які одночасно, сумісно та узгоджено застосовують насильство до громадян, які, як і потерпілий ОСОБА_11 , перебували біля Монументу Незалежності, вочевидь усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, вживали заходи для ускладнення їх впізнання або іншої ідентифікації, закриваючи обличчя.

Саме тому ідентифікація на цих фото та відео матеріалах працівників ПМОП «Беркут», якими перевищувалися службові повноваження стосовно громадян, у тому числі і ОСОБА_11 , - ускладнена.

Показання свідків та потерпілого, які, як зазначено у вироку суду, доводять про застосування насильства працівниками міліції до громадян та перешкоджання проведенню зібранню громадян, хоча і не вказують конкретно на обвинувачених, але у сукупності та взаємозв?язку з іншими доказами, зокрема рапортами від 30.11.2013 ОСОБА_36 та ОСОБА_8 , доводять факт затримання ними ОСОБА_11 саме під час сумісного з іншими працівниками ПМОП «Беркут» застосування протиправного насильства до громадян, про яке повідомили свідки та потерпілий.

Захисник стверджує, що ОСОБА_37 та ОСОБА_8 не затримували ОСОБА_11 , а в момент його затримання перебували віншому місці на ОСОБА_32 . При цьому захисних намагається довести неправильність висновку суду про те, що вину обвинувачених підтверджує факт складання ОСОБА_7 ОСОБА_8 рапортів від 30.11.2013 про те, що ними був затриманий ОСОБА_11 .

На думку захисника у вироку не аргументовано, чому суд дійшов висновку про те, що внесена обвинуваченими в рапорти інформація про вчинення ОСОБА_38 правопорушення є неправдивою, а інформація про затримання ОСОБА_11 саме обвинуваченими є правдивою. В дійсності у вироку такий висновок судом аргументовано тим, що на підтвердження відсутності протиправної поведінки з боку потерпілого ОСОБА_11 та на підтвердження вини обвинувачених суд обгрунтовано послався на показання потерпілого та свідків, а також на відеозапис подій біля Монументу Незалежності, під час дослідження якого в судовому засіданні було встановлено відсутність з боку потерпілого ОСОБА_11 , який був ідентифікований за одягом та зовнішнім виглядом, будь - якої неправомірної поведінки.

Неправдиві дані про начебто вчинення потерпілим адміністративного правопорушення були внесені обвинуваченими у складені ними рапорти від 30.11.2013 для обгрунтування підстав для його затримання притягнення до адміністративної відповідальності.

За таких обставин, фактичні дані, що містяться у рапортах ОСОБА_39 та ОСОБА_8 про затримання саме ними потерпілого ОСОБА_11 , у суду були відсутні підстави вважати ці дані неправдивими, до того ж, як вказав суд у вироку, обвинуваченими та іх захисником не було наведено суду іншої версії подій.

Визнання судом неправдивими наявних у складених обвинуваченими ОСОБА_35 та ОСОБА_8 рапортах фактичних даних про затримания саме ними потерпілого ОСОБА_40 фактично означало би визнання їх винними у внесенні таких неправдивих даних до рапортів, але для такого висновку суд мав би послатися на докази, наприклад, на показання обвинувачених, а також інші докази.

Однак, як вказав суд у вироку, обвинувачені ОСОБА_7 та ОСОБА_8 відмовилися давати показання під час судового розгляду, ними та захистиком не було наведено суду іншої версії подій, отже у суду були відсутні будь-які докази для визнання факту внесення обвинувачуваними у рапорти неправдивих даних про затримання ними ОСОБА_11 .

Захисник стверджує, що суд першої інстанції безпідставно не визнав недопустимими доказами оригінали рапортів, складені від імені обвинувачених, вказуючи, що начебто слідчим були вилучені оригінали цих рапортів без дозволу слідчого судді, також стверджує що похідні докази з вказаних підстав також є недопустимими.

Зазначений висновок захисника с хибним та не відповідає матеріалам справи (т. 6 a.c. 14-37) 5) Захисник хибно стверджус, що наявність в діях обвинувачених кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України, не доведено допустимими доказами;рапорт працівника міліції, на думку захисника, не є офіційним документом в розумінні примітки до ст. 358 КК України, рапорт за змістом ст. 251 КУпАП не є доказом у справі про адміністративне правопорушения. Однак, відповідно до визначення поняття доказів у справах про адміністративні правопорушення доказом єне сам по собі рапорт, а фактичні дані, які містяться у такому документі.

Таким чином, відповідно до примітки ст. 358 КК України рапорти від 30.11.2013 та від 05.12.2013 є офіційними документами, тому що містять зафіксовану на паперовому носії інформацію, яка підтверджує певні події або факти, що спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, а саме фактичні дані про начебто вчинення ОСОБА_11 адміністративного правопорушення та обставини його затримання, зазначена інформація може бути використана як доказ у правозастосовній діяльності, рапорт має визначені у відповідності до закону реквізити, складено працівниками міліції, які є у цьому випадку уповноваженими особами.

Захисник стверджує, що всі письмові докази, фото, відеоматеріали, наявні у даному кримінальному провадженні, зібрані в межах іншого кримінального провадження - № 1201310100017809, яке постановою прокурора від 24.01.2014 закрите на підставі Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань». У подальшому, на переконання захисника,вказана постанова про закриття кримінального провадження, незаконно скасована постановою заступника Генерального прокурора України від 16.01.2015. Зазначене твердження також є хибним тому, що вказана постанова від 16.01.2015 про скасування постанови про закриття кримінального провадження № 1201310100017809 винесена прокурором вищого рівня у межах повноважень, передбачених ч. 6 ст. 36 КПК України, є чинною, не оскаржувалася та не скасовувалася.

Крім того, необхідно врахувати, що станом на 24.01.2014 (на час закриття кримінального провадження № 1201310100017809) у межах вказаного кримінального провадження здійснювалося досудове розслідування лише кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 296 та ч. 2 ст. 342 КК України, а саме за фактами чинення невстановленими особами в ніч із 29.11.2013 на 30.11.2013 хуліганських дій та спротиву працівникам міліції.

При цьому очевидно, що скасування постанови про закриття кримінального провадження не може та не було способом збору доказів, адже докази, які перебували станом на 16.01.2015 у кримінальному провадженні №1201310100017809, отриманні у результаті відповідних слідчих та інших процесуальних дій, вчинених під часдосудового розслідування y провадженні.

Захисник стверджує, що судом необгрунтовано необхідність ізоляції обвинувачених від суспільства без застосування звільнення від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України. Вказане твердження є хибним, тому що ч. 2 ст. 365 КК України не передбачає іншого виду основного покарання ніж позбавлення волі, тому суд,вирішуючи питання про призначення виду і міри покарання обвинуваченим,вказав у вироку, що врахував характер і ступінь тяжкості кримінального правопорушення, сукупність всіх обставин його вчинення та дані про особу обвинувачених: раніше не судимі, характеризуються позитивно, не намагалися ухилитися від слідства та суду. Захисник при цьому ігнорує той факт, що суд відповідно до вимог законодавства має обгрунтовувати саме застосування звільнення від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України, а не його незастосування. Отже, відповідно до вимог законодавства суд таким чином обгрунтував вид та міру покарання, дійшов висновку про необхідність призначення міри покарання у виді позбавлення волі за ч. 1 ст. 28 ч. 2 ст. 365 КК України по найнижчій межі санкції статті.

Заперечення представника потерпілого ОСОБА_12 в інтересах ОСОБА_11 на апеляційну скаргу захисника ОСОБА_9 в інтересах обвинувачених ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .

Зазначила, що вирок суду першої інстанції в частині встановлення вини ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у вчиненні кримінальних правопоруцшень, передбачених ч. 1 ст. 28, ч.2 ст.365 КК України (в редакції Закону України №3207-VI від 07.04.2011 року), ч.1 ст. 28, ст. 340 КК України (в редакції Закону України №2341-14 від 05.04.2001), ч. 1 ст. 366 КК України (в редакції Закону України №3207-VIвід 07.04.2011 та стягнення з ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Головного управління Національної поліції в м. Києві, Міністерства внутрішніх справ України солідарно на користь потерпілого ОСОБА_11 моральну шкоду у розмірі 400000 (чотириста) тисяч грн., - є законним і обгрунтованим.

Факт вчинення злочину саме ОСОБА_7 та ОСОБА_8 підтверджується доказами, на які посилається суд в своєму рішенні, зокрема клопотанням від 02.12.2016 про тимчасовий доступ до речей і документів; ухвалою від 14.12.2016 слідчого судді Печерського районного суду міста Києва; протоколом тимчасового доступу до речей і документів від 28.02.2017 року; описом речей і документів, вилучених на підставі ухвали суду; протоколом огляду документів, вилучених на підставі ухвали суду; протоколом огляду документів від 02.03.2018; розрахунком сил і засобів, задіяних до ОГП, від 29.11.2013; списком співробітників ПМОП «Беркут», задіяних до ОГП; показанням потерпілого ОСОБА_11 ; протоколами огляду від 20.07.2017, 21.03.2018, 23.03.2018 відеозапису «maidan_night3011», який був відзятий телеоператором німецького телеканалу ARD ОСОБА_41 ; рапортами ОСОБА_8 та ОСОБА_7 від 30.11.20213 та від 05.12.2013 про затримання ОСОБА_11 ; висновками судово-почеркознавчих скепертиз щодо належності підписів та рукописного тексту обвинуваченим ОСОБА_8 та ОСОБА_7 . Виправлення підсудних без реального відбування покарання є неможливим.

Заперечення представника потерпілого ОСОБА_12 в інтересах ОСОБА_11 на апеляційну скаргу представника МВС ОСОБА_42 .

Спричинена ОСОБА_43 моральна шкода, яка полягає у фізичних, душевних та психічних стражданнях, завдана злочинною поведінкою та з вини обвинувачених (умисне завдання сильного фізичного болю ОСОБА_11 , приниження його честі і гідності, розгону мирного зібрання, затримання, складення неправдивих документів щодо нібито вчинення ним адміністративного правопорушення). Проведення будь-яких досліджень для визначення моральної шкоди не є обов?язковим.

Щодопосилання судом та потерпілим на положення Закону України «Про державну допомогу постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та їх сім?ям» слід зазначити, що потерпілий та суд ними керувались лише як орієнтиром для визначення розміру моральної шкоди, але ж ніяк як підставою для відшкодування моральної шкоди.

Міністерство внутрішніх справ не ліквідовано ( Згідно даних Єдиного державного реєстру підприємств та організації України), а ліквідується складова частина системи МВС - міліція і створюється поліція, діяльність якої знову ж таки спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України, і комплектується новостворена поліція в основному працівниками ліквідованої міліції.

Тобто, в структурних підрозділах Міністерства внутрішніх справ відбувається реорганізація з правонаступництвом.

А відтакГоловне управління Національної поліції в м. Києві є правонаступником Головного управління МВС України в м. Києві.

Заперечення представника потерпілого ОСОБА_12 в інтересах ОСОБА_11 на апеляційну скаргу представника Головного управління Національної поліції м. Києві

Працедавець - Головне управління Національної поліції в Кисві та МВС України - мають відшкодувати шкоду, завдану службовою особою, яка на момент вчинення злочину була посадовою особою.

02.09.2015 року Постановою Кабінету Міністрів України № 641 "Про утворення Національної поліції України" було створено Національну поліцію України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого відтепер спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністерство внутрішніх справ.

Постановою Кабінету міністрів України № 730 від 16.09.2015 року «Про утворения територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерств внутрішніх справ», вирішено ліквідувати територіальні органи МВС України, зокрема і Головне управління Національної поліції в м. Києві як юридичну особу публічного права, а натомість створюється Головне управління Національної поліції в місті Києві.

На підставі зазначеної вище Постанови №730 від 16.09.2015 року 6.11.2015 до ЄДРПОУ було внесено відомості про початок процедури припинення ГУ МВС України в м. Києві (ідентифікаційний код юридичної особи - 08592201) і на даний час процедуру не завершено.

Уповноважені особи Державної казначейської служби України, повідомлені належним чином про дату, час і місце апеляційного розгляду, до суду не з`явилися та не повідомили суду про причини свого неприбуття; заяв та клопотань від них не надходило.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, який підтримав свою апеляційну скаргу та апеляційну скаргу представника потерпілого ОСОБА_12 інтересах ОСОБА_11 , заперечував щодо задоволення апеляційних скарг представника Міністерства внутрішніх справ ОСОБА_44 , представника Головного управління Національної поліції у м. Києві ОСОБА_16 ; захисника ОСОБА_9 в інтересах обвинувачених ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , який підтримав свою апеляційну скаргу зі змінами та доповненнями та заперечував щодо інших апеляційних скарг; потерпілого та його представника, які підтримали свою скаргу та апеляційну скаргу прокурора та заперечували щодо апеляційних скарг представника Міністерства внутрішніх справ ОСОБА_44 , представника Головного управління Національної поліції у м. Києві ОСОБА_16 ; пояснення представника Міністерства внутрішніх справ ОСОБА_44 , яка підтримала свою апеляційну скаргу та апеляційну скаргу захисника ОСОБА_9 та заперечувала щодо інших апеляційних скарг; представника Головного управління Національної поліції у м. Києві ОСОБА_16 , яка підтримала свою апеляційну скаргу та апеляційну скаргу захисника ОСОБА_9 та заперечувала щодо інших апеляційних скарг; повторно дослідивши наявні у матеріалах кримінального провадження докази, допитавши потерпілого, свідків; провівши судові дебати, надавши обвинуваченим останнє слово; перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги прокурора ОСОБА_6 , захисника здоповненнями та змінами ОСОБА_9 а в інтересах обвинувачених ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , представника потерпілого ОСОБА_12 в інтересах ОСОБА_11 необхідно залишенню без задоволення, апеляціні скарги представника Міністерства внутрішніх справ ОСОБА_44 , представника Головного управління Національної поліції у м. Києві ОСОБА_16 - часткового задовольнити, вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2021 року - змінити в частині вирішення цивільного позову.

Відповідно до наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (далі - ГУМВС України в м. Києві) від 14.11.2012 №622 о/с, ОСОБА_7 призначений на посаду командира відділення №2 взводу №2 оперативної роти №3 полку міліції особливого призначення «Беркут», підпорядкованого ГУМВС України в м. Києві (далі - ПМОП «Беркут»). Наказом ПМОП «Беркут» від 30.12.2010 №154 о/с ОСОБА_7 присвоєно спеціальне звання - старший сержант міліції.

Відповідно до наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (далі - ГУМВС України в м. Києві) від 14.11.2012 №622 о/с, ОСОБА_8 призначений на посаду командира відділення №1 взводу №1 оперативної роти №3 полку міліції особливого призначення «Беркут», підпорядкованого ГУМВС України в м. Києві (далі - ПМОП «Беркут»). Наказом ГУМВС України в м. Києві від 28.09.2012 №551 о/с ОСОБА_8 присвоєно спеціальне звання - прапорщик міліції.

Також відповідно до п. п. «д» п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» (в редакції Закону України № 224-VII від 14.05.2013) особи, уповноважені на виконання функцій держави, є особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, тобто є службовими особами.

Суд першої інстанції, дослідивши докази у кримінальному провадженні, дійшов обґрунтованого висновку про те, що пред?явлене ОСОБА_7 та ОСОБА_8 обвинувачення за ч. 4 ст. 41 КК України є таким, що не знайшло свого підтвердження дослідженими доказами, оскільки у висновку службового розслідування детально проаналізований та викладений хід подій, розрахунок задіяних сил та дії відповідальних осіб у ніч на 30.11.2013. Водночас, у ньому відсутні відомості про віддання керівництвом МВС та ГУМВС усних чи письмових наказів, вазівок або команд про застосування заходів фізичного впливу та спеціальних засобів до учасників акції.

Також, у висновку зазначено, що порушення, встановленні за наслідками службового розслідування, сталися внаслідок неналежного виконання керівниками (особами начальницького складу) МВС, ГУ МВС (яким у межах даного кримінального провадження обвинувачення не пред'являлося) Законів та інших підзаконних нормативних атків, що регламентують їх діяльність.

Вказані результати службової перевірки узгоджуються із постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 02.07.2014 року, якою визнано незаконними дії Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо перешкоджання проведенню мирного зібрання на Майдані Незалежності 30-го листопада 2013 року.

Водночас, рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 02.07.2014 року, як вірно вказав суд першої інстанції, є загальним, не персоніфікованими, оскільки не містить висновків про те, які дії та яких саме осіб визнано незаконними.

Так, змінивши обвинувачення, а саме: кваліфікуючи дії обвинувачених за ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41 ч. 2 ст. 365 КК України (в редакції Закону України №3207-VI(3207-17) від 07.04.2011); за ч. 2 ст.28, ч. 4 ст. 41 ст. 340 КК України (в редакції Закону України №2341-14 від 05.04.2001); ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 41 ч. 1 ст. 366 КК України (в редакції Закону України №3207-VI(3207-17) від 07.04.2011), прокурор в обвинувальному акті вказав, що 30.11.2013 в період з 3 год до 3 год 20 хвилин заступнику начальника Головного управління - начальнику міліції громадської безпеки ГУ МВС в місті Києві ОСОБА_45 (матеріали відносно якого виділено в окреме провадження), який знаходився в адміністративному приміщенні ГУ МВС України в м. Києві, розташованому за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, надійшов злочинний наказ від начальника ГУ МВС України в місті Києві ОСОБА_46 , який у свою чергу діяв за наказом вищого керівництва та за попередньою змовою з головою Київської міської державної адміністрації ОСОБА_47 , секретарем РНБО ОСОБА_48 та його заступником ОСОБА_49 (матеріали досудового розслідування стосовно яких виділене в окреме провадження), організувати витиснення із застосуванням сили з Майдану Незалежності, громадян, які там перебували та реалізовували конституційне право на мирні зібрання.

Однак, суд першої інстанції вірно зазначив, що вказані обставини в судовому засіданні не досліджувалися та не перевірялися, будь-які особи з даного приводу не допитувалися, також стороною обвинувачення не надано будь-яких судових рішень, з яких вбачалося би, що дані особи видавали злочинні накази,та понесли за це покарання. Також в судовому засіданні не досліджувалися та не перевірялися обставини дій, взаємодій працівників міліції, а саме: ОСОБА_50 , ОСОБА_51 , ОСОБА_52 ОСОБА_53 , ОСОБА_54 , ОСОБА_55 та ОСОБА_56 ; щодо усіх вищевказаних осіб обвинувачення в рамках даного провадження не висувалося, тому вважати що вони діяли за єдиним умислом у суду не маєпідстав.

Отже, з наведеного вбачається, що в судовому засіданні не надано доказів того, що обвинувачені виконували завідомо злочинні накази, оскільки такі обставини не були предметом розгляду та дослідження у судовому засіданні, а відтак обвинувачення в частині інкримінованих обвинуваченим ОСОБА_7 та ОСОБА_8 дій за ч.4 ст.41 КК України підлягає виключенню як таке, що не було предметом розгляду, є надмірним та не мотивованим. Визнавати накази, які віддавалися переліченими особами без розгляду усіх фактичних обставин, без допиту осіб, (відносно декількох матеріали виділені в окреме провадження),є неприпустимим і, як наслідок, матиме порушенняположень ст. 337 КПК України, а саме: судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту.

При цьому, суд навів обгрунтовані та змістовні мотиви прийнятого рішення, зазначивши, що пред`явлене обвинувачення за ч. 4 ст. 41 КК України не знайшло свого підтвердження дослідженими доказами.

Також, на переконання колегії суддів, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, про відсутність підстав для кваліфікації дії обвинувачених за ч. 2 ст. 28 КК України, позаяк матеріали кримінального провадження не містять підтвердження того, що працівники правоохоронних органів мали попередню змову на вчинення протиправних дій.

Доводи прокурора про те, що дії працівників спеціального підрозділу «Беркут» були організованими та узгодженими, об`єднані досягненням єдиної мети, що свідчить про вчинення ними злочинних діянь за попередньою змовою групою осіб, - були предметом ретельної перевірки судом першої інстанції шляхом дослідження доказів у справі, і свого також підтвердження не знашли.

Слід зазначити, що відповідно до «Положення про спеціальний підрозділ міліції громадської безпеки "Беркут",підрозділ являється воєнізованим формуванням з чітким підпорядкуванням начальникові ГУМВС, УМВС, а тому злагоджені дії внаслідок чіткої вертикальної підпорядкованості не можуть бути кваліфіковані як дії за попередньою змовою груою осіб без доказів того, що ще до початку вчинення кримінальних правопорушень між обвинуваченими була домовленість про спільне вчинення злочинних дій ними як співвиконавців.

Колегія суддів уважає, що обставин, встановлених судом, обвинувачені діяли одночасно як виконавці спільних кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 365, ст. 340, ч. 1 ст. 366 КК Ураїни, а тому у данному випадку має місце спів виконавство без попередньої змови.

Водночас стороною обвинувачення не надано доказів про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України, групою осіб.

Так, як вірно вказав суд першої інстанції, кожен із обвинувчених власноручно склав рапорти від себе особисто про дії, вчинені кожним із них (як про це свідчать фактичні обставини).

Така персоніфікація виключає вчинення дій, що утворюють об`єктивну сторону кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України, групою осіб за попередньою змовою.

Доводи апеляційної скарги захисника ОСОБА_9 в інтересах обвинувачених ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про те, що обвинувачених засуджено незаконно, оскільки відсутні належні та допустимі докази на підтвердження їх винуватості у пред`явленому обвинуваченні, колегія суддів вважає безпідставними, позаяк вони спростовуються матеріалами кримінального провадження.

Винність ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 28, ч. 2 ст. 365, ч. 1 ст. 28, ст. 340, ч. 1 ст. 366 КК України, в достатній мірі підтверджується сукупністю доказів, яким суд дав оцінку у розумінні ст. 94 КПК України.

Так, на підтвердження встановлених фактичних обставин справи суд першої інстанції обґрунтовано послався на докази, досліджені безпосередньо в судовому засіданні, які наведені у вироку.

Також у суді апеляційної інстанції за кпотанням сторін повторно досліджено докази, на яких вони наполягали.

Крім того, суд послався у вироку на показання, зокрема свідки ОСОБА_28 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_57 як у суді першої інстанції так і в суду апеляційної інстанції дали аналогічні за змістом показання, які узгоджуються між собою, щодо подій, які відбувалися у період часу з 29.11.2013 по 30.11.2023 на Майдані Незалежності вцілому. Зокрема про те, що на платформі Монументу Незалежності та сходах мітингувальники, не порушуючи громадського порядку, реалізовували своє право на мирне зібрання. При наближенні до них впритул працівників «Беркут» із спеціальними засобами, демонстрували намір продовжити мирне зібрання. Однак, співробітники МОП «Беркут», застосовуючи фізичну силу та спеціальні засоби, почали відтісняти мітингувальників від Монументу Незалежності, частину з них супроводжуючи до автозаків. При цьому, свідки не заперечували, що працював гучномовець, однак стверджують, що розібрати, що саме сповіщували за допомогою гучномовця, не вдавалося за можливе, оскільки працівники міліції вже розпочали витіснення мітингувальників.

Окрім того, свідки ОСОБА_28 та ОСОБА_57 (журналіст та оператор) зазначили, що 30 листопада на Майдан Незалежності безперервно знімали на камеру події, які відбувалися, у тому числі біля Стели (відеозапис maidan_night_3011 передали на телебачення).

При цьому, допитані у суді свідки потерпілого ОСОБА_11 та обвинувачених ОСОБА_7 , ОСОБА_8 не впізнали як осіб, що перебували на майдані; які дії вчинялися з боку працівників міліції саме щодо потерпілого свідки також не вказали.

Допитаний потерпілий ОСОБА_11 у суді апеляційної інстанції дав показання про те, що 30 листопада 2013 на Майдані Незалежості брав участь у мирному зібранні, будь-яких протиправних дій не вчиняв, закон не порушував, мав намір продовжити мітингувати. Працівники правоохоронних органів «Беркут» почали оточувати мітингувальників, розпочалася тиснява під ОСОБА_58 , він впав, його підняли, деякий час пронесли і поставили на землю, завели руки за спину, по дорозі загубив шапку, завели в автозак.

Він не може ідентифікувати осіб, які його затримували; перший раз обвинувачених побачив в суді.Не пам`ятає чи наносили удари працівники поліції; пояснення відбирали на ОСОБА_59 , працівники «Беркута» не відбирали у нього пояснень; затримання відбувалося в супереч його волі, був в шоковому стані;під час затримання на ньому була шапка з написом ОСОБА_60 , чорна куртка джинси, інше не пам`ятає; на відео впізнав себе зокрема за одягом.

Суд першої інстанції дав належну оцінку показанням потерпілого, свідків, визнав їх такими, що узгоджуються в сукупності з іншими доказами та свідчать про вчинення обвинуваченими злочинів за встановлених судом обставин.

Підстав для визнання зазначених доказів недопустимими та неналежними з мотивів, наведених у апеляційній скарзі захисника, колегія суддів не вбачає.

Отже, на переконання суду апеляційної інстанції, висновок суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 28, ч. 2 ст. 365, ч. 1 ст. 28, ст. 340, ч. 1 ст. 366 КК України, за обставин, встановлених судом, є правильним, ґрунтується на зібраних та належним чином перевірених у суді доказах.

Доводи захисника про те, що у матеріалах кримінального провадження відсутні докази на підтвердження того, що саме обвинувачені затримували потерпілого, оскільки а ні потерпілий, а ні свідки не вказують, що вони бачили на місці події обвинувачених; відео- і фото- матеріали таких даних також не містять - є неспроможними, оскільки дані, які містяться на відео, фото, показання свідків та потерпілого у сукупності з рапортами, власноручно написаними та підписаними обвинуваченими, про те, що саме вони затримували ОСОБА_11 , у повній мірі підтверджують доведеність винуватості обвинувачених, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 28 ч. 2 ст 365, ч. 1 ст. 28 ч. 2 ст. 340, ч. 1 ст. 366 КК України.

При цьому слід зазначити, що виконання службових обов`язків особовий склад підрозділу здійснював в спеціальному обмундируванні, екіпірованому знаками розрізнення та символікою «Беркут», яка є єдиною для всіх регіонів України, саме тому ідентифікувати на наявних у матеріалах кримінального провадження фото- та відео- матеріалах ОСОБА_7 та ОСОБА_8 фактично неможливо.

Доводи захисника про те, що обвинувачені не могли затримувати ОСОБА_11 , оскільки на час затримання потерпілого вони знаходилися в іншому місці на значній відстані, - безпідставні, позаяк суду не надано доказів на підтвердження цієї обставини, а обвинувчені скористалися ст. 63 Конституції України і показань з цього приводу не давали.

Так, за змістом ч. 2 ст. 17 КПК України ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення. Водночас, ст. 22 КПК України містить положення про те, шо кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК; сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених КПК.

Також слід наголосити на тому, що Верховний Суд вже неодноразово зазначав, що чинний КПК не містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин чи елементів складу злочину на підставі сукупності непрямих доказів (стосовно цього елемента доказування), які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину чи елемент складу злочину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв`язку (постанова Верховного Суду від 23.09.2020 у справі №712/7368/13-к).

Усупереч твердженням захисника ОСОБА_9 про те, що рапорт не є доказом, колегія суддів зазначає таке.

Згідно зі ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя та суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Відповідно до ч. 2 ст. 93 КПК сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій.

Таким чином, доводи про те, що рапорт не є доказом неспроможні, оскільки доказ це не сам процесуальний документ "рапорт", а відомості, отримані у встановленому законом порядку та вміщені в ньому.

Додатком 1 до п. 3.17 Інструкції з оформлення документів в системі МВС України, затвердженої Наказом МВС України від 27.07.2012 №650, передбачено, що рапорт - це письмове звернення працівника до вищої посадової особи з викладом питань службового чи особистого характеру і висловленням у зв`язку з цим відповідного прохання. Рапорт має такі реквізити: адресат; назва виду документа (Рапорт); текст документа; відмітка про наявність додатків, (якщо вони є); підпис, дата документа.

У відповідності до примітки до ст. 358 Кримінального кодексу України (в редакції Закону України №3207-VI від 07.04.2011), під офіційним документом, у статті 366 Кримінального кодексу України, слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи - докази у правозастосовній діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом надано право у зв`язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити.

Таким чином, у відповідно до примітки ст. 358 КК України, рапорт працівника ОВС є офіційним документом, тобто документом, що містить зафіксовану на паперовому носії інформацію, яка підтверджує певні події або факти, що спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, і яка може бути використана як доказ у правозастосовній діяльності. З таким обґрунтуванням суд погоджується та вважає його вірним.

На підставі рапортів ОСОБА_7 та ОСОБА_8 щодо ОСОБА_11 уповноваженою особою складено протоколи про адміністративне правопорушення за ст.185, 173 КУпАП, які були направлені для розгляду до суду першої інстанції. Отже, рапорти як докази мали значення для настання правових наслідків, у данному випадку, для ОСОБА_11 .

Твердження захисника про те, що особи, які складали рапорти, могли внести прізвище ОСОБА_11 в рапорти лише зі слів тертіх осіб, свого підтвердження дослідженими доказами у справі не знайшли. Водночас самі обвинувачені не вказали з чиїх слів їм це стало відомо і не дали показань щодо обставин складання ними рапортів.

Також безпідставними є доводи сторони захисту про те, що слідчий отримав оригінали рапортів в порушення порядку, встановленого КПК України, оскільки, як вказує захисник, слідчим суддею Печерського районного суду м. Києва не приймалося рішення про надання можливості слідчому вилучити з матеріалів адміністративних справ оригінали рапортів, складених від імені обвинувачених щодо ОСОБА_11 , а лише копія.

Так, із матеріалів кримінального провадження вбачається, що слідчий у клопотанні від 02.12.2016 про тимчасовий доступ до речей і документів просив надати йому тимчасовий доступ до матеріалів адміністративних справ з можливістю ознайомитися з ними та зробити їх копії, а фактично вилучив «оригінал», що не є підставою для визнання доказу недопустимим, оскільки метою такої слідчої дії було саме отримання даних, які містилися у рапортах, а тому такі порушення не суперечать суті такої слідчої дії і не можуть нівелювати доказове значення здобутих у такий спосіб відомостей.

Також неспроможними є доводи апеляційної скарги захисника ОСОБА_9 про те, що підслідність у кримінальному провадженні № 12013110100017809 незаконно змінено (ГСУ МВС на ГСУ ГПУ), оскільки постанова заступника Генерального прокурора України ОСОБА_33 від 16.01.2015 про визначення підслідності не містить обгрунтування неефективності досудового розслідування Головним слідчим управлінням МВС України у кримінальному провадженні № 1201310100017809,що має наслідком визнання доказів, зібраних після зміни підслідності, недопустимими, оскільки вони здобуті органом, який діяв поза межами своїх повноважень; а також доводи про те, що докази, отримані із кримінального провадження №1201310100017809, є недопустимими, оскільки постановою заступника Генерального прокурора України від 16.01.2015 року незаконно скасовано постанову про закриття кримінального провадження №1201310100017809 від 20.11.2013 року, позаяк така постанова може бути скасована лише як незаконна, необгрунтована та "в межах строків досудового розслідування, передбачених ст. 219" КПК України, - колегія суддів уважає безпідставними.

Як убачається із матеріалів кримінального провадження № 12013110100017809 від 20.11.2013 до ЄРДР внесено відомості за фактом вчинення невстановленими особами в ніч з 29.11.2013 на 30.11.2013 опору працівникам полку міліції особливого призначення «Беркут» під час виконання ними службових обов?язків по охороні громадського порядку на території площі Майдан Незалежності та проїжджої частині вул. Хрещатик у м. Києві, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 342 КК України.

Кримінальне провадження № 12013110100017811 від 30.11.2013 внесено до ЄРДР за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК України, щодо вчинення під час проведення масових заходів на площі Майдан Незалежності в м. Києві приблизно о 04 год. 00 хв. 30.11.2013 хуліганських дій невстановленими особами, які блокували та спричиняли перешкоди для проїздх спеціальної техніки, роботі комунальних служб по прибиранню території а ватановленню новорічної ялинки.

Постановою від 07.12.2013 матеріали кримінального провадження № 12013110100017809 від 30.11.2013 та № 12013110100017811 від 30.11.2013 об?єднані в одне кримінальне провадження та присвоєно загальний номер № 12013110100017809. Постанова мотивована тим, що кримінальні правопорушення, передбаченні ч. 2 ст. 342 та ч. 2 ст. 296 КК України, вчиненні одними особами.

Досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12013110100017809 доручено Головному слідчомууправлінню МВС України.

Постановою прокурора відділу Генеарльної прокуратури України ОСОБА_61 від 24.01.2014 кримінальне провадження № 12013110100017809 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 296, ч. 2 ст. 342 КК України закрите з тих підстав, що під час досудового розслідування жодній особі не повідомлено про підозру та 22.01.2014 набрав чинності Закону України «Про усунення негативних налідів та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 16.01.2014 №731-VII/.

Постановою заступника Генерального прокурора України ОСОБА_33 від 16.01.2015 постанову старшого прокурора відділу Генеарльної прокуратури України ОСОБА_61 від 24.01.2014 про закриття кримінального провадженн № 12013110100017809 скасовано. Постанова мотивована тим, що докази, отримані під час досудового розслідування у кримінальному проваджені № 12013110100017809 від 30.11.2013, зокрема допити учасників акцій протесту, співробітників міліції, вилучені відеоматеріали, документи, висновки проведених службових експертиз, мають значення для встановлення істини у кримінальному провадженні № 42013110000001053 від 30.11.2013.

Постановою заступника Генеральногопрокурора України ОСОБА_33 від 16.01.2015 визначено підслідність кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 296, ч. 2 ст. 342 КК України у кримінальному провадженні № 12013110100017809 за Головним слідчим управлінням Генеральної прокуратури України, що, як указано в постанові, забезпечить ефективність досудового розслідування.

Постановою від 27.03.2015 матеріали досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42013110000001053 від 30.11.2013, за ознаками злочинів, передбачених ст. 340, ч. 2 ст. 365 КК України, та матеріали досудового розслідувания у кримінальному провадженні № 12013110100017809 від 30.11.2013 за ознаками злочинів, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 296 КК України, об`єднані в одне провадження під єдиним реєстраційним номером № 12013110100017809. Постанова мотивована тим, що у кримінальному провадженні № 42013110000001053 досліджуються ті самі обставини, що і в межах кримінального провадження № 12013110100017809, а їх обєднання забезпечить повноту і ефективність досудового розслідування.

Отже, постанова заступника Генеральногопрокурора України ОСОБА_33 від 16.01.2015 про скасування постанови старшого прокурора відділу Генеарльної прокуратури України ОСОБА_61 від 24.01.2014 про закриття кримінального провадженн № 12013110100017809 та постанова від 16.01.2015 про визначення підслідності у кримінальному провадженні № 12013110100017809 обгрунтовані, вмотивовані та винесені прокурором з дотриманням правової процедури.

При цьому слід зазначити, що оскарження під час досудового розслідування у порядку п. 6 ст. 36 КПК України постанови про закриття кримінального провадження, а також постанови прокурора про зміну підсудності не передбаченно чинним КПК.

Разом з цим ч. 2 ст. 303 КПК передбачено, що скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу.

З метою підготовки до судового розгляду суд, серед іншого, вчиняє інші дії, необхідні для підготовки до судового розгляду (пункт 5 частини 2 ст. 315 КПК України).

Як убачається із матеріалів кримінального провадження, зокрема ухвали про призначення кримінального провадження до судового розгляду від 18.09.2018 та журналу судового засідання, стороною захисту не заявлялися клопотання про перевірку під час підготовчого судового провадження законності постанови заступника Генеральногопрокурора України ОСОБА_33 від 16.01.2015 про скасування постанови старшого прокурора відділу Генеарльної прокуратури України ОСОБА_61 від 24.01.2014 про закриття кримінального провадженн № 12013110100017809 та постанови від 16.01.2015 про визначення підслідності у кримінальному провадженні № 12013110100017809.

Отже, судом першої інстанції з дотриманням принципу диспозитивності, змагальності, рівності сторін учасникам судового провадження було забезпечено умови для реалізації їх прав, однак стороною захисту ці питання у підготовчому судовому засіданні не порушувалися, а відтак твердження захисника ОСОБА_9 про те, що суд першої інстанції самоусунувся від оцінки законності вказаних рішень, - є неспроможними.

Разом з цим, прокурор, приймаючи вказані рішення, обґрунтував їх, навівши мотиви, що не суперечили загальним засадам кримінального провадження.

Доводи прокурора та представника потерпілого про м'якість призначеного обвинуваченим покарання, колегія суддів вважає безпідставними.

Відповідно до положень ст. 50 КПК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Згідно з положеннями ст. 65 КК України при призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів.

Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суд зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують та обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів, а згідно п.3 визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити із особливостей конкретного злочину й його обставин.

На переконання колегії суддів, суд першої інстанції дотримався наведених вимог закону.

За змістом вироку, визначаючи обвинуваченим вид та міру покарання, суд врахував тяжкість вчинених кримінальних правопорушень, особу кожного обвинуваченого та обставини, що пом`якшують покарання.

На переконання колегії суддів, призначене ОСОБА_7 та ОСОБА_8 покарання є законним, відповідає вимогам статей 50, 65 КК, принципу справедливості та співмірності, є необхідним і достатнім для виправлення винного і попередження вчинення ним нових злочинів. Правових підстав уважати призначене обвинуваченим покарання явно несправедливим через м`якість, як про це зазначає прокурор, колегія суддів не вбачає.

Водночас, на переконання колегії суддів, вирок суду в частині вирішення цивільного позову підлягає зміні з наступних підстав.

Відповідно до ч. 5 ст. 128 КПК цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими КПК України. Якщо процесуальні правовідносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду визначені ст. 1166 та ст. 1167 ЦК України.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (за наявності в її діях складу цивільного правопорушення).

Згідно із ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності шкода, заподіяна особі, підлягає відшкодуванню у повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній зв?язок та є вина зазначеної особи у заподіянні шкоди. При відсутності хоча 6 однієї з вказаних умов на відповідача не може бути покладено зобов?язання по відшкодуванню шкоди.

У частині 1 ст. 1172 ЦК зазначено, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

За змістом ст. 1174 ЦК шкода завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

З урахуванням положень статей 1172, 1174 ЦК для покладення на юридичну особу відповідальності за наслідками вчинення кримінального правопорушення необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності, так і спеціальних, зокрема, перебування у трудових (службових) відносинах з юридичною особою або фізичною особою - роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов`язків.

Отже, відповідальність юридичної або фізичної особи настає лише у випадках, коли особа, з вини якої заподіяна шкода, знаходиться з цією юридичною або фізичною особою в трудових відносинах, і шкоду така особа заподіяла у зв`язку з виконанням трудових (службових) обов`язків.

При цьому під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов`язків розуміється виконання ним роботи, передбаченої трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоча і виходить за межі трудового договору чи посадової інструкції, але доручається юридичною або фізичною особою або спричинена необхідністю як на території роботодавця, так і за її межами. Це можуть бути дії виробничого, господарського, технічного та іншого характеру, вчинення яких безпосередньо входить до службових обов`язків працівника.

Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_7 обіймав посаду командира відділення № 2 взводу № 2 оперативної роти № 3 полку міліції особливого ризначеня «Беркут», підпорядкованого ГУМВС України в м. Києві (наказ ГУМВС України в м. Києві від 14.11.2012 № 622 о/с); ОСОБА_8 - обіймав посаду командира відділення № 1 взводу № 1 оперативної роти № 3 полку міліції особливого призначення «Беркут», підпорядкованого ГУМВС України в м. Києві (наказ ГУМВС України в м. Кисві від 14.11.2012 № 622 о/с).

Тобто, обвинувачені не перебували у трудових (службових) відносинах з МВС, що також підтверджується листом ДП МВС України № 30547/22 від 20.07.2021 (копія листа додається).

Водночас слід зазначити, що ГУМВС України в м. Києві (код ЄДРПОУ - 08592201) є окремою юридичною особою, яка самостійно відповідає за своїми зобов?язаннями (ст. 96 ЦК України).

Постановою Кабінету міністрів України № 730 від 16.09.2015 року «Про утворения територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерств внутрішніх справ», вирішено ліквідувати територіальні органи МВС України, зокрема і Головне управління МВС як юридичну особу публічного права, натомість створити Головне управління Національної поліції в місті Києві.

У данному випадку КМУ прийнято рішення не про реорганізацію, а про повну ліквідацію огранів внутрішніх справ.

На підставі зазначеної Постанови №730 від 16.09.2015 року 6.11.2015 до ЄДРПОУ внесено відомості про початок процедури припинення ГУ МВС України в м. Києві (ідентифікаційний код юридичної особи - 08592201). Відомості про те, що процес ліквідації завершено, відсутні.

Згідно з частинами першою, п`ятою статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Уповноважені особи Державної казначейської служби повідомлені належним чином про дату, час і місце апеляційного розгляду, не з`явилися та не повідомили суд про причини свого неприбуття; заяв та клопотань від них не надходило.

ГУНП в місті Києв - територіальний орган Національної поліції, який є юридичною особою публічного права відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 16.09.2015 №730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ».

Отже, ГУНП в місті Києві не є правонаступником ГУМВС України в місті Києві, оскільки відповідно до пункту 5 розділу XI прикінцевих та перехідних положень Закону № 580 «Про Національну поліцію» передбачено втрату чинності Закону України «Про міліцію», що з 07.11.2015 мілія в Україні як державний орган виконавчох влади припинила своє існування.

Аналіз положень ст. 51 ЦПК та сталої судової практики (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 15 травня 2019 року у справах № 552/91/18, 554/9144/17) вказує на те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, а установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Разом з тим, суд першої інстанції не врахував, що відповідно до положень ст. 1174 ЦК України не є належним відповідачем в даному випадку Головне управління Національної поліції в м. Києві та Міністерство внутрішніх справ України та за наявності підстав, стягнення коштів в судовому порядку повинно здійснюватись з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду 09 січня 2023 року в справі № 402/586/17 (провадження № 61-12507св21) вказано, що: «належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача. Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем».

А відтак, у задоволенні позовних вимог до МВС України та ГУНП як до неналежних відповідачів необхідно відмовити.

Оскільки вина обвинувачених ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 28 ч. 2 ст. 365, ч. 1 ст. 28, ст. 340, ч. 1 ст. 366 КК України доведена, колегія суддів вважає за необхідне стягнути солідарно з обвинувачених на користь потерпілого відшкодування моральної шкоди.

Згідно з ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до ст. 23 ЦК України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, що містяться в п. 9 постанови «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічні тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану). При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, від 12 липня 2007 року).

Апеляційний суд вважає, що розмір моральної шкоди, визначений судом першої інстанції, що підлягає до відшкодування на користь потерпілого, не відповідає вимогам розумності і справедливості, оскільки протиправними діями обвинувачених потерпілому спричинено фізичний біль, ображено його особисту гідність, порушено конституційні права потерпілого.

При цьому,встановлені судом обставин справи не вказують на застосування до потерпілого таких дій, які призвели би до сильного нестерпного фізичного болю, що мало би наслідком відшкодування значної суми.

Отже, керуючись засадами розумності, виваженості та справедливості, враховуючи обставини вчиненого кримінального правопорушення, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зменшення суми стягнення на відшкодування моральної шкоди на користь потерпілого, визначивши до стягнення 50 000 тис. грн.

Водночас, слід зазначити, що на переконання колегії суддів, у данному випадку відсутні підстави брати до уваги розміри компенсацій, визначені у Законі України «Про державну допомогу постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та їх сім?ям», оскільки цей Закон розповсюджується на чітко визначену категорію осіб та має визначений механізм реалізації.

Крім того, Закон України «Про встановлення державної допомоги постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх сімей» передбачає компенсацію постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх сімей виключно у вигляді державної допомоги та жодним чином не регулює питання моральної шкоди.

Отже, за наслідками апеляційного перегляду колегією суддів не встановлено істотних порушень КПК, що унеможливили прийняття законного та обґрунтованого судом рішення в частині доведеності винності, правильності кваліфікації дій та призначення покарання; порушення, на які вказують у апеляційних скаргах прокурор, представник потерпілого та захисник, - не є безумовними для скасування чи зміни рішення.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги прокурора ОСОБА_6 , захисника ОСОБА_9 з доповненнями та змінами в інтересах обвинувачених ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , представника потерпілого ОСОБА_12 в інтересах ОСОБА_11 - необхідно залишити без задовлення, апеляційні скарги представника Міністерства внутрішніх справ ОСОБА_18 , представника Головного управління Національної поліції у м. Києві ОСОБА_16 - задовольнити частково; вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2021 року змінити в частині вирішення цивільного позову, а саме: відмовити у задоволенні позовних вимог до МВС, ГУНП у м. Києві та зменшити розмір відшкодування моральної шкоди на користь потерпілого; в решті вирок залишити без зміни.

Керуючись ст. ст.376, 284, 404, 405, 407, 419 КПК України, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційні скарги прокурора ОСОБА_6 , захисника ОСОБА_9 в інтересах обвинувачених ОСОБА_7 та ОСОБА_8 з доповненнями та змінами, представника потерпілого ОСОБА_12 в інтересах ОСОБА_11 залишити без задоволення.

Апеляційні скарги представника Міністерства внутрішніх справ ОСОБА_18 , представника Головного управління Національної поліції у м. Києві ОСОБА_16 - задовольнити частково.

Вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 14 червня 2021 року щодо обвинувачених ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в частині цивільного позову - змінити.

Стягнути з ОСОБА_7 , ОСОБА_8 солідарно на користь ОСОБА_11 на відшкодування моральної шкоди 50 000 (п`ятдесят тисяч) гривень.

В іншій частині вирок залишити без зміни.

Ухвала може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців.

Судді: _________________ _________________ _________________

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3

Справа № 11-кп/824/182/2023

Головуючий у 1-ій інстанції: ОСОБА_62

Доповідач: ОСОБА_1