ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 липня 2023 року

м. Київ

cправа № 916/731/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В.Г. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.,

за участю секретаря судового засідання Денисевича А.Ю.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Квантум" на рішення Господарського суду Одеської області від 23.07.2021 (Петров В.С.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.02.2023 (Принцевська Н.М., Діброва Г.І., Ярош А.І.) у справі №916/731/21

за позовом Першого заступника керівника Київської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Квантум", третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю "ЄГАЗ-РІТЕЙЛ" про припинення права власності та витребування земельної ділянки

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

1. Перший заступник керівника Київської окружної прокуратури міста Одеси (далі - Прокурор) звернувся в Господарський суд Одеської області з позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради (далі - Позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Квантум" (далі - Відповідач) про: 1) припинення права власності Відповідача на земельну ділянку площею 0,1520 га, кадастровий номер 5110136900:32:008:0009, розташовану за адресою: м.Одеса, вул.Академіка Вільямса,53, шляхом скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (реєстраційний номер 1415312851101); 2) витребування у Відповідача на користь територіальної громади міста Одеси в особі Позивача земельної ділянки, загальною площею 0,1520 га (кадастровий номер 5110136900:32:008:0009), розташованої за адресою: м.Одеса, вул.Академіка Вільямса, 53.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що територіальна громада міста Одеси в особі Позивача, як законний власник земельної ділянки площею 0,152 га, розташованої за адресою: м.Одеса, вул.Академіка Вільямса, 53, рішень щодо її відчуження не приймала та право власності внаслідок укладення угод особами, які не мали прав на неї, не припиняла, відповідно спірна земельна ділянка підлягає витребуванню у Відповідача. При цьому, звернення Прокурора із заявленим позовом обґрунтовано порушенням інтересів держави, що полягає в незаконному позбавленні територіальної громади міста Одеси належних їй на праві власності земельних ділянок, а підставою для подання позову стала необхідність захисту економічних інтересів держави, частиною яких є стале та належне функціонування місцевого самоврядування, дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання щодо повернення земель, які вибули з комунальної власності з порушенням закону.

Короткий зміст судових рішень, ухвалених у цій справі

3. Рішенням Господарського суду Одеської області від 23.07.2021, яке залишено без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.11.2021, позов задоволено частково. Скасовано державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за реєстраційним номером 1415312851101 щодо права власності Відповідача на спірну земельну ділянку та витребувано її у Відповідача на користь територіальної громади міста Одеси в особі Позивача. В задоволенні іншої частини вимог відмовлено.

4. Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, мотивовано тим, що всупереч вимог закону державними реєстраторами було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на належну територіальній громаді земельну ділянку на підставі угод, укладених між сторонами, які не були власниками цієї земельної ділянки, при наявній реєстрації права власності на цю земельну ділянку за територіальною громадою міста Одеси в особі Позивача. Водночас, як зазначив суд, такого способу захисту порушеного права, як припинення права власності на об`єкт нерухомого майна чинне законодавство не передбачає, у зв`язку з чим дійшов висновку, що саме скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень щодо права власності Відповідача на земельну ділянку площею 0,1520 га, кадастровий номер 5110136900:32:008:0009, розташовану за адресою: м. Одеса, вул.Академіка Вільямса,53, є належним та ефективним способом захисту порушених прав Одеської міської ради, як власника спірної земельної ділянки. Оскільки судом першої інстанції встановлено, що державна реєстрація права власності Відповідача на спірну земельну ділянку підлягає скасуванню, а належних правових підстав для набуття Відповідачем права власності на неї судом не встановлено, тому вимога про витребування у Відповідача спірної земельної ділянки на користь дійсного власника - територіальної громади міста Одеси в особі Позивача, також підлягає задоволенню.

5. Постановою Верховного Суду від 24.05.2022 постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.11.2021 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

6. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.09.2022 залучено ТОВ "ЄГАЗ-РІТЕЙЛ" до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні Відповідача (далі - Третя особа).

7. За результатами нового розгляду, постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.02.2023 рішення Господарського суду Одеської області від 23.07.2021 залишено без змін.

8. Постанова суду мотивована тим, що згідно з рішенням Київського районного суду м.Одеси від 28.02.2013 у справі №1512/10136/2012, яке набрало законної сили 22.06.2015, та відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України має преюдиційне значення для цієї справи, законним власником спірної земельної ділянки є територіальна громада міста Одеси в особі Позивача. Матеріали справи не містять доказів (рішень) про передачу землі у власність інших осіб, зокрема, ОСОБА_1 , за якою 01.03.2019 державним реєстратором зареєстровано право власності на цю земельну ділянку та яка в подальшому на підставі акту приймання-передачі №1 від 11.09.2020 передана до статутного капіталу Відповідача і державним реєстратором 15.09.2020 прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за Відповідачем.

Щодо вимоги про витребування у Відповідача спірної земельної ділянки на користь територіальної громади міста Одеси в особі Позивача, суд зазначив, що Відповідач став власником спірної земельної ділянки за безоплатним правочином, оскільки спірна земельна ділянка була внесена ОСОБА_1 до статутного капіталу Відповідача за актом приймання-передачі, а відтак на останнього не покладається надмірний тягар. Оскільки власником спірної земельної ділянки є територіальна громада м.Одеси в особі Позивача і в судовому порядку визнано, що ця ділянка вибула з комунальної власності з порушенням вимог законодавства, тобто, поза волею власника, тому вимога про витребування у Відповідача спірної земельної ділянки на користь законного власника, яким є територіальна громада міста Одеси в особі Позивача, є обґрунтованою.

Короткий зміст вимог касаційної скарги Відповідача

9. Відповідач подав касаційну скаргу на рішення та постанову судів попередніх інстанцій, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Аргументи учасників справи

Доводи Відповідача, яка подала касаційну скаргу (узагальнено)

10. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для втручання у право Відповідача на мирне володіння земельною ділянкою, і вказаний висновок зроблений без урахування правової позиції щодо заборони суперечливої поведінки, викладеної Верховним Судом у справах №904/3614/20, №911/1977/21, №918/459/21, №904/444/20, №922/3527/19. Зокрема, Верховним Судом зроблено висновок про універсальність застосування концепції заборони суперечливої поведінки, а саме, її застосування у спорах щодо витребування майна, а також її застосування до дій органів місцевого самоврядування.

11. Судами попередніх інстанцій не застосовано правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах №911/1541/17, №910/1242/18 про те, що держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію та несе негативні наслідки відсутності такого правового регулювання.

12. Судами не враховано правову позицію Верховного Суду, викладену у справі №908/544/21 щодо застосування рішень Європейського суду з прав людини, в яких вказано, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

13. Судами обох інстанцій не застосовано правову позицію стосовно критерію розумності, викладену Верховним Судом у справі №910/10514/20.

14. Судом апеляційної інстанції не враховано вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 24.05.2022 у цій справі щодо необхідності врахування приписів статті 1 Першого протоколу до Конвенції та не застосовано такі вказівки в контексті обставин справи. Про необхідність застосування статті 1 Першого протоколу також зазначено Верховним Судом у справах №910/1382/20(910/6553/21), №911/1014/20.

15. Висновок апеляційного господарського суду про те, що Відповідач став власником спірної земельної ділянки за безоплатним правочином, зроблений без урахування всіх матеріалів справи, оскільки на земельній ділянці Відповідачем здійснено будівництво об`єкта нерухомості.

Позиція інших учасників справи у відзиві на касаційні скарги

16. Прокурор надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційне провадження за касаційною скаргою Відповідача на рішення та постанову судів попередніх інстанцій закрити на підставі пункта 5 частини першої статті 296 ГПК України. Також, Прокурор просить поновити строк на подання відзиву на касаційну скаргу з тих підстав, що строк, визначений ухвалою Верховного Суду від 18.05.2023 для подання відзиву на касаційну скаргу пропущений з підстав неотримання прокуратурою ухвали від 18.05.2023 ні на юридичну адресу, ні на електронну адресу. Інших аргументів щодо пропуску Прокурором строку на подання відзиву на касаційну скаргу, не наведено.

16.1. Відповідно до частини четвертої статті 294 ГПК України в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначається, зокрема, строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу.

Учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження (частина перша статті 295 ГПК України).

Отже, в ухвалі про відкриття касаційного провадження строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу встановлюється судом.

16.2. Ухвалою суду касаційної інстанції від 18.05.2023 відповідно до частини першої статті 295 ГПК України учасникам справи надано строк на подання відзиву до 05.06.2023, але не більше 10 днів з дня вручення цієї ухвали. Як вбачається з матеріалів справи (довідка Суду від 19.05.2023 про доставку документа в кабінет електронного суду, яка отримана з автоматизованої системи документообігу Суду комп`ютерної програми "Діловодство спеціалізованого суду"), ухвала Суду від 18.05.2023 надійшла до Київської окружної місцевої прокуратури м.Одеси через електронний кабінет одержувача 19.05.2023 об 11:27 год.

Таким чином, враховуючи положення частини четвертої статті 294, частини першої статті 295 ГПК України, вимоги ухвали Суду від 18.05.2023 щодо строку подання відзиву на касаційну скаргу, а також, зважаючи на докази отримання 19.05.2023 ухвали Суду Київською окружною місцевою прокуратурою м.Одеси, останнім днем строку на подання відзиву було 29.05.2023. Проте, відзив подано 20.06.2023, тобто, з пропуском строку, встановленого Судом в ухвалі від 18.05.2023.

16.3. Згідно з частиною другою статті 119 ГПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Зі змісту наведеної норми випливає, що за заявою учасника може бути продовжений тільки строк, який встановлений судом і який не сплив на час звернення учасника справи із заявою. Процесуальний строк може бути продовжений також з ініціативи суду. Разом з тим, на відміну від поновлення процесуального строку, вирішення судом питання про продовження процесуального строку не обумовлене вчиненням учасником процесуальної дії. Навпаки, процесуальний закон виходить з того, що процесуальний строк продовжується для вчинення процесуальної дії, яка ще не вчинена. Дана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2018 у справі №904/5995/16.

16.4. Частиною другою статті 118 ГПК України передбачено, що заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

16.5. Оскільки Прокурор у клопотанні не просить суд продовжити строк на подання відзиву, а також те, що відзив подано після (20.06.2023) закінчення строку, встановленого Судом в ухвалі від 18.05.2023 (10 днів з дня вручення цієї ухвали - 29.05.2023) на подання відзиву, як того вимагає частина перша статті 295 ГПК України, клопотання про поновлення пропущеного строку на подання касаційної скарги відхиляється, а відзив на підставі частини другої статті 118 ГПК України Суд залишає без розгляду.

17. Позивач та Третя особа відзиви на касаційну скаргу не надали, що у відповідності до частини третьої статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень у даній справі у касаційному порядку.

Інші документи

18. Скаржником до Верховного Суду 20.06.2023, 28.06.2023 подано додаткові пояснення, в яких Відповідач, посилаючись на те, що судами не враховано оплатність набуття Відповідачем спірної земельної ділянки як внеску до статутного капіталу, в порядку частини п`ятої статті 161 ГПК України, частини четвертої статті 300 ГПК України просить врахувати правову позицію, викладену Верховним Судом у справах №924/793/21, №357/10226/19, в яких зазначено, що справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)), а також правову позицію Верховного Суду, викладену у справі №911/1278/20 щодо надзвичайної важливості, якими є правила про набуття добросовісним набувачем прав на майно (так званий захист власності в динаміці).

Судом касаційної інстанції пояснення скаржника в цій частині вирішено залучити до матеріалів справи.

18.1. Водночас, щодо додаткових пояснень від 28.06.2023 в частині наведення скаржником додатково постанов Верховного Суду у справах №296/11276/13-ц, №357/107/17, №910/17376/19 щодо застосування частини п`ятої статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", про що не було зазначено в касаційній скарзі, колегія суддів зазначає, що пояснення в цій частині фактично за своїм змістом є доповненням до касаційної скарги і Відповідач, відповідно до частини п`ятої статті 161 ГПК України, не просив дозволу подати письмові пояснення, в яких наведено додаткові доводи щодо наявності підстав для задоволення касаційної скарги. Враховуючи, що такі доповнення подані поза межами строків для їх подання, встановлених статтею 298 ГПК України, Суд за межами строку, визначеного статтею 298 ГПК України для подання доповнень до касаційної скарги, не визнавав їх подання необхідним (частина п`ята статті 161 ГПК України), тому пояснення у цій частині підлягають залишенню без розгляду на підставі статті 118 ГПК України.

19. Скаржником до Верховного Суду 04.07.2023 подано додаткові пояснення, в яких наведено правову позицію Верховного Суду, викладену у справах №911/1278/20, №910/1382/20(910/6553/21), №911/1014/20. Колегія суддів приєднує пояснення до матеріалів справи та зазначає, що правові позиції Верховного Суду у вказаних справах були наведені скаржником у касаційній скарзі (№910/1382/20(910/6553/21), №911/1014/20) та у додаткових поясненнях від 28.06.2023 (№911/1278/20), про що зазначає і сам скаржник у цих поясненнях.

20. Прокурор 04.07.2023 також надав до Верховного Суду додаткові пояснення, в яких навів свої заперечення проти пояснень скаржника, поданих до Верховного Суду 20.06.2023. Судом касаційної інстанції пояснення Прокурора вирішено залучити до матеріалів справи.

21. Від скаржника до Верховного Суду 05.07.2023 надійшли додаткові пояснення, в яких зазначає, що ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 прийнято до розгляду справу №373/626/17, предметом позову в якій є визнання недійсним рішення сільської ради та витребування земельних ділянок. Скаржник посилається на те, що, в разі, якщо Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи №373/626/17 дійде висновку щодо неможливості витребування ділянки, наданої особі органом місцевого самоврядування за відсутності належним чином встановлених меж населеного пункту, тому існують підстави для застосування вказаної правової позиції при розгляді даної справи, як доказу неможливості витребування земельної ділянки у Відповідача. Колегія суддів касаційної інстанції пояснення скаржника залучає до матеріалів справи.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

22. Як встановили суди попередніх інстанцій, згідно з рішенням Київського районного суду м. Одеси від 28.02.2013 у справі №1512/10136/2012, яке набрало законної сили 22.06.2015, та відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України має преюдиційне значення для цієї справи, задоволено позов прокуратури м.Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради та:

-визнано недійсним розпорядження Овідіопольської районної державної адміністрації Одеської області №904 від 16.12.2003 "Про включення земельної ділянки, якою користується ВАТ "БМУ-18", до переліку земель несільськогосподарського призначення, що підлягають продажу в 2003 - 2004 роках";

-визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1520 га по вул. Академіка Вільямса, 53 у м. Одесі, укладений 23.12.2003 між Овідіопольською районною державною адміністрацією Одеської області та ВАТ "БМУ-18" та посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Курчан Н. Ф., реєстровий № 6924;

-визнано недійсним та скасовано державний акт серії ЯЖ №474111 на право власності на земельну ділянку, площею 0,1520 га, розташовану на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110136900:32:008:0009, виданий на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , зареєстрований 04.11.2008 в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", за №010850501510;

-скасовано реєстрацію права власності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 на земельну ділянку площею 0,1520 га, розташовану на АДРЕСА_1 , в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010850501510 від 04.11.2008;

-витребувано земельну ділянку площею 0,1520 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , загальною вартістю 1 863 307,20 грн з незаконного володіння ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 на користь Одеської міської ради.

22.1. На підставі зазначеного, суди дійшли висновку, що законним власником спірної земельної ділянки є територіальна громада міста Одеси в особі Позивача. 15.11.2017 зареєстровано за територіальною громадою міста Одеси в особі Позивача право власності на цю земельну ділянку. У якості підстав для виникнення права власності вказано рішення Київського районного суду м.Одеси від 28.02.2013 у справі №1512/10136/2012.

В той же час, між ТОВ "Стандарт Фінанс Груп" та ОСОБА_1 23.10.2015 укладено договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 12.06.2007, відповідно до якого відступлено право вимоги на земельну ділянку, площею 0,1520 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (предмет іпотеки від 12.06.2007).

30.09.2016 ОСОБА_9 та ОСОБА_1 подано приватному нотаріусу Одеського міського нотаріального округу заяву, в якій висловлено прохання передати ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 вимогу про усунення порушень про таке: "12.06.2007 між АТ "Райффазен Банк Аваль" та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №014/2145/85/76425, відповідно до умов якого ОСОБА_2 повинна сплатити кредит в розмірі 49 735,00 дол. США зі строком повернення до 12.06.2027 зі сплатою процентної ставки за користування кредитними коштами в розмірі 14,1% річних. Якщо в строк, визначений у даній вимозі, заборгованість за вищезазначеними кредитними договорами не буде погашена у повному обсязі, ОСОБА_1 ініціюватиме звернення стягнення на предмет іпотеки за договорами іпотеки, а саме на земельну ділянку площею 0,1520 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110136900:32:008:0009 шляхом продажу третім особам або шляхом набуття права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 37, 38 Закону України "Про іпотеку"".

01.03.2019 державним реєстратором Комунального підприємства "Агенція реєстраційних послуг" прийнято рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1520 га, кадастровий номер 5110136900:32:008:0009, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення, 01.03.2019 припинено право комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі Позивача на зазначену земельну ділянку.

В подальшому, 15.09.2020 державним реєстратором Великодолинської селищної ради Овідіопольського району Одеської області прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за Відповідачем. Підставою для державної реєстрації зазначено акт приймання-передачі майна до статутного капіталу від 11.09.2020.

23. Звертаючись до суду з позовом, Прокурор послався на те, що державним реєстратором незаконно, в порушення вимог чинного законодавства було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на приналежну територіальній громаді земельну ділянку на підставі угод, укладених між сторонами, які не були власниками цієї земельної ділянки, при наявній реєстрації права власності на цю земельну ділянку за територіальною громадою міста Одеси в особі Позивача.

24. Приймаючи рішення у справі про задоволення позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що всупереч вимог закону державними реєстраторами прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на належну територіальній громаді земельну ділянку на підставі угод, укладених між сторонами, які не були власниками цієї земельної ділянки, при наявній реєстрації права власності на цю земельну ділянку за територіальною громадою міста Одеси в особі Позивача. Водночас, такого способу захисту порушеного права як припинення права власності на об`єкт нерухомого майна чинне законодавство не передбачає, у зв`язку з чим саме скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень щодо права власності Відповідача на спірну земельну ділянку, є належним та ефективним способом захисту порушених прав Позивача, як власника спірної земельної ділянки. Оскільки встановлено, що державна реєстрація права власності за Відповідачем на спірну земельну ділянку підлягає скасуванню, а належних правових підстав для набуття Відповідачем права власності на неї судом не встановлено, тому позовна вимога про витребування у Відповідача спірної земельної ділянки на користь Позивача, також підлягає задоволенню.

24.1. Крім того, суд апеляційної інстанції також зазначив, що на виконання положень статті 53 ГПК України і статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор при поданні позовної заяви обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Позивачем, до компетенції якого віднесені повноваження щодо повернення у комунальну власність спірної земельної ділянки, яка незаконно вибула з власності територіальної громади міста. Крім того, Прокурором 03.02.2021 на адресу Позивача надісланий лист, яким повідомлялося про незаконність вибуття з власності територіальної громади міста спірної земельної ділянки, однак у відповіді Позивачем вказано, що заходи реагування позовного характеру ним не приймалися. Отже, враховуючи нездійснення Позивачем захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, не звернення його до суду із відповідним позовом після звернень до нього Прокурора, Прокурор цілком правомірно звернувся до суду із цим позовом.

25. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд до апеляційного господарського суду, Верховний Суд зазначив, що: 1) суди попередніх інстанцій, частково задовольняючи позовні вимоги, не застосовували приписи статті 1 Першого протоколу до Конвенції і відповідну практику Європейського суду з прав людини та не навели жодних мотивів для висновку про відсутність порушення справедливого балансу інтересів Позивача та Відповідача; 2) поза увагою залишилося питання можливого впливу судових рішень на права та обов`язки ТОВ "ЄГАЗ-РІТЕЙЛ" і наявності підстав для залучення його як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, оскільки ТОВ "ЄГАЗ-РІТЕЙЛ" є орендарем спірного майна, про що Відповідач повідомляв суд у запереченнях на відповідь на відзив, а також у клопотанні про долучення доказів, зокрема, договору оренди №19 від 19.09.2017; 3) під час розгляду справи не наведено мотивів щодо прийняття або відхилення доводів відповідача про те, що Київський районний суд м. Одеси у рішенні від 28.02.2013 у справі №1512/10136/2012 та Одеський окружний адміністративний суд у постанові від 11.11.2011 у справі №3562/08/1570 дійшли абсолютно різних висновків при вирішенні питання стосовно розмежування земель міст Одеси та Овідіопольського району Одеської області.

26. За результатами нового розгляду, суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, керуючись положеннями статей 78, 83, 90, 116, 152, 153 ЗК України, статей 316, 328, 373 ЦК України, статей 16, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статей 2, 10, 12, 15, 18, 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", виходив з того, що згідно з рішенням Київського районного суду м.Одеси від 28.02.2013 у справі №1512/10136/2012, яке набрало законної сили 22.06.2015, та відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України має преюдиційне значення для цієї справи, законним власником спірної земельної ділянки є територіальна громада міста Одеси в особі Позивача. Матеріали справи не містять доказів (рішень) про передачу землі у власність інших осіб, зокрема, ОСОБА_1 , за якою 01.03.2019 державним реєстратором зареєстровано право власності на цю земельну ділянку та яка в подальшому на підставі акту приймання-передачі №1 від 11.09.2020 передана до статутного капіталу Відповідача і державним реєстратором 15.09.2020 прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за Відповідачем. При цьому, суд встановив, що, оскільки ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 не були власниками спірної земельної ділянки, відповідно предмет договору іпотеки був відсутній. Більш того, на час реєстрації права власності за ОСОБА_1 (01.03.2019), законним власником земельної ділянки була територіальна громада міста Одеси в особі Позивача. Відтак, після набрання чинності судовим рішенням Київського районного суду м.Одеси від 28.02.2013 у справі №1512/10136/2012, відповідно припиняються зобов`язання щодо переданої спірної земельної ділянки в іпотеку вказаними вище особами.

Щодо вимоги про витребування у Відповідача спірної земельної ділянки на користь територіальної громади міста Одеси в особі Позивача, керуючись положеннями статей 321, 387, 388 ЦК України, суд виходив з того, що Відповідач став власником спірної земельної ділянки за безоплатним правочином, оскільки спірна земельна ділянка була внесена ОСОБА_1 до статутного капіталу Відповідача за актом приймання-передачі, а відтак на останнього не покладається надмірний тягар. Оскільки власником спірної земельної ділянки є територіальна громада м.Одеси в особі Позивача і в судовому порядку визнано, що вона вибула з комунальної власності з порушенням вимог законодавства, тобто, поза волею власника, тому вимога про витребування у Відповідача спірної земельної ділянки на користь законного власника, яким є територіальна громада міста Одеси в особі Позивача, є обґрунтованою.

27. Звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою, Відповідач оскаржує рішення та постанову судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

28. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

29. Обґрунтовуючи підставу оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій не застосовано правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах №904/3614/20, №911/1977/21, №918/459/21, №904/444/20, №922/3527/19 (пункт 10 постанови), у справах №911/1541/17, №910/1242/18 (пункт 11 постанови), а також, у справі №908/544/21 (пункт 12 постанови) та у справі №910/10514/20 (пункт 13 постанови). Обґрунтовуючи незастосування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду у зазначених справах щодо заборони суперечливої поведінки, скаржник посилається на те, що судами встановлено, але не дано належної оцінки, що Позивач, фактично, визнав відсутність у нього права власності на спірну земельну ділянку та належність цього права відповідним фізичним особам, оскільки фізичні особи відповідно до договору купівлі-продажу від 15.06.2007 стали власниками по 1/7 частини кожному спірної земельної ділянки та отримали в Одеському управлінні земельних ресурсів Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №474111 (зареєстрований 04.11.2008), а тому в діях Позивача вбачається суперечлива поведінка, яка полягає у вимозі повернення спірної земельної ділянки у комунальні власність.

29.1. З приводу наведеного, колегія суддів зазначає, що Верховний Суд у справах №904/3614/20, №911/1977/21, №918/459/21, №904/444/20, №922/3527/19, №911/1541/17, №910/1242/18, №908/544/21, №910/10514/20 зазначав, що відповідно до пункта 6 частини першої статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність є загальними засадами цивільного законодавства. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто, цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. Доктрина "venire contra factum proprium" (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини "venire contra factum proprium" міститься принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

30. Згідно з правовою позицією, викладеною у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

31. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що у вказаних скаржником справах судами попередніх інстанцій встановлювалися обставини, за яких вирішувалося питання наявності суперечливої поведінки учасників справи.

32. За загальним правилом засади справедливості, добросовісності та розумності, які, відповідно до пункта 6 частини першої статті 3 ЦК України, є загальними у цивільному законодавстві, встановлюють певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин та втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів і регулюють конкретні ситуації таким чином, що кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права - захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

33. Водночас, в межах цієї справи №916/731/21 судами не було встановлено наявність у Позивача суперечливої поведінки по відношенню як до Відповідача, так і до інших осіб щодо спірної земельної ділянки. Щодо посилання скаржника на те, що суперечливість поведінки Позивача вбачається з того, що, спочатку Позивач, фактично, визнав відсутність у нього права власності на спірну земельну ділянку та належність цього права певним фізичним особам, оскільки фізичні особи отримали в Одеському управлінні земельних ресурсів Державний акт на право власності на спірну земельну ділянку серії ЯЖ №474111 (зареєстрований 04.11.2008), а тепер звернувся з позовом у цій справі про повернення спірної земельної ділянки у комунальні власність (припинення права власності Відповідача та витребування у Відповідача земельної ділянки), колегія суддів зазначає, що, як встановили попередні судові інстанції, за результатами розгляду іншої справи №1512/10136/2012, про яку зазначалося вище, визнано, зокрема, недійсним та скасовано Державний акт серії ЯЖ №474111 на право власності на спірну (вказану вище) земельну ділянку, виданий на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 (виданий Управлінням Держкомзему у місті Одесі), зареєстрований 04.11.2008 в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією ДП "Центр державного земельного кадастру" (№010850501510). При цьому, під час розгляду цієї справи №916/731/21 попередні судові інстанції встановили, що матеріали справи не містять доказів прийняття Позивачем відповідних рішень про передачу спірної земельної ділянки у власність інших осіб.

33.1. Таким чином, оскільки у даній справі №916/731/21 не встановлювалися обставини суперечливої поведінки Позивача щодо спірної земельної ділянки по відношенню ні до Відповідача, ні до інших осіб, тому відсутні підстави вважати, що висновки, зроблені Верховним Судом у наведених скаржником справах (пункти 10, 11, 12, 13 постанови), зроблені з урахуванням однакових фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення.

34. Також, скаржник в касаційній скарзі посилається на те, що судом апеляційної інстанції не враховано вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 24.05.2022 у цій справі щодо необхідності врахування приписів статті 1 Першого протоколу до Конвенції та не застосували такі вказівки в контексті обставин справи. Про необхідність застосування статті 1 Протоколу також зазначено Верховним Судом у справах №910/1382/20(910/6553/21), №911/1014/20 (пункт 14 постанови).

34.1. Так, у справі №910/1382/20(910/6553/21), Верховний Суд зазначив, що вирішуючи спір про витребування майна, суди повинні встановлювати, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння. Верховний Суд зазначив, що відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно шляхом його витребування.

У справі №911/1014/20 Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд виходив з того, що стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Дослідження питання відповідності заходу втручання у право сторони на мирне володіння майном трьом критеріям сумісності такого втручання із гарантіями статті 1 Першого протоколу, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, має першочергове значення, зокрема у справах, предмет позову в яких пов`язаний з витребуванням майна у особи.

35. Під час нового розгляду справи апеляційний господарський суд на виконання вказівок Верховного Суду у постанові від 24.05.2022, застосовуючи статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, дійшов висновку, що право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель комунальної власності, з огляду на доведену незаконність і безпідставність вибуття цієї земельної ділянки з власності держави в особі Позивача становить пропорційне втручання у право власності Відповідача з дотриманням рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка зазнала такого втручання.

36. Водночас, судом апеляційної інстанції не враховано таке.

37. Відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно.

Перший протокол Конвенції ратифікований Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 і з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, Закону України "Про міжнародні договори України" застосовується національними судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу до цієї Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

У практиці ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004у, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно.

Якщо хоча б одного критерію із перелічених не було додержано, то ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу Конвенції.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

37.1. Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Держава забезпечує рівний захист усіх суб`єктів права власності застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

37.2. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19 наведено правовий висновок, за змістом якого для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26.06.2019 у справі №669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01.04.2020 у справі №610/1030/18).

Тобто, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

38. Відповідно до частини четвертої статті 300 ГПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

38.1. Після подання Відповідачем 20.03.2023 (згідно з поштовою відміткою на конверті) касаційної скарги, Верховним Судом розглянуто справу №927/432/19 (постанова від 07.06.2023), предметом спору в якій було визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння (первісний позов) та визнання права власності (зустрічний позов). Тому, суд касаційної інстанції вбачає правові підстави для застосування положень частини четвертої статті 300 ГПК України шляхом виходу за межі доводів касаційної скарги з метою врахування висновку щодо застосування норм права, а саме статей 387, 388 ЦК України та статті 1 Першого протоколу Конвенції в сукупності, викладеного у постанові Верховного Суду у справі №927/432/19, оскільки для розкриття критерію пропорційності втручання у право набувача майна, вважливе значення має визначення судом добросовісності/недобросовісності набувача майна.

39. Під час апеляційного перегляду справи, судове рішення постановлене за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача (Відповідача), що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, а тому не може вважатися таким, що відповідає нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції, яка є частиною національного законодавства України.

40. Колегія суддів звертає увагу, що загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, які мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

41. При вирішенні спору у цій справі (після направлення справи Верховним Судом на новий розгляд до суду апеляційної інстанції), апеляційним господарським судом в частині вирішення спору щодо витребування земельної ділянки, не взято до уваги, що цей спір необхідно вирішувати з урахуванням наведених положень ЦК України, Конвенції, Першого протоколу до цієї Конвенції та практики Європейського суду з прав людини в сукупності.

42. Посилання скаржника в додаткових поясненнях на постанови Верховного Суду у справах №924/793/21, №357/10226/19, №911/1278/20, як на підставу для застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 300 ГПК України, є помилковими, оскільки в обґрунтування для їх застосування в межах цієї справи №916/731/21, скаржник посилається на висновок суду касаційної інстанції, зроблений у цих справах стосовно необхідності дотримання справедливого балансу внаслідок втручання у право власності особи, яка вже встановлена судами, як добросовісний набувач майна. У цій же справі №916/731/21 судом апеляційної інстанції під час нового перегляду справи обставини добросовісності/недобросовісності набувача майна помилково встановлені не були, але підлягають встановленню, а в силу статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду.

43. Крім того, судом апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що Відповідач став власником спірної земельної ділянки за безоплатним правочином, оскільки спірна земельна ділянка була внесена ОСОБА_1 до статутного капіталу Відповідача за актом приймання-передачі, а відтак на останнього не покладається надмірний тягар.

44. Колегія суддів вважає такий висновок передчасним та таким, що зроблений без дослідження та надання оцінки наявним в матеріалах справи доказам з урахуванням вимог чинного законодавства з огляду на таке.

45. Як зазначалося вище, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність, зокрема, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

45.1. Акт приймання-передачі в розумінні статті 202 ЦК України та Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" є двостороннім правочином, який підтверджує волевиявлення сторін та призводить до виникнення цивільних прав та юридичних обов`язків у нового учасника юридичної особи, та самостійною підставою для зміни відомостей про розмір статутного капіталу, розмір часток чи складу учасників.

Статтею 5 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" учасники товариства мають такі права: 1) брати участь в управлінні товариством у порядку, передбаченому цим Законом та статутом товариства; 2) отримувати інформацію про господарську діяльність товариства; 3) брати участь у розподілі прибутку товариства; 4) отримати у разі ліквідації товариства частину майна, що залишилася після розрахунків з кредиторами, або його вартість.

Відповідно до статті 13 вказаного Закону вкладом учасника товариства можуть бути гроші, цінні папери, інше майно, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 190 ЦК України передбачено, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Згідно зі статтею 167 ГК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

45.2. Статтею 236 ГПК України визначено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

45.3. Таким чином, з огляду на наведене, висновок суду апеляційної інстанції про те, що акт приймання-передачі, за яким ОСОБА_1 передано в статутний капітал Відповідача спірну земельну ділянку є безоплатним правочином, зроблений без належного мотивування нормами матеріального права та без дотримання норм процесуального права, зокрема, щодо дослідження та оцінки доказів, наявних у матеріалах справи в розумінні статті 86 ГПК України.

46. При цьому, помилковим є посилання скаржника на те, що оскільки на спірній земельній ділянці Відповідачем здійснено будівництво об`єкта нерухомості, тому суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що Відповідач став власником спірної земельної ділянки за безоплатним правочином (пункт 15 постанови). Колегія суддів зазначає, що здійснення будівництва на земельній ділянці не може свідчити про те, що правочин, за яким власником будівлі набуто цю земельну ділянку, автоматично є оплатним. Обставини оплатності чи безоплатності правочину (акт приймання-передачі від 11.09.2020), як зазначалося вище, мають бути досліджені та встановлені з наданням оцінки доказам, наявним в матеріалах справи, та обґрунтовано нормами матеріального права.

47. Щодо посилання скаржника в додаткових поясненнях на розгляд Великою Палатою Верховного Суду справи №373/626/17 (пункт 21 цієї постанови), колегія суддів зазначає, що розгляд питання наявності підстав для витребування земельної ділянки в залежності від належного встановлення меж населеного пункту, що, як зазначає скаржник, є предметом розгляду в межах справи №373/626/17 і про що зазначає скаржник як про обставини, які, на його думку, можуть свідчити про відсутність підстав для витребування у нього земельної ділянки в межах розгляду спору у цій справі №916/731/21, були предметом розгляду у справі №1512/10136/2012 Київського районного суду м.Одеси, про що судом апеляційної інстанції досліджувалося під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

48. За змістом пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Згідно із частиною третьою статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

49. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 73, 74, 76, 77, 86, 236- 238, 282 ГПК України, визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів), з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Для повного і всебічного розгляду справи важливим є встановлення та аналіз сукупного зв`язку зазначених вище обставин, а їх відсутність не дає змогу розглянути спір у відповідності до вимог законодавства та встановити наявність підстав для задоволення чи відмови у задоволенні позовних вимог.

50. З урахуванням наведеного касаційна скарга Відповідача підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанцій - скасуванню, з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Справа направляється в суд апеляційної інстанції, оскільки саме в цей суд постановою Верховного Суду від 24.05.2022 була направлена справа для здійснення нового розгляду, за результатами якого, Відповідач наразі звернувся з касаційною скаргою.

51. Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене і в залежності від встановлених обставин вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Щодо судових витрат

52. Оскільки справа передається на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 ГПК України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Квантум" задовольнити частково.

2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.02.2023 у справі №916/731/21 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Суховий

Судді І. Берднік

В. Зуєв