Постанова

Іменем України

04 липня 2023 року

м. Київ

справа № 522/16228/19-ц

провадження № 61-20948св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідачі (позивачі за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_4 ,

третя особа за первісним та зустрічним позовами - Орган опіки

та піклування Приморської районної державної адміністрації Одеської міської ради,

третя особа (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_5 ,

відповідач за зустрічним позовом - товариство з обмеженою відповідальністю «ДЖІ.БІ.ДЕБ»,

треті особи за зустрічним позовом: ОСОБА_6 , юридичний департамент Одеської міської ради в особі Управління державної реєстрації, Державний реєстратор комунального підприємства «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради Одеської області» Тарасенко Ольга Олександрівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 , який діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_5 , ОСОБА_2

та неповнолітньої ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2020 року у складі судді

Науменко А. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 21 грудня

2021 року у складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М., Сєвєрової Є. С.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , треті особи: Орган опіки та піклування Приморської районної державної адміністрації Одеської міської ради

та ОСОБА_5 , про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, шляхом виселення.

Позовну заяву мотивовано тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 , у якій зареєстровані

та проживають відповідачі, згоди на вселення й проживання їх у цій квартирі він не надавав.

ОСОБА_1 зазначав, що право власності на нерухомість він набув шляхом передачі товариством з обмеженою відповідальністю «ДЖІ.БІ.ДЕБ» (далі - ТОВ «ДЖІ.БІ.ДЕБ») у його власність вказану квартиру у зв`язку із виходом

зі складу засновників товариства. Вартість квартири відповідала його долі

у статутному капіталі ТОВ «ДЖІ.БІ.ДЕБ».

Разом із цим, зазначав, що з 10 липня 2017 року ОСОБА_5 позбулася свого права власності на спірну квартиру, у зв`язку із невиконанням боржником ОСОБА_4 своїх зобов`язань за договором позики

від 02 серпня 2012 року, майновим поручителем якого, перед позикодавцем ОСОБА_6 , співвласником ТОВ «ДЖІ.БІ.ДЕБ», виступала остання.

28 серпня 2019 року на адресу відповідачів: квартира

АДРЕСА_1 , направлявся лист з вимогою про виселення

у триденний строк у добровільному порядку із належної ОСОБА_1 квартири, який відповідачами залишений без реагування.

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є членами сім`ї колишнього власника квартири - ОСОБА_5 , а також на те, що право власності позивача на квартиру ніким не оспорюється, що будь-яких угод про вселення та проживання у його квартирі із відповідачами ним не укладалося й з урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просив суд усунути йому перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 із квартири

АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

У вересні 2020 року ОСОБА_2 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3

та ОСОБА_5 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 та ТОВ «ДЖІ.БІ.ДЕБ», треті особи: ОСОБА_6 , юридичний департамент Одеської міської ради в особі Управління державної реєстрації, Державний реєстратор комунального підприємства «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради Одеської області» (далі - КП «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради Одеської області») Тарасенко О. О.

та Орган опіки та піклування Приморської районної державної адміністрації Одеської міської ради, про скасування державної реєстрації від 07 серпня 2017 року № 36505359.

Зустрічний позов мотивовано тим, що оскаржуваний запис порушує права неповнолітньої ОСОБА_3 та здійснений із порушенням процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме квартири АДРЕСА_1 .

З урахуванням викладеного, ОСОБА_2 , в інтересах неповнолітньої

ОСОБА_3 та ОСОБА_5 просили суд скасувати державну реєстрацію від 07 серпня 2017 року № 36505359.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 та ОСОБА_5 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі за первісним позовом не є членами сім`ї позивача та згоди на їх проживання у квартирі він не надавав. Своїм проживанням у квартирі позивача відповідачі порушують його фундаментальне право - право власності на житло, оскільки перешкоджають йому використовувати квартиру для власного проживання.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову суд першої інстанції виходив із того, що позивачі просили скасувати запис про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 , обґрунтовуючи такі вимоги порушенням процедури звернення стягнення

на предмет іпотеки, передбаченою договором іпотеки від 02 серпня

2012 року № 6720, укладеним між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , у той час як ОСОБА_1 не був стороною договору. Разом із цим, суд першої інстанції вважав, що обраний позивачами за зустрічним позовом спосіб захисту

їх прав не є ефективним, оскільки не відновлює порушені права позивачів

за зустрічним позовом.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 , який діє в своїх інтересах та в інтересах

ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та неповнолітньої ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2020 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вирішуючи спір, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, надав належну оцінку зібраним у справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює та із дотриманням норм матеріального та процесуального права дійшов, як вважав суд апеляційної інстанції, правильного висновку щодо наявності підстав для задоволення первісного позову та відмови у зустрічному позові, оскільки позивач за первісним позовом є новим власником спірної квартири, який

не давав згоди на вселення та реєстрацію у ній відповідачів за первісним позовом, а останні вселилися та проживають у квартирі зі згоди колишнього власника, та у відповідачів є можливість проживати в іншому житловому приміщенні.

Разом із цим, суд апеляційної інстанції вважав правильними висновки суду першої інстанції про те, що у зустрічному позові позивачі просять скасувати запис про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 07 серпня 2017 року № 36505359 про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 , у той час коли зазначені позовні вимоги обґрунтовані порушеннями процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, передбаченою договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н. А. та зареєстрованим від 02 серпня 2012 року № 6720,

а реєстрація права власності на підставі іпотечного застереження

не оспорюється.

Договір іпотеки, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , згідно якого ОСОБА_5 є майновим поручителем ОСОБА_4 , тобто ОСОБА_1

не був стороною договору. Крім того, ОСОБА_1 набув право власності

на підставі виходу зі складу засновників ТОВ «ДЖІ.БІ.ДЕБ». У зв`язку із цим, на думку суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що у разі задоволення зустрічного позову право власності

на спірну квартиру підлягає поновленню за ТОВ «ДЖІ.БІ.ДЕБ», що свідчить про неефективно обраний позивачами за зустрічним позовом способу захисту прав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2021 року до Верховного Суду,

ОСОБА_4 , який діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_5 ,

ОСОБА_2 та неповнолітньої ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, зокрема: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження

№ 14-298цс19) та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2020 року у справі

№ 320/7837/16-ц (провадження № 61-37131св18) та від 06 травня 2020 року

у справі № 640/15833/16-ц (провадження № 61-44536св18), а також

не дослідження зібраних у справі доказів (пункти 1 та 4 частини другої

статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), просив скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій

у частині позовних вимог ОСОБА_1 й ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині зустрічного позову ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_5 ,

ОСОБА_2 та неповнолітньої ОСОБА_3 до суду касаційної інстанції

не оскаржено та предметом перегляду не є.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неналежним чином досліджено докази у їх сукупності, неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

ОСОБА_4 , який діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_5 ,

ОСОБА_2 та неповнолітньої ОСОБА_3 , вважає, що їхнє виселення неможливо без надання іншого житлового приміщення, оскільки спірна квартира, яка була предметом іпотеки, була придбана до укладення договору позики, тобто не була придбана за рахунок позичених коштів.

Разом із цим вважає, що суди попередніх інстанцій не з`ясували чому

ОСОБА_1 до набуття у власність спірної квартири не дізнався про коло постійно мешкаючих у ній осіб, не довідався про їх наміри подальшого проживання після переходу до нього права власності.

При цьому, на думку ОСОБА_4 , який діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та неповнолітньої ОСОБА_3 , при зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на предмет іпотеки у позасудовому порядку до іпотекодержателя - ОСОБА_6 , останній був обізнаний про наявність відповідних речових прав відповідачів

за первісним позовом, які зареєстровані у спірній квартирі до укладення договору іпотеки і постійно проживали у цій квартирі, тобто він мав можливість виявити ризики, пов`язані із набуттям права власності на спірну нерухомість у зв`язку із невиконанням боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою та мав про це повідомити нового власника ОСОБА_1

ОСОБА_4 , який діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_5 ,

ОСОБА_2 та неповнолітньої ОСОБА_3 , зазначав, що реєстрація права власності на іпотечну квартиру за ОСОБА_6 та її витребування від

ОСОБА_1 оспорюється у іншій справі № 522/1579/20, яка призначена Одеським апеляційним судом до розгляду на 19 травня 2022 року.

Вважає, що до спірних правовідносин мають застосовуватися

стаття 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, яка містить заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення, а також те, що право на пред`явлення позову про виселення відповідачів

за первісним позовом зі спірної квартири мав іпотекодержатель ОСОБА_6 ,

а не новий власник ОСОБА_1 , а також те, що не підлягають виселенню наймачі та члени їх сімей, місце проживання яких було зареєстровано

до укладення іпотечного договору та у яких немає іншого житла.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2022 року було відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи

із Приморського районного суду м. Одеси.

Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2022 року клопотання ОСОБА_4 , який діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_7 , ОСОБА_2

та неповнолітньої ОСОБА_3 про зупинення виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2020 року та постанови Одеського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року задоволено частково. Зупинено виконання Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2020 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку.

У лютому 2022 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2022 року справу № 522/16228/19 призначено до розгляду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У вересні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8 , на касаційну скаргу, у якому зазначено,

що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими.

На думку представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8 , права відповідачів, які не були власниками спірної квартири, на користування нею були похідними від прав колишнього власника - ОСОБА_5 цієї квартири,

а з припиненням останньої права власності, припинилось й право користування житлом відповідачів.

ОСОБА_4 взяв грошові кошти у позику, прострочив їх повернення.

На забезпечення виконання боргового зобов`язання ОСОБА_5 передавала спірну квартиру в іпотеку. При цьому в договорі було зазначено, що в іпотечному майні ніхто не зареєстрований та ні чиї інтереси

не порушуються. Коли ОСОБА_4 було порушено повторно повернення грошових коштів, його кредитор ОСОБА_6 звернув стягнення на предмет іпотеки. Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_8 вважає,

що ОСОБА_5 , передаючи майно в іпотеку, зловмисно скрила факт проживання у спірній квартирі та факт реєстрації у ній відповідачів,

а в подальшому перешкоджає разом із відповідачами задоволенню інтересів кредитора щодо повернення йому грошових коштів шляхом звернення стягнення на майно. У зв`язку із недобросовісною поведінкою відповідачів страждає і добросовісний набувач майна ОСОБА_1

ОСОБА_6 мав обґрунтовані очікування безперешкодно звернути стягнення на майно, а ОСОБА_1 безперешкодно користуватись майном. Зазначені наміри не реалізувались з причин недобросовісної поведінки відповідачів та зловмисного приховання значущих фактів.

Разом із цим зазначає, що відповідно до інформації із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності

ОСОБА_9 є власником квартири

АДРЕСА_2 . Оскільки ОСОБА_5 вважає відповідачів членами своєї родини, що ні нею, ні відповідачами не заперечувалось, тому, на думку представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8 , вона може надати дозвіл відповідачам на проживання у зазначеній квартирі.

Також заявник критично відноситься до доводів касаційної скарги про те,

що у спірній квартирі зареєстрована неповнолітня ОСОБА_3 , оскільки при відкриття провадження судом першої інстанції були зроблені запити

до Адресного бюро м. Одеси, згідно відповідей на які, у спірній квартирі зареєстровані лише ОСОБА_2 та ОСОБА_4 . Відповідно

до довідки (виписки з домової книги) про склад сім`ї та реєстрації

від 27 липня 2017 року ОСОБА_3 не має постійної реєстрації.

Оскільки ОСОБА_1 є новим власником спірної квартири, який не давав згоди на вселення та реєстрацію у ній відповідачів, а останні вселилися

та проживають у цій квартирі зі згоди колишнього власника, та у відповідачів є можливість проживати в іншому житловому приміщенні, на думку представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8 , у судів попередніх інстанцій були усі правові підстави для задоволення позовних вимог щодо виселення відповідачів із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

08 квітня 2011 року ОСОБА_5 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу купила у ОСОБА_10 квартиру

АДРЕСА_1 за 157 872,00 грн.

05 жовтня 2011 року квартира

АДРЕСА_1 зареєстрована у Державному реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_5

02 серпня 2012 року ОСОБА_4 (зять ОСОБА_5 ) отримав від

ОСОБА_6 позику у розмірі 537 129,60 грн, еквівалент 67 200,00 доларів США, строком повернення 02 лютого 2013 року, про що було укладено нотаріально посвідчений договір.

02 серпня 2012 року, між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_5 виступила майновим поручителем ОСОБА_4 за договором позики від 02 серпня 2012 року. Договір іпотеки посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н. А. за реєстровим № 6720.

Відповідно до пункту 1.5. договору іпотеки, на забезпечення виконання ОСОБА_4 своїх зобов`язань за договором позики від 02 серпня

2012 року, ОСОБА_5 передала в іпотеку ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно із пунктом 1.10.11. договору іпотеки, за адресою місцезнаходження предмету іпотеки не проживають та не зареєстровані малолітні та/чи неповнолітні діти, а також будь-які інші особи, яких за законом повинен утримувати іпотекодавець, а також відсутні малолітні та/чи неповнолітні діти, що мають право користування предметом іпотеки.

27 березня 2015 року до договору позики від 02 серпня 2012 року внесені зміни, а саме: збільшена сума позики до 659 422,00 грн; змінений строк повернення позики до 27 вересня 2015 року; змінена адреса для направлення поштової кореспонденції позичальнику: квартира

АДРЕСА_1 .

27 березня 2015 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_11 укладено нотаріально посвідчений договір до договору іпотеки за реєстровим № 1733, яким внесені зміни до договору іпотеки у частині розміру забезпечуваного зобов`язання; строків виконання основного зобов`язання, а також адреси для листування з іпотекодавцем: квартира АДРЕСА_2 .

16 лютого 2017 року ОСОБА_6 склав нотаріально посвідчену заяву (вимогу про усунення порушень), яка була направлена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н. А. на адресу

ОСОБА_4 та ОСОБА_5

11 липня 2017 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень внесено запис про реєстрацію права власності на квартиру

АДРЕСА_1

за ОСОБА_6 , у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки

у позасудовому порядку, шляхом реєстрації права власності

за іпотекодержателем, за наслідком чого припинено право власності ОСОБА_5 .

У подальшому ОСОБА_6 , як засновник ТОВ «ДЖІ.БІ.ДЕБ», у якості внеску

до статутного капіталу товариства передав квартиру

АДРЕСА_1 у власність ТОВ «ДЖІ.БІ.ДЕБ».

З 07 серпня 2017 року власником квартири

АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 , який є співзасновником

ТОВ «ДЖІ.БІ.ДЕБ».

ОСОБА_1 своє право власності на квартиру АДРЕСА_1 набув у результаті виходу зі складу засновників ТОВ «ДЖІ.БІ.ДЕБ» та повернення внесеної частки до статутного капіталу товариства, шляхом передачі цієї квартири у його власність. Вартість квартири відповідала частці ОСОБА_1 у статутному капіталі

ТОВ «ДЖІ.БІ.ДЕБ».

28 серпня 2019 року на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ,

за адресою їх місця проживання: квартира

АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 направлявся лист з вимогою

у триденний строк виселитися у добровільному порядку із належної йому квартири. Зазначена вимога залишилась без виконання.

У власності ОСОБА_5 перебуває квартира АДРЕСА_2 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1

частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції

в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено,

що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності

не встановлена судом.

Статтею 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Частиною першою статті 383 ЦК України передбачено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави дійти висновку про те,

що право членів сім`ї власника житла користуватись цим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на житло в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року в справі № 6-158цс1, а також у постановах Верховного Суду від15 серпня 2018 року № 595/1271/16-ц та від 17 липня

2019 року № 320/13248/14-ц.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів її сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Частиною першою статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть

з ним спільне господарство.

Правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні

не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Тобто, право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Аналіз вказаних норм дає підстави дійти висновку про те, що права власника житлового будинку, квартири визначені статтями 317 та 383 ЦК України

й статтею 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника

та місцезнаходження майна.

Законодавством України не передбачено перехід прав та обов`язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом особами, які заселилися до нього зі згоди колишнього власника, у випадку зміни власника.

Виникнення права осіб на користування житлом та обсяг цих прав залежить від наявності у особи, зі згоди якої вони вселилися, права власності

на це житло, а отже, припинення права власності цієї особи на житло припиняє право осіб, які з її згоди були вселені, на користування ним.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, з урахуванням обставин цієї справи, дійшов правильного висновку про те,

що права відповідачів, які не є власниками спірної квартири, на користування нею були похідними від прав колишнього власника цієї квартири,

а з припиненням його права власності, припинилося й право користування житлом відповідачів.

Такий висновок не суперечить висновку, що міститься у постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року № 638/13030/13-ц, від 16 січня

2019 року у справі № 309/2477/16-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі

№ 644/6646/14-ц та від 25 лютого 2021 року у справі № 761/26620/16?ц.

Разом із цим, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що до спірних правовідносин не застосовуються положення статті 156 ЖК України, якою визначені права членів сім`ї власника житлового будинку, оскільки відповідачі не є членами сім`ї позивача.

Застосуванню до спірних правовідносин підлягають положення

статті 391 та статей глави 32 «Право користування чужим майном»

ЦК України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК України, прийнятого 30 червня 1983 року, не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України

є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм

ЦК України (правовий висновок, викладений Верховним Судом у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)).

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування

та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном регламентоване зокрема

у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,

за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом

і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної

та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення

у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави

у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку

і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути

їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька

та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно

з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить

від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу

до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8,

не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути

не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56).

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві

(див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60).

Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини»

(Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення

від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява

№ 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).

Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (mutatis mutandis рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі,

що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того

ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша

та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства

та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати

на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями

статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним;

б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи

в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для

її досягнення.

Установивши, що ОСОБА_1 , як власник спірної квартири, категорично заперечує проти проживання у ній відповідачів, які без його згоди вселилися у спірне житлове приміщення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог щодо усунення ОСОБА_1 перешкод у користуванні спірною квартирою, шляхом виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення.

При цьому, оцінюючи виселення відповідачів на предмет пропорційності, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що порушені права позивача - власника житла, гарантовані

як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, дійшов правильного висновку про те, що у цьому випадку за обставин цієї справи виселення відповідачів

зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки між сторонами не існувало домовленостей щодо проживання відповідачів у квартирі, а також відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 фактично забезпечені іншим житлом, яке має змогу надати їх родичка ОСОБА_5 , якій, як було встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, належить на праві власності квартира АДРЕСА_2 , та яка раніше надавала їм для проживання саме спірну квартиру.

Разом із цим суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що тривалий строк користування відповідачами спірною квартирою, враховуючи зміну власника, членами сім`ї якого вони не є, не може бути підставою для відмови у захисті прав нового власника на користування житлом на власний розсуд.

Такий висновок суду узгоджується із висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц.

Виходячи із зазначеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про задоволення позову.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального

й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі

№ 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 06 квітня

2020 року у справі № 320/7837/16-ц (провадження № 61-37131св18)

та від 06 травня 2020 року у справі № 640/15833/16-ц (провадження

№ 61-44536св18), на які заявник посилався у касаційній скарзі,

є необґрунтованими, а висновки суду апеляційної інстанції не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Аргументи заявника, які спрямовані на необхідність переоцінки доказів

у справі та незгоду із обставинами встановленими судами першої

та апеляційної інстанцій, підлягають відхиленню з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справах «Пономарьов проти України» повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Ruiz

Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а оскаржених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Щодо зупинення виконання постанови

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2022 року зупинено виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси

від 03 грудня 2020 року до закінчення касаційного провадження, тому виконання судового рішення на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 , який діє в своїх інтересах

та в інтересах ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та неповнолітньої ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2020 року

та постанову Одеського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси

від 03 грудня 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович