УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2023 року

м. Київ

справа № 156/174/21

провадження № 51-3953ск23

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув касаційну скаргу прокурора на ухвалу Волинського апеляційного суду від 24 березня 2023 року, яка постановлена в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12021030520000016, за обвинуваченням

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та проживаючого АДРЕСА_1 , неодноразово судимого, останнього разу - вироком Нововолинського міського суду Волинської області від 14 березня 2011 року за ч. 1 ст. 122, ч. 2 ст. 186 Кримінального кодексу України (далі - КК України), із врахуванням положень ст. 71 КК України, до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років (звільненого по відбуттю покарання 03 лютого 2016 року),

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК України.

Суть питання

За вироком Іваничівського районного суду Волинської області від 07 жовтня 2022 року ОСОБА_4 засуджено за ч. 4 ст. 296 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_4 звільнено від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки і покладено на нього обов`язки, передбачені ст. 76 КК України.

Крім того, цим же вироком відмовлено у задоволенні клопотання представника потерпілої - адвоката ОСОБА_5 про стягнення з ОСОБА_4 витрат на правничу допомогу в розмірі 10 тис. грн.

За вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватим і засуджено за те, що він 13 січня 2021 року близько 23 год 00 хв, перебуваючи у громадському місці - в с. Гряди Іваничівського району на перехресті вул. Миру та вул. Затишної, застосував травматичну зброю з вогнепальним принципом метання снаряду «ПМ-РФ», промислового виробництва КНВО «Форт» МВС України, здійснивши один постріл вгору, після чого здійснив ще один постріл в спину потерпілого ОСОБА_6 , чим спричинив останньому тілесне ушкодження, яке відноситься до категорії легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я, а також, після спроби ОСОБА_7 припинити його хуліганські дії та забрати у нього дану травматичну зброю, здійснив ще один постріл в бік потерпілої ОСОБА_7 , чим спричинив останній тілесне ушкодження, яке відноситься до категорії легких тілесних ушкоджень. Після чого злочинні дії ОСОБА_4 були припинені сторонніми особами, які повалили його на землю та відібрали травматичну зброю.

Волинський апеляційний суд ухвалою від 24 березня 2023 року залишив вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_4 без змін.

У касаційній скарзі прокурор, не оспорюючи доведеності винуватості та правильності кваліфікації дій засудженого ОСОБА_4 , посилаючись на допущені, на його думку, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного засудженому покарання тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення та його особі через м`якість, просить скасувати ухвалу апеляційного суду й призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор указує на те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано погодився з рішенням місцевого суду про можливість звільнення ОСОБА_4 від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України. Також прокурор зазначає, що апеляційний суд не дав вичерпної відповіді на доводи його апеляційної скарги та не навів переконливих підстав для залишення цієї скарги без задоволення, що свідчить про недотримання судом апеляційної інстанції вимог ст. 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).

Крім того, прокурор вказує про те, що суди безпідставно відмовили представнику потерпілої - адвокату ОСОБА_5 про стягнення з ОСОБА_4 витрат на правничу допомогу.

Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду

Доведеності винуватості засудженого ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому злочину, правильність кваліфікації її дій за ч. 4 ст. 296 КК України, Верховний Суд не перевіряє, оскільки законність й обґрунтованість судових рішень у цій частині прокурор не оскаржує.

Зі змісту скарги прокурора вбачається, що він, серед іншого, фактично порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання і пов`язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання.

Разом із тим, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК України, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 745/398/16-к).

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Частиною 2 ст. 50 КК України закріплено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний урахувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання.

Статтею 75 КК України визначено, що в разі, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, врахувавши тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням (у редакції, чинній на час вчинення кримінального правопорушення).

Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання (див. постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 740/5424/15-к, від 05 лютого 2019 року у справі № 753/24474/15-к та інші).

Як слідує з долучених до касаційної скарги копій судових рішень, суд першої інстанції, при призначенні ОСОБА_4 покарання зі звільненням від його відбування на підставі ст. 75 КК України, згідно з указаними нормами закону, врахував ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, яке у відповідності до ст. 12 КК України, відноситься до категорії тяжких злочинів, а також дані про його особу, який має постійне місце проживання, є особою молодого віку, розлучений, на утриманні має двох неповнолітніх дітей, на час вчинення кримінального правопорушення не працював, на обліку у лікаря - психіатра та лікаря нарколога не перебуває, за місцем проживання та навчання характеризується позитивно, раніше притягувався до кримінальної відповідальності, шкоду потерпілим відшкодував у повному обсязі, з лютого по червень 2021 року перебував під вартою, а також те, що своєї вини у вчиненні інкримінованого йому правопорушення не визнав. Крім того, місцевий суд врахував думку потерпілих, які просили не позбавляти обвинуваченого ОСОБА_4 волі. Також суд врахував наявність обставини, яку визнав такою, що пом`якшує покарання - добровільне відшкодування завданих збитків, а обтяжуючою покарання обставиною суд визнав рецидив злочинів.

З урахуванням наведеного суд першої інстанції не порушив загальних засад призначення покарання, встановлених КК України, і дійшов обґрунтованого висновку про призначення засудженому покарання зі звільненням від його відбування з випробуванням з іспитовим строком на підставі ст. 75 цього Кодексу.

Зі змісту касаційної скарги та долученої до неї копії ухвали апеляційного суду слідує, що прокурор, не погоджуючись із вироком місцевого суду, подав апеляційну скаргу, в якій наводив доводи щодо істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме ст. 75 КК України та невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого засудженим кримінального правопорушення внаслідок м`якості, які за змістом та суттю є аналогічні доводам, викладеним прокурором у касаційній скарзі.

Під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку цей суд перевірив усі посилання та доводи, викладені прокурором у згаданій апеляційній скарзі, і, не встановивши підстав для скасування або зміни вироку місцевого суду, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши достатні аргументи та підстави для прийняття такого рішення.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що при призначенні ОСОБА_4 покарання у виді 5 років позбавлення волі, тобто в межах санкції ч. 4 ст. 296 КК України та звільнення його від відбування цього покарання з випробуванням протягом 3 років, суд першої інстанції дотримався вимог закону та в повній мірі врахував ступінь тяжкості кримінального правопорушення, особу винного і інші обставини кримінального провадження. При цьому, місцевий суд у своєму вироку навів переконливі доводи про необхідність та можливість застосування до обвинуваченого інституту звільнення відбування покарання, встановивши іспитовий строк максимальної тривалості, який передбачений ч. 4 ст. 75 КК України з покладенням на нього обов`язків, передбачених ст. 76 КК України, що дозволить здійснювати контроль з боку уповноваженого органу з питань пробації за його поведінкою.

За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що призначене ОСОБА_4 покарання відповідає принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації, є необхідним і достатнім для виправлення ОСОБА_4 , попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, і не є надто м`яким, як про це зазначав в апеляційній скарзі прокурор.

Крім того, апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду й про те, що у даному випадку відсутня об`єктивна можливість пересвідчитись про наявність домовленості між законним представником потерпілої ОСОБА_7 - ОСОБА_8 та адвокатом ОСОБА_5 щодо розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару за надання правової допомоги, а також наданого об`єму такої допомоги в межах цього кримінального провадження, тому місцевий суд дійшов висновку, що стороною цивільного позивача не доведено належними та допустимими доказами розмір витрат, які цивільний позивач сплатив або має сплатити у зв`язку з розглядом позовної заяви про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, оскільки позовна заява повернута позивачу відповідно до ухвали суду від 13 квітня 2021 року, яка набрала законної сили.

Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, про можливість виправлення засудженого ОСОБА_4 та попередження вчинення ним нових злочинів без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення контролю за його поведінкою під час звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України та з покладенням на нього обов`язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

Також Верховний Суд вважає, що посилання прокурора на те, що в ході судового розгляду не здобуто даних, які дозволяють обґрунтовано застосувати до обвинуваченого інститут звільнення від відбування покарання є безпідставними, а незгода прокурора з призначеним судом покаранням ОСОБА_4 , не може бути достатньою підставою для визнання рішень суддів попередніх інстанції такими, що ухвалені у зв`язку із неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність рішень судів першої та апеляційної інстанцій, умотивованість їх висновків з питань правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність при призначенні ОСОБА_4 покарання та справедливості обраного йому заходу примусу, прокурор у касаційній скарзі не навів.

Підстав вважати його явно несправедливим унаслідок м`якості або призначеним у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність Верховний Суд не вбачає.

Крім того, необхідно зазначити й те, що хоч прокурор у касаційній скарзі й ставить питання про безпідставну відмову суду представнику потерпілої щодо стягнення з ОСОБА_4 витрат на правничу допомогу, однак сама потерпіла сторона не оскаржувала таке рішення в судах апеляційної чи касаційної інстанцій, у зв`язку із чим Верховний Суд не вбачає підстав вважати, що розподіл вказаних витрат відбувся несправедливо.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що прокурор у своїй касаційній скарзі не навів переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність рішення апеляційного суду.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України вважає, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.

На цих підставах Верховний Суд постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Волинського апеляційного суду від 24 березня 2023 року стосовно ОСОБА_4 .

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3