Постанова

Іменем України

08 червня 2023 року

м. Київ

справа № 760/11163/21

провадження № 61-10391св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Солом`янська районна у місті Києві державна адміністрація, Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація, комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 лютого 2022 року

в складі судді Коваленко І. В. та постанову Київського апеляційного суду

від 14 вересня 2022 року в складі колегії суддів: Шебуєвої В. А.,

Мельника Я. С., Гуля В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог позовної заяви

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Солом`янська районна у місті Києві державна адміністрація, про встановлення факту проживання без реєстрації місця проживання.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що з 15 березня

1995 року до 23 грудня 1996 року він проживав у квартирі

АДРЕСА_1 без реєстрації місця проживання. На підставі розпорядження Печерської районної

в місті Києві державної адміністрації від 25 лютого 2016 року № 121 позивачу із сім`єю у складі трьох осіб: він та його малолітні доньки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , видано ордер № 009536 серії Б на жиле приміщення з правом зайняття квартири

АДРЕСА_2 . Зібравши пакет документів для приватизації квартири, позивач дізнався, що у нього відсутні докази проживання у період з 15 березня 1995 року до 23 грудня 1996 року в квартирі АДРЕСА_1 , яка належить відповідачам: його матері ( ОСОБА_2 ) та брату ( ОСОБА_3 ).

ОСОБА_1 проживав у вказаній квартирі без реєстрації місця проживання, а довідка про невикористання житлових чеків видається лише за зареєстрованим місцем проживання. Єдиним можливим способом підтвердити невикористання житлових чеків для приватизації квартири

є звернення до суду про встановлення факту його проживання з 15 березня 1995 року до 23 грудня 1996 року у квартирі АДРЕСА_1 .

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив встановити, що він з 15 березня 1995 року до 23 грудня 1996 року проживав у квартирі

АДРЕСА_1 без реєстрації місця проживання.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 02 вересня

2021 року залучено до участі у справі як третіх осіб Дніпровську районну в місті Києві державну адміністрацію, комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва».

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 15 лютого

2022 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач, заявляючи вимоги у цій справі до матері та брата (відповідачів), не зазначив, якими діями чи бездіяльністю останніх порушуються, не визнаються або оспорюються його право на приватизацію державного житлового фонду. Позовні вимоги позивача до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про встановлення факту проживання без реєстрації є безпідставними та необґрунтованими, оскільки позивачем не доведено, у чому саме полягає порушення, невизнання або оспорювання реалізації його права на приватизацію житлового фонду зі сторони відповідачів.

Заявлені позивачем вимоги безпосередньо стосуються прав та обов`язків відповідного уповноваженого органу як безпосереднього виконавця послуг у сфері приватизації державного житлового фонду. Водночас серед наданих позивачем доказів відсутні відомості, які б підтверджували факт звернення позивача до відповідного органу приватизації із заявою про приватизацію квартири

АДРЕСА_2 та видачу відповідного свідоцтва про право власності, письмову відмову відділу приватизації у приватизації житлового приміщення у зв`язку з відсутністю документів щодо використання права на приватизацію державного житлового фонду та підтвердження реєстрації місця проживання або місця перебування.

Позивачем не визначено предмет спору, належні відповідачі, спосіб захисту його ймовірно порушеного права на приватизацію державного житлового фонду, який не суперечить закону і який би він просив визначити у рішенні. Судом також не встановлено порушення прав позивача відповідачами.

Постановою Київського апеляційного суду від 14 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 лютого 2022 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовом є звернена через суд матеріально-правова вимога особи про поновлення порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Жодних вимог про вирішення цивільного спору позивач не заявляв. Суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, оскільки позивач не визначив у чому саме полягає його конфлікт з відповідачами, яке саме порушене право або охоронюваний законом інтерес він просить захистити та в який спосіб.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня 2022 року, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

23 жовтня 2022 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня 2022 року.

Верховний Суд ухвалою від 12 грудня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня 2022 року.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скарга

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень позивач посилається на пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права

у подібних правовідносинах.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 звертався до суду

в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту проживання з 15 березня 1995 року до 23 грудня 1996 року у квартирі АДРЕСА_1 без реєстрації місця проживання. Проте ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 11 лютого 2021 року у справі № 760/12750/20 зазначену заяву залишено без розгляду, оскільки виник спір про право. Зазначені обставини і були підставою для звернення до суду з позовом у цій справі. Вирішення спору у цій справі має значення для реалізації позивачем права на приватизацію квартири.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного права. Суди не врахували подання ОСОБА_1 заяви про проживання без реєстрації відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 ЦПК України, що не суперечить постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 503/246/19. Суд першої інстанції помилково ототожнив заявлені вимоги про проживання без реєстрації в квартирі відповідачів з незаявленою вимогою про приватизацію іншої квартири. Апеляційний суд не звернув уваги не вказані порушення суду першої інстанції. Суди не звернули уваги на визнання позову відповідачами та залишили поза увагою відсутність заперечень проти позову інших учасників судового процесу, зокрема, Солом`янської районної у місті Києві державної адміністрації, тобто спір про право відсутній, що є підставою для задоволення позову.

Суди дійшли помилкового висновку про незазначення позивачем, у чому саме полягає його конфлікт з відповідачами, яке саме порушене право або охоронюваний законом інтерес він просить захистити та в який спосіб.

Суди залишили поза увагою доводи позовної заяви, що після розлучення батьків позивач з 1991 року проживав з батьком, проте останній у 1995 році продав квартиру в житлово-будівельному кооперативі «Ареналець-30», тому

ОСОБА_1 повернувся проживати до матері та брата, які заперечували проти реєстрації його місця проживання у квартирі

АДРЕСА_1 .

Позиції інших учасників

ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив задовольнити касаційну скаргу. Вказував, що з його дозволу

ОСОБА_1 проживав з 15 березня 1995 року до 23 грудня 1996 року

у квартирі

АДРЕСА_1 без реєстрації місця проживання.

ОСОБА_2 звернулася до суду з відзивом, в якому просила касаційну скаргу задовольнити. Зазначала, що позивач з 15 березня 1995 року

до 23 грудня 1996 року проживав у квартирі АДРЕСА_1 без реєстрації місця проживання.

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційних скарг, відзиву на касаційні скарги до касаційного суду не направили.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що на підставі розпорядження від 25 лютого 2016 року № 121 Печерська районна в місті Києві державна адміністрація 02 березня 2016 року видала ОСОБА_1 на сім`ю з трьох осіб (він та дві його дочки ОСОБА_4 і ОСОБА_5) ордер № 009536 серії Б на право заняття жилого приміщення жилою площею 35,2 кв. м, яке складається з 2 кімнат, в ізольованій квартирі

АДРЕСА_2 .

Згідно з відміткою у паспорті громадянина України ОСОБА_1 з 02 жовтня 2012 року до 03 березня 2016 року був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , з 03 березня 2016 року - у квартирі АДРЕСА_2 .

Рішенням Київської міської ради від 12 жовтня 2017 року № 185/3192 вулицю Ярослава Галана у Солом`янському районі міста Києва перейменовано на вулицю Августина Волошина.

Суд першої інстанції також встановив, що ОСОБА_1 звертався до суду із заявою про встановлення факту його проживання в квартирі

АДРЕСА_1 не менше п`яти років за період з 2002 року до 2010 року з метою зарахування його на квартирний облік як особи, яка потребує поліпшення житлових умов.

Проте рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 28 вересня 2011 року у справі № 2о-130/11 у задоволенні вказаної заяви відмовлено.

Під час розгляду справи № 2о-130/11 судом встановлено, що « ОСОБА_1 не зареєстрував своє місце проживання або перебування у встановленому законом порядку у квартирі АДРЕСА_3 протягом 2002-2010 років, договорів або домовленостей з власниками квартири щодо утримання квартири та сплати комунальних послуг у період з 2002 року до теперішнього часу суду не надав. Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація заперечувала проти задоволення заяви про встановлення юридичного факту, тому вважала, що встановлення юридичного факту (про постійне місце проживання заявника) не підлягає розгляду, оскільки за законом вказаний факт може бути підтверджений лише належними та допустимими доказами реєстрації місця проживання або перебування, які були проведені, але з будь-яких причин відомості не збереглися. Суд у справі № 2о-130/11 зазначив, що свідчення зацікавлених осіб: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ,

а також акт, складений сусідами, не можуть бути належними доказами щодо задоволення вимог заяви ОСОБА_1 ».

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 11 лютого

2021 року у справі № 760/12750/20 заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. Суд вказував, що із заяви ОСОБА_1 вбачається, що встановлення такого факту йому необхідно для реалізації його права на приватизацію квартири АДРЕСА_2 . Солом`янська районна в місті Києві державна адміністрація заперечує проти встановлення такого факту. Таким чином, при розгляді справи № 760/12750/20 в порядку окремого провадження виник спір про право цивільне.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція),

а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені

в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд при вирішенні касаційної скарги, та застосовані норми права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша

статті 16 ЦК України).

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 308/6108/20.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, ОСОБА_1 вказував, що встановлення факту проживання без реєстрації місця проживання

у квартирі

АДРЕСА_1 з 15 березня 1995 року до 23 грудня 1996 року необхідне йому для приватизації квартири АДРЕСА_2 .

Встановлення певних юридичних фактів має своєю метою підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд може встановити юридичний факт, якщо від нього: виникають, змінюються чи припиняються майнові права, а іншого порядку не встановлено та не існує.

Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання і утримання визначені Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Згідно з пунктом 17 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396, громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію. Зразок бланка заяви наведено у додатку 2.

Перелік документів, які громадянин подає до органів приватизації, визначено у пункті 18 вказаного Положення.

ОСОБА_1 у позовній заяві вказував, що під час збору документів для приватизації квартири АДРЕСА_2 він з`ясував, що у нього відсутній доказ проживання у період з 15 березня 1995 року до 23 грудня 1996 року

у квартирі

АДРЕСА_1 без реєстрації місця проживання, а довідка про невикористання житлових чеків видається лише за зареєстрованим місцем проживання.

Встановлено, що ОСОБА_1 звертався у порядку окремого провадження про встановлення факту проживання у квартирі матері та брата

у відповідний період.

Зі змісту ухвали Солом`янського районного суду міста Києва від 11 лютого 2021 року у справі № 760/12750/20 (якою заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, залишено без розгляду) вбачається, що Солом`янська районна в місті Києві державна адміністрація заперечувала проти встановлення зазначеного факту, тому суд дійшов висновку, що при розгляді справи № 760/12750/20 в порядку окремого провадження виник спір про право цивільне.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у цій справі.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем

і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Пред`явлені у цій справі позивачем вимоги безпосередньо стосуються прав та обов`язків органу приватизації Солом`янської районної у місті Києві державної адміністрації та не можуть бути розглянуті судом у спорі, в якому останнього не було залучено відповідачем (співвідповідачем), оскільки лише за наявності належного складу відповідачів у справі суд вправі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та їх задоволення.

Без залучення належного кола відповідачів позовні вимоги не можуть бути вирішені.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 28 грудня 2022 року у справі № 315/236/21.

Водночас відповідач завив вимоги у цій справі до ОСОБА_2 (матері) та ОСОБА_3 (брата), які також просили позов задовольнити. При цьому позивачем не зазначено, які ж його права (інтереси) порушені, невизнані або оспорені відповідачами.

Судами також не встановлено, якими діями чи бездіяльністю фізичні особи, вказані як відповідачі, порушують, не визнають або оспорюють право позивача на приватизацію державного житлового фонду.

На підставі викладеного суді дійшли правильного висновку про відмову

в задоволенні заявлених у справі вимог.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що відсутній висновок щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах,

з огляду на таке.

З підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Вказані правові висновки викладено в постанові Верховного Суду

від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20.

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що суди вирішили у справі позов

у межах заявлених вимог, відповідно до встановлених обставин на підставі поданих сторонами доказів та правильно застосували норми матеріального права.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що вимоги ОСОБА_1 не суперечать постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 503/246/19, оскільки в указаній справі заявник в порядку окремого провадження звернувся до суду із заявою, в якій просив встановити юридичний факт, що він станом на 24 серпня 1991 року проживав в Україні, а саме в місті Кодима Одеської області. За результатом касаційного перегляду справи № 503/246/19 у задоволенні заяви про встановлення юридичного факту відмовлено. Касаційний суд зазначив, що факт постійного проживання особи станом на 24 серпня 1991 року не має правового значення для видачі паспорту громадянина України, замість втраченого або викраденого, тому не підлягає встановленню в судовому порядку, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні заяви. Отже, суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи та доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх

у сукупності. Висновки судів не є суперечливими.

Безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково ототожнив заявлені вимоги про проживання без реєстрації

в квартирі відповідачів з незаявленою вимогою про приватизацію іншої квартири, оскільки таких висновків оскаржуване рішення не містить. При цьому ОСОБА_1 у позовній заяві вказував, що встановлення факту проживання у квартирі відповідачів необхідно йому для приватизації квартири.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди не звернули уваги на визнання позову відповідачами, оскільки таке визнання позову порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, зокрема, відповідного органу приватизації Солом`янської районної у місті Києві державної адміністрації, який не було залучено до участі у справі як відповідача.

Враховуючи викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними є висновки судів по суті заявлених вимог. У мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень міститься обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції

є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною

в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а вказаних судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук