Постанова

Іменем України

17 травня 2023 року

м. Київ

справа № 757/54155/19-ц

провадження № 61-7681св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Петрова Є. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 31 березня 2021 року у складі судді Новака Р. В. та постанову Київського апеляційного суду від 18 липня 2022 року у складі колегії суддів: Махлай Л. Д., Немировської О. В., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), в якому просила стягнути з останнього 3% пені за кожен день прострочення у розмірі 262 071,27 дол. США на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Позовна заява мотивована тим, що 18 липня 2013 року між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «ПриватБанк»), у подальшому перейменоване в АТ КБ «ПриватБанк», укладено депозитний договір № SAMDN80000736618940 з виплатою 7,5 % річних, згідно з умовами якого позивач передала банку 20 000 дол. США.

Позивач зазначала, що у 2014 році, в зв`язку з припиненням функціонування банківських відділень на території Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим), відповідачем було заблоковано банківські рахунки.

З метою отримання належних коштів та нарахованих по них процентів, 21 листопада 2014 року у відділенні ПАТ КБ «ПриватБанк» вона подала заяву про розірвання договору, видачу вкладу та нарахованих по ньому процентів в повному обсязі.

Аналогічну заяву також було відправлено до Головного офісу ПАТ КБ «ПриватБанк». Заява відповідачем отримана, але не задоволена.

З метою отримання належних позивачу коштів за депозитним договором, остання звернулася до суду.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2017 року по справі № 201/402/15-ц стягнуто на користь ОСОБА_1 з АТ КБ «ПриватБанк» 20 000 дол. США банківського вкладу, 2 170,72 дол.США - відсотків, 475,61 дол. США - відсотків, 1 287,12 дол. США - 3 % річних.

Позивач вказувала, що виконавчий лист з виконання вказаного рішення суду знаходиться на примусовому виконанні, проте рішення суду банком не виконано.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» за депозитним договором № SAMDN80000736618940на її користь пеню у розмірі 3 % за кожен день прострочення на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 08 жовтня 2018 року до 08 жовтня 2019 року у розмірі 262 071,27 дол. США.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 31 березня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 700 000 грн пені у розмірі 3 % за кожен день прострочення. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» в дохід держави судовий збір у розмірі 7 000 грн.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що стягнення з боржника, який порушив грошове зобов`язання, сум індексації грошового боргу та відсотків, не перешкоджає стягненню у передбачених законом або договором випадках неустойки (пені) за прострочення виконання грошового зобов`язання, оскільки відповідно до частини першої статті 550 ЦК України, право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання.

Місцевий суд дійшов висновку про правильність наданого позивачем розрахунку грошових сум у частині нарахувань пені, але оскільки сума пені значно перевищує розмір суми утримуваних коштів, на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, зменшив її розмір.

Суд першої інстанції, враховуючи тривале та безпідставне невиконання відповідачем законних вимог позивача та рішення суду, що набрало законної сили, недобросовісну поведінку банку щодо вимог позивача про повернення належного йому вкладу, та те, що після отримання заяви про видачу коштів банк продовжував використовувати на власну користь неповернуті активи позивача, виснував про наявність правових підстав для зменшення розміру пені, яку вимагає стягнути позивач з відповідача, з 7 306 547 грн (еквівалент 262 071,27 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на 31 березня 2021 року) до 700 000 грн, що відповідає сумі утримуваних коштів.

Постановою Київського апеляційного суду від 18 липня 2022 року рішення суду першої інстанції змінено та викладено мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Апеляційний суд в своїй постанові зазначив, що внесені споживачем на відповідні рахунки в банку грошові кошти за договором банківського вкладу не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договором банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі базою нарахування пені слід вважати розмір відсотків на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів цієї статті Закону України «Про захист прав споживачів» (правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15 (провадження № 14-184цс20)).

Вказана апеляційним судом правова позиція ще не була сформована під час розгляду справи місцевим судом, проте вона застосована на стадії апеляційного розгляду, оскільки відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Апеляційний суд погодився з розміром пені, яку місцевий суд зменшив на підставі частини третьої статті 551 ЦПК України до 700 000 грн, враховуючи те, що позивач рішення суду в частині розміру пені не оскаржує.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У серпні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати оскаржувані судові рішення та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 321/404/19 (провадження № 61-19237св20), від 26 січня 2022 року у справі № 757/34314/18 (провадження № 61-7121св21), від 09 листопада 2021 року у справі № 321/404/19 (провадження № 61-19237св20).

Касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» мотивувало тим, що після розірвання договору банківського вкладу між сторонами відсутні споживчі правовідносини, а тому відсутні підстави для нарахування пені відповідно до положень частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

У своєму відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду у вересні 2022 року, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Дугінов Д. А., просила у задоволенні касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» відмовити у зв`язку з її необґрунтованістю, а постанову апеляційного суду - залишити без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження, витребувано цивільну справу із суду першої інстанції, зупинено виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 31 березня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 18 липня 2022 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 18 липня 2013 року між позивачем та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено депозитний договір № SAMDN80000736618940 з виплатою 7,5 % річних.

На виконання цього договору, 18 липня 2013 року позивачем було передано банку 20 000 дол. США.

В 2014 році в зв`язку з припиненням функціонування банківських відділень відповідача на території АР Крим, рахунки позивача були безпідставно заблоковані відповідачем.

21 листопада 2014 року у відділенні ПАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_1 подала заяву про розірвання договору, видачу депозиту та нарахованих по ньому відсотків в повному обсязі. Заява відповідачем отримана, але не задоволена.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2017 року у справі № 201/402/15-ц позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» 20 000 дол. США банківського вкладу, 2 170,72 дол. США - відсотки, 475,61 дол. США - відсотки, 1 287,12 дол. США - 3 % річних.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає до задоволення.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У статті 629 ЦК України визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно із частиною першою 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

З огляду на визначення договору банківського вкладу, закріплене в ЦК України та інших нормативно-правових актах, банківський вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)).

Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).

Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Положення статті 1059 ЦК України врегульовують питання форми договору банківського вкладу та визначають наслідки недодержання письмової форми такого договору. Так, за змістом цієї статті договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).

Відповідно до преамбули Закону України «Про захист прав споживачів» (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

У Законі України «Про захист прав споживачів» не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. Особливістю таких правовідносин є участь в них спеціального суб`єкта - споживача.

У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» врегульовані договірні відносини за участі споживача.

Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Таким чином, пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 зазначеного Закону, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як встановлено судами, 18 липня 2013 року між ОСОБА_1 та АТ «КБ «ПриватБанк» був укладений депозитний договір № SAMDN8000073661940 «Стандарт» з виплатою 7,5 % річних, згідно з умовами якого вона передала банку 20 000 дол. США на строк 6 місяців до 18 січня 2014 року.

Також встановлено, що 21 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернулася до ПАТ КБ «ПриватБанк» із вимогою про розірвання депозитного договору № SAMDN80000736618940 від 18 липня 2013 року, видачу депозиту та нарахованих по ньому процентів в повному обсязі.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2017 року по справі № 201/402/15-ц також встановлено, що згідно з пунктом 2 депозитного договору нарахування процентів за вкладом починаються з першого робочого дня після надходження грошей до банку і нараховуються за кожний календарний день. Згідно з пунктом 4 договору його дія припиняється з виплатою клієнтові всієї суми вкладу разом з процентами, які передбачені умовами договору. У разі, якщо у строк не пізніше дня закінчення дії вкладу клієнт не заявив банку про повернення вкладу, даний договір продовжується ще на один строк. Договір може бути продовжений неодноразово без явки клієнта. У цьому разі проценти за наступний строк вкладу нараховуються на суму вкладу з врахуванням довнесених коштів (пункт 6 договору).

Сторонами цього депозитного договору також погоджено можливість дострокового розірвання цього договору, за умови попередження один одного за два банківські дні.

В зазначеній справі суди дійшли висновку, що позивач, в передбаченому чинним законодавством та договором порядку, здійснив дії, які необхідні для розірвання договору та отримання вкладу і надав суду належні докази того, що мав правовідносини із банком за договором вкладу, вніс на рахунок банку кошти, але не отримав їх на свою вимогу.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20) зазначено, що у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) викладено висновок, що пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Разом з тим після ухвалення судового рішення Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області від 04 грудня 2014 року (справа № 320/9186/14-ц), яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується. Як установлено судами, позивачі, звертаючись до суду з позовом, просили стягнути пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», обчислену саме за період з 19 липня 2016 року по 19 липня 2017 року, тобто за один рік, що передував зверненню до суду із цим позовом, у той час як рішення суду, яким розірвано договори банківського вкладу, набрало законної сили 25 березня 2015 року. Оскільки між позивачами та банком припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то частина п`ята статті 10 вказаного Закону не розповсюджується на спірні правовідносини й відповідно рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені.

Тобто, після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання.

Після розірвання договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, яке підтверджено судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту розірвання договору банківського вкладу пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не нараховується.

Як зазначено вище, при розгляді справи № 201/402/15-ц, в якій 28 лютого 2017 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення про стягнення з АТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 належних їй коштів за вказаним депозитним договором, встановлено, що через два дні з дня звернення позивача до банку з вимогою про розірвання укладеного депозитного договору між сторонами припинилися договірні правовідносини. Після розірвання договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів після зазначеної дати застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання.

З огляду на наведене, на спірні правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується.

Суд першої інстанції зробив помилковий висновок про часткове задоволення позову про стягнення пені за період, який обмежується одним роком до моменту звернення до суду з цим позовом, тобто з 08 жовтня 2018 року до 08 жовтня 2019 року, оскільки між сторонами припинено договірні правовідносини, відтак у спірних правовідносинах пеня, відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», нарахуванню не підлягала.

Переглядаючи рішення місцевого суду, апеляційний суд, застосувавши висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), правильно встановив, що сума вкладу за договором депозиту не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 згаданого Закону, та що такою базою слід вважати розмір процентів на суму вкладу, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції не врахував висновку про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20), який вже був сформований на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, та з урахуванням встановлених обставин справи № 201/402/15-ц щодо припинення договірних правовідносин за депозитним договором № SAMDN80000736618940 від 18 липня 2013 року, дійшов неправильного висновку про стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Отже, суди неправильно застосували норми матеріального права, що є підставою для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України).

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з неправильним застосуванням норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду й ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Щодо розподілу судових витрат

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша - друга статті 133 ЦПК України).

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Відповідно до частин першої-третьої, восьмої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

Висновок про те, що споживачі звільняються від сплати судового збору на всіх стадіях цивільного процесу, висловлено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18).

Відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про стягнення пені за прострочення виконання зобов`язання за депозитним договором, тобто є споживачем послуг банку. Отже, позивач в цій справі звільнена від сплати судового збору як споживач послуг банку.

Позивачем надано договір про надання правової допомоги від 21 листопада 2014 року, укладеного між ОСОБА_1 та адвокатом Дугіновим Д. А., згідно з яким представництво інтересів позивача здійснюється на безоплатній основі.

ОСОБА_1 просила стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на свою користь пеню згідно з пунктом 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» в розмірі 262 071,27 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на час подання позову було еквівалентно 6 517 057,30 грн, тобто заявила позов на загальну суму 6 517 057,30 грн.

Позовну заяву подано в жовтні 2019 року, ставка судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру фізичною особою або фізичною особою-підприємцем становила 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2019 року - 1 921 грн) (підпункт 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 31 березня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 700 000 грн пені. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» в дохід держави судовий збір у розмірі 7 000 грн.

Згідно з підпунктом 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на момент звернення з апеляційною скаргою) за подання апеляційної скарги на рішення суду ставка судового збору становила 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.

Відповідно до частини четвертої статті 6 Закону України «Про судовий збір», якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум).

АТ КБ «ПриватБанк» оскаржило рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, тому судовий збір, який підлягав до сплати за подання апеляційної скарги, складає 10 500 грн (700 000 х 1 % х 150 %). Фактично відповідач за подання апеляційної скарги сплатив 10 500 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 18 липня 2022 року рішення суду першої інстанції змінено та викладено мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Згідно з підпунктом 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на момент звернення з касаційною скаргою) за подання касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становила 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.

АТ КБ «ПриватБанк» оскаржило до Верховного Суду рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, просило ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, тому судовий збір, який підлягав до сплати за подання касаційної скарги, складає 14 000 грн (700 000 х 1 % х 200 %). Фактично відповідач за подання касаційної скарги сплатив 14 000 грн.

Оскільки касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає задоволенню, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, тому відповідачу необхідно компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, сплачений судовий збір, а саме - за подання апеляційної скарги у розмірі 10 500 грн, за подання касаційної скарги у розмірі 14 000 грн, а всього - 24 500 грн.

Керуючись статтями 133, 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 31 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 липня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про стягнення пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» відмовити.

Компенсувати Акціонерному товариству комерційному банку «ПриватБанк» за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, 24 500 (двадцять чотири тисячі п`ятсот) гривень на відшкодування витрат зі сплати судового збору, понесених за розгляд справи в суді апеляційної та касаційної інстанцій.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

Є. В. Петров

В. В. Сердюк