справа № 753/6676/20

провадження № 2/753/294/23

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2023 року Дарницький районний суд міста Києва в складі:

головуючого - судді Коренюк А.М.

при секретарі Кравців Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Середа Вікторія Георгіївна, про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації, суд -

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - приватний нотаріус Київського нотаріального округу Середа В. Г., про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації.

Позов мотивований тим, що між ним та ОСОБА_2 укладені договори позики на суму 32 000 дол. США та 100 000 грн., що підтверджується відповідними розписками від 05 серпня 2012 року, 10 вересня 2012 року, 20 вересня 2012 року та 30 вересня 2012 року.

13 вересня 2012 року ОСОБА_2 уклав із донькою ОСОБА_5 договір дарування квартири АДРЕСА_1 .

21 вересня 2012 року ОСОБА_2 уклав із донькою ОСОБА_4 договір дарування квартири АДРЕСА_2 .

05 жовтня 2012 року ОСОБА_2 уклав із сином ОСОБА_5 договір дарування квартири АДРЕСА_3 .

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 08 квітня 2013 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики в розмірі 355 776 грн. 00 коп. проценти за користування позикою в розмірі 248 260 грн. 44 коп., три проценти річних від простроченої суми в розмірі 5 315 грн. 63 коп.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за донарахованими відсотками за порушення грошових зобов`язань, сумою інфляційних втрат та 3% річних у загальному розмірі 2 278 847 грн. 25 коп., а також судовий збір у розмірі 6 890 грн. 00 коп.

На його переконання, укладені між відповідачами правочини є фіктивними та такими, що порушують його законні права, оскільки дії сторін під час їх укладення направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а на фіктивний перехід права власності на квартири, з метою приховання цього майна від наступного звернення стягнення на нього в рахунок виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 боргу, що є підставою для визнання таких договорів дарування недійсними.

Вважає, що початок перебігу позовної давності необхідно відраховувати з 25 лютого 2020 року, тобто дати фактичного отримання представником позивача інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про відчудження вказаних квартир позичальником на користь своїх синів та дочки.

Зважаючи на вказані підстави, просив:

- визнати недійсним та скасувати реєстрацію договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , за яким він, як дарувальник, передав у власність ОСОБА_5 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 , посвідченого 25 вересня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Середою В. Г. та зареєстрованого за № 3630;

- визнати недійсним та скасувати реєстрацію договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , за яким він, як дарувальник, передав у власність ОСОБА_4 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_5 , посвідченого 21 вересня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Середою В. Г. та зареєстрованого за № 3690;

- визнати недійсним та скасувати реєстрацію договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , за яким він, як дарувальник, передав у власність ОСОБА_5 квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_6 , посвідченого 05 жовтня 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Середою В. Г. та зареєстрованого за № 3782.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_6 , діюча на підставів ордера адвоката про надання правової допомоги від 08.02.2021 року (а.с.27 том 2), позовні вимоги підтримали з тих же підстав та просила їх задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Соляник Д.П., діючий на на підставі ордера про надання правової допомоги від 22.03.2023 року (а.с.59 том 4), позовні вимоги не визнав та просив відмовти у їх задоволенні за недоведеністю позовних вимог, а також просив застосувати до спірних правовідносин строк позовної давності, вважаючи, що позивачем пропущений строк звернення до суду із вказаним позовом.

Решта відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в судове засідання не з`явились, належним чином повідомлені про час та місце його проведення - рекомендованою поштою з повідомленням про вручення, розміщеним повідомленням на офіційному сайті судової влади (суду). Кожен із них звернувся до суду із заявою про розгляд справи за їх відсутності, вказали про невизнання позовних вимог, просили відмовити у їх задоволенні за необґрунтованості. Також, кожним із них подано заяву про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, вважаючи, що позивачем пропущений строк звернення до суду із вказаним позовом.

Третя особа в судове засідання не з`явилась, належним чином повідомлена про час та місце його проведення - рекомендованою поштою з повідомленням про вручення, розміщеним повідомленням на офіційному сайті судової влади (суду). Звернувся до суду із заявою про розглід справи за його відсутності та прийняття рішення згідно вимог чинного законодавства.

Наведені обставини свідчать, що вказані відповідачі та третя особа завчасно повідомлені судом про розгляд справи.

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у тому числі, правом визначити свою участь в судовому засіданні.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ (Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).

Окрім того відповідно до практики Європейського суду з прав людини в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (Рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України»).

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04).

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, вид судочинства - загального позовного провадження, вжиті судом заходи щодо направлення сторонам, третім особам повідомлення про час та місце розгляду справи, копії позовної заяви з додатками до неї, із роз`ясненим правом надання відзиву на позов, відповіді на відзив, заперечення на відповідь на відзив тощо, суд визнав можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів (доказів) та ухвалити за погодженням сторін.

Вислухавши пояснення позивача, представників сторін, їх доводи та заперечення, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, з урахуванням поданих відповідачами заяв про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають відмові у задоволенні за недоведеністю позовних вимог.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIIІ від 03 жовтня 2017 року, яким зокрема Цивільний процесуальний кодекс викладений в новій редакції.

Відповідно до п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені (ст. 3 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Судом встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладені договори позики на суму 32 000 дол. США та 100 000 грн., що підтверджується відповідними розписками від 05 серпня 2012 року, 10 вересня 2012 року, 20 вересня 2012 року та 30 вересня 2012 року (а.с.13, 14, 15, 16 том 1).

13.09.2012 року між ОСОБА_2 (відповідач 1) та ОСОБА_5 (відповідач 2) було укладено Договір дарування квартири АДРЕСА_1 (а.с.220-221, 222, 223-225 том 3).

Відповідно до зазначеного договору ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_5 прийняла в дар вищезазначене нерухоме майно.

21.09.2012 року між ОСОБА_2 (відповідач 1) та ОСОБА_4 (відповідач 3) було укладено Договір дарування квартири АДРЕСА_2 (а.с.226-227, 228 том 3).

Відповідно до зазначеного договору ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_4 прийняла в дар вищезазначене нерухоме майно.

05.10.2012 року між ОСОБА_2 (відповідач 1) та ОСОБА_5 (відповідач 4) було укладено Договір дарування квартири АДРЕСА_3 (а.с.229-231, 232, 233, 234-236 том 3).

Відповідно до зазначеного договору ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_5 прийняв в дар вищезазначене нерухоме майно.

Вирішуючи вказаний спір, суд керується вимогами частини 3 статті 203 ЦК України, яка встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою вважати правочин недійсним. Як визначено положенням ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому, необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Статтею 717 ЦК України встановлено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно положень ст. 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.

Відповідно до вимог ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

За вимогами статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.

Зважаючи на вказані норми, що регулюють спірні правовідносини, суд встановив, що на момент укладення оспорюваних трьох договорів дарування, прийняття відповідачами ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 дару, реєстрації права власності на нерухоме майно за обдарованими, позивач ( ОСОБА_1 ) не звертався до ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості за договорами позики та реалізував таке своє право лише у 2013 році за рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 08 квітня 2013 року про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договорами позики в розмірі 355 776 грн. Будь-яких обмежень, обтяжень чи заборон у ОСОБА_2 щодо розпорядження належними йому квартирами на час укладання оспорюваних трьох правочинів, а саме у період з 13.09.2012 року по 05.10.2012 року не було.

При вирішенні цього спору суд враховує, що договори між стороннами позики на суму 32 000 дол. США та 100 000 грн. відбулися 05 серпня 2012 року, 10 вересня 2012 року, 20 вересня 2012 року та 30 вересня 2012 року, а оспорювані договори про відчуження відповідачем належного майна відбулися 13 вересня, 21 вересня та 05 жовтня 2012 року, відповідно.

Доказів на підтвердження того, що до укладення договорів дарування ОСОБА_1 висував ОСОБА_2 вимогу щодо повернення позики в усній чи письмовій формі позивачем не надано.

Сукупність наведених обставин спростовує той факт, що відповідачі діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам позивача.

Будь-яких інших фактичних даних, які б надавали суду підстави вважати, що укладання договорів дарування проведено відповідачами без наміру настання відповідних правових наслідків та з наміром завдати шкоди інтересам ОСОБА_1 , зловживати правом чи уникнути сплати боргу, позивачем не надано.

Суд враховує правові позиції, висловлені Верховним Судом, зокрема, у постанові від 07.10.2020 у справі №755/17944/18, у якій визначено таке поняття, як «фраудаторний правочин».

Фраудаторний правочин - це правочин, учинений боржником на шкоду кредитору. Суд касаційної інстанції наголосив, що важливими ознаками фраудаторності правочину є момент укладення договору (коли боржник усвідомлює, що майно буде забрано за борги); характеристика контрагента, з яким боржник укладає оскаржуваний договір (наприклад, родич боржника, давній знайомий, партнер, товариш, інші пов`язана особа); ціна, зокрема: наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

Крім того, у постанові від 19.05.2021 року Верховний Суд також увів у судову практику новий термін - «право на зло». Використавши раніше окреслені ознаки фраудаторності правочину, Верховний Суд констатував, що боржник зловжив своїм правом розпорядження майном, оскільки діяв очевидно недобросовісно й навмисно уклав оспорювані договори, які порушують майнові інтереси кредитора та спрямовані на недопущення звернення стягнення на майно боржника. ВС зазначав: важливим критерієм фраудаторності є наявність судової справи - відкритого провадження у справі чи рішення про стягнення заборгованості з боржника. Постановою від 26.05.2021 у справі №727/2525/20 Верховним Судом конкретизовано, що будь-який правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного.

Натомість у цій справі суд не вбачає такого важливого критерію фраудаторності як наявність судової справи - відкритого провадження у справі чи рішення про стягнення заборгованості з боржника, адже позивач ОСОБА_1 не звертався до ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості за договорами позики та реалізував таке своє право лише у 2013 році за рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 08 квітня 2013 року про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договорами позики в розмірі 355 776 грн. (а.с. 23 том 1), тобто після укладення відповідачами оспорюваних договорів, й, уподальшому, за рішенням такого суду від 27 жовтня 2026 року про стягнення з ОСОБА_2 на його користь суму заборгованості за донарахованими відсотками за порушення грошових зобов`язань, сумою інфляційних втрат на 3% річних у загальній сумі 2 278 847 грн. 25 коп., виконавчий лист виданий 23.11.2016 року.

Доводи представника позивача про те, що суд при вирішенні спору має врахувати хронологію відчуження спірних квартир, й те, що набувачами є діти боржника, судом відхиляються з огляду на те, що суд встановив те, що договори є реальними, а суми, позичені за договорами не є співмірними з вартістю подарованих квартир.

Так, 05.08.2012 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 під розписку 9000 доларів США, які відповідач зобов`язувався повернути до 05.09.2012 року зі спалою 10 % від вказаної суми в місяць.

10.09.2012 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 під розписку 20000 доларів США, які відповідач зобов`язувався повернути до 10.10.2012 року зі сплатою 10 % від вказаної суми в місяць.

13.09.2012 р. ОСОБА_2 уклав договір дарування квартири із ОСОБА_5 .

20.09.2012 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 під розписку 3000 доларів США, які відповідач зобов`язувався повернути до 20.10.2012 року зі спалою 10 % від вказаної суми в місяць.

21.09.2012 р. ОСОБА_2 уклав договір дарування квартири із ОСОБА_4

30.09.2012 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 під розписку 100 000 грн., які відповідач зобов`язувався повернути до 30.10.2012 року зі спалою 10 % від вказаної суми в місяць.

05.10.2012 р. ОСОБА_2 уклав договір дарування квартири із сином ОСОБА_5 .

Водночас, звертаючись з даним позовом, позивач не розділяє договори, піддаючи їх всі під сумнів, а заборгованість рахує загальною сумою стягнення, включаючи проценти, що становлять 10 % в місяць, нараховуючи штрафні санкції, внаслідок чого істотно збільшується сума заборгованості, востаннє за рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 27.10.2016 року до 2 285 737 грн. 25 коп. При цьому, сторони не заперечували, що між ними певний час відбувались взаєморозрахунки і не стояло питання платоспроможності, й вказані договори позики виконувались частково, що підтверджується відповідними розписками про сплату позичальником та отримання позикодавцем коштів (а.с.199-233 том 1).

Доказів того, що, надаючи кошти у борг, позикодавець обґрунтовував майбутнє повернення позики та пов`язував надання коштів із наявністю нерухомості у позичальника та вважав їх гарантією повернення боргу, що свідчила б про платоспроможність позичальника, не надано.

Й доводи відсутності настання реальних наслідків оспорюваних правовичнів спростовується наступним.

Так, з моменту укладення договору дарування ОСОБА_5 постійно проживає в квартирі АДРЕСА_1 та сплачує комунальні платежі, отримує за цією адресою поштову кореспонденцію, що підтверджується Актом від 02.09.2020 року, підписаним сусідами і засвідченим Головою ОСББ «Мишуги1» та квитанціями про сплату комунальних платежів (а.с. 192, 193-198 том 1).

Й вказаних обставин позивачем не спростовано.

Не спростовано і даних про те, що ОСОБА_4 зареєстрована та постійно проживає в квартирі АДРЕСА_2 з 31.03.2005 року, сплачує комунальні платежі, отримує за цією адресою поштову кореспонденцію, що підтверджується штампом в паспорті, Договором про надання телекомунікаційних послуг та квитанціями про сплату комунальних платежів (а.с. 186-187, 188-191 том 1).

Також, доводи представника позивача про те, що ОСОБА_5 не проживає в квартирі АДРЕСА_3 та здає її в оренду, судом відхиляються з огляду на права власника щодо розпорядження власністю, і не свідчать про фіктивність договору дарування.

Інші доводи цих висновків не спростовують, тому судом відхилені.

Враховуючи наведене, за таких правових підстав, наданих позивачем доказів, а також доказів, наданих відповідачем на спростування позовних вимоги позивача, суд вважає, що вимогипозивача не доведені, обставини, викладені в позовній заяві не підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, відтак законні підстави для задоволення позову судом не встановлені, адже кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.1 ст. 81 ЦПК України).

Суд не застосовує за заявами відповідачів до спірних правовідносин строк позовної давності з підстав необґрунтованості, зазначаних у цьому рішенні, позовних вимог.

Так, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Саме такої позиції дотримуються суді при розглядів спорів (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц тощо).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч.ч. 5,6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-прівовнй акт, що містить відповідну норму права.

Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Приймаючи до уваги предмет даного спору, наслідки його розгляду судом, суд вважає за необхідне застосувати положення ч.1 ст. 141 та ч.2 ст. 141 ЦПК України, й судові витрати (судовий збір) покласти на позивача.

Так, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі вищевикладеного, ст.ст.15, 16, 202, 203, 215, 217, 717, 719, 222, 234 ЦК Укараїни, з урахуванням пункту 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», керуючись п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України, ст.ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 49, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 141, 258, 262, 263, 264, 265, 268, 273, 352 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Середа Вікторія Георгіївна, про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації, - відмовити.

Судові витрати понесені позивачем покласти на такого позивача.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду протягом п`ятнадцять днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до ст.355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Однак відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів з дня опублікування Державною судовою адміністрацією України у газеті «Голос України» та на веб-порталі судової влади оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

Згідно ч.1 ст.354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Отже, строки оскарження судових рішень в апеляційному порядку складають 30 календарних днів - для рішень і 15 календарних днів - для ухвал, однак апеляційна скарга подається за старими правилами - через суд першої інстанції.

СУДДЯ: