Постанова

Іменем України

10 травня 2023 року

м. Київ

справа № 756/9773/20

провадження № 61-6430св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Оболонського району міста Києва,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 30 вересня 2021 року у складі судді Андрейчука Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2022 року у складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М.,

ВСТАНОВИВ:

Зміст вимог позовної заяви

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Оболонського району міста Києва, про позбавлення батьківських прав.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона і відповідач є батьками сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стверджувала, що з листопада 2019 року ОСОБА_2 не приймає участі у вихованні сина, його утриманні, станом здоров`я дитини не цікавиться, що свідчить про те, що він систематично ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків. Внаслідок самоусунення відповідача від надання утримання вона і дитина перебувають у скрутному матеріальному становищі. Зазначала, що відповідач жорстоко поводився з нею і сином, неодноразово створюючи небезпеку для життя і здоров`я дитини. 02 листопада 2019 року ОСОБА_2 приїхав зі своїм батьком ОСОБА_4 до квартири АДРЕСА_1 , в якій вона проживає разом із сином. ОСОБА_4 увірвався у спальню з ножем, побив її на очах відповідача та малолітнього ОСОБА_3 . Проте ОСОБА_2 не втрутився у ситуацію, не захистив її та не викликав поліцію. Після цього інциденту малолітній ОСОБА_3 перебував у шоковому стані, постійно плакав та трусився від страху. Вважала, що дитина боїться відповідача, уникає будь-яких розмов про батька, не хоче з ним зустрічатись. Малолітній ОСОБА_3 боїться відвідувати дитячий садок, не хоче залишатись без присутності матері, у зв`язку з чим вона не може працювати та отримувати дохід. Додатково на підтвердження невиконання ОСОБА_2 своїх батьківських обов`язків вказувала на те, що він не надає згоду на виїзд малолітнього ОСОБА_3 за кордон, не зважаючи на те, що це потрібно для лікування дитини. У зв`язку з наведеним ОСОБА_1 просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно його сина ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 30 вересня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмова у задоволенні позову мотивованим тим, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Цей захід впливу є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України), тому він підлягає застосуванню лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків (постанови від 26 березня 2018 року у справі № 756/1696/16-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 758/727/16-ц, від 17 травня 2018 року у справі № 205/8321/16-ц, від 28 березня 2019 року у справі № 569/5825/17, від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17, від 17 червня 2021 року у справі № 466/9380/17). Звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаній категорії справ, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанова Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20).

Суд першої інстанції зазначив, що під час розгляду справи відповідач категорично заперечував проти позбавлення його батьківських прав стосовно малолітнього ОСОБА_3 , стверджував, що він бажає спілкуватися з дитиною та приймати участь у житті сина. Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_2 звернувся із позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини, визначення способу участі у вихованні та спілкуванні з малолітнім ОСОБА_3 , визначення розміру аліментів на дитину та порядку їх сплати. Вказаний позов мотивований тим, що мати дитини чинить йому перешкоди у спілкуванні з нею. У свою чергу ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання малолітнього ОСОБА_3 , стягнення аліментів на утримання матері дитини після розірвання шлюбу та додаткових витрат на дитину. Ці позови перебувають на розгляді Оболонського районного суду міста Києва (справа № 756/11185/20). Таким чином, між сторонами справи існує спір щодо розміру утримання, яке батько має надавати сину, що є достатнім є необхідним та достатнім для забезпечення потреб дитини, її фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку. Також ОСОБА_2 до свого відзиву долучив докази на підтвердження того, що у вересні та жовтні 2020 року він здійснив переказ коштів ОСОБА_1 на утримання малолітнього ОСОБА_3 . За таких обставин на сьогодні не можна достовірно стверджувати, що батько ухиляється від надання утримання синові, оскільки з`ясування належного розміру аліментів є предметом розгляду справи № 756/11185/20.

У матеріалах справи відсутні письмові докази на підтвердження того, що ОСОБА_2 чинив перешкоди у виїзді малолітнього ОСОБА_3 за кордон, який був зумовлений необхідністю лікування дитини (отримання відповідачем повідомлення з необхідністю прибути до нотаріуса для посвідчення згоди батька на виїзд дитини за межі України та ухилення від явки до нотаріуса). Також відсутні письмові докази з приводу того, що ОСОБА_2 повідомлявся про незадовільний стан здоров`я сина, перебування дитини на лікуванні, прохання відповідача у зв`язку з цим про надання допомоги, а ОСОБА_2 навмисно проігнорував такі факти.

Суд ураховує, що небажання дитини спілкуватися з одним із батьків, що призводить до зменшення чи повного припинення їх побачень, саме по собі не свідчить про ухилення батьком (матір`ю) від виконання батьківських обов`язків, так як ці обставини зумовлені не її (його) волею (постанова Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17). При вирішенні судом питання позбавлення батьківських прав визначальним є ставлення батька (матері) до дитини, бажання спілкуватися і приймати участь у її вихованні (постанова Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17).

У справі, що розглядається, судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з сином ОСОБА_3 та брати участь у його вихованні, натомість з`ясовано, що між позивачем та відповідачем, а також їхніми родичами, склались тривалі неприязні стосунки, що негативно впливають на стосунки батька з сином, а також можливість ОСОБА_2 спілкуватися і приймати участь у вихованні дитини. Також позивачем не доведено з покликанням на належні, допустимі, достовірні докази фактів жорстокого поводження відповідача з малолітнім ОСОБА_3 .

Суд вказав, що у висновку Оболонської районної у місті Києві державної адміністрації від 29 грудня 2020 року № 104-11875 зазначено про недоцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно його сина ОСОБА_3 (т. 2, а. с. 14-15). З огляду на те, що висновок Оболонської районної у місті Києві державної адміністрації від 29 грудня року № 104-11875 є достатньо аргументованим, не суперечить інтересам дитини, суд погоджується з ним. При цьому суд відхиляє доводи позивача про недопустимість указаного доказу. Для вирішення питання щодо доцільності позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно його сина ОСОБА_3 комісія з питань захисту прав дитини Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації провела засідання 17 грудня 2020 року, на якому були присутні члени комісії: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , а також запрошені ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 . Рішення було прийнято більшістю голосів присутніх. Таким чином, рішення комісії з питань захисту прав дитини Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації має рекомендаційний характер для органу опіки і піклування Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації при підготовці його висновку про доцільність чи недоцільність позбавлення особи її батьківських прав. Зважаючи на наведені обставини, ураховуючи бажання ОСОБА_2 відновити повноцінне спілкування з сином, виходячи з того, що позбавлення батьківських прав, тобто природних прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність та пропорційність застосування якого позивач не довела, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову про позбавлення відповідача батьківських прав стосовно малолітнього

ОСОБА_3 .

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 08 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 30 вересня 2021 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про те, що матеріали справи та встановлені обставини не свідчать про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з сином ОСОБА_3 та брати участь у його вихованні. Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини. Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду: від 08 травня 2019 року у справі № 409/1865/17-ц (провадження № 61-4022св19); від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц (провадження № 61-29266св18); від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17(провадження № 61-13752св19); від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18(провадження № 61-8883св19); від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20). Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції. З урахуванням встановлених обставин, колегія суддів вважає, що в матеріалах справи містяться докази вчинення батьком дій, які свідчить про небайдужість до дитини, що неактивна участь батька в житті сина спричинена, у тому числі, тривалим конфліктом між сторонами, проживанням відповідача на значній відстані від сина.

Апеляційний суд вказав, що судом першої інстанції обґрунтовано враховано, що наявність спору між батьками дитини щодо зустрічей батька з дитиною також підтверджує зацікавленість відповідача у житті дитини, а також обґрунтовано враховано висновок № 10-11875 Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації від 29 грудня 2020 року про недоцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки у вказаному висновку не було наведено обставин, які б могли бути підставою для задоволення позовних вимог. У зв`язку із викладеним, колегія суддів дійшла висновку про недостатність доказів та мотивів, які б свідчили про наявність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав щодо своєї дитини.

Колегія суддів не погодилася із доводами апеляційної скарги, що у ОСОБА_2 відсутнє особисте бажання висловити у судовому засіданні думку стосовно бажання та/або небажання спілкуватися з сином, його особисте ставлення до дитини та невиконання його батьківських обов`язків з 03 листопада 2019 року до цього часу, оскільки бути присутнім та приймати участь в судовому засіданні є правом сторони, а не обов`язком. Згідно з матеріалами справи ОСОБА_2 звернувся до адвокатів за правовою допомогою, які в свою чергу сформували письмові заперечення висловлені відповідачем у цій справі.

Аргументи учасників

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 30 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2022 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить: скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог; стягнути судові витрати із відповідача.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що:

суди попередніх інстанцій не застосували роз`яснення Верховного Суду України щодо жорстокого поводження з дитиною, а також твердження міжнародних організацій, зокрема ООH з цього питання;

у порушення частини другої статті 214 ЦПК України, керуючи ходом судових засідань, суди попередніх інстанцій не забезпечили здійснення учасниками судового процесу їх процесуальних прав, не спрямували судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об`єктивного з`ясування обставин справи щодо жорстокого поводження з дитиною (що було заявлено в позовних вимогах як однією з підстав позбавлення відповідача батьківських прав: пункт 3 частини першої статті 164 СК України, усуваючи це питання із судового розгляду як таке, що «не має істотного значення для вирішення справи». Також суд першої інстанції неодноразово переривав показання свідків з питання жорстокого поводження відповідача з дитиною, зауважуючи, що предметом спору є невиконання батьківських обов`язків;

суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_2 , як батьку малолітнього ОСОБА_16 , в провину ставиться ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини та жорстоке поводження з нею, що є правовими підставами для позбавлення батьківських прав. Але суд не застосував статтю 614 ЦК України, яка свідчить про те, що в цивільному праві є презумпція вини особи, яка допустила порушення зобов`язання. Відповідач не довів, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов`язань, тобто відсутність своєї вини за умисне порушення зобов`язань він не довів;

саме колегією суддів судової палати з розгляду цивільних справ Київського апеляційного суду було встановлено (на сторінці 1 постанови): «Відповідач жорстоко поводився з сином та ОСОБА_1 , неодноразово створюючи небезпеку для життя і здоров`я дитини». Але, незважаючи на це, суд апеляційної інстанції не врахував ці доведені докази в своїй постанові при ухваленні свого рішення;

відповідач не спростував та не надав докази своєї невинуватості, тобто не довів, що він піклувався про фізичний та духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: забезпечував необхідним харчуванням, медичним доглядом, лікуванням дитини, що могло негативно вплинути на її фізичний розвиток як складову виховання, якби не піклування позивача; спілкувався в дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; надавав дитині доступ до культурних та інших духовних цінностей та створював умови для отримання нею освіти (не тільки не надавав і не створював, але і заборонив - відключивши доступ до інтернету в помешканні, де зареєстрована та проживає дитина; докази цього є в апеляційній скарзі);

вищенаведені обставини свідчать про неналежне виконання відповідачем своїх батьківських обов`язків, неналежне виховання дитини, що згідно з чинним законодавством України та конвенцій OОH є проявом жорстокого поводження з дитиною. Тобто відповідач вважається винним, оскільки не довів відсутність своєї вини, як того вимагає стаття 614 ЦК України;

суди не застосували до спірних відносин положення Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»;

висновок суду апеляційної інстанції, що в матеріалах справи є докази того, що неактивна участь батька в житті сина спричинена, у тому числі, тривалим конфліктом між сторонами, проживання відповідача на значній відстані від сина, і саме це спричинило неможливість виконання ним батьківських обов`язків, є таким, що не відповідає дійсності. Суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недостовірних доказів. Матеріалами справи підтверджено, що відповідач живе недалеко від позивача (5 хвилин пішки), що спростовує висновок про значну відстань між місцем проживання батька і сина;

причини невиконання батьківських обов`язків ОСОБА_2 , вказані в постанові апеляційного суду, не є поважними в розумінні статті 15 СК України, а є власним волевиявленням відповідача, який свідомо обрав такі життєві умови, за якими його участь у вихованні дитини є мінімальною та недостатньою, що в свою чергу свідчить про його ухилення від виконання батьківських обов`язків;

неактивна участь батька у житті сина, як про це зазначено у постанові суду апеляційної інстанції, тлумачиться чинним законодавством України та міжнародним правом як «бездіяльність» або «ухилення від виконання», або «неналежне виконання своїх батьківських обов`язків», що є проявом жорстокого поводження з дитиною та підставою позбавлення відповідача батьківських прав;

зазначення судами про існування тривалого конфлікту між сторонами є помилковим, оскільки фактично мав місце злочин зі сторони відповідача та його батька ОСОБА_4 у присутності малолітньої дитини, про що вона неодноразово зазначала у своїх заявах та на засіданнях суду;

суди не застосували практику Верховного Суду щодо позбавлення батьківських прав у справі № 459/3411/18 (постанова від 29 вересня 2021 року. Під час перегляду судових рішень про задоволення позову про позбавлення батьківських прав у вказаній справі Верховний Суд роз`яснив, що позбавлення батьківських прав не тягне невідворотних наслідків, оскільки не позбавляє особу, яка позбавлена батьківських прав, на спілкування з дитиною і побачення з нею, а також права на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Також Верховним Судом було враховано наявність кримінального провадження стосовно відповідача за фактом побиття дитини;

при розгляді цієї справи судами не було враховано: відкриття кримінальної справи № 12019100000001210 у листопаді 2019 року за частиною третьою статті 187 КК України (розбій) та статтею 135 КК України (залишення дитини у небезпечній для життя та здоров`я ситуації). Дитина була свідком насилля та знущання над матір`ю колишнім свекром ОСОБА_4 в присутності відповідача з його мовчазної згоди; на цей момент слідство триває. Все, що відбувалось 03 листопада 2019 року та в подальшому, було особистим волевиявленням ОСОБА_2 , яке протирічить законодавству України, зокрема КК України зокрема; відкриття кримінальної справи № 12020100050002159 у березні 2020 року за частиною першою статті 164 КК України за злісне ухилення ОСОБА_2 від утримання дитини (на цей момент слідство триває).

У вересні 2022 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 надійшов відзив, у якому він висловлює згоду з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову у зв`язку з недоведеністю факту жорстокого поводження відповідача зі своїм малолітнім сином. Доводи позивача про жорстоке поводження з дитиною, яке полягає у відключенні доступу до інтернету за місцем проживання сина, спростовуються доданою самою ж позивачкою до апеляційної скарги квитанцією, в якій вказано, що станом на 01 жовтня 2021 року борг за цю послугу становить 0 грн. Між сторонами тривалий час існують неприязні конфліктні відносини, однак це не свідчить про те, що відповідач ухиляється чи не бажає виконувати свої батьківські обов`язки. Позивач не навела обставин, які можуть бути підставою для позбавлення відповідача батьківських прав.

У жовтні 2022 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив, у якому вона вказує, що надані до відзиву фотографії розмов у месенджері (у яких начебто містяться листи, адресовані їй, з проханням повідомити, де знаходиться син, надати реквізити для переказу коштів на утримання сина тощо) не є належними електронними доказами, а тому не можуть бути враховані. Відповідач навмисно перекручує факти, вводячи суд в оману. Вважає, що наявні підстави для того, щоб не приймати відзив на касаційну скаргу, оскільки він поданий з очевидними порушеннями - у частині відзиву «до відзиву додаються докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам» вказана інша кількість документів і сторінок, ніж фактично наявна кількість, тобто, на її переконання, відповідач подав фіктивні документи, а саме докази надсилання відзиву і доданих до нього матеріалів.

У листопаді 2022 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшло пояснення, у якому він зазначає, що викладені у відповіді на відзив аргументи є надуманими і не відповідають дійсності, а тому відсутні підстави для їх врахування.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 08 серпня 2022 року доповнення ОСОБА_1 до касаційної скарги на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 30 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2022 року у справі залишено без розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду у порядку письмового провадження у складі колегії із п`яти суддів.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку), а також пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржене з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_2 в ОСОБА_1 народився син ОСОБА_3 . Батьком дитини є відповідач у справі ОСОБА_2 .

Після розірвання шлюбу між батьками малолітній ОСОБА_3 залишився проживати з матір`ю.

29 грудня 2020 року Оболонська районна в місті Києві державна адміністрація склала висновок № 10-11875 про недоцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

10 серпня 2021 року Оболонською районною в місті Києві державною адміністрацією надано висновок про доцільність визначення способу участі батька ОСОБА_2 у вихованні свого малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2021 року у справі № 756/11185/20 позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - служба у справах дітей та сім`ї Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини та її матері, визначення способу участі батька у вихованні дитини, визначення розміру аліментів, врахування понесених витрат на лікування дитини та оплату житлово-комунальних послуг задоволено частково. Визначено способи участі батька ОСОБА_2 у вихованні малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів та додаткових витрат задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 6 500,00 грн щомісячно, починаючи стягнення з 14 січня 2021 року і до досягнення дитиною повноліття. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на її утримання до досягнення дитиною - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , шести років у розмірі 1 000,00 грн щомісячно, починаючи стягнення з 14 січня 2021 року і до 26 лютого 2022 року.

Позиція Верховного Суду

У статті 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Європейський суд з прав людини зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України.

Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини. (пункти 1)-6) частини першої статті 164 СК України).

Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Відповідно до частини четвертої статті 22 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» під час розгляду судом та/або органом опіки та піклування спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, відібрання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька дитини, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на законних підставах або не на основі рішення суду, обов`язково беруться до уваги факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини або за її присутності.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц (провадження № 61-12305св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 2 частини першої статті 164 СК України і вказано, що «ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20) зазначено, що:

«ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

Статтею 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав, подання відповідачем апеляційної скарги свідчить про його інтерес до дитини.

Ухвалюючи рішення про позбавлення відповідача батьківських прав, суди попередніх інстанцій не врахували, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, необхідність застосування якого за обставинами цієї справи не доведено; належних та допустимих доказів ухилення ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов`язків, які б могли бути законною підставою для позбавлення його батьківських прав відносно доньки, позивачем не надано».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2018 року у справі № 404/6391/16-ц (провадження № 61-40224св18) вказано, що:

«позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

Суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини (§ 57, § 58).

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) від 16 липня 2015 року Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року у справі

№ 631/2406/15-ц (провадження № 61-36905св18) зазначено, що:

«заперечуючи проти позову, ОСОБА_4 посилався на те, що позивач не надала доказів того, що він умисно ухилявся від своїх батьківських обов`язків щодо виховання доньки. Його колишня дружина не зверталася ні до суду, ні до нього щодо способів виконання ним обов`язку утримувати дитину. Після розлучення вони усно погодили з позивачем, що він буде проживати разом батьками, а вона разом з донькою. Крім того, ОСОБА_1 просила його не втручатися у духовний і емоційний стан розвитку доньки, оскільки вона проживає з іншим чоловіком, з яким домовилися створити сім`ю. Зазначав, що позивач отримувала аліменти на дитину від держави і він не вчиняв винних дій щодо неучасті у вихованні дитини.

Ухвалюючи рішення про позбавлення відповідача батьківських прав, суди попередніх інстанцій не врахували, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено; належних та допустимих доказів ухилення ОСОБА_4 від виконання своїх батьківських обов`язків, які б були законною підставою для позбавлення його батьківських прав відносно малолітньої доньки, позивачем не надано.

За обставин недоведеності свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, а також наявності конфлікту між колишнім подружжям, які створивши нові сім`ї не можуть дійти порозуміння у питаннях виховання спільної дитини, а також те, що батько дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для позбавлення його батьківських прав.

Висновок органу опіки та піклування в особі Нововодолазької районної державної адміністрації Харківської області від 05 лютого 2016 року, згідно якого було визнано за доцільне позбавити відповідача батьківських прав відносно малолітньої доньки ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, має рекомендаційний характер та не є обов`язковим для суду (частини 5, 6 статті 19 СК України)».

У постанові Верховного Суду від 14 березня 2023 року у справі № 596/302/21

(провадження № 61-12438св22) зазначено, що «тлумачення частини четвертою статті 22 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» свідчить, що законодавець поклав на суд обов`язок при вирішенні спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, відібрання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька дитини, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на законних підставах або не на основі рішення суду враховувати як факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини, так і за присутності дитини. Тобто в разі посилання учасників сімейного спору на факти вчинення одним з учасників домашнього насильства слід перевіряти чи відбувалося домашнє насильство щодо дитини або за її присутності. Подібні за змістом висновки викладені в постановах Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 753/23626/17 (провадження № 61-15474св21) та від 05 жовтня 2022 року у справі № 501/800/19 (провадження № 61-6503св21)».

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша, третя статті 13 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Відповідно до частин першої і другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

У позовній заяві однією із підстав для позбавлення відповідача батьківських позивачка зазначала вчинення батьком насильницьких дій відносно дитини, які, зокрема, полягали у його бездіяльності, яка мала місце 03 листопада 2019 року, коли батько відповідача чинив відносно неї насильницькі дії в присутності дитини, однак відповідач не вчинив жодних дій для її захисту, через що дитина пережила глибоке душевне хвилювання. Посилалася на факт відкриття кримінальної справи № 12019100000001210 у листопаді 2019 року за частиною третьою статті 187 КК України (розбій) та статтею 135 КК України. У зв`язку з цим вважала, що до спірних правовідносин належить застосувати положення Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

На підтвердження фактів вчинення відповідачем насильства відносно дитини позивачкою додано до позовної заяви: копії матеріалів кримінального провадження № 12019100000001210 від 04 листопада 2019 року; копії матеріалів кримінального провадження № 12020100050002159 від 25 березня 2020 року; копію консультативного висновку лікаря невропатолога, копію медичної довідки, копію довідки лікаря № 25 (т. 1, а. с. 11-33).

Оскаржуючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, в апеляційній скарзі позивачка виклала аналогічні аргументи, що і в позовній заяві, посилалася на те, що доказам, приєднаним до позову, районним судом не надана оцінка.

При апеляційному перегляді справи апеляційний суд належним чином не перевірив вказаних доводів, не з`ясував, чи справді мало місце насильство з боку відповідача відносно дитини, чи є підстави вважати дії та/або бездіяльність відповідача насильством у розумінні положень Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», внаслідок чого дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, формально пославшись на

невстановлення факту вчинення насильницьких дій відносно дитини.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У зв`язку із наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, а постанову апеляційного суду - скасувати з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 08 червня 2022 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук