КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження:№ 22-ц/824/2324/2023

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 лютого 2023 року м. Київ

Справа № 754/5664/15-ц

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Махлай Л.Д., Немировської О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року, ухвалене у складі судді Лісовської О.В.,

у справі за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_2 , до Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації, треті особи: Орган опіки та піклування Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, Орган опіки та піклування Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання права користування квартирою та зобов`язання видати правовстановлюючий документ про право користування квартирою,

та за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_2 до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_3 , треті особи: Орган опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, Орган опіки та піклування Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про усунення перешкод у користуванні житлом, визнання ордеру і договору найму на жиле приміщення недійсними, скасування розпоряджень, зняття з реєстрації, виселення з жилого приміщення і вселення,

встановив:

У квітні 2015 року позивач ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_2 , звернулась до суду з позовом до відповідача Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання права користування квартирою та зобов`язання видати правовстановлюючий документ про право користування квартирою.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_2 є інвалідом ІІ групи у зв`язку з психічним захворюванням. До 05.12.2007 року ОСОБА_2 була єдиним користувачем квартири АДРЕСА_1 . 30.01.2008 року ОСОБА_2 було знято з реєстрації у вищезазначеній квартирі за її заявою та у подальшому відбулася приватизація вказаної квартири без участі ОСОБА_2 .

09.02.2010 року ОСОБА_2 було визнано недієздатною та 18.05.2012 року скасовано розпорядження відділу приватизації державного житлового фонду Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації.

Посилаючись на те, що недієздатна ОСОБА_2 була знята з реєстраційного обліку у спірній квартирі на підставі заяви, що була підписана нею без усвідомлення значення своїх дій, позивач вважає, що права останньої, як наймача зазначеної квартири, були порушені та підлягають поновленню. Відповідно до уточнених позовних вимог позивач та її представник просили визнати право ОСОБА_2 на користування квартирою АДРЕСА_1 , як наймача, відновивши становище, що існувало до порушення житлового права останньої, та зобов`язати Деснянську районну в м. Києві державну адміністрацію видати ОСОБА_2 правовстановлюючий документ, яким посвідчується право останньої на користування квартирою АДРЕСА_1 .

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 26 серпня 2016 року було відмовлено у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_2 .

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 грудня 2016 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 26 серпня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким визнано право ОСОБА_2 на користування квартирою АДРЕСА_1 , у решті позову - відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 20 вересня 2017 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 26.08.2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 21.12.2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 16.01.2018 року дану цивільну справу № 754/5664/15 об`єднано в одне провадження із цивільною справою № 754/4763/17 за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_2 до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_3 , треті особи: орган опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, орган опіки та піклування Деснянської районної в м.Києві державної адміністрації, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про усунення перешкод у користуванні житлом, визнання ордеру і договору оренди на жиле приміщення недійсними, скасування розпоряджень, зняття з реєстрації, виселення з жилого приміщення і вселення, присвоївши справі загальний номер 754/5664/15.

Відповідно до позову у справі № 754/4763/17 позивач ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_2 , звернулась до суду з позовом до відповідачів Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житлом, визнання ордеру і договору оренди на жиле приміщення недійсними, скасування розпоряджень, зняття з реєстрації, виселення з жилого приміщення і вселення, мотивуючи свої вимоги тим, що ОСОБА_2 є інвалідом ІІ групи у зв`язку з психічним захворюванням.

До 05.12.2007 року ОСОБА_2 була єдиним користувачем квартири АДРЕСА_1 . 30.01.2008 року ОСОБА_2 було знято з реєстрації у вищезазначеній квартирі за її заявою та у подальшому відбулася приватизація вказаної квартири без участі ОСОБА_2 25.02.2008 року. Розпорядженням № 324 відділу приватизації державного житлового фонду Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації приватизовано квартиру на ім`я ОСОБА_6 та видано свідоцтво про право власності на підставі зазначеного рішення. 09.02.2010 року ОСОБА_2 визнано недієздатною та 18.05.2012 року скасовано розпорядження відділу приватизації державного житлового фонду Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації.

23.12.2010 року ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності уклала договір купівлі-продажу, за яким продала квартиру ОСОБА_7 . Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 18.05.2021 року скасовано розпорядження № 324 відділу приватизації державного житлового фонду Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 02.07.2013 року визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . 06.02.2015 року ОСОБА_1 звернулась до Деснянського РВ ГУДМС України в м. Києві із заявою про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, але отримала відмову у зв`язку з відсутністю рішення, яким визнано право ОСОБА_2 на проживання у квартирі.

05.01.2016 року ОСОБА_1 звернулась до ЦНАП Деснянської РДА із заявою про реєстрацію місця проживання та знову отримала відмову. Пізніше позивачу стало відомо, що 05.08.2014 року було прийнято розпорядження Деснянської РДА в м. Києві № 419 про включення до числа службових жилих приміщень квартири АДРЕСА_1 . 19.12.2014 року прийнято Розпорядження Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації № 715 про затвердження спільного рішення комісії з житлово-побутових питань Деснянського РУГУ МВС України в м. Києві про надання службової житлової площі, яким передано квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_3 , до складу сім`ї якого включено дочку ОСОБА_5 та дочку ОСОБА_4 . 26.12.2014 року ОСОБА_3 було видано ордер № 011799 на право зайняття службового житлового приміщення, а саме квартири АДРЕСА_1 .

30.12.2014 року на підставі виданих документів ОСОБА_3 та його діти були зареєстровані у спірній квартирі. 24.07.2015 року прийнято Розпорядження Деснянської РДА в м. Києві № 427 про виключення з числа службових приміщень квартири АДРЕСА_1 . Всі вище зазначені дії Деснянської РДА в м. Києві позивач вважає такими, що вчинені з порушенням Конституції і законів України, які порушують права ОСОБА_2 та вчинені під час дії судової заборони, що є підставою для їх скасування. ОСОБА_2 не визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням, правові підстави для цього відсутні.

На підставі викладеного позивач просила:

- скасувати розпорядження Деснянської РДА в м. Києві № 419 від 05.08.2014 року про включення до числа службових жилих приміщень квартири АДРЕСА_1 ;

- скасувати розпорядження Деснянської РДА в м. Києві № 715 від 19.12.2014 року про затвердження спільного рішення комісії з житлово-побутових питань Деснянського РУГУ МВС України в м. Києві про надання службової житлової площі, яким передано квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_3 , до складу сім`ї якого включено дочку ОСОБА_5 та дочку ОСОБА_4 ;

- визнати недійсним ордер № 011799 від 26.12.2014 року, який видано ОСОБА_3 на право зайняття службового житлового приміщення, а саме квартири АДРЕСА_1 ;

- скасувати розпорядження Деснянської РДА в м. Києві № 427 від 24.07.2015 року про виключення з числа службових приміщень кв. АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір найму квартири АДРЕСА_1 , що укладений між ОСОБА_3 та Деснянською РДА в м. Києві;

- виселити та зняти з реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_8 ; зобов`язати ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 усунути перешкоди у користуванні зазначеною квартирою шляхом зобов`язання звільнити житлове приміщення; стягнути з відповідачів судовий збір.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_2 - відмовлено у повному обсязі.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи.

В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що суд не встановив достовірність факту і не перевірив на підставі доказів обставин звернення ОСОБА_2 до ЖЕК-305 із заявою про зняття її з реєстраційного обліку за адресою: квартира АДРЕСА_1 30.01.2008 року, оскільки заява ОСОБА_2 від 30.01.2008 року не досліджувалась та в матеріалах справи відсутня. Жодного належного, допустимого і достовірного доказу підписання і подання такої заяви ОСОБА_2 немає. В зв`язку з відсутністю факту існування такого документу (заяви від 30.01.2008 року), який був підписаний і поданий ОСОБА_2 до ЖЕК- 305, що стала підставою зняття останньої з реєстраційного обліку за вказаною адресою, суд прийняв рішення на підставі припущення.

Вказує, що згідно з висновками акту амбулаторної судової-психіатричної експертизи № 806, проведеної Київським міським центром судово-психіатричної експертизи 2 серпня 2011 року, встановлено, що в період листопад 2007 - лютого 2008 року ОСОБА_2 страждала психічним розладом у формі органічного ураження головного мозку, поєднаного (травматичного, інтоксикаційного, судинного) ґенезу з психоорганічним синдромом на фоні хронічного алкоголізму з деградацією особистості, при цьому порушення, що у неї спостерігалися психічної діяльності були такі, що істотно впливали на її здатність у вказаний період часу усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Наведене свідчить про те, що на дату 30.01.2008 року, коли ОСОБА_2 було знято з реєстрації у спірній квартирі, остання за своїм психічним станом не здатна була в повній мірі усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Жодним документом у справі не підтверджено наявність волі ОСОБА_2 щодо свідомого і добровільного прийняття нею рішення про відмову від права користування спірною квартирою, як наймача.

Вказує, що посилання відповідачів та суду на те, що ОСОБА_2 є власником особового рахунку квартири, за іншою адресою, яка є її власністю, тобто має інше житло, не має правового значення для даного спору, оскільки така квартира була набута останньою не на підставі її приватизації. Своє право на приватизацію житла ОСОБА_2 не реалізувала та не може реалізувати в зв`язку з позбавленням її права користування спірною квартирою. Також, суд при винесенні оскаржуваного рішення виходив з того, що позивачем не доведено того факту, що на час розірвання договору найму квартири АДРЕСА_1 05.02.2008 року з ініціативи ОСОБА_2 , остання не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати, але цей висновок суду суперечить судовій практиці та іншими доказами це твердження не спростовано.

Крім того, відповідно до висновку судової експертизи № 806, проведеної 02.08.2011 року, та рішення у справах № 2-59/12, №2603/13848/12, що додані стороною позивача, встановлено, що в період листопад 2007 - лютий 2008 року ОСОБА_2 за своїм психічним станом не здатна була в повній мірі усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Дані докази не спростовані відповідачами іншими доказами, тому суд не мав законних підстав їх не враховувати чи відхиляти при винесенніоскаржуваного рішення. Таким чином, висновки експертизи надані стороною, які були покладені в основу інших судових рішень, які набули законної сили, є належними доказами, оскільки обставини, встановлені стосовно ОСОБА_2 у інших цивільних справах, що набрали законної сили, в силу процесуального закону не доказуються та у загальному порядку не спростовані відповідачами.

Судом проігноровано права ОСОБА_2 , як наймача квартири АДРЕСА_1 , оскільки договір найму не може вважатись розірваним з огляду на обставини справи і з урахуванням не встановленого судом факту, що остання подавала заяву про зняття її з реєстрації.

Вважає, що суб`єктивне право ОСОБА_2 , як наймача спірноїквартири, не було припинене, і його можна відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. ОСОБА_2 не визнана такою особою, що втратила право на користування житлом та правові підстави для визнання її такою відсутні. ОСОБА_2 була позбавлена свого права на житло шляхом маніпуляцій несумлінних громадян, які скористались її недієздатним станом для заволодіння житлом з метою подальшого збагачення за рахунок його продажу.

Суд посилався на те, що з пояснень позивача та його представника ОСОБА_2 була знята з реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 05.02.2008 року за адресою АДРЕСА_2 . Проте цей факт не визнавався і не визнається стороною позивача. Сторона позивача такої обставини суду не повідомляла. В судових рішеннях по інших справах вже було встановлено, що ОСОБА_2 з дня її зняття з реєстрації і до вересня 2009 року перебувала у лікарні. ОСОБА_2 ніколи не проживала і не була зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 . Цей факт вигаданий судом і є таким, що заперечується стороною позивача і не підтверджується жодним належним та допустимим доказом.

В матеріалах справи відсутні докази розірвання договору найму 05.02.2008 року, тому це є припущенням. Суд не надав оцінку недобросовісній поведінці відповідача - Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації, яка діючи через представника, допустила у справі приховування доказів, які існували на час розгляду справи, а саме факт розпорядження спірною квартирою, яку: розпорядженням № 419 від 05.08.2014 року було передано до числа службових жилих приміщень; розпорядженням № 715 від 19.12.2014 року спірну квартиру передано відповідачу ОСОБА_3 , до складу сім`ї якого включені ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , на підставі якого ОСОБА_3 видано ордер № 011799 від 26.12.2014 року та укладено договір найму; розпорядженням № 427 від 24.07.2015 року виключено з числа службових приміщень, з метою подальшої приватизації квартири ОСОБА_3 , яка не відбулась в зв`язку із відкриттям провадження у цій справі.

Суд не надав оцінки доводам позивача про те, що на час видачі оскаржуваних документів, спірна квартира відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно обліковувалась (і на даний час обліковується) за ОСОБА_7 , як приватна власність, а також перебувала під арештом на підставі: ухвали Деснянського районного суду м. Києва 2-8116/10 від 16.12.2010 року, ухвали Деснянського районного суду м. Києва 2-5911/12 від 31.10.2012 року. Саме ці факти мають суттєве значення, оскільки спростовують законність дій Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації, щодо розпорядження і передачі спірної квартири ОСОБА_3 в найм, як службового житла.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації Зелінська Н.М., вважаючи рішення суду законним та обґрунтованим, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін.

Вказує, що договір найму жилого приміщення - квартири АДРЕСА_1 було припинено 05.02.2008 з ініціативи ОСОБА_2 за її власною заявою. Заява про зняття з реєстрації у спірній квартирі була написана та подана особисто ОСОБА_2 , як дієздатною особою і нікчемність такої заяви не визнано у судовому порядку. Суб`єктивне право ОСОБА_2 , як наймача, було припинено з моменту зняття з реєстраційного обліку у спірній квартирі та припинення договору найму житла (квартири). Дії і рішення (про зняття особи з реєстрації місця проживання), на підставі яких ОСОБА_2 втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 не визнані недійсними і не скасовані в установленому законом порядку. Запис від 30.01.2008 року про зняття ОСОБА_2 з реєстрації у спірній квартирі могло бути скасовано лише на підставі рішення керівника територіального підрозділу ДМС або рішення суду.

Крім того, ОСОБА_2 набула право користування жилим приміщення за іншою адресою: АДРЕСА_3 , з 16.05.2009, до визнання її недієздатною 09.02.2010 року у справі № 2-о-8/1/2010 р. На сьогодні не визнано недійсними і не скасовано дії (реєстрацію місця проживання), на підставі яких ОСОБА_2 набула права користування вищезазначеною квартирою. Отже, ОСОБА_2 втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 не тільки у зв`язку з тим, що вона подала заяву про зняття з реєстрації у спірній квартирі, а й у зв`язку з тим, що вона зареєструвала місце проживання в іншому жилому приміщенні (квартирі) і набула там права користування. До того ж, на момент подання позову про визнання права користування кв. АДРЕСА_1 , як наймача, право користування жилим приміщення по АДРЕСА_3 не втратила.

Зазначає, що у позивача відсутні належні та допустимі докази, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 , яка за власним бажанням та особистою заявою від 30.01.2008 знялась з реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 , в цей час не розуміла значення своїх дій і не могла ними керувати. Акт амбулаторної судово-психіатричної експертизи № 806, на який посилається апелянт, є неналежним доказом, адже є не категоричним, та не означає, що ОСОБА_2 не розуміла значення своїх дій і не могла ними керувати під час подання заяви від 30.01.2008. Крім того, вказаний висновок не підтверджує абсолютну неспроможність ОСОБА_2 у момент написання заяви розуміти значення своїх дій та керувати ними,а лише свідчить про те, що вона не здатна була у повній мірі усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Звертає увагу на те, що у висновку експерта № 806 від 02.08.2011 року з показів свідків вбачається, що спірну квартиру ОСОБА_2 не використовувала для проживання, а проживала у квартирі, що належить їй на праві власності. Також з згідно з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно недієздатна ОСОБА_2 є єдиним власником квартири АДРЕСА_4 . ОСОБА_2 з моменту зняття з реєстраційного обліку зі спірної квартири за власною заявою зверталася до відповідних органів щодо реєстрації її місця проживання в однокімнатній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , де вона є одноосібним власником, та у травні 2009 року за адресою: АДРЕСА_3 , що належить на праві власності позивачу ОСОБА_1 ОСОБА_2 неодноразово зверталася до відповідних органів щодо зняття її з реєстраційного обліку та щодо реєстрації за іншими адресами.

Тобто стверджувати, що остання у повній мірі не усвідомлювала значення своїх дій та не керувала ними, не можна. Відповідно до заяви від 30.01.2008 року, що була написана власноруч ОСОБА_2 , щодо зняття її з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_5 , було зазначено, що вона просить зняти її з реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 . З наведеного вбачається, що ОСОБА_2 залишила спірну квартиру за власним бажанням та вирішила проживати у квартирі, що належить їй на праві власності.

Крім того, вказує, що станом на момент прийняття спірних розпоряджень та видачі ордеру на житлове приміщення квартира АДРЕСА_1 була вільна та не передана у користування іншим особам, що виключає порушення прав інших громадян на зазначене в ордері жиле приміщення. На момент прийняття розпоряджень та видачі ордеру ОСОБА_3 позивач не мала жодних прав на квартиру, адже, 30.01.2008 року ОСОБА_2 було знято реєстрації у квартирі за її особистою заявою. Жодних рішень про скасування запису від 30.01.2008 року про зняття ОСОБА_2 з реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 прийнято не було, а сам факт визнання ОСОБА_2 недієздатною на час подачі заяви про зняття з реєстрації у квартирі не тягне за собою автоматичного скасування запису про зняття з реєстрації. Відтак, станом на момент прийняття спірних розпоряджень та видачі відповідачу-2 ордеру на спірну квартиру, вказане жиле приміщення було вільне від прав третіх осіб.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , вважаючи рішення суду законним та обґрунтованим, таким, що ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін.

Вказує, що позивачу достеменно відомо про наявність заяви до ЖЕК-305 про зняття ОСОБА_2 з реєстраційного обліку за адресою: квартира АДРЕСА_1 ум. Києві від 30.01.2008 року. Крім того, факт написання заяви був встановлений рішеннями суддів різних інстанцій та не заперечувався сторонами.

Посилання апелянта на те, що суд першої інстанції при винесенні рішення не враховано висновок судово-психіатричної експертизи № 806, який був наданий стороною позивача при розгляді справи, не відповідає дійсності. При розгляді справи суд першої інстанції дослідив висновок судово-психіатричної експертизи № 806 та надав відповідну оцінку. Так, судом було встановлено, що вказаний висновок не підтверджує абсолютну неспроможність ОСОБА_2 у момент написання заяви розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише свідчить про те, що вона не здатна була у повній мірі усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Вказує, що ОСОБА_3 на законних підставах був вселений з дітьми у 2014 році до спірної квартири, діти постійно проживають та зареєстровані там. Тобто, проживаючи у спірній квартирі з 2014 по сьогоднішній день ОСОБА_3 , його дочки ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та син ОСОБА_11 мають достатні та триваючі зв`язки з даним місцем проживання, а зазначена квартира є їхнім «житлом» у розумінні ст.8 Конвенції. Відповідно до правової позиції викладеній у Постанові Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 754/613/18-ц «Тривалий час проживання у спірній квартирі/будинку особи, яка не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати квартиру/будинок житлом цієї особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.»

Звертає увагу на те, що з 25.10.2007 родина ОСОБА_3 перебувала на квартирному обліку по категорії обліку «працівники МВС» у Дніпровській районній в місті Києві державній адміністрації, а надана йому квартира АДРЕСА_1 є єдиним житлом для нього та його дітей, оскільки іншого житла окрім спірної квартири ОСОБА_3 не має.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_2 , та її представник ОСОБА_12 підтримали доводи апеляційної скарги та просили задовольнити.

Представник відповідача Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації Зелінська Н.М. та представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_13 вважали доводи апеляційної скарги необґрунтованими та просили залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, тому судом визнано за можливе розглянути справу за їх відсутності відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що неможливо прийняти до уваги у даній справі висновок амбулаторної судово-психіатричної експертизи № 806, проведеної Київським міським центром судово-психіатричної експертизи 02 серпня 2011 року, яким встановлено, що в період листопада 2007 - лютого 2008 року ОСОБА_2 страждала психічним розладом у формі органічного ураження головного мозку, поєднаного (травматичного, інтоксикаційного, судинного) ґенезу з психоорганічним синдромом на фоні хронічного алкоголізму з деградацією особистості, при цьому порушення психічної діяльності, що у неї спостерігалися, були такі, що істотно впливали на її здатність у вказаний період часу усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, тобто в період листопада 2007 - лютого 2008 рр. ОСОБА_2 за своїм психічним станом не здатна була в повній мірі усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Зазначений висновок експертизи не прийнято судом до уваги, оскільки він був отриманий в іншій цивільній справі та не підтверджує абсолютну неспроможність ОСОБА_2 у момент написання заяви розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише свідчить про те, що вона не здатна була у повній мірі усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Крім того, у висновку експерта № 806 від 02.08.2011 року були наведені покази свідків, надані ними в судовому засіданні, з яких вбачається, що після смерті чоловіка ОСОБА_2 за власним бажанням вибула зі спірної квартири та не використовувала її для проживання, а проживала фактично у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 . Спірну ж квартиру ОСОБА_2 здавала в оренду своїй племінниці ОСОБА_14 разом з цивільним чоловіком, тобто спірну квартиру остання не використовувала для проживання, а проживала у квартирі, що належить їй на праві власності.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 26.08.2021 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20.09.2017 року було встановлено, що 05.02.2008 року ОСОБА_2 знята з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_2 , а з 16.05.2009 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання за ОСОБА_2 права користування квартирою та зобов`язання видати правовстановлюючий документ про право користування квартирою, суд виходив з того, що :

- ОСОБА_2 з моменту зняття з реєстраційного обліку зі спірної квартири за власною заявою зверталася до відповідних органів щодо реєстрації її місця проживання в однокімнатній квартирі по АДРЕСА_2 , де вона є одноосібним власником, та у травні 2009 року за адресою: АДРЕСА_3 , що належить на праві власності ОСОБА_1

- ОСОБА_2 неодноразово зверталася до відповідних органів щодо зняття її з реєстраційного обліку та щодо реєстрації за іншими адресами. Тобто стверджувати, що остання у повній мірі не усвідомлювала значення своїх дій та не керувала ними, не можна. Адже для проведення реєстрації місця проживання ОСОБА_2 мала звернутися до відповідного органу; написати та подати заяву про реєстрацію місця проживання; надати паспортний документ; сплатити державне мито або надати документ, який відповідно до закону звільняє від його сплати; надати талони для зняття з реєстрації.

- відповідно до заяви від 30.01.2008 року, що була написана власноруч ОСОБА_2 , щодо зняття її з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_5 , було зазначено, що вона просить зняти її з реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 .

- ОСОБА_2 залишила спірну квартиру за власним бажанням та вирішила проживати у квартирі, що належить їй на праві власності. За весь час проживання у спірній квартирі ОСОБА_2 ніколи не зверталася до органів приватизації та не виявила бажання приватизувати займане нею житло.

Отже, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_2 права користування квартирою АДРЕСА_1 , оскільки вона за власним бажанням знялася з реєстраційного обліку та проживала у своїй власній квартирі, а тому твердження про те, що вона незаконно була позбавлена права користування жилим приміщенням, а саме спірною квартирою, суд визнав безпідставними.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про скасування розпоряджень, визнання недійсним ордеру, визнання недійсним договору найму квартири, виселення та зняття з реєстрації, зобов`язання усунути перешкоди, суд дійшов висновку, що позивачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог. При цьому суд першої інстанції виходив з наступного:

- Спірні розпорядження Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації № 419 від 05.08.2014 року про включення до числа службових жилих приміщень квартири АДРЕСА_1 та № 715 від 19.12.2014 року про затвердження спільного рішення комісії з житлово-побутових питань Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві про надання службової житлової площі відповідачу прийнято у 2014 році.

- Станом на момент прийняття спірних розпоряджень та видачі ордеру на жиле приміщення квартира АДРЕСА_1 була вільна та не передана у користування іншим особам, що виключає порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення.

- На момент прийняття оспорюваних розпоряджень та видачі відповідачу ОСОБА_3 ордеру ОСОБА_2 не мала жодних прав на квартиру, адже її 30.01.2008 року було знято з реєстраційного обліку у спірній квартирі за її особистою заявою. Водночас жодних рішень про скасування запису від 30.01.2008 року про зняття ОСОБА_2 з реєстраційного обліку у спірній квартирі прийнято не було, а сам факт визнання ОСОБА_2 недієздатною не тягне за собою автоматичного скасування запису про зняття з реєстраційного обліку.

- Оскільки станом на момент прийняття спірних розпоряджень та видачі ордеру на жиле приміщення квартира була вільна та не передана у користування іншим особам, що виключає порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, суд відхилив твердження позивача про те, що всі дії відповідача Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації щодо прийняття розпоряджень та видачі ордеру на жиле приміщення АДРЕСА_1 порушують права ОСОБА_2 ,

- Позивачем не наведено та не доведено жодної з підстав для визнання ордеру недійсним в порядку ст. 59 ЖК України, адже спірний ордер видано з дотриманням законодавчих приписів, на вільне житлове приміщення, без порушення прав на нього третіх осіб та безпосередньо позивача.

- Відповідач ОСОБА_3 на законних підставах був вселений з дітьми у 2014 році до спірної квартири, вони постійно зареєстровані та проживають у квартирі. Проживаючи у квартирі з 2014 року по даний час, відповідач та його діти мають достатні та триваючі зв`язки з даним місцем проживання, а зазначена квартира є їхнім «житлом» у розумінні ст. 8 Конвенції.

- Відповідач ОСОБА_3 з 25.10.2007 року перебував на квартирному обліку по категорії обліку «працівники МВС» у Дніпровській районній у м. Києві державній адміністрації, а надана йому квартира є єдиним житлом для нього та його дітей, оскільки іншого житла він не має.

- Натомість відповідно до Інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно недієздатна ОСОБА_2 є єдиним власником квартири АДРЕСА_4 .

- Позивачем на підтвердження доводів позовної вимоги щодо виселення відповідача ОСОБА_3 не було надано належних та допустимих доказів, що відповідачу було надано інше житлове приміщення та потреба для тимчасового проживання відповідача у спірній квартирі відсутня. Виселення відповідача ОСОБА_3 та його дітей, в тому числі і малолітнього сина, зі службового житла становитиме надмірний тягар, оскільки доказів про наявність у нього іншого житла та фінансову можливість його придбати суду надано не було.

- Позивачем не доведено обставин того, що відповідач ОСОБА_3 та треті особи ОСОБА_4 та ОСОБА_5 будь-якими діями чинили перешкоди позивачу у користуванні спірною квартирою, оскільки докази на підтвердження цього у справі відсутні.

- ОСОБА_3 зі своєю сім`єю вселився до спірного житла на підставі дійсного договору найму житла, який укладено відповідно до вимог ст. 61 ЖК, а визначені ст. 215 ЦК України підстави для визнання їх недійсними - відсутні, позивачем не наведено жодної визначеної чинним законодавством підстави для визнання договору найму недійсним.

З висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, оскільки судом першої інстанції повно та все з`ясовано обставини, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог та заперечень, висновки суду відповідають обставинам справи, зроблені з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, спірною є двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , жилою площею 28,6 кв., загальною площею 50,9 кв.м. ( а.с. 130, т. 1).

ОСОБА_2 , 1962 року народження, станом на листопад 2007 року була одна зареєстрована у вказаній квартирі АДРЕСА_1 .

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 липня 2012 року у справі № 2-59/12 було встановлено, що 05 грудня 2007 року ОСОБА_2 , яка була єдиним мешканцем та користувачем спірної неприватизованої квартири, звернулася з заявою до ЖЕК-305 про надання згоди на реєстрацію у спірній квартирі двоюрідної сестри ОСОБА_6 . 30 січня 2008 року ОСОБА_2 звернулась до ЖЕК-305 з заявою про зняття її з реєстрації з постійного місця проживання.

05 лютого 2008 року ОСОБА_2 була знята з реєстраційного обліку у спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , що належить їй на праві власності, а з 16 травня 2009 року ОСОБА_2 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 ( а.с. 250, т. 1). Вказана квартира належить на праві власності ОСОБА_1 ( а.с. 249, т. 1)

Згідно з Інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно недієздатна ОСОБА_2 є єдиним власником квартири АДРЕСА_4 , яка є однокімнатною, жилою площею 16,8 кв.м., загальною площею 32,4 кв.м. ( а.с. 4, т. 2).

25 лютого 2008 року розпорядженням відділу приватизації державного житлового фонду Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації спірна квартира була приватизована і ОСОБА_6 було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 128, т. 1). У подальшому ОСОБА_6 23.12.2010 року продала спірну квартиру ОСОБА_7 .

З 22 червня 2009 року ОСОБА_2 визнано інвалідом ІІ групи у зв`язку з хронічним психічним захворюванням, а рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 09 лютого 2010 року ОСОБА_2 визнано недієздатною та призначено опікуном ОСОБА_1 ( а.с. 5, т. 1).

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2012 року у справі № 2-59/12 за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_2 , до ОСОБА_6 , Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації, треті особи - Орган опіки та піклування Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації. Деснянське РУ ГУ МВС України в м. Києві про скасування розпорядження та визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру, - позовні вимоги задоволено.

Скасовано розпорядження відділу приватизації державного житлового фонду Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації від 25.02.2008 року за № 324 щодо приватизації квартири АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_6 та визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , видане на ім`я ОСОБА_6 на підставі рішення органу приватизації Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації за № 324 від 25.02.2008 року ( а.с. 6-7, т. 1) .

Вказане рішення було залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 липня 2012 року ( а.с. 193-194, т. 1).

Як зазначено у вказаному рішенні, підставою для задоволення позову стало те, що відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи №806 від 18 січня 2011 року , ОСОБА_2 в період з листопада 2007 року по лютий 2008 року страждала психічним розладом у формі органічного ураження головного мозку, поєднаного ґенезу з психоорганічним синдромом на фоні хронічного алкоголізму з деградацією особистості. Виявлені порушення психічної діяльності суттєво впливали на її здатність в указаний період - з листопада 2007 року по лютий 2008 року усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними .

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 02 липня 2013 року у справі № 2603/13848/12 за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_2 , до ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , треті особи: Деснянська районна у м. Києві державна адміністрація, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Назарчук О.М., Орган опіки та піклування Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, Деснянське РУ ГУ МВС України в м. Києві про визнання недійсним договору купівлі - продажу квартири та вселення - позовні вимоги задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 23.12.2010 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , а також вирішено: кожній із сторін за цим договором повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_7 , ОСОБА_6 про вселення ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_1 - відмовлено ( а.с. 160- 163, т. 1).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про вселення ОСОБА_2 у спірну квартиру, суд у вказаному рішенні виходив з того, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 є неналежними відповідачами за вказаним позовом. Зазначивши, що спірна квартира має статус державного житлового фонду, суд роз`яснив позивачу, що у разі спору щодо вселення у квартиру справа може бути вирішена з Деснянською районною у м. Києві державною адміністрацією в порядку КАС України.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 вересня 2013 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 02 липня 2013 року - залишено без змін ( а.с. 197-198, т. 1).

Заявляючи у квітні 2015 року позовні вимоги про визнання за ОСОБА_2 права користування спірною квартирою як наймача та зобов`язання райдержадміністрацію видати їй документ, що посвідчує таке право, позивач наводить суперечливі доводи про те, що право ОСОБА_2 на користування квартирою як наймача не було припинено, і одночасно стверджує, що право підлягає поновленню, оскільки припинено незаконно. Вказувала, що ОСОБА_2 не є такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням. Крім того, посилається на те, що ОСОБА_2 вселилась у квартиру на підставі ордера, який був у подальшому втрачений, тому ОСОБА_2 є наймачем жилого приміщення.

Проте вказані доводи правильно не були прийняті судом до уваги, оскільки доказів зазначених обставин ( вселення ОСОБА_2 у квартиру на підставі ордера) матеріали справи не містять.

Відповідно до ст. 61 ЖК України, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер

Згідно зі ст. 65 ЖК України особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Як вбачається з наявних у матеріалах справи письмових пояснень та підтвердила в судовому засіданні представник позивача ОСОБА_12 , наймачем спірної квартири до серпня 2007 року був колишній чоловік ОСОБА_2 - ОСОБА_15 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації пояснила, що відповідно до копії ордера на спірне жиле приміщення, що наявний у матеріалах справи № 2-59/12 про визнання приватизації недійсною, ордер на спірну квартиру був виданий 28 вересня 1983 року ОСОБА_16 (матері колишнього чоловіка ОСОБА_2 ), на 2 особи, до ордера також була включена ОСОБА_17 . Відповідно до наявних оригіналів поквартирних карток, колишній чоловік ОСОБА_18 - ОСОБА_15 був зареєстрований у спірній квартирі , а знятий з реєстраційного обліку у зв`язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_2 була зареєстрована з 06.11.1985 року, вибула 05 лютого 2008 року на АДРЕСА_6 , про що безпосередньо зазначено у поквартирній картці. ОСОБА_6 була зареєстрована у спірній квартирі з 06.12.2007 року по 25.02.2011 року.

Судом першої інстанції правильно було встановлено, що відповідно до заяви від 30.01.2008 року, що була написана власноруч ОСОБА_2 , щодо зняття її з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_5 , було зазначено, що вона просить зняти її з реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 .

Таким чином, встановивши, що з 05 лютого 2008 року ОСОБА_2 була знята з реєстраційного обліку за адресою спірної квартири та не проживає у спірній квартирі, суд дійшов вірного висновку, що вона добровільно вибула з адреси спірної квартири за адресою АДРЕСА_2 , що належить їй на праві власності та власником особового рахунку якої вона є ( а.с. 4, т. 2).

Відповідно до ст. 107 ЖК України, наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім`ї в будь-який час розірвати договір найму.

У разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Отже, з дня добровільного вибуття зі спірної квартири ОСОБА_2 втратила право користування цим жилим приміщенням.

Доводи апеляційної скарги представника позивача про відсутність в матеріалах справи доказів тієї обставини, що зняття з реєстраційного обліку з адреси спірної квартири відбувалось на адресу квартири, що належить позивачу на праві власності, - колегія суддів відхиляє, оскільки з копії матеріалів приватизаційної справи, що була надана Деснянською районною в м. Києві державною адміністрацією, а саме - зворотної сторінки довідки форми №4 про склад сім`ї ізольованої квартири від 13 лютого 2008 року, підписаної начальником та паспортистом ЖЕК №305 , вбачається, що з 06 грудня 2007 року у квартирі зареєстрована ОСОБА_6 , 1958 року народження, а ОСОБА_2 знята з реєстраційного обліку 05 лютого 2008 року за адресою : АДРЕСА_2 (а.с. 130, т. 1)

Доводи апеляційної скарги представника позивача про те, що оскаржуване рішення ґрунтується на припущенні, оскільки заява ОСОБА_2 від 30.01.2008 року не досліджувалась судом та в матеріалах справи відсутня, та що жодного належного, допустимого і достовірного доказу підписання і подання такої заяви ОСОБА_2 немає, - колегія суддів відхиляє, виходячи з того, що факт подання такої заяви було встановлено рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2012 року у справі № 2-59/12, вказане рішення містить посилання на аркуш вказаної справи № 147, том 1 ( а.с. 7, 191-192, т. 1).

Крім того, на аркуші 6 акту амбулаторної судово-психіатричної експертизи № 806 від 02 серпня 2011 року, проведеної на підставі ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 18 січня 2011 року експертами зазначено:

«У період проведення вказаної амбулаторної судово-психіатричної експертизи експертам були надані матеріали цивільної справи № 2-0-155/1, в яких були наявні ксерокопії заяв ОСОБА_2 , що проживає за адресою АДРЕСА_5 , на адресу начальника ЖЕК № 305 від 05.12.2007 року та від 30.01.2008 року, в яких вона просила прописати її двоюрідну сестру ОСОБА_6 на вказану житлову площу, і просила зняти її з реєстраційного обліку для реєстрації за адресою : АДРЕСА_2 .

В матеріалах цивільної справи № 2-0-155/1 також була наявна ксерокопія заяви ОСОБА_2 на адресу начальника Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 30.01.2008 року, в якому вона просила зняти її з реєстрації місця проживання за адресою АДРЕСА_5 » ( а.с. 237, т. 1).

Посилання представника апелянта на ту обставину, що написання заяви ОСОБА_2 про зняття з реєстраційного обліку у січні 2008 року є нікчемним правочином, оскільки вчинено недієздатною особою, колегія суддів відхиляє, оскільки інвалідом 2 групи ОСОБА_2 визнана з 22 червня 2009 року, а недієздатною - рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 09 лютого 2010 року ( а.с. 50, т. 1).

Доводи апеляційної скарги представника позивача про те, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2012 року у справі № 2-59/12 та рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 02 липня 2013 року у справі № 2603/13848/12 було встановлено обставини, які не підлягають доведенню у даній справі, тобто мають преюдиційне значення, колегія суддів відхиляє, оскільки зазначеними рішеннями право користування ОСОБА_2 спірною квартирою поновлено не було, та факт порушення права користування не був предметом спору в зазначених справах.

Розірвання договору найму, яке мало місце 05 лютого 2008 року з ініціативи ОСОБА_2 , недійсним з підстав того, що вона саме на час розірвання зазначеного договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати, чи незаконним з інших підстав у передбаченому чинним законодавством порядку не визнавалось .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вірно зазначив, що жодних рішень про скасування запису від 30.01.2008 року про зняття ОСОБА_2 з реєстраційного обліку у спірній квартирі прийнято не було, а сам факт визнання ОСОБА_2 недієздатною не тягне за собою автоматичного скасування запису про зняття з реєстраційного обліку.

Відповідно до висновків Верховного Суду у постановах від 16 грудня 2020 року у справі № 278/1683/17-ц , від 21 березня 2021 року у справі № 725/2577/17, преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені в резолютивній частині рішення.

Скасовуючи рішення Апеляційного суду м. Києва від 21 грудня 2016 року у даній справі та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ в ухвалі від 20 вересня 2017 року вказав на те, що «апеляційний суд ухвалив рішення лише на основі висновку судово-психіатричної експертизи № 806, яка проведена у іншій справі і вказаний висновок до цієї справи не долучений; апеляційний суд не звернув уваги на те, що відповідно до висновку ОСОБА_2 на час подання заяви про зняття її з реєстраційного обліку не здатна була у повній усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Наведене свідчить про ухвалення судом апеляційної інстанції рішення на припущеннях, так як сам висновок у справі відсутній, інших доказів апеляційний суд не досліджував і ступінь впливу психічних розладів, виявлених у ОСОБА_2 , на її волю належними і допустимими доказами не обґрунтував, що є недопустимим.

Апеляційний суд, зосередившись виключно на висновку судово-психіатричної експертизи № 806, який не підтверджує абсолютну неспроможність ОСОБА_2 у момент написання заяви розуміти значення своїх дій та керувати ними, залишив поза увагою інші докази, досліджені судом першої інстанції, не встановив підстави набуття ОСОБА_2 у власність іншого житла та дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_2 права користування квартирою АДРЕСА_1 .»

Відповідно до ч. 1 ст. 417 ЦПК України, вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Враховуючи викладене, оскільки право користування ОСОБА_2 спірною квартирою після вибуття на адресу квартири, що належить їй на праві власності, не було предметом розгляду вищевказаних справ у 2012 та 2013 роках, та виконуючи вимоги ч. 1 ст. 417 ЦПК України, суд першої інстанції обґрунтовано вдався до оцінки наданого представником позивача доказу - акту амбулаторної судово-психіатричної експертизи № 806 від 02 серпня 2011 року.

Відповідно до висновку зазначеної експертизи, в період листопада 2007- лютого 2008 року ОСОБА_2 страждала психічним розладом у формі органічного ураження головного мозку, поєднаного (травматичного, інтоксикаційного, судинного) ґенезу з психоорганічним синдромом на фоні хронічного алкоголізму з деградацією особистості, при цьому порушення психічної діяльності, що у неї спостерігалися, були такі, що істотно впливали на її здатність у вказаний період часу усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, тобто в період листопада 2007 - лютого 2008 рр. ОСОБА_2 за своїм психічним станом не здатна була в повній мірі усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Відповідно до висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі справа № 496/4851/14-ц, постановах Верховного Суду від 05 лютого 2018 року у справі № 404/4956/15-ц, від 25 липня 2018 року у справі № 416/13806/14 підставою для визнання правочину недійсним за ст. 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Таким чином, суд першої інстанції правильно зазначив, що висновок амбулаторної судово-психіатричної експертизи № 806 від 02 серпня 2011 року не підтверджує абсолютну неспроможність ОСОБА_2 у момент написання заяви від 30 січня 2008 року розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише свідчить про те, що вона не здатна була у повній мірі усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Як вбачається з акту амбулаторної судово-психіатричної експертизи № 806 від 02.08.2011 року, при проведенні експертизи експертами були прослухані диски з аудіозаписами пояснень сторін та показів свідків у судових засіданнях, та у висновку експертизи зазначені покази свідків наведені експертами дослівно. Зокрема, зазначено, що свідки ОСОБА_19 , ОСОБА_20 пояснили, що після смерті чоловіка ОСОБА_2 за власним бажанням вибула зі спірної квартири та не використовувала її для проживання, а проживала фактично у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 . Спірну ж квартиру ОСОБА_2 здавала в оренду своїй племінниці ОСОБА_14 разом з її цивільним чоловіком.

Враховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що станом на січень 2008 року ОСОБА_2 спірну квартиру не використовувала для проживання, а проживала у квартирі, що належить їй на праві власності.

Таким чином, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги позивача про те, що ОСОБА_2 ніколи не проживала за адресою АДРЕСА_2 , які також спростовуються іншими даними, що наведені у висновку.

Так, на аркуші 9 акту амбулаторної судово-психіатричної експертизи № 806 від 02.08.2011 року, експертами відтворені пояснення ОСОБА_1 в судовому засіданні 16.12.2010 року, яка пояснила суду, що в 2009 році ОСОБА_2 жила в квартирі по бульвару Праці без реєстрації, ніде не була зареєстрована. ( а.с. 241)

Крім того, в медичній документації, яка досліджувалась експертами, було зазначено, що при первинному огляді лікарями 08.04.2009 року вказано, що ОСОБА_2 проживає одна в однокімнатній квартирі ( а.с. 235, т. 1).

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_2 залишила спірну квартиру за власним бажанням та вирішила проживати у квартирі, що належить їй на праві власності ( квартира АДРЕСА_4 є однокімнатною, а спірна квартира - двокімнатною ).

Як пояснила в судовому засіданні представник позивача ОСОБА_12 , у червні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації та просила прийняти розпорядження про реєстрацію ОСОБА_2 за адресою спірної квартири. Листом від 03 липня 2014 року ОСОБА_21 було повідомлено, що для проведення реєстрації особи у квартирі необхідно подати документ, що підтверджує право на проживання у житловому приміщенні, а саме: ордер, свідоцтво про право власності, договір найму ( піднайму, оренди) тощо. Однак, рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 02 липня 2013 року у задоволенні позовних вимог про вселення ОСОБА_2 у квартиру АДРЕСА_1 було відмовлено. Таким чином, для проведення реєстрації ОСОБА_2 у вказаній квартирі, при наявності відповідного рішення суду, позивачу рекомендували звернутись до Деснянського РВ ГУ Державної міграційної служби України в м. Києві.

Як вбачається з листа Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 04 грудня 2014 року, відповідачем було розглянуто заяву ОСОБА_21 щодо надання дозволу на реєстрацію ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 на підставі судового рішення. На вказану заяву надано відповідь про те, що рішення Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2012 року у справі № 2-59/12 не містить обов`язку Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації вчинити дії, спрямовані на реєстрацію ОСОБА_2 у спірній квартирі. Крім того, адміністрація не наділена повноваженнями щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_2 , а тому немає правових підстав для видачі будь-якого дозвільного документу щодо вирішення по суті питання , порушеного у заяві ( а.с. 10, т. 1).

Отже, не зважаючи на те, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2012 року, що було залишене без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 липня 2012 року, було скасовано розпорядження Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації про приватизацію квартири АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_6 та визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру; рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 02 липня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 вересня 2013 року у справі № 2603/13848/12 визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 23.12.2010 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , права ОСОБА_22 на користування спірною квартирою фактично поновлені не були, оскільки у лютому 2008 року вона відповідно до поданої нею заяви вибула із спірного жилого приміщення за адресою квартири, що належить їй на праві власності, у період розгляду вказаних справ до спірної квартири вона не вселилась, рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 02 липня 2013 року у задоволенні позовних вимог про вселення ОСОБА_22 було відмовлено, і до червня 2014 року з відповідними позовними вимогами ОСОБА_1 в її інтересах до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації не зверталась.

Крім того, з 16 травня 2009 року ОСОБА_2 набула право користування жилим приміщення за іншою адресою: АДРЕСА_3 , у квартирі, що належить на праві власності опікуну ОСОБА_1 ( а.с. 249, т. 1; а.с. 5, т. 2), її місце проживання зареєстровано у вказаній квартирі як станом на час звернення до суду з даним позовом, так і на даний період часу.

Відповідно до висновків Верховного Суду у постановах від 21 травня 2020 року у справі № 199/9418/16-ц, від 03 грудня 2020 року у справі №264/7450/19, від 18 травня 2022 року у справі № 463/2277/20-ц, за змістом статті 65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.

Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 761/27875/16-ц, за змістом статті 106 ЖК України, вимагати визнання себе наймачем квартири має право особа, яка як член сім`ї наймача правомірно вселилася і постійно проживає у цьому житлі на час заявлення відповідної вимоги, тобто має право користування ним.

Отже, встановивши фактичні обставини справи, дослідивши надані сторонами докази, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за позивачем права користування квартирою АДРЕСА_1 , як наймачем квартири, оскільки вона за власним бажанням знялася з реєстраційного обліку за адресою спірної квартири та проживала у квартирі, що належить їй на праві власності на підставі договору дарування, а тому доводи апеляційної скарги позивача про те, що вона незаконно була позбавлена права користування жилим приміщенням, а саме спірною квартирою, є безпідставними.

Розпорядженням Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації № 419 від 05.08.2014 року включено до числа службових приміщень квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 140, т 3).

Розпорядженням Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації № 715 від 19.12.2014 року затверджено спільне рішення комісії з житлово-побутових питань Деснянського РУГУ МВС України в м. Києві про надання службової житлової площі (двокімнатної квартири) ОСОБА_3 , у складі сім`ї якого: він, дочка - ОСОБА_5 (1994 р.н.), дочка - ОСОБА_4 (1998 р.н.) (а.с. 142, т. 3).

На підставі вказаних розпоряджень 26.12.2014 року ОСОБА_3 видано ордер № 011799 на квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 127, т.3).

Розпорядженням Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації № 427 від 24 липня 2015 року двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 було виключено з числа службових жилих приміщень Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві та вказано переоформити договір найму з ОСОБА_3 ( а.с. 144, т. 3).

Відповідно до витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва, у спірній квартирі мають зареєстроване місце проживання : ОСОБА_3 , 1971 року народження, ОСОБА_4 , 1998 року народження, ОСОБА_5 , 1994 року народження, ОСОБА_8 , 2014 року народження ( а.с. 148, т.3).

Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що станом на момент прийняття спірних розпоряджень та видачі ордеру на жиле приміщення квартира АДРЕСА_1 була вільна та не передана у користування іншим особам, що виключає порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення.

На момент прийняття оспорюваних розпоряджень та видачі відповідачу ОСОБА_3 ордеру ОСОБА_2 не мала жодних прав на квартиру, адже відповідно до заяви від 30.01.2008 року її було знято з реєстраційного обліку у спірній квартирі, вона вибула на інше місце проживання, відповідно втратила право користування спірним жилим приміщенням.

Враховуючи вкладене, судом першої інстанції правильно було відхилено доводи позивача, що всі дії відповідача Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації щодо прийняття розпоряджень та видачі ордеру на жиле приміщення АДРЕСА_1 порушують права ОСОБА_2 , оскільки станом на момент прийняття спірних розпоряджень та видачі ордеру на жиле приміщення квартира була вільна та не передана у користування іншим особам, що виключає порушення її прав на зазначене в ордері жиле приміщення.

Частиною 1 статті 58 ЖК України визначено, що на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Відповідно до ст. 59 ЖК Української РСР ордер на житлове приміщення може бути визнаний недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень.

Отже, позивачем не наведено та не доведено жодної з перелічених підстав для визнання ордеру недійсним в порядку ст. 59 ЖК України, адже спірний ордер видано з дотриманням законодавчих приписів, на вільне житлове приміщення, без порушення прав на нього третіх осіб та безпосередньо позивача.

Доводи апеляційної скарги позивача про те, що відповідач Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація неправомірно не вчинила дій на поновлення права користування ОСОБА_2 спірною квартирою не можуть бути прийняті до уваги, оскільки з січня 2008 року ОСОБА_2 не проживає та не користується спірною квартирою та станом на липень 2014 року були відсутні рішення суду про вселення ОСОБА_2 у спірну квартиру або у інший визначений законом спосіб про поновлення права ОСОБА_2 на користування спірним житлом, при тому, що ОСОБА_2 на той час мала зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання та квартиру у власності.

Встановивши, що ОСОБА_2 втратила право користування спірним жилим приміщенням у зв`язку з вибуттям на інше місце проживання за адресою квартири, що належить їй на праві власності ( АДРЕСА_2 ) , суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що не підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання оспорюваних розпоряджень та ордера недійсними, оскільки її право користування спірним житлом не порушується, а тому підставно відмовив у задоволенні цих та інших похідних позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги позивача про те, що до цього часу спірна квартира зареєстрована на праві власності за ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 23.12.2010 року - висновків суду не спростовують, оскільки наявність вказаного запису ( а.с. 73, т. 2) у Реєстрі прав власності на нерухоме майно ( а не у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, як вказує представник позивача) суперечить рішенню Деснянського районного суду м. Києва від 02 липня 2013 року, яким встановлено, що квартира має статус державного житлового фонду та підлягає поверненню у власність держави.

Доводи апеляційної скарги позивача про те, що спірна квартира до цього часу перебуває під арештом, накладеним на підставі ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 16.12.2010 року про забезпечення позову у справі № 2-1816/10, ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 31.10.2012 року про забезпечення позову у справі № 2-5911/12, також не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення та задоволення апеляційної скарги, оскільки відповідно до рішень Деснянського районного суду м. Києва від 08.05.2012 року та від 02.07.2013 року спірна квартира була незаконно передана з державного житлового фонду у власність ОСОБА_6 , а в подальшому відчужена на користь ОСОБА_7 .

Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті, або до набрання законної сили рішенням про відмову в позові.

У рішенні Деснянського районного суду м. Києва від 02.07.2013 року зазначено, що спірна квартира належить до державного житлового фонду, а також зобов`язано сторін недійсного договору купівлі-продажу повернути одна одній все одержане за недійсним правочином, окрім квартири, яка має статус державного житлового фонду.

У постанові від 19 лютого 2021 року у справі № 643/12369/19 Верховний Суд роз`яснив, що враховуючи мету застосування заходів забезпечення позову, їх вжиття щодо нерухомого майна не вимагає обмеження в користуванні ним, оскільки для найменшого порушення інтересів відповідача та збереження нерухомого майна обґрунтованою може бути визнана лише заборона відчуження такого нерухомого майна без позбавлення відповідача та інших осіб права користування ним.

Відповідно до ст. 61 ЖК України, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.

Враховуючи, що спірна квартира була передана ОСОБА_3 у користування за договором найму на підставі ст. 58, 61 ЖК України, відсутні підстави вважати, що Деснянською районною м. Києві державною адміністрацією, що реалізує повноваження власника квартири, було здійснено розпорядження майном шляхом передання його у власність іншій особі.

Як вбачається зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 , вона просить виселити та зняти з реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 відповідача ОСОБА_3 , а також членів його сімї - дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_8 . Виходячи з того, що позивач не зазначає, до якого житла слід виселити відповідача та його дітей, серед яких малолітній ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такі вимоги заявлені про виселення без надання іншого жилого приміщення.

Проте слід зазначити, що позовні вимоги про виселення відповідача зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення не підлягають задоволенню у будь-якому випадку, оскільки жодних доказів тих обставин, що для отримання ордера на жиле приміщення ОСОБА_3 вчинив будь-які неправомірні дії, матеріали справи не містять, і позовні вимоги заявлені не з цих підстав.

З матеріалів справи встановлено, що відповідач ОСОБА_3 разом з родиною з 25.10.2007 року перебував на квартирному обліку по категорії обліку «працівники МВС» у Дніпровській районній в місті Києві державній адміністрації, відповідно надана йому на підставі ордеру від 26 грудня 2014 року квартира АДРЕСА_1 є єдиним житлом для нього та його дітей, оскільки іншого житла окрім спірної квартири ОСОБА_3 не має.

За змістом ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або у судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 ЖК України у разі визнання ордера на жиле приміщення недійсним внаслідок неправомірних дій осіб, які одержали ордер, вони підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення. Якщо громадяни, зазначені в ордері, раніше користувалися жилим приміщенням у будинку державного або громадського житлового фонду, їм повинно бути надано жиле приміщення, яке вони раніше займали, або інше жиле приміщення.

Частиною 2 ст. 117 ЖК України визначено, що у випадках визнання ордера на жиле приміщення недійсним з інших підстав, крім випадку, передбаченого частиною першою цієї статті, громадяни, зазначені в ордері, підлягають виселенню з наданням іншого жилого приміщення або приміщення, яке вони раніше займали.

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду у постановах від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц , від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц , при вирішенні справи про виселення особи, чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Таким чином, оскільки відповідач ОСОБА_3 на законних підставах був вселений з дітьми у 2014 році до спірної квартири, вони постійно зареєстровані та проживають у квартирі; проживаючи у квартирі з 2014 року по даний час, відповідач та його діти мають достатні та триваючі зв`язки з даним місцем проживання, а зазначена квартира є їхнім «житлом» у розумінні ст. 8 Конвенції, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції щодо відсутності підстав для виселення відповідача зі спірного жилого приміщення.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає правильними висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в інтересах недієздатної ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житлом, визнання ордеру і договору найму на жиле приміщення недійсними, скасування розпоряджень, зняття з реєстрації, виселення, оскільки ОСОБА_2 з лютого 2008 року втратила право користування спірним жилим приміщенням у зв`язку з добровільним вибуттям на інше місце проживання за адресою квартири, що належить їй на праві власності.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги позивача, що зводяться до тверджень про порушення Деснянською районною в м. Києві державною адміністрацією вимог закону щодо процедури та підстав видачі розпоряджень № 419 від 05.08.2014 року, № 715 від 19.12.2014 року, № 427 від 24 липня 2015 року, видачі ОСОБА_3 26.12.2014 року ордеру на спірну квартиру, укладення з ним договору найму спірного жилого приміщення, - колегія суддів відхиляє, оскільки станом на момент прийняття спірних розпоряджень та видачі ордеру на жиле приміщення позивач вже втратила право користування спірним жилим приміщенням, квартира була вільною та не передана у користування іншим особам, відтак зазначеними розпорядженнями права ОСОБА_2 порушені не були.

З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції є безпідставними, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні суду. Порушень норм матеріального та процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, апеляційний суд дійшов висновку про законність та обґрунтованість ухваленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування та задоволення апеляційної скарги.

Отже, рішення ухвалене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381-383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_2 , - залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 27 квітня 2023 року.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Махлай Л.Д.

Немировська О.В.