Постанова

Іменем України

13 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 552/1393/21

провадження № 61-20128св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Фаловської І. М.

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: виконавчий комітет Полтавської міської ради, комунальне підприємство «Житлово-експлуатаційна організація № 2» Полтавської міської ради, ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 27 серпня 2021 року в складі судді Самсонової О. А. та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року в складі колегії суддів Чумак О. В., Бондаревської С. М., Пилипчук Л. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до виконавчого комітету Полтавської міської ради, комунального підприємства «Житлово-експлуатаційна організація № 2» Полтавської міської ради (далі - КП «ЖЕО № 2» ПМР), ОСОБА_3 про визнання членами сім`ї наймача.

Позовна заява мотивована тим, що з 23 березня 1999 року з дозволу квартиронаймача ОСОБА_3 позивачі вселилися в квартиру АДРЕСА_1 в якості членів сім`ї квартиронаймача. З того часу позивачі проживають у цій квартирі з ОСОБА_3 однією сім`єю. Під час реєстрації їх місця проживання вони не звернули уваги, що були зареєстровані в якості квартирантів. Відповідач ОСОБА_3 є братом позивача ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 є його племінницею.

Поселившись у квартиру, як члени сім`ї ОСОБА_3 , позивачі вели і по даний час ведуть з ним спільне господарство, несуть витрати по утриманню цього житла, замінили вхідні та міжкімнатні двері, проводили ремонт (утеплили балкон і поставили склопакет, поклали на підлогу ламінат, поклеїли шпалери, пофарбували стелю, замінили сантехніку та інше), оплачують комунальні послуги. Всі ці витрати вони несуть разом, витрачаючи сімейні кошти. З 1999 року вказана квартира є їх постійним місцем проживання. Іншого житла вони не мають. Реєстрація місця проживання позивачів у квартирі як квартирантів є неправомірною, тому вони просять суд не приймати її до уваги. Звернення позивачів до КП «ЖЕО № 2» ПМР про реєстрацію їх місця проживання у квартирі в якості членів сім`ї квартиронаймача ОСОБА_3 залишено без задоволення.

За таких обставин позивачі просили суд визнати їх членами сім`ї квартиронаймача ОСОБА_3 як постійно проживаючих з ним у квартирі АДРЕСА_1 з 1999 року по теперішній час.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 27 серпня 2021 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Рішення суду обґрунтовано тим, що між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 склались правовідносини піднайму житлового приміщення, а достатніх, належних і допустимих доказів на підтвердження того, що вони проживають з ОСОБА_3 однією сім`єю, позивачі не надали.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишені без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Полтави від 27 серпня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції. Зазначив, що позивачами не надано достатніх доказів на підтвердження того, що вони та ОСОБА_3 проживають однією сім`єю у спірній квартирі. Крім того, апеляційний суд вказав, що ОСОБА_3 , який не заперечує щодо реєстрації позивачів за місцем свого проживання як членів його сім`ї, не позбавлений можливості самостійно здійснити перереєстрацію позивачів як членів сім`ї квартиронаймача, а в разі відмови відповідних органів у здійсненні перереєстрації вказаних осіб, ОСОБА_3 може оскаржити їх дії (бездіяльність) у визначеному законом порядку.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

07 грудня 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 надіслали засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Полтави від 27 серпня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року. У касаційній скарзі вони просять скасувати рішення Київського районного суду м. Полтави від 27 серпня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

07 грудня 2021 року ОСОБА_3 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Полтави від 27 серпня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року. У касаційній скарзі він просить скасувати рішення Київського районного суду м. Полтави від 27 серпня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року і передати справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 15 лютого 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 27 серпня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року, та витребував справу з суду першої інстанції.

Верховий Суд ухвалою від 22 квітня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 27 серпня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Щодо касаційної скарги ОСОБА_3 .

Підставою касаційного оскарження рішення Київського районного суду м. Полтави від 27 серпня 2021 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року заявник вказує застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі № 554/4879/16-ц. Також він зазначає, що наявні підстави для відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України». Крім того, вказує, що судами порушено норми процесуального права, а саме, не досліджені зібрані у справі докази. Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 2, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Щодо касаційної скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Підставою касаційного оскарження рішення Київського районного суду м. Полтави від 27 серпня 2021 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року заявники вказують застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі№ 554/4879/16-ц. Також вони зазначають, що наявні підстави для відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12. Крім того, вказують, що судами порушено норми процесуального права, а саме, не досліджені зібрані у справі докази, а також встановлено обставини, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1, 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Позиції інших учасників

Відзиви на касаційні скарги від інших учасників справи до суду не надходили.

Фактичні обставини, встановлені судами

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 24 січня 2014 року в справі № 552/8717/13-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_1 , комунальне підприємство «Житлово-експлуатаційна дільниця № 2» Полтавської міської ради, територіальна громада в особі Полтавської міської ради, про визнання особи такою що втратила право користування жилим приміщенням, відмовлено у задоволенні позову. Рішення набрало законної сили.

Квартира АДРЕСА_1 належить до державного житлового фонду.

Квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 ..Останній 1991 року у встановленому законом порядку зареєстрував за вказаною адресою своє місце проживання.

ОСОБА_5 з 13 жовтня 2000 року у встановленому законом порядку зареєструвала своє місце проживання в квартирі АДРЕСА_1 Вона поселена до цього житлового приміщення як квартирант (піднаймач).

Ці обставини встановлені рішенням Київського районного суду м. Полтави від 24 січня 2014 року в справі № 552/8717/13-ц.

Будинок АДРЕСА_2 перебував на балансі КП «ЖЕО № 2» ПМР.

Рішенням позачергової двадцять дев`ятої сесії сьомого скликання Полтавської міської ради від 20 грудня 2019 року «Про списання багатоквартирних будинків з балансу КП «ЖЕО №2» житловий багатоквартирний будинок АДРЕСА_3 списанийз балансу КП «ЖЕО № 2» ПМР.

Відповідно до карток реєстрації місця проживання (прописки) форми А, ОСОБА_5 та ОСОБА_1 в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані в якості квартирантів.

Згідно із довідкою КП «ЖЕО № 2» ПМР від 02 лютого 2021 року № 362, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1 в якості квартирантів.

Відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого Київським районним у м. Полтаві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, позивач ОСОБА_2 з 09 грудня 2016 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 .

Згідно свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_2 , виданого 14 березня 1981 року Полтавським міським Палацом шлюбів, з 14 березня 1981 року позивач ОСОБА_1 перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційних скарг, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 91 Житлового кодексу України (далі - ЖК України)наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім`ї, які проживають разом з ним, і за згодою наймодавця здавати в піднайом жиле приміщення у випадках і в порядку, встановлюваних цим Кодексом. Наймач може здати в піднайом частину жилого приміщення, а в разі тимчасового виїзду - все приміщення. Жиле приміщення здається в піднайом без зазначення строку або на визначений строк, у тому числі на період збереження цього приміщення за тимчасово відсутнім наймачем. Договір піднайму укладається в письмовій формі з наступною реєстрацією у житлово-експлуатаційній організації.

У статті 99 ЖК України вказано, що піднаймачі і тимчасові жильці самостійного права на займане жиле приміщення не набувають незалежно від тривалості проживання.

Судами встановлено і дані обставини не заперечували сторони, що позивачі були зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1 як піднаймачі.Тому звернувшись із позовом про визнання позивачів членами сім`ї наймача жилого приміщення (квартиронаймача), мали довести факт наявності таких правовідносин.

Відповідно до частин першої, другої статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Відповідно до частин першої та другої статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК УРСР).

У пункті 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» роз`яснено, що вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року № 6-60цс12, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК України).

При цьому, під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання. Подібна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 13 грудня 2018 року в справі № 554/4879/16-ц.

Суди встановили, що наймачем жилого приміщення - квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 .Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є піднаймачами зазначеної квартири.

Позивачі не надали належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що вони є членами сім`ї наймача, зокрема, щодо ведення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спільного господарства, наявності у них спільного бюджету.

Суди обґрунтовано врахували, що перебування ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в родинних відносинах з ОСОБА_3 як його сестри та племінниці відповідно не свідчить про ведення ними спільного господарства, наявності спільного бюджету. Крім того, суди також правильно врахували, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованих шлюбах.

За встановлених обставин, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що позивачами не доведено,що вони та ОСОБА_3 проживають однією сім`єю у спірній квартирі, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову до ОСОБА_3 про визнання членами сім`ї квартиронаймача.

Диспозитивність цивільного судочинства виявляється в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (стаття 13 ЦПК України).

За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Тож, можна зробити висновок, що суд не втручається у процесуальну діяльність учасників процесу (реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання покладених на них процесуальних обов`язків), крім випадків, передбачених ЦПК України.

У процесуальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Суди першої та апеляційної інстанцій розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, дали їм належну оцінку та правомірно відмовили у задоволенні заявленому позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зв`язку із їх недоведеністю.

Щодо відхилення доводів касаційних скарг

Аргументи касаційних скарг про неврахування судами висновку при розгляді справ у подібних спірних правовідносинах, які були викладені у постанові Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі № 554/4879/16-ц є безпідставними, оскільки висновок у цій справі та у справі, яка переглядається, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 554/4879/16 Верховний Суд погодився із судами, які на підставі поданих сторонами доказів, що були належним чином оцінені, встановивши, що ОСОБА_4, який є рідним братом ОСОБА_5, вселився у спірну квартиру як член сім`ї наймача ще у вересні 2014 року та проживає в ній до теперішнього часу, вів спільне господарство з померлим наймачем, приймав участь в утриманні спірною житлового приміщення та сплаті комунальних платежів, іншого житла не має, оскільки будинок, в якому він проживав у м. Луганську, зруйнований у результаті прямого влучення міни, зробив правильний висновок про наявність підстав для задоволення позову про визнання за позивачем права користування спірною квартирою.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у наведеній як приклад постанові касаційного суду, оскільки у цій постанові, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини на підставі наданих доказів.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо необхідності відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12

Відступ від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права (постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20).

Отже, з урахуванням викладеного, враховуючи встановлені судами фактичні обставини справи та аргументи касаційної скарги, відсутні достатні підстави для відступу від правової позиції, викладеної у постанові у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12

Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги ОСОБА_3 , що наявні підстави для відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», оскільки дана постанова не є рішенням суду касаційної інстанції в розумінні частини другої статті 389 ЦПК України.

Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційних скарг про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Фактично аргументи касаційних скарг про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходять за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційних скарг, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявниками у касаційних скаргах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за їх межі судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Судами першої та апеляційної інстанцій повно встановлені обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційні скарги залишені без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Полтавивід 27 серпня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

В. А. Стрільчук

І. М. Фаловська