СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2023 року                                        м. Харків                        Справа № 917/1173/22  

          Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Плахов О.В., суддя Бородіна Л.І., суддя  Мартюхіна Н.О.

за участю секретаря судового засідання Голозубової О.І.,

за участю:

прокурора - Ковальової І.І. - на підставі посвідчення № 072865 від 01.03.2023р.

позивачів – не з`явились;

1-го відповідача – не з`явився;

2-го відповідача – Біленко Н.О. (в порядку самопредставництва) – на підставі витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань від 28.01.2022р.;

третьої особи - не з`явився,

розглянувши апеляційну скаргу Заступника керівника Полтавської обласної прокуратури, м.Полтава (вх. №165 П/2) на рішення господарського суду Полтавської області від 19.12.2022р. у справі №917/1173/22 (суддя Ціленко В.А., ухвалене в м.Полтава, дата складення повного тексту – 27.12.2022р.)

за позовом: Заступника керівника Полтавської обласної прокуратури, м. Полтава в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах: Міністерства освіти і науки України, м. Київ, Полтавської обласної державної адміністрації (Полтавська обласна військова адміністрація), м. Полтава,

до 1-го відповідача: Фізичної особи-підприємця Косика Олександра Олександровича, м.Полтава,

до 2-го відповідача: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях, м. Полтава,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Професійного-технічного училища № 31 м. Полтава, м. Полтава,

про визнання договору недійсним та зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

22.09.2022р. заступник керівника Полтавської обласної прокуратури в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Міністерства освіти і науки України та Полтавської обласної державної адміністрації звернувся до господарського суду Полтавської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Косика Олександра Олександровича, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях, в якому просив суд:

- визнати недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 2/14-Н від 08.01.2014р. – нежитлового приміщення площею 22,2кв.м., що перебуває на балансі Професійного-технічного училища № 31 м. Полтава, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях та Фізичною особою-підприємцем Косик Олександром Олександровичем.

- зобов`язати Фізичну особу-підприємця Косик Олександра Олександровича звільнити та повернути Полтавській обласній військовій адміністрації - державне нерухоме майно площею 22,2кв.м., розміщене за адресою: вул. Івана Мазепи, 59 (колишня назва вул. Калініна, 59) м.Полтава шляхом підписання акту приймання – передачі

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що при укладенні договору оренди №2/14-Н нерухомого майна від 08.01.2014р. було порушено приписи частини 5 статті 63 Закону України «Про освіту» та Закону України «Про оренду державного та комунального майна», оскільки нерухоме майно за договором не може бути об`єктом оренди для використання його у господарській діяльності, отже наявні правові підстави в силу приписів статей 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання його недійсним та повернення спірного приміщення, що належить до державної власності.

21.11.2022р. 1-им відповідачем - Фізичною особою-підприємцем Косик Олександром Олександровичем подано до господарського суду Полтавської області заяву про застосування строків позовної давності до позовних вимог заступника керівника Полтавської обласної прокуратури.

12.12.2022р. 2-им відповідачем - Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях подано до господарського суду Полтавської області письмові заперечення проти позовних вимог заступника керівника Полтавської обласної прокуратури, в яких просив суд застосувати до позовних вимог прокурора строк позовної давності та відмовити в позові повністю.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 19.12.2022р. у справі №917/1173/22 відмовлено в задоволенні позову, з тих підстав, що заступник керівника Полтавської обласної прокуратури звернувся до суду з відповідним позовом з пропуском строку позовної давності.

Заступник керівника Полтавської обласної прокуратури з рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд скасувати рішення господарського суду Полтавської області від 19.12.2022р. у справі №917/1173/22 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилається на те, що при ухваленні оскаржуваного рішення місцевим господарським судом не було надано належної правової оцінки всім обставинам справи, а також наданим прокурором доводам та доказам, що призвело до передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Зокрема, прокурор звертає увагу суду на те, що спірне майно з власності Міністерства освіти і науки України не вибувало, договірні відносини між позивачем та відповідачами відсутні, отже в даному випадку прокурором було подано негаторний позов, до якого не застосовується позовна давність, оскільки позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 Цивільного кодексу України), оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення.

Отже, за наведених обставин, місцевий господарський суд дійшов до передчасного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з підстав пропуску прокурором строку позовної давності.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 13.02.2023р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Полтавської обласної прокуратури на рішення господарського суду Полтавської області від 19.12.2022р. у справі №917/1173/22; встановлено сторонам у справі строк для подання відзиву на апеляційну скаргу - протягом 15 днів (з урахуванням вимог ст.263 Господарського процесуального кодексу України) з дня вручення даної ухвали; встановлено сторонам у справі строк для подання заяв і клопотань - протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали; призначено справу до розгляду на "06" березня 2023 р. о 12:30 годині.

02.03.2023р. 2-им відповідачем - Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях подано до апеляційного господарського суду заяву про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, проведення якої доручити Полтавському окружному адміністративному суду.

02.03.2023р. 2-им відповідачем - Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях також подано до апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу (вх.№2417), в якому просить суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги заступника керівника Полтавської обласної прокуратури, рішення господарського суду Полтавської області від 19.12.2022р. у справі №917/1173/22 залишити без змін.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 03.03.2023р. відмовлено в задоволенні заяви Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях про проведення судового засідання у справі №917/1173/22 в режимі відеоконференції.

07.03.2023р. Міністерством освіти і науки України подано до апеляційного господарського суду письмові пояснення (вх.№2603), в яких просить суд апеляційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури задовольнити, рішення господарського суду Полтавської області від 19.12.2022р. у справі №917/1173/22 скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

22.03.2023р. 1-им відповідачем - Фізичною особою-підприємцем Косик Олександром Олександровичем подано до апеляційного господарського суду заяву про розгляд справи без участі його представника. Також, просить суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги заступника керівника Полтавської обласної прокуратури, рішення господарського суду Полтавської області від 19.12.2022р. у справі №917/1173/22 залишити без змін (вх.№3215).

31.03.2023р. Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях подано до апеляційного господарського суду заяву про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, проведення якої доручити господарському суду Полтавської області, Полтавському окружному адміністративному суду, Октябрському районному суду м. Полтави, Ленінському районному суду м. Полтави, Київському районному суду м.Полтави, Полтавському районному суду Полтавської області.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 03.03.2023р. задоволено клопотання Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях про участь у судовому засіданні Східного апеляційного господарського суду з розгляду справи №917/1173/22 в режимі відеоконференції; доручено господарському суду Полтавської області забезпечити "03" квітня 2023р. об 11:00год. проведення відеоконференції у справі №917/1173/22,.

У судовому засіданні Східного апеляційного господарського суду 03.04.2023р. прокурор підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити, скасувати рішення господарського суду Полтавської області від 19.12.2022р. у справі №917/1173/22 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Представник 2-го відповідача заперечив проти вимог апеляційної скарги, просив відмовити в її задоволенні, рішення господарського суду Полтавської області від 19.12.2022р. у справі №917/1173/22 залишити без змін.

Враховуючи, що матеріали справи містять докази повідомлення позивачів, 1-го відповідача та третьої особи про дату, час та місце судового засідання, а також зважаючи на те, що явка представників сторін судом апеляційної інстанції обов`язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони (стаття 42 Господарського процесуального кодексу України), колегія суддів визнала за можливе розглянути справу за наявними у ній матеріалами, за відсутності позивачів, 1-го відповідача та третьої особи, оскільки їх неявка не перешкоджає розгляду апеляційної скарги по суті.

Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційній скарзі доводи прокурора, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.

Як встановлено господарським судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 08.01.2014р. між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Полтавській (надалі - орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Косик Олександром Олександровичем (надалі - орендар) було укладено договір оренди №2/14-Н нерухомого майна, що належить до державної власності (надалі – договір т.1 а.с.50-54), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне майно – нежитлове приміщення, реєстровий номер (за даними Єдиного реєстру об`єктів державної власності) – 03063099.6.ХРЦЮНБ006 (пункт 1.1. договору).

Об`єкт оренди знаходиться за адресою: вул. Калініна, 59, м.Полтава (пункт 1.2. договору).

Відповідно до пункту 1.5 договору, об`єкт оренди знаходиться на балансі Професійно- технічного училища №31, м.Полтава (надалі - балансоутримувач).

Майно передано в оренду з метою розміщення суб`єкта господарювання, що діє на основі приватної власності і провадить господарську діяльність з медичної практики (стоматологічний кабінет) (пункт 1.6. договору).

Згідно з пунктом 2.1. договору, передача об`єкта оренди у користування орендаря здійснюється одночасно з підписанням сторонами договору та оформлюється актом приймання – передачі, який є невід ємною частиною цього договору.

Відповідний акт приймання – передачі в оренду нерухомого майна, що належить до державної власності було укладено сторонами 08.01.2014р. (т.1 а.с.55)

Цей договір укладено строком на 1 рік та діє з 08.01.2014р. по 08.01.2015р. включно.

31.01.2015р. сторонами було укладено додаткову угоду №1 до договору оренди №2/14-Н нерухомого майна, що належить до державної власності, якою було, зокрема, продовжено строк дії договору до 08.12.2017р. включно (т.1 а.с.57-59).

16.02.2018р. сторонами було укладено додаткову угоду №2 до договору оренди №2/14-Н нерухомого майна, що належить до державної власності, якою було, зокрема було продовжено строк дії договору до 08.11.2020р. включно (т.1 а.с.57-59).

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру об`єктів державної власності державного майна, власником будівель за адресою: м.Полтава, вул. Івана Мазепи (Калініна), 59, що перебувають на балансі Професійно- технічного училища №31 є Міністерство освіти і науки України (т.1 а.с.95).

22.09.2022р. заступник керівника Полтавської обласної прокуратури в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Міністерства освіти і науки України та Полтавської обласної державної адміністрації звернувся до господарського суду Полтавської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Косика Олександра Олександровича, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях, в якому просив суд:

- визнати недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 2/14-Н від 08.01.2014р. – нежитлового приміщення площею 22,2кв.м., що перебуває на балансі Професійного-технічного училища № 31 м. Полтава, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях та Фізичною особою-підприємцем Косик Олександром Олександровичем.

- зобов`язати Фізичну особу-підприємця Косик Олександра Олександровича звільнити та повернути Полтавській обласній військовій адміністрації - державне нерухоме майно площею 22,2кв.м., розміщене за адресою: вул. Івана Мазепи, 59 (колишня назва вул. Калініна, 59) м.Полтава шляхом підписання акту приймання – передачі (т.1 а.с.1-132).

Звертаючись до суду з відповідним позовом, прокурор зазначив, що при укладенні договору оренди №2/14-Н нерухомого майна від 08.01.2014р. було порушено приписи частини 5 статті 63 Закону України «Про освіту» та Закону України «Про оренду державного та комунального майна», оскільки нерухоме майно за договором не може бути об`єктом оренди для використання його у господарській діяльності, отже наявні правові підстави в силу приписів статей 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання його недійсним та повернення спірного приміщення, що належить до державної власності.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 19.12.2022р. у даній справі відмовлено в задоволенні позову, з підстав викладених вище (т.1 а.с.259-261).

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, судова колегія зазначає, що згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 Госпдарського процесуального кодексу України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи законний інтерес. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Позовом у процесуальному сенсі є вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючі ознаки позову) являються предмет і підстава.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб`єктивним правом і обов`язком відповідача.

Підставами заявленого позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача.

Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача про яке ним зазначається в позовній заяві здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (аналогічні висновки викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2019р. у справі № 924/831/17).

Відповідно до частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 Господарського процесуального кодексу України).

До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина третя статті 4 Господарського процесуального кодексу України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у господарських, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах.

У судовому процесі, зокрема в господарському, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Подібний за змістом висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №587/430/16-ц та від 27.02.2019р. у справі №761/3884/18.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Положення пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци 1 і 2 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци 1-3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Зміст частин 3-5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України і частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Водночас тлумачення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом.

При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2018р. у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018р. у справі №924/1237/17).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (наведену правову позицію викладено у пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі № 587/430/16-ц).

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Суд зобов`язаний дослідити: чи знав відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами 3 та 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.

При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.08.2019р. у справі № 910/6144/18, від 06.08.2019р. у справі № 912/2529/18).

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (наведена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020р. у справі № 912/2385/18).

Звертаючись з відповідним позовом в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України та Полтавської обласної військової адміністрації прокурор зазначав, що згідно зі статтею 49 Закону України «Про професійну (професійно-технічну) освіту» об`єкти права власності закріплюються засновником за професійно- технічним навчальним закладом державної або комунальної форми власності або установою професійно-технічної освіти на праві оперативного управління. Заклади освіти та установи професійно-технічної освіти несуть відповідальність перед засновником за збереження та використання за призначенням закріпленого за ними майна. Контроль за використанням цього майна здійснюється засновником.

Оскільки засновником Професійного-технічного училища № 31 м. Полтава є Міністерство освіти і науки України, яке також є власником відповідного майна, саме до компетенції вказаного Міністерства віднесені повноваження щодо захисту порушених інтересів держави у разі укладення незаконних договорів щодо зазначеного майна.

У відповідності до статті 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Полтавська обласна прокуратура на підставі та в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» звернулась до Міністерства освіти і науки України з відповідним листом від 01.06.2022р. за № 24 – 300вих - 22, в якому було повідомлено про факт укладення оспорюваного договору оренди № 2/14-Н та його невідповідність вимогам частини 5 статті 63 Закону України «Про освіту». У вказаному листі також було висловлено прохання повідомити щодо вжиття Міністерством освіти і науки України, як уповноваженим органом управління, заходів щодо звернення до суду з позовною заявою про визнання недійсним вищезазначеного договору або висловлення іншої правової позиції із зазначеного питання (т.1 а.с.102-104).

22.06.2022р. Міністерством освіти і науки України було надано відповідь №1/6869-22, в якій було повідомлено прокурора про те, що заходи представницького характеру останнім не вживалися, оскільки порушень вимог чинного законодавства при укладенні вказаного договору не допущено (т.1 а.с.105).

Крім того, прокурор зазначав, що відповідно до приписів частин 1 та 3 статті 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб`єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно.

Відповідно до частини 1 статті 15, частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Захист права власності - це сукупність передбачених законом цивільно- правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське ч використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), по-друге - застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.

Таким чином, положення про захист права власності поширюється не тільки на власника, а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном, на праві оперативного управління.

Згідно інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, засновником Професійно-технічного училища №31 міста Полтави є Міністерство освіти і науки України.

Поряд з цим, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.10.2017р. № 831 «Питання управління державними закладами професійної (професійно-технічної) освіти, підпорядкованими Міністерству освіти у науки України» до завершення процедури передачі з державної у комунальну власність підпорядкованих Міністерству освіти і науки державних закладів професійної (професійно-технічної) освіти обласним і Київській міській держадміністраціям передано для тимчасового виконання повноваження, зокрема, здійснення матеріально-технічного і фінансового забезпечення закладів освіти, аналізу та контролю за провадженням їх фінансово- господарської діяльності та оперативного управління майном закладів освіти.

Згідно з вимогами статей 15, 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» в управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій перебувають об`єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку. Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за збереженням і раціональним використанням державного майна.

Окрім цього, на виконання вимог пункту 1 Указу Президента України № 68/2022 від 24.02.2022р. «Про утворення військових адміністрацій» утворено Полтавську обласну військову адміністрацію.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Полтавська обласна військова адміністрація в умовах воєнного стану здійснює повноваження, надані їм Конституцією України, цим та іншими законами України.

З урахуванням викладеного, зважуючи, що у відповідності до вимог Закону України «Про місцеві державні адміністрації»», розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.10.2017р. № 831 «Питання управління державними закладами професійної (професійно-технічної) освіти, підпорядкованими Міністерству освіти у науки України» майно закріплено за Полтавською обласною військовою адміністрацією на праві оперативного управління.

21.05.2022р. Полтавською обласною прокуратурою було направлено на адресу Полтавської обласної військової адміністрації лист №24-363вих.-22, в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо вжиття заходів на усунення порушень вимог законодавства про освіту (т.1 а.с.107-109).

30.06.2022р. надійшла відповідь Полтавської обласної військової адміністрації за вих.№4432/1/01-52, зі змісту якої вбачається, що заходи представницького характеру останніми не вживалися. Крім того, було зазначено про те, що Полтавська обласна військова адміністрація не заперечує щодо захисту інтересів держави в суді органами прокуратури в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» (т.1 а.с.110-111).

Листами від 01.09.2022р. вих.№24-568вих-22, від 01.09.2022р. вих.№24-567вих-22 Полтавською обласною прокуратурою на виконання вимог частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» було повідомлено Міністерство освіти і науки України та Полтавську обласну військову адміністрацію про підготовку та направлення до суду відповідної позовної заяви про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 2/14-Н від 08.01.2014р. (т.1 а.с.112, 115).          

Зважаючи на викладене, судова колегія, оцінивши представлені сторонами докази в їх сукупності та взаємозв`язку, проаналізувавши наведені правові норми, вважає, що прокурор належними чином обґрунтував правові підстави для представництва інтересів держави в суді в особі компетентних органів за здійснення такого захисту в спірних правовідносинах, оскільки прокурор виконав свою субсидіарну роль, замінивши в судовому провадженні відповідні державні органи, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом статті 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

У розумінні приписів наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12.03.2019р. у справі № 913/204/18.

При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018р. у справі № 905/1227/17).

Суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, права та обов`язки фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також компетенція державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти визначено положеннями Закону України «Про освіту».

Відповідно до статті 28 Закону України «Про освіту» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту. (стаття 29 Закону України «Про освіту»).

Відповідно до частини 1 статті 18 Закону України «Про освіту», навчальні заклади створюються органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, громадянами відповідно до потреби громадян у мові навчання, соціально-економічних, національних, культурно-освітніх потреб у них за наявності необхідної матеріально-технічної, науково-методичної бази, педагогічних кадрів. Навчальний заклад набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.

Навчальні заклади, засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу (частина 2 статті Закону України «Про освіту»).

Професійне-технічне училище № 31 м. Полтава (відповідно до Статуту затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 24.12.2012р. №1472 т.1 а.с.81-92), є підпорядкованим Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України, державним професійно - технічним закладом другого атестаційного рівня, що забезпечує реалізацію потреб громадян у професійно - технічній освіті, оволодінні робітничими професіями, кваліфікацією відповідно до їх інтересів, здібностей, стану здоров`я. Училище здійснює підготовку з робітничих професій середньої технологічної складності, як правило, з числа випускників загальноосвітніх навчальних закладів на основі базової чи повної загальної середньої освіти, а також професійно - технічне навчання, перепідготовку та підвищення кваліфікації працюючих робітників і незайнятого населення (пункт 1.1 Статуту).

Відповідно до пункту 2.2 Статуту, училище є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державної казначейської служби, штампи, печатки із своїм найменуванням, в тому числі печатку із зображенням Державного Герба України. Училище має право укладати цивільно - правові угоди.

Управління училищем здійснюється Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, органом управління освітою Полтавської обласної державної адміністрації відповідно до повноважень, визначених законодавством України та іншими нормативно- правовими актами (пункт 6.1. Статуту)

Відповідно до пункту 7.9. Статуту, об`єкти права власності: навчально-виробничі, побутові, культурно- освітні, оздоровчі, спортивні будівлі та споруди, житло, комунікації, обладнання, засоби навчання, транспортні засоби та інше майно училища є державною власністю, що закріплена Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України за училищем, і перебуває в оперативному управління навчального закладу.

Функції управління майном, закріпленим за училищем, контроль за ефективністю його використання і збереження здійснює Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України.

Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб підприємців та громадських формувань, які у відповідності до частини 1 статті 7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб підприємців та громадських формувань", є достовірними, серед зареєстрованих видів економічної діяльності Професійне-технічне училище № 31 м. Полтава є, зокрема, професійно- технічна освіта (основний).

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна, власником будівель за адресою: м.Полтава, вул. Івана Мазепи (Калініна), 59, що перебувають на балансі Професійно- технічного училища №31 є Міністерство освіти і науки України (т.1 а.с.95).

Листом від 22.10.2013р. Міністерство освіти і науки України повідомило Регіональне відділення Фонду держаного майна України по Полтавській області про надання дозволу на передачу в оренду терміном до одного року приміщення учбової пекарні площею 22,2кв.м. (м.Полтава, вул.Калініна, 59), що знаходиться на балансі Професійно- технічного училища №31 (т.1 а.с.48).

Частиною 1 статті 63 Закону України "Про освіту" визначено, що матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством. Відповідно до імперативних вимог частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту", об`єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов`язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018р. у справі № 906/164/17).

Статтею 61 вказаного Закону встановлено, що фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Додатковими джерелами фінансування є, зокрема, доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог зазначеної норми законодавець визначає обов`язкове використання об`єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов`язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди).

Невикористання певного приміщення навчальним закладом не свідчить про неприналежність цього приміщення до об`єкта освіти (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.01.2018р. у справі №905/1266/17, від 10.04.2018р. у справі №906/165/17, від 04.07.2018р. у справі №902/653/17).

Таким чином, за змістом положень частин 1 та 4 статі 61 Закону України, частини 5 статті 63 "Про освіту" нежитлові приміщення, які становлять матеріально-технічну базу об`єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом.

При цьому, саме собі невикористання навчальним закладом спірних приміщень не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, аніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

У підпункті 2 пункту 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010р. №796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" вказано, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема, надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується в навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Пунктом 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001 р. №63, передбачено, що здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов`язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється.

Отже, виходячи зі змісту вищенаведених правових положень, як додаткові джерела фінансування навчальних закладів законом передбачається можливість залучати, у тому числі, доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання. Проте, надання в оренду таких приміщень, споруд, обладнання, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов`язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі. Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018р. у справі №905/1227/17, постанові Верховного Суду складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14.04.2021р. у справі №917/782/20.

Судова колегія наголошує, що законодавцем встановлено наступні форми використання майна закладами освіти, зокрема, як самостійно так і передання в оренду. Водночас, передача майна в оренду дозволена виключно за умови одночасного дотримання наступних обставин: пов`язаність використання майна з навчально-виховним процесом; надання освітніх послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти; такі освітні послуги пов`язані із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, приміщення тимчасового не використовуються закладом освіти; коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб фізичних осіб-підприємців та громадських формувань основним видом діяльності Фізичної особи-підприємця Косика Олександра Олександровича є стоматологічна практика (код КВЕД 86.23).

Разом з цим, відповідно до умов оспорюваного правочину, майно закладу освіти передається в оренду з метою розміщення стоматологічного кабінету. Таким чином, спірне приміщення було отримано у користування для здійснення господарської діяльності із надання медичних послуг.

Судовою колегією не встановлено будь-яких обставин передачі спірного приміщення в оренду для його використання, пов`язаного саме з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, відповідачами належними і допустимими доказами таких обставин не доведено.

З урахуванням наведеного, судова колегія дійшла висновку про те, що приміщення закладу освіти передане в оренду суб`єкту господарювання, господарська діяльність якого не пов`язана з наданням послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. Використання спірного об`єкту нерухомого майна під господарську діяльність із надання медичних послуг, а саме для розміщення стоматологічного кабінету не є використанням його за освітнім призначенням.

Судом встановлено, що договір оренди укладено щодо приміщень державного закладу освіти з визначенням цільового призначення його використання здійснення господарської (підприємницької) діяльності (стоматологічний кабінет). Тобто, мета використання орендованого майна не відповідає меті освітнього (навчально-виховного чи наукового) призначення, що свідчить про недотримання вимог частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту".

Колегія суддів зазначає, що оспорюваний договір не містить положень щодо форми використання орендованих приміщень одночасно у навчальних цілях, доступу викладачів чи студентів Професійно- технічного училища №31 до приміщення у процесі освітньої діяльності.

В свою чергу, укладений сторонами договір про надання послуг від 01.02.2021р. №71 судова колегія не приймає до уваги, оскільки останній не є частиною оспорюваного договору (т. 1 а. с. 72-73).

Тобто, у процесі укладення оспорюваного договору сторонами дотримано лише одну умову передачі майна в оренду (тимчасове невикористання приміщення), однак не дотримано чотирьох інших істотних умов, котрі у своїй сукупності формують правову підставу для укладення договору оренди закладом освіти.

Колегія суддів також зауважує, що наявність в матеріалах справи листа Міністерства освіти і науки України від 22.10.2013р. (т. 1 а.с. 48), про надання дозволу на укладення договору оренди ще не свідчить про надання дозволу на проведення відповідної комерційної діяльності, не може бути підставою для використання об`єкта освіти не за цільовим призначенням, оскільки така господарська діяльність порушує імперативні приписи Закону України "Про освіту".

Судова колегія також вважає за доцільне вказати, що відповідно до статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» не можуть бути об`єктами оренди об`єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна».

Згідно зі статтею 5 Закону України «Про приватизацію державного майна» загальнодержавне значення мають об`єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей, зокрема об`єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету.

Частиною першою статті 178 Цивільного кодексу України передбачено, що об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті.

Відповідно до частини другої цієї статті види об`єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об`єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі. Види об`єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об`єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом.

Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави дійти до висновку, що об`єкти освіти і науки, що не підлягають приватизації, мають особливий статус та перебувають під особливою державною охороною, тобто згідно зі статтею 178 Цивільного кодексу України належать до обмеженооборотоздатних об`єктів.

Таким чином, визнання об`єктів, що не можуть перебувати у користуванні, вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті, є умовою дотримання конституційного режиму права користування на зазначені об`єкти.

Крім того, судова колегія зауважує, що системний аналіз положень Конституції України (зокрема, статті 53, 92) та Закону України "Про освіту" дає підстави для висновку про те, що на державу покладено обов`язок створювати належні та якісні умови для стимулювання і розвитку освіти. Законодавцем передбачено створення навчальних закладів в тому числі на основі державної власності, а державне майно, надане навчальним закладам, повинно використовуватись виключно на освітні потреби навчального закладу та з метою сталого розвитку суспільства і держави.

При цьому, дії або бездіяльність навчального закладу щодо використання такого майна прямо кореспондує з конституційним правом громадян на отримання освіти та державним обов`язком щодо створення державою належних умов її надання громадянам та подальшого розвитку.

В такий спосіб, неналежне використання такого майна прямо порушує державний інтерес у забезпеченні конституційного права громадян на освіту, соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, інвестування в людський потенціал, сталий розвиток суспільства і держави, оскільки освіта є державним пріоритетом і таке використання не відповідає цілям, визначеним законодавцем.

Відповідно до частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно зі статтею 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Враховуючи викладене, приймаючи до уваги, що об`єкт оренди використовується не за освітнім призначенням та в цілях не пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу, договір укладено з порушенням вимог частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту".

Отже, прокурором доведено порушення вимог законодавства у процесі укладення договору оренди, а також порушення інтересів позивачів, що в силу положень частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України є підставою для задоволення позову в частині визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 2/14-Н від 08.01.2014р. – нежитлового приміщення площею 22,2кв.м., що перебуває на балансі Професійного-технічного училища № 31 м. Полтава, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях та Фізичною особою-підприємцем Косик Олександром Олександровичем.

З огляду на встановлені судом обставини у справі, судова колегія також дійшла висновку про обґрунтованість вимог прокурора про зобов`язання Фізичної особи-підприємця Косик Олександра Олександровича повернути Полтавській обласній військовій адміністрації - державне нерухоме майно площею 22,2кв.м., розміщене за адресою: вул. Івана Мазепи, 59 (колишня назва вул. Калініна, 59) м.Полтава шляхом підписання акту приймання – передачі.

Щодо поданих 1-им відповідачем - Фізичною особою-підприємцем Косик Олександром Олександровичем та 2-им відповідачем - Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях до господарського суду Полтавської області заяв про застосування строків позовної давності до позовних вимог заступника керівника Полтавської обласної прокуратури (т.1 а.с.187-188, а.с.239-242), судова колегія зазначає наступне.

Згідно з положенням статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У відповідності до частини 5 статті 261 Цивільного кодексу України, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання.

Частинами 1 та 3 статті 264 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

Згідно із частинами третьою та четвертою статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Разом з тим, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 Цивільного кодексу України).

Отже, надання в оренду державного майна з порушенням частини п`ятої статті 63 Закону України «Про освіту», Закону України «Про вищу освіту», Закону України «Про оренду державного та комунального майна» треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави.

У такому разі позовну вимогу щодо повернення майна слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця майна (аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018р. у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71); від 04.07.2018р. у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96); від 12.06.2019р. у справі №487/10128/14-ц (пункт 81); від 11.09.2019р. у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97); від 07.04.2020р. у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)).

Власник майна може вимагати усунення порушення його права власності, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таке майно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019р. у справі №487/10128/14-ц (абзац п`ятий пункту 143), від 11.09.2019р. у справі №487/10132/14-ц (пункт 99), від 07.04.2020р. у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)).

Отже, позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 Цивільного кодексу України), оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення.

З огляду на зазначене, приймаючи до уваги, що прокурором було заявлено негаторний позов, оскільки спірне майно не вибуло з володіння власника – держави в особі Міністерства освіти і науки України, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов до помилкового висновку про застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог прокурора.

Судова колегія зазначає, що господарським судом першої інстанції при розгляді даної справи та прийнятті оскаржуваного судового рішення не було прийнято до уваги та не надано належної правової оцінки всім доказам у справі в їх сукупності, що, враховуючи суть даного спору, свідчить про не з`ясування судом всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

За приписами процесуального законодавства рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

З огляду на вищевикладене, оскаржуване рішення господарського суду Полтавської області від 19.12.2022р. у справі №917/1173/22 даним вимогам не відповідає, що є підставою для його скасування, з урахуванням наведених вище обґрунтувань мотивувальної частини даної постанови та прийняття нового рішення про задоволення позовних вимог Заступника керівника Полтавської обласної прокуратури.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга Заступника керівника Полтавської обласної прокуратури підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд апеляційної інстанції керується положеннями статті 129 Господарського процесуального кодексу України та покладає судові витрати за подання позовної заяви та апеляційної скарги на відповідачів.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст.129, 254, 269, 270, 273, п. 2 ч. 1 ст. 275, п.3 ч.1 ст. 277, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника керівника Полтавської обласної прокуратури задовольнити.

2. Рішення господарського суду Полтавської області від 19.12.2022р. у справі №917/1173/22 скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

3. Визнати недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 2/14-Н від 08.01.2014р. – нежитлового приміщення площею 22,2кв.м., що перебуває на балансі Професійного-технічного училища № 31 м.Полтава, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях та Фізичною особою-підприємцем Косик Олександром Олександровичем.

4. Зобов`язати Фізичну особу-підприємця Косик Олександра Олександровича звільнити та повернути Полтавській обласній військовій адміністрації - державне нерухоме майно площею 22,2кв.м., розташоване за адресою: вул. Івана Мазепи, 59 (колишня назва вул. Калініна, 59) м.Полтава шляхом підписання акту приймання – передачі.

5. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Косик Олександра Олександровича на користь Полтавської обласної прокуратури витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у сумі 2481,00грн. та 3721,50грн. - за подання апеляційної скарги.

6. Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях на користь Полтавської обласної прокуратури витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у сумі 2481,00грн. та 3721,50грн. - за подання апеляційної скарги.

        Повний текст постанови складено  11.04.2023р.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок та строки оскарження в касаційному порядку встановлені статтями 286-289 ГПК України.

Головуючий суддя                                                                    О.В. Плахов

Суддя                                                                                           Л.І. Бородіна  

Суддя                                                                                           Н.О. Мартюхіна