УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №278/3272/20 Головуючий у 1-й інст. Татуйко Є. О.

Категорія 39 Доповідач Шевчук А. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 березня 2023 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючої судді Шевчук А.М.,  

                                 суддів: Талько О.Б., Коломієць О.С.,

за участі секретаря судового засідання Руденко Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі

цивільну справу №278/3272/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності та витребування майна

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою через представника ОСОБА_3 ,

на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 01 червня 2022 року, яке ухвалене під головуванням судді Дубовік О.М. у м.Житомирі,

в с т а н о в и в:

У грудні 2020 року ОСОБА_1 через адвоката Гуртовенка Р.М. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 . Просила: визнати житловий будинок АДРЕСА_1 , земельну ділянку площею 0,2500 га для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд за кадастровим номером 1822084400:03:002:0066, та земельну ділянку площею 0,0850 га для ведення особистого селянського господарства за кадастровим номером 1822084400:03:002:0067, які розташовані по АДРЕСА_1 , - спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вищевказаного житлового будинку та - на 1/2 частини зазначених земельних ділянок; витребувати від ОСОБА_2 1/2 частину вищевказаного нерухомого майна.

Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з 06 вересня 1969 року по 02 квітня 2010 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 . За час шлюбу ними на праві спільної сумісної власності набуте нерухоме майно, яке було оформлене на ОСОБА_4 , а саме: житловий будинок АДРЕСА_1 , земельну ділянку площею 0,2500 га для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд за кадастровим номером 1822084400:03:002:0066 та земельну ділянку площею 0,0850 га для ведення особистого селянського господарства за кадастровим номером 1822084400:03:002:0067, які розташовані за вищевказаною адресою. ОСОБА_4 12 листопада 2010 року уклав шлюб з відповідачем ОСОБА_2 . Відповідно до заповіту від 05 грудня 2014 року ОСОБА_4 все своє майно, яке буде йому належати на день смерті, заповідав ОСОБА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Згідно зі спадковим договором від 02 грудня 2011 року, який був укладений між відчужувачем ОСОБА_4 та набувачем ОСОБА_5 , яка є донькою ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , ОСОБА_5 набула право на належне відчужувачу майно, тобто на спірний житловий будинок із господарськими будівля і спорудами та на спірні земельні ділянки. За договорами від 10 квітня 2017 року ОСОБА_5 подарувала вищевказане нерухоме майно ОСОБА_1 , тобто позивачу. В свою чергу за договорами від 01 червня 2017 року ОСОБА_1 подарувала вищевказане нерухоме майно своєму онуку ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , від імені якого діяла його законний представник – мати ОСОБА_5 . У справі №287/627/15-ц рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 01 березня 2019 року, яке постановами Житомирського апеляційного суду від 05 червня 2019 року та Верхового Суду від 04 грудня 2019 року, залишене в силі, спадковий договір від 02 грудня 2011 року, який був укладений між померлим та його донькою ОСОБА_5 , розірваний. В справі №278/185/20 рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 14 липня 2020 року, яке постановою Житомирського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року залишено без змін, витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 спірне майно - житловий будинок та дві земельні ділянки. Отже, наразі власником спірного нерухомого майна є відповідач ОСОБА_2 , але майно придбано під час перебування позивача із померлим ОСОБА_4 у шлюбі та є їх спільною сумісною власністю як подружжя, а тому вона (позивач) має право на отримання своєї частки у майні, яка складає від усього спірного майна.

Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 01 червня 2022 року в задоволенні позову відмовлено за пропуском строку позовної давності.

ОСОБА_1 , не погодившись із рішенням суду першої інстанції, через адвоката Гуртовенка Р.М. подала апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги аргументує тим, що суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин положення ст.263 ЦК України, оскільки помилково вважав, що сплинув строк позовної давності для звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом. При цьому суд першої інстанції не погодився щодо початку перебігу такого строку з 22 вересня 2020 року, оскільки до суду позивач за захистом даних вимог зверталася вже у 2015 році. Погодитися із такою позицією суду скаржник не може у зв`язку з тим, що не врахований момент, коли право позивача було порушено, і відповідно з якого часу необхідно відраховувати початок перебігу строку позовної давності. Так дійсно у 2015 році ОСОБА_1 зверталася з позовом про визнання за собою права власності на частину спірного нерухомого майна, але позов був заявлений не до спадкоємця ОСОБА_2 , а до колишнього чоловіка ОСОБА_4 . У справі №278/1154/15-ц ухвалою Житомирського районного суду Житомирської області від 06 травня 2015 року позовна заява визнана судом неподаною та повернута ОСОБА_1 , тобто справа не була розглянута з причин, які не залежали від ОСОБА_1 . Суд у даній справі не виносив рішення по суті, не з`ясовував характер спірних правовідносин, чи порушені права позивача за цим позовом та чи потребують вони судового захисту. Крім того, після смерті ОСОБА_4 спірне майно перейшло у власність спільної доньки померлого ОСОБА_4 та ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на підставі спадкового договору від 02 грудня 2011 року. Спірне майно не увійшло до складу спадщини, що відкрилася після смерті ОСОБА_4 , оскільки було предметом окремого спадкового договору. Спору відносно житлового будинку та двох земельних ділянок на той час не існувало, як і не існувало особи, якій нерухоме майно могло перейти у власність в порядку спадкування. Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 01 березня 2019 року в справі №287/627/15-ц спадковий договір розірваний. Це рішення залишено без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 05 червня 2019 року. Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 14 липня 2020 року в справі №278/185/20 спірне майно витребувано у власність ОСОБА_2 . Це рішення залишено без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року. Отже, лише з 05 червня 2019 року відносно спірного майна було припинено статус предмета спадкового договору та лише з 22 вересня 2020 року спірне майно було витребувано у власність відповідача ОСОБА_2 , як спадкоємця померлого ОСОБА_4 . Окрім того, ОСОБА_1 , як співвласник спірного нерухомого майна, надавала згоду на укладення спадкового договору. За таких обставин, перехід права власності на спірне нерухоме майно від ОСОБА_4 (батька) до ОСОБА_5 (спільної доньки ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ) на підставі спадкового договору охоплювалося волею співвласника цього майна позивача ОСОБА_1 , а тому до дати розірвання спадкового договору та витребування спірного майна від онука позивача у власність відповідача ОСОБА_2 спору відносно зазначення майна як об`єкта права спільної сумісної власності подружжя не існувало, як і не існувало порушення даного права ОСОБА_1 , яка своєю згодою на укладення спадкового договору розпорядилася своєю часткою у спільному майна подружжя саме у спосіб його відчуження за спадковим договором. До розірвання спадкового договору права та інтереси ОСОБА_1 на право власності відносно частки у спільному майні подружжя порушені не були. Лише з 22 вересня 2020 року, тобто з дати набрання законної сили судовим рішенням про витребування майна у власність ОСОБА_2 позивачу стала відома особа, яка порушила її права як співвласника спірного майна. Отже, строк позовної давності для заявлення відповідних позовних вимог ОСОБА_1 розпочався лише з 22 вересня 2020 року, а тому позов заявлений у межах строку позовної давності. Також слід зважити на ті обставини, що договорами від 10 квітня 2017 року ОСОБА_5 подарувала спірне нерухоме майно позивачу ОСОБА_1 , яка у свою чергу договорами від 01 червня 2017 року подарувала спірне майно своєму онуку. Тобто, у період із 10 квітня по 01 червня 2017 року власником спірного майна, в тому числі частки в розмірі , була сама позивач ОСОБА_1 , яка в юридичному та фактичному сенсі не могла «судитися сама з собою» щодо даного майна. Ця обставина зайвий раз доводить, що до 22 вересня 2020 року права позивача на спірне майно порушені не були, а тому не існувало підстав подавати позов щодо захисту права, яке у той час порушене не було. Із огляду на вищевикладене, саме по собі посилання на ту обставину, що у 2015 році позивач вже зверталася до суду із позовом про визнання майна спірною сумісною власністю є недостатнім для висновку про те, яку дату необхідно вважати моментом початку перебігу строку. В дійсності право ОСОБА_1 станом на 2015 рік порушено не було, оскільки остання розпорядилася своєю часткою у спільному сумісному майні шляхом надання своєї згоди іншому подружжю ОСОБА_4 на розпорядження відповідним майном шляхом укладення спадкового договору, який станом на 2015 рік був дійсним. Також суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про витребування майна, неправильно застосував положення ст.388 ЦК України. Дана норма матеріального права, яка передбачає право власника на витребування майна від іншої особи, не містить застережень відносно того, що таке майно має бути виділено в натурі.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду - залишити без змін. Посилається на те, що в якості доказу щодо набуття подружжям житлового будинку АДРЕСА_1 до матеріалів справи було надано лише дублікат свідоцтва про право власності, яким підтверджується, що будинок дійсно належав померлому ОСОБА_4 . Однак, вказане свідоцтво не доводить того факту, що нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя. Інших доказів стороною позивача стосовно житлового будинку надано не було. Крім того, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Також ОСОБА_1 , звернувшись 14 квітня 2015 року із позовом до померлого ОСОБА_4 про визнання за собою права власності на 1/2 частину спірного нерухомого майна, заявила про те, що її права порушуються та/або не визнаються, а тому строк позовної давності необхідно обраховувати з вказаної дати. Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Стаття 261 ЦК України не є імперативною, а законодавець висловив диспозицію в даній нормі, визначивши з якого часу слід рахувати початок спливу строку позовної давності, а саме, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права; або про особу, яка його порушила. Доказів того, що спірне нерухоме майно є неподільним немає. Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ділиться між ними в натурі. Отже, лише тоді, якщо судом буде встановлено обставину неможливості здійснити поділ нерухомого майна в натурі виникне можливість присудити неподільну річ одному із подружжя із сплатою компенсації вартості таабо в іншому випадку здійснити розподіл нерухомого майна шляхом закріплення у власності відповідної ідеальної частки. Також можна витребувати лише індивідуально визначене майно, яке виділене в натурі, а не частку. Витребування ідеальної частки, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено в натурі нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру частки співвласників у праві власності. Оскільки частка позивача у спірному майні в натурі не виділена, то у позовній вимозі щодо витребування майна слід відмовити.

У судовому засіданні адвокат позивача ОСОБА_1 - Гуртовенко Р.М. апеляційну скарг підтримав та просить її задовольнити у повному обсязі, рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове, яким позов ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 та її адвокат Войдевич О.А. просять у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції – залишити без змін.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень ст.367 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності та витребування майна у зв`язку із пропуском строків позовної давності, що передбачені вимогами ст.72 СК України, суд першої інстанції виходив із того, що перш ніж застосувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернуся до суду. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Виходячи із предмета даного спору, суд першої інстанції вважав доведеним, що факт придбання спірного майна мав місце саме в період зареєстрованого шлюбу між ОСОБА_4 , нині померлим, та позивачем ОСОБА_1 . Однак строк позовної давності позивачем порушений. При цьому суд не погодився з думкою представника позивача щодо початку перебігу такого строку з 22 вересня 2020 року, оскільки до суду позивач за захистом даних вимог зверталася вже у 2015 році.

Колегія суддів апеляційного суду не може повністю погодитися із висновками суду першої інстанції з наступних мотивів.

Із матеріалів справи вбачається та судом установлено, що з 06 вересня 1969 року по 02 квітня 2010 року позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с.5,6 т.1).

Відповідно до дубліката, свідоцтвом від 25 лютого 2002 року, виданим виконкомом Ліщинської сільської ради, посвідчено, що житловий будинок та службові будівлі, що розташовані в АДРЕСА_1 , належать на праві власності ОСОБА_4 (а.с.7 т.1). Свідоцтво видане на підставі рішення Житомирської районної державної адміністрації від 21 лютого 2002 року №62.

Статті 22, 24 та 28 КпШС України, які діяли на час набуття на ім`я ОСОБА_4 спірного житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, передбачали, що майно, нажите подружжям на час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, а майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку спадкування, було власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя також були речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), за винятком коштовностей та предметів розкоші. Розмір часток подружжя у праві спільної сумісної власності рівний.

Незалежно від того, що свідоцтво про право власності на спірний житловий будинок видано на ім`я ОСОБА_4 , але спірний житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами, який набутий за час шлюбу, є об`єктом права спільної сумісної власності позивача ОСОБА_1 та ОСОБА_4 і на його половину, тобто на ід. частину, належить визнати право власності за позивачем.

Посилання у відзиві на апеляційну скаргу на те, що сам по собі дублікат свідоцтва про право на будинок не доводить того факту, що житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , як колишнього подружжя, безпідставні, враховуючи, що у даному випадку право спільної сумісної власності презюмується, відповідач належними та допустимими доказами не спростувала цієї обставини та у матеріалах справи відсутні докази, які б вказували на те, що свідоцтво про право власності на житловий будинок від 25 лютого 2002 року (правовстановлюючий документ) було б визнано у судовому порядку недійсним.

Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №789304 від 07 грудня 2007 року ОСОБА_4 на підставі рішення виконкому Ліщинської сільської ради від 06 листопада 1997 року №81 набув право власності на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером 1822084400:03:002:0066 із цільовим призначенням для обслуговування жилого будинку та господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.9 т.1).

Також згідно з державним актом на право власності за земельну ділянку серії ЯЛ №721703 від 29 липня 2010 року ОСОБА_4 на підставі рішення Ліщинської сільської ради від 21 листопада 2006 року 7 сесії 5 скликання набув право власності на земельну ділянку площею 0,0850 га з кадастровим номером 1822084400:03:002:0067 із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.8 т.1).

Хоча обидві вищевказані земельні ділянки набуті ОСОБА_4 за час шлюбу з ОСОБА_1 у 2007 та 2010 році, але - внаслідок їх приватизації, а тому ці земельні ділянки не можна вважати об`єктом права сумісної власності колишнього подружжя, тобто позивача ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , оскільки набуті ОСОБА_4 до 08 лютого 2011 року, тобто набуті на праві особистої приватної власності (ст.ст.57, 61 СК України). Лише у період із 08 лютого 2011 року по 13 червня 2012 року набуті одним із подружжя земельні ділянки внаслідок їх приватизації належали до об`єкту права спільної сумісної власності подружжя.

Так, Законом України «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року №2913-VI, який набрав чинності 08 лютого 2011 року, стаття 61 СК України була доповнена частиною п`ятою, згідно з якою об`єктом права спільної сумісної власності подружжя було житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, а також земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державного або комунальної власності, у тому числі приватизації.

       Законом України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» від 17 травня 2012 року №4766- VI, який набрав чинності 13 червня 2012 року, частина п`ята ст.61 СК України виключена, а частина перша ст.57 доповнена пунктом 5, згідно з яким земельна ділянка, набута будь-яким із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала в її , його користуванні, або отримана в результаті приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ, організацій, або отримана із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України, визнається особистою приватною власністю кожного з них.

       Разом із тим, відповідно до частин першої та другої ст.377 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

       Відповідно до частини першої ст.120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

       Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований («земля слідує за будинком»). За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами та передбачає правове регулювання при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухоме майно.

       Отже, за загальним правилом, особа, яка набула права власності на житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами або їх частину стає власником відповідної земельної ділянки, або її частини на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

Відповідний постулат стосується земельної ділянки площею 0,2500 га з кадастровим номером 1822084400:03:002:0066 із цільовим призначенням для обслуговування жилого будинку та господарських будівель і споруд, а тому за позивачем ОСОБА_1 належить визнати право власності на ід. частку земельної ділянки з кадастровим номером 1822084400:03:002:0066, яка розташована по АДРЕСА_1 , виходячи із принципу цілісності ід. частини житлового будинку із господарськими будівлями і спорудами із ід. частиною земельної ділянки з кадастровим номером 1822084400:03:002:0066, цільове призначення якої для обслуговування відповідної частини нерухомого майна, на якій цей об`єкт розташований, бо у випадку переходу права власності на частину житлового будинку, будівлю або споруду право на земельну ділянку виникає у набувача одночасно із виникненням права власності на зведені на ній об`єкти пропорційно праву власності у нерухомому майні (розміщення та обслуговування).

Водночас у задоволенні позову в частині визнання земельної ділянки з кадастровим номером 1822084400:03:002:0066 та земельної ділянки з кадастровим номером 1822084400:03:002:0067 спільною сумісною власністю колишнього подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_4 та визнання права власності за позивачем на частину земельної ділянки площею 0,0850 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 1822084400:03:002:0067, яка розташована по АДРЕСА_1 , слід відмовити за необґрунтованістю таких вимог, тобто по суті заявлених вимог, а не за спливом строку позовної давності, як помилково вчинив суд першої інстанції.

При розгляді даного спору колегія суддів також враховує наступні обставини, що 12 листопада 2010 року ОСОБА_4 одружився із відповідачем ОСОБА_2 , а 02 грудня 2011 року між ОСОБА_4 (відчужувачем) та ОСОБА_5 (набувачем), тобто батьком та донькою від шлюбу з ОСОБА_1 , був укладений спадковий договір, за умовами якого ОСОБА_5 зобов`язалася виконувати розпорядження ОСОБА_4 , а в разі його смерті, набуває право власності на спірний житловий будинок АДРЕСА_1 та дві земельні ділянки з кадастровими номерами №№1822084400:03:002:0066,  1822084400:03:002:0067 (а.с.12-13 т.1).

На випадок своєї смерті ОСОБА_4 склав також заповіт від 05 грудня 2014 року, посвідчений у нотаріальному порядку, яким все своє майно заповів дружині ОСОБА_2 (а.с.11 т.1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер (а.с.10 т.1). Внаслідок його смерті відкрилася спадщина. За положеннями частини першої ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

ОСОБА_5 (дочка), яка набула спірне майно за спадковим договором, договорами дарування від 10 квітня 2017 року, які посвідчені у нотаріальному порядку, подарувала ОСОБА_1 , тобто матері, спірний житловий будинок та дві спірні земельні ділянки з кадастровими номерами №№1822084400:03:002:0066,  1822084400:03:002:0067 (а.с.15-18 т.1).

У свою чергу, за договорами дарування від 01 червня 2017 року, які також посвідчені у нотаріальному порядку, позивач ОСОБА_1 (баба) подарувала своєму малолітньому онуку ОСОБА_6 , від імені якого діяла законний представник мати ОСОБА_5 , спірний житловий будинок та дві спірні земельні ділянки з кадастровими номерами №№1822084400:03:002:0066,  1822084400:03:002:0067 (а.с.19-24 т.1).

У справі №278/627/15-ц рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 01 березня 2019 року спадковий договір від 02 грудня 2011 року, який був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , розірваний. Постановою Житомирського апеляційного суду від 05 червня 2019 року рішення суду першої інстанції в частині розірвання спадкового договору залишено без змін (а.с.25-28 т.1). Постановою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року рішення суду першої інстанції у нескасованій під час апеляційного перегляду частині, та постанову суду апеляційної інстанції, - залишено без змін.

У справі №278/185/20 рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 14 липня 20020 року витребувано з володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 спірний житловий будинок та дві спірні земельні ділянки з кадастровими номерами №№1822084400:03:002:0066,  1822084400:03:002:0067. Постановою Житомирського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 08 червня 2022 року рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 14 липня 2020 року та постанова  Житомирського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року, - залишені без змін.

У відзиві на позову заяву відповідач ОСОБА_2 заявила про застосування строків позовної давності (а.с.61 т.1). При цьому послалася на положення частини другої ст.72 СК України, за положеннями якої до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Діє презумпція можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав. 14 квітня 2015 року ОСОБА_1 зверталася до суду з позов до ОСОБА_4 , третя особа: ОСОБА_5 , про визнання за собою права власності на частини двох спірних земельних ділянок та визнання за собою права власності на 50% ід. часток спірного житлового будинку, а відтак про порушення своїх майнових прав на будинок вона дізналася у квітні 2015 року, але звернулася до суду із цим позовом про захист лише у грудні 2020 року.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права бо інтересу. За положеннями частини першої ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При розгляді спору суд першої інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 23 грудня 2021 року в справі №710/122/20 за якою, «перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач». Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року в справі №706/1272/14-ц та від 19 листопада 2019 року в справі №911/3680/17.

Отже, для застосування строку позовної давності належить встановити момент, із якого право особи порушене.

Вирішуючи питання початку перебігу строку позовної давності, слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки саме по собі припинення шлюбу не є свідченням порушення права власності когось із подружжя. Тобто, визначальним для висновку про застосування строку позовної давності у спорі про поділ майна подружжя, заявленому після розірвання шлюбу, є саме момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Разом із тим, застосовуючи до спірних правовідносин інститут позовної давності, суд першої інстанції не звернув уваги на ті обставини, що перехід права власності на спірний житловий будинок від ОСОБА_4 до ОСОБА_5 на підставі спадкового договору охоплювався волею співвласника даного майна ОСОБА_1 , що не спростовано учасниками справи, а тому до розірвання спадкового договору, тобто до 05 червня 2019 року, відсутні підстави вважати, що право позивача було порушено, оскільки до цього часу спадковий договір був дійсним, а до дати витребування спірного житлового будинку у власність ОСОБА_2 , тобто до 22 вересня 2020 року, відсутні підстави вважати, що існувала особа, яка порушила право позивача, оскільки житлового будинку та дві земельні ділянки не увійшли до складу спадщини, що відкрилася після смерті ОСОБА_4 у зв`язку з тим, що були предметом спадкового договору до моменту його розірвання та у власність відповідача, як спадкоємця, дане майно було витребуване лише 22 вересня 2020 року.

Дійсно у 2015 році ОСОБА_1 зверталася до суду із позовом до колишнього чоловіка ОСОБА_4 про визнання права власності та встановлення порядку користування нерухомим майном, але ухвалою Житомирського районного суду Житомирської області від 06 травня 2015 року заява визнана неподаною та повернута стягувачу в зв`язку з неусуненням недоліків, оскільки залишалася без руху (а.с.78 т.1, справа №278/1154/15-ц). Тобто у цій справі суд не встановлював, чи були порушені права особи, яка пред`явила позов.

Окрім того, 10 квітня 2017 року спірне майно було предметом договорів дарування між ОСОБА_5 та позивачем ОСОБА_1 , а 01 червня 2017 року позивач ОСОБА_1 подарувала об`єкти спірного майна своєму онуку ОСОБА_6 . Тобто 10 квітня 2017 року позивач отримала у власність спірне майно та розпорядилася ним, передавши його у власність онуку. Отже, до розірвання спадкового договору, тобто до 05 червня 2019 року, та до витребування майна у власність ОСОБА_2 , тобто до 22 вересня 2020 року, спору відносно спірного майна, як об`єкта права спільної сумісної власності подружжя, не існувало, бо до того часу не були порушені права позивача ОСОБА_1 , яка розпорядилася своєю часткою у спільному житловому будинку в спосіб відчуження за спадковим договором. До 05 червня 2019 року право позивача ОСОБА_1 не було порушено жодним чином та лише 22 вересня 2020 року позивач ОСОБА_1 довідалася (принаймні могла довідатися) про особу, яка порушила її право на частку в житловому будинку, оскільки вступило в законну силу судове рішення, яким цілий житловий будинок був витребуваний у власність ОСОБА_2 , як спадкоємця, а до складу спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4 , могла увійти лише ід. частина відповідного житлового будинку із господарськими будівлями і спорудами.

За правовим висновком Верховного Суду, висловленим у постанові від 12 травня 2022 року в справі №212/10842/19, не виключається звернення з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.

Отже, на час звернення позивача ОСОБА_1 із даним позовом до суду (03 грудня 2020 року) трирічний загальний строк позовної давності не сплинув, а тому порушене право підлягає захисту в судовому порядку.

Вимоги про витребування від ОСОБА_2 ід. частки житлового будинку та частини земельної ділянки для обслуговування житлового будинку є передчасними з огляду на правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 16 серпня 2017 року в справі №6-54цс17, за якою витребувати можна лише індивідуально визначене майно, а не частину спірного житлового будинку, яка не виділена в натурі. Земельна ділянка для розміщення та обслуговування відповідної частини житлового будинку, як вже зазначалося вище, слідує за частиною нерухомого майна.

У витребуванні половини земельної ділянки загальною площею 0,085 га з кадастровим номером 1822084400:03:002:0067 слід відмовити за необґрунтованістю, оскільки ця земельна ділянка не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, у витребуванні нерухомого майна також відмовляється по суті заявлених вимог.

Відповідно до положень ст.376 ЦПК України рішення суду першої інстанції скасовується та постановлюється нове судове рішення, яким визнається, що спірний житловий будинок є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_4 та визнається за позивачем право власності на ід. частку в спірному житловому будинку, а також право власності на ід частину земельної ділянки загальною площею 0,2500 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд із кадастровим номером 1822084400:03:002:0066. У задоволенні решти позову відмовляється по суті, тобто за необґрунтованістю.

Судовий збір покладається на відповідача пропорційно до задоволених вимог у сумі 2 892,65 грн, що відповідає положенням ст.141 ЦПК України.

Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374,376,381-384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану через ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 01 червня 2022 року скасувати та постановити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати житловий будинок АДРЕСА_1 , об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Визнати за ОСОБА_1 : право власності на ід.частку в житловому будинку АДРЕСА_1 , та право власності на ід. частку земельної ділянки площею 0,2500 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд із кадастровим номером 1822084400:03:002:0066, яка розташована по АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 891 грн 65 коп. судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуюча Судді: