ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 640/17086/18 Номер провадження 22-ц/814/2857/23Головуючий у 1-й інстанції Губська Я.В. Доповідач ап. інст. Карпушин Г. Л.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 березня 2023 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача): Карпушина Г.Л., суддів: Кузнєцової О.Ю., Хіль Л.М. при секретарі судового засідання: Бродській В.О., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – адвоката Малойван Євгена Ігоровича на рішення Київського районного суду м. Харкова від 13 червня 2019 року у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення коштів, -

В С Т А Н О В И В :

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення коштів.

Позов мотивований тим, що 17 вересня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено попередній договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , відповідно до умов якого сторони зобов`язуються в майбутньому в обумовлений у пункті 3 договору строк, а саме до 30 вересня 2016 року, до 16 години укласти основний договір купівлі-продажу квартири у приміщенні приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Петриченко О. О. за адресою: АДРЕСА_2 , за суму 3 300 000 грн, що за курсом НБУ становить 150 000 доларів США.

На підтвердження зобов`язання щодо укладання основного договору, ОСОБА_1 сплатив ОСОБА_2 гарантійну суму в розмірі 3 300 000 грн (еквівалент 150 000 доларів США) наступним чином: 660 000 грн (еквівалент 30 000 доларів США) - ще до підписання цього договору; 220 000 грн (еквівалент 10 000 доларів США) - до 17.00 години 20 числа кожного місяця з жовтня 2015 року до вересня 2016 року включно, що буде підтверджуватися нотаріально засвідченою заявою про розрахунок. Вказує, що у строк, обумовлений в попередньому договорі, сторони не уклали основний договір купівлі-продажу. Посилаючись на статті 635, 546, 570 ЦК України та ті обставини, що договір купівлі-продажу укладений не був, вважає, що сплачена сума у розмірі 30 000 доларів США є авансом, а тому підлягає поверненню позивачеві.

Щодо позовних вимог до відповідача ОСОБА_3 зазначив, що в період дії попереднього договору ним на підставі розписок були безпідставно передані ОСОБА_3 грошові кошти: 09 грудня 2015 року - 5 000 доларів США з призначенням «в якості застави за квартиру АДРЕСА_1 згідно нотаріального договору»; 09 грудня 2015 року - 600 доларів США з призначенням «в якості % прострочених платежів»; 17 лютого 2016 року - еквівалент 1 500 доларів США з призначенням «в якості передоплати за оренду кв. АДРЕСА_1 »; 22 березня 2016 року - 5 000 доларів США без призначення; 03 квітня 2016 року - 5 000 доларів США з призначенням «в якості оплати за кв.   АДРЕСА_1 згідно договору від 17 вересня 2015 року»; 19 травня 2016 року - 3 000 доларів США без призначення; 07 червня 2016 року - еквівалент 3 000 доларів США без призначення. Усього за період з 09 грудня 2015 року до 07 червня 2016 року передано на загальну суму 23 100 доларів США. Зазначивши, що ці кошти були передані без правових підстав, а тому підлягають стягненню на користь позивача з відповідача ОСОБА_3 на підставі вимог статті 1212 ЦК України.

Таким чином, просив стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 30 000 доларів США у гривнях за офіційним курсом долара США на день ухвалення рішення, та стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 безпідставно отримані кошти в розмірі 23 100 доларів США у гривнях за офіційним курсом долара США на день ухвалення рішення, а також судові витрати.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 13 червня 2019 року у задоволенні позовних вимог відмовлено у повному обсязі.

Залишаючи позовні вимоги ОСОБА_1 без задоволення, суд першої інстанції виходив з того, що умови договору від 17 вересня 2015 року порушені саме позивачем та основний договір купівлі-продажу не був укладений саме з вини ОСОБА_1 (невиплати гарантованої суми та неукладення договору) та позивачем не надано доказів направлення ОСОБА_2 вимоги про повернення коштів (пункт 9). Отже, позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог.

Також суд зазначав, що між позивачем і відповідачем ОСОБА_3 відсутні відносини, які випливають з договору позики, а вбачаються відносини щодо оренди житла і розписки, які надані позивачем, стосуються оплати позивачем за проживання в квартирі відповідачів з моменту укладення попереднього договору до дати укладення основного договору про купівлю квартири, а тому суд дійшов до висновку, що підстав для стягнення грошових сум за розписками відповідно до вимог статті 1212 ЦПК України суд немає.

З рішенням суду першої інстанції не погодився ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Малойван Є.І., звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій, з посиланням на незаконність та необгрунтованість рішення, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що при винесенні оскаржуваного рішення суд першої інстанції невірно визначив характер спірних правовідносин, під час розмежування авансу та завдатку вдався до невірної оцінки норм матеріального права, а також безпідставно не врахував усталену практику Верховного Суду та Верховного Суду України.

Вказує, що грошові кошти, передані за попереднім договором від 19 вересня 2015 року є авансом, а не завдатком, оскільки зобов`язання, яке повинно було б виникнути на підставі договору купівлі-продажу відсутнє.

Вказував, що висновки суду щодо відсутності підстав для стягнення з ОСОБА_3 безпідставно отриманих коштів не грунтуються на обставинах справи та нормах матеріального права, якими врегульовані спірні питання, а тому рішення суду в цій частині підлягає скасування.

Оскаржуване судове рішення вже переглядалося судами апеляційної та касаційної інстанцій.

Постановою Харківського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Малойван Є.І., задоволено частково.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 13 червня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення грошових коштів у розмірі 30 000 доларів США скасовано і стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 30 000 доларів США, що за офіційним курсом на день ухвалення рішення суду еквівалентно 708 106,38 грн.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 12 441,91 грн.

Постанова Харківського апеляційного судусуду мотивована тим, що сума, зазначена в попередньому договорі у розмірі 30 000 доларів США, є авансом, оскільки, основний договір в обумовлений сторонами строк укладено не було, а чинним законодавством не передбачено залишення авансу або його частини у сторони попереднього договору у випадку не укладення основного договору і така умова попереднього договору суперечить вимогам чинного законодавства.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

У постанові суду також зазначено, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для стягнення з ОСОБА_3 спірних грошових коштів у розмірі 23 100 доларів США у гривнях, за офіційним курсом долара США, визначеним станом на день розгляду справи, оскільки позивачем не доведено факт безпідставного набуття або збереження відповідачем переданих позивачем грошових коштів.

Постановою Верховного Суду від 04 серпня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 залишено без змін.

Касаційну скаргу  ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Малойван Євген Ігорович, задоволено частково.

Постанову Харківського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Враховуючи наведене вище, предметом апеляційного перегляду в рамках даного провадження є рішення Київського районного суду м. Харкова від 13 червня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 безпідставно отриманих коштів в розмірі 23100 доларів США у гривнях за офіційним курсом долара США на день ухвалення рішення, а також судових витрат.

В іншій частині рішення суду першої інстанції згідно з Постановою Верховного Суду від 04 серпня 2021 року апеляційним судом не переглядається.

Судове засідання в суді апеляційної інстанції проводилося в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. На момент розгляду справи, в режимі відеоконференції приймали участь представники сторін, сторони та інші особи будучи завчасно та належним чином повідомленими про час та місце слухання справи в судове засідання не з`явилися.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, що зявилися, перевіривши матеріали справи та мотиви апеляційної скарги, доходить висновку, що апеляційна скарга в зазначеній частині підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно із ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Частиною 1 ст.367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно із п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповдіно до ч.1 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 17 вересня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено попередній договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Петриченко О. О. за реєстровим № 2342 (а. с. 16).

Відповідно до пункту 1 цього договору ОСОБА_2 зобов`язується передати у власність ОСОБА_1 вказану квартиру, а ОСОБА_1 зобов`язується прийняти у власність цю квартиру на умовах договору та сплатити за неї обумовлену цим договором суму.

Відповідно до пункту 3 договору, договір купівлі-продажу (основний договір) зазначеної квартири повинен бути укладений до 30 вересня 2016 року включно, до 16 години, у приміщенні приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Петриченко О. О. за адресою: м. Харків, вул. Чернишевська, буд. 13, офіс 207, за суму 3 300 000 грн, що по курсу НБУ становить 150 000 доларів США.

Також умовами попереднього договору від 17 вересня 2015 року (пункт 8) передбачено, що на підтвердження свого зобов`язання щодо укладення основного договору, ОСОБА_1 сплачує ОСОБА_2 гарантійну суму в розмірі 3 300 000 грн, що за курсом НБУ становить 150 000 доларів США, в рахунок належних з ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу (основним договором), платежів на підтвердження зобов`язання придбання квартири та на забезпечення виконання основного договору. Гарантійна сума входить у ціну квартири, передбачену пунктом 3 договору.

В пункті 9 попереднього договору було обумовлено, що сторони дійшли згоди про те, що ОСОБА_2 отримає гарантійну суму в розмірі 3 300 000 грн, що за курсом НБУ становить 150 000 доларів США таким чином: 660 000 грн, що за курсом НБУ становить 30 000 доларів США, ще до підписання цього договору, та іншу частину гарантійної суми платежами, з урахуванням зміни курсу НБУ відповідно до кожного платежу, у сумі 220 000 грн, що за курсом НБУ становить на 17 вересня 2015 року 10 000 доларів США, до 17 годин 00 хвилин двадцятого числа кожного місяця з жовтня 2015 року до вересня 2016 року включно, що буде підтверджуватись нотаріально засвідченою заявою про розрахунок ОСОБА_2 . У випадку, якщо основний договір не буде укладений з вини ОСОБА_1 , гарантійна сума залишається у ОСОБА_2 . У випадку, якщо основний договір не буде укладений з вини ОСОБА_2 , гарантійна сума підлягає поверненню ОСОБА_1 у триденний строк, з моменту пред`явлення ОСОБА_1 вимоги. Також, в цей строк ОСОБА_2 зобов`язана сплатити ОСОБА_1 неустойку (штраф) у розмірі 100 % від гарантійної суми.

Даних про скасування вищезазначеного договору або про визнання його недійсним суду під час розгляду справи не надано. В судовому засіданні сторонами також не заперечувалося, що до укладення попереднього договору ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 суму грошових коштів у розмірі 660 000 грн, що за курсом НБУ становить 30 000 доларів США.

У позовній заяві ОСОБА_1 також просив стягнути з   ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 23 100 доларів США у гривнях, за офіційним курсом долара США, визначеним станом на день розгляду справи.

Як на підставу позовних вимог про стягнення сум з ОСОБА_3 за розписками від 09 грудня 2015 року, від 17 лютого 2016 року, від 22 березня (без зазначення року), від 13 квітня 2016 року, від 19 травня 2016 року, від 07 червня 2016 року посилався на вимоги статті 1212 ЦК України та ті обставини, що грошові кошти позивачем були передані без жодних правових підстав відповідачу і між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 не існувало жодних правовідносин.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 безпідставно отриманих коштів в розмірі 23100 доларів США за офіційноим курсом долара США на день ухвалення рішення, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що зі змісту наданих позивачем листів від 09.12.2015 р., 17.02.2016 р., 22.03. (без зазначення року), 13.04.2016 р., 19.05.2016 р., 07.06.2016 р. не вбачається жодних обов`язків, які походять саме з боргових зобов`язань, тобто зобов`язань, які виникли внаслідок передачі цих коштів. Зі змісту листів випливає, що в зазначені дати позивач не позичав відповідачеві ОСОБА_3 грошей, отже, між сторонами не виникли відносини, які випливають з договору позики, у зв`язку із чим відсутні правові підстави для стягнення боргу. Тобто надані листи не містять обов`язку   ОСОБА_3  повернути  ОСОБА_1 вказані кошти. Між сторонами по справі скаллися відносини щодо оренди житла і розписки, які надані позивачем, стосуються оплати останнім за проживання в квартирі відповідачів з моменту укладення попереднього договору до дати укладення основного договору про купівлю квартири, а тому суд дійшов до висновку, що підстав для стягнення грошових сум за розписками відповідно до вимог статті 1212 ЦПК України суд немає.

З вказаним вище висновком місцевого суду колегія суддів погоджується, проте вважає за необхідне змінити мотивувальну частину рішення суду, оскільки останній помилився щодо мотивів такої відмови, з огляду на таке.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

У пункті VII.-2:101 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акту, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені        в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Схожий по суті висновок зроблений в пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), в якій вказано, що «водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.

Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України).

Передбачений статтею 1212 ЦК України вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав. Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і неврегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов`язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом (стаття 1215 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

У справі, яка переглядається, 17 вересня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено попередній договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , яка належала на праві спільної власності відповідачам. Інші договірні відносини між сторонами, в передбаченому законом порядку, не укладалися. З наявних у справі доказів, вбачається, що між сторонами існували певні усні домовленості щодо квартири належної відповідачам, що підтверджується, власноручно написаними розписками сторін, у період часу з вересня 2015 року по березень 2017 року.

Так, ОСОБА_3 , який не був стороною договору купівлі-продажу, у вказаний період часу, були написані та передані позивачу розписки наступного змісту: 1) 09.12.2015 року «Отримав екв. 600 доларів США в якості % по простроченим платежам, за жовтень та листопад», «Отримав екв. 5000 доларів США в якості застави за квартиру  АДРЕСА_1 згідно нотаріального договору»; 2) 17.02.2016 року «Я ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 суму еквівалентну 1500 доларів США в якості передоплати за оренду кв. АДРЕСА_1 »; 3) 22.03.2016 року «Віддали 5000 доларів США»; 4) 19.05.2016 року « Отримав 3000 доларів США; 5) 07.06.2016 року «отримав екв. три тисячі доларів США»; 6) 13.04.2016 року «Я   ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 суму еквівалентну п`ять тисяч доларів США в якості оплати за кв. АДРЕСА_1 згідно договору від 17.09.2015 року». Всього ОСОБА_3 , за вказаний період часу, позивачем добровільно було передано грошові кошти на загальну суму 23 100 доларів США. підтвердження вказаних листів.

Дружиною позивача 16.03.2017 року відповідачам було написано заяву про відсутність претензій у звязку з неукладення основного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 та розписку про отримання в якості взаєморозрахунку 7000 доларів США.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення коштів у розмірі  23100 доларів США на підставі статті 1212 ЦК України, проте помилився щодо мотивів такої відмови, з огляду на таке. Відповідно доводи апеляційної скарги в цій частині є обгрунтовані та підлягають врахуванню.

Мотивуючи відмову щодо вимог до ОСОБА_3 , відсутністю між сторонами правовідносин, які притаманні договору позики, та наявністю між ними правовідносин договору найму житла, суд першої інстанції, не звернув уваги, на відсутність у матеріалах справи достатніх, належних та допустимих доказів, які б давали можливість дійти до такого беззаперечного висновку.

Так, в основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Суд першої інстанції, не звернув уваги, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

За встановлених у справі обставин, вбачається, що позивач добровільно сплатив відповідачу кошти, знаючи, що між ними відсутні зобов`язання (відсутній обов`язок) з повернення коштів, а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків).

Отже, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення коштів  у розмірі 23 100 доларів США.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 11 січня 2023 року у справі № 548/741/21.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення Київського районного суду м. Харкова від 13 червня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 безпідставно отриманих коштів в розмірі 23100 доларів США підлягає зміні.

Керуючись ст. 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Малойван Євгена Ігоровича на рішення Київського районного суду м. Харкова від 13 червня 2019 року – задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 13 червня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно отриманих коштів в розмірі 23100 доларів США – змінити, виклавши у мотивувальній частині рішення суду підстави для відмови у задоволені позову в редакції даної постанови.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови виготовлено 29 березня 2023 року.

Головуючий суддя : ______________________ Г.Л. Карпушин

Судді: ___________________ Л.М. Хіль __________________ О.Ю. Кузнєцова