Справа № 489/3569/22

Провадження № 2/489/667/23

РІШЕННЯ

Іменем України

20 березня 2023 року м. Миколаїв

Ленінський районний суд міста Миколаєва у складі:

головуючого судді Микульшиної Г.А.,

із секретарем судового засідання Сухно А.В.,

за участі: позивача ОСОБА_1 , її представника ОСОБА_2 ,

третьої особи ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Миколаєва в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про визнання мирової угоди недійсною та такою, що не набрала законної сили, третя особа: ОСОБА_3 ,

встановив:

В грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», відповідно до якого просила визнати недійсною мирову угоду від 27.08.2013, укладену між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» з однієї сторони, та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 ,; визнати такою, що не вступила в силу, мирову угоду від 27.08.2013, укладену між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» з однієї сторони, та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 .

В обґрунтування заяви посилається на те, що рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19.04.2010, яке було змінено рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 15.10.2010, ухвалено стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «ОТП Банк» в солідарному порядку 264 200,31 грн. заборгованості за кредитним договором та по 850,00 грн. судового збору та по 60,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 21.04.2011 стягувача ПАТ «ОТП Банк» замінено правонаступником ТОВ «ОТП Факторинг Україна».

27.08.2013 між ОСОБА_1 , поручителем ОСОБА_3 та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено мирову угоду, відповідно до якої сторони дійшли згоди щодо розстрочення виконання рішення апеляційного суду від 15.10.2010.

Умовою укладення мирової угоди була попередня сплата боржницею частини нарахованої пені в розмірі 4 200 доларів США та судових витрат. Сторони узгодили, що у зв`язку з цим розмір заборгованості станом на 27.08.2013 складає 32 983,82 доларів США, що на дату укладення мирової угоди за офіційним курсом НБУ складало еквівалент 263 639,67 грн. Також домовились, що боржник зобов`язаний погасити заборгованість згідно з Графіком погашення, а повернення кредиту та сплата процентів буде здійснюватися в національній валюті шляхом внесення готівки на поточний рахунок кредитора.

Також, умовами мирової угоди передбачено, що у разі прострочення виконання ОСОБА_1 будь-яких своїх зобов`язань, встановлених мировою угодою, понад 30 календарних днів, кредитор має право вимагати від боржників негайно погасити усю суму невиконаних боргових зобов`язань.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30.10.2013 була затверджена вказана мирова угода.

Відповідно до ухвали суду від 30.10.2013 сторонами було досягнуто згоди щодо розстрочки виконання рішення апеляційного суду Миколаївської області від 15.09.2010 в частині стягнення заборгованості із ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна», в розмірі 29 520, 27 доларів США, що еквівалентно 27 955,52 грн., заборгованість за відсотками – 3 463,55 доларів США, що еквівалентно 27 846 грн. 52 коп., а всього сума заборгованості складає 32 983,82 доларів США, що еквівалентно 263 639,67 грн., відповідно Графіку погашення в національній валюті Україні – гривні, шляхом внесення готівки на поточний рахунок кредитора, відкритий в АТ «ОТП Банк», до повного виконання зобов`язання, що є Додатком № 1 до Мирової угоди, її невід`ємною частиною.

Позивач зазначає, що на момент набуття права вимоги за кредитним договором № ML-400/545/2005 від 08.12.2005 та на момент укладання мирової угоди вона не знала, що правонаступник позивача – ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало генеральної та/або індивідуальної ліцензії Національного банку України на право здійснення операцій і іноземній валюті, а тому не мало право укладати з нею оскаржувану мирову угоду. Про такі обставини їй стало відомо лише після ознайомлення зі змістом рішення Київського районного суду м. Одеси від 16.06.2022 у справі № 1512/1742/2012, яке набрало законної сили 22.07.2022 та постановою Верховного Суду України у справі № 461/2900/11 (провадження 61-2309св18) від 16.12.2020. Крім того, у п. 8 мирової угоди від 27.08.2013 зазначено, що вона набирає законної сили з моменту її затвердження Заводським районним судом м. Миколаєва та діє до повного виконання Сторонами зобов`язань за цією Мировою угодою. Однак оскаржувана мирова угода не була затверджена Заводським районним судом м. Миколаєва.

Посилаючись на вищевикладене та ст. 227 ЦК України, позивач просила задовольнити позов.

09.02.2023 на адресу суду надійшов відзив від відповідача, в якому він, посилаючись на безпідставність на необґрунтованість позовних вимог, просив відмовити у задоволенні позову.

20.02.2023 на адресу суду надійшла відповідь на відзив, в якій посилаючись на безпідставність доводів відповідача, представник позивача просила задовольнити позовні вимоги.

Згідно ухвали Ленінського районного суду м. Миколаєва від 14.12.2022 позовну заяву залишено без руху та запропоновано відповідачу надати копію ухвали суду, якою було визнано оскаржувану мирову угоду.

22.12.2022 ОСОБА_1 долучено до матеріалів справи копію ухвали Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30.10.2023 по справі № 2-1760/2010.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23.12.2022 відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено її розгляд у підготовчому судовому засіданні.

Ухвалою суду від 22.02.2023 закрито підготовче провадження у справі, призначено справу для розгляду по суті, постановлено оглянути в судовому засіданні цивільну справу № 2-1760/2010 за позовом ПАТ «ОТП Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги підтримала в повному обсязі з підстав зазначених у позові та відповіді на відзив.

Представник відповідача ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в судове засідання не з`явився, повідомлявся судом про розгляд справи належним чином, від нього 08.03.2023 на адресу суду надійшла заява про розгляд справи за його відсутності (а.с.114-115). При цьому, після закриття підготовчого провадження, але до початку розгляду справи по суті – 28.02.2023 представник відповідача ТОВ «ОТП Факторинг Україна» подала клопотання про доручення до матеріалів справи доказів, а саме: свідоцтва про реєстрацію фінансової установи ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та додатку до нього від 03.12.2009 разом із клопотанням про поновлення строку на подачу таких доказів, з посиланням на те, що відповідач лише 20.02.2023 отримав від позивача відповідь на відзив та був позбавлений права подати заперечення на відповідь на відзив, оскільки підготовче провадження закрито судом 22.02.2023. Заслухавши пояснення представника позивача, яка не заперечувала проти поновлення відповідачу строку на подачу таких доказів та доручення їх до матеріалів справи, протокольною ухвалою суду вказане клопотання відповідача було задоволено та відповідні докази долучені до матеріалів справи.

Третя особа ОСОБА_3 в судовому засіданні вважав, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали цієї справи та справи № 2-1760/2010 за позовом ПАТ «ОТП Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд встановив наступні факти і відповідні їм правовідносини.

08.12.2005 між Акціонерним комерційним банком «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено договір, за умовами якого остання отримала 34 000 доларів США кредитних коштів строком до 07.12.2005.

У забезпечення виконання вказаних зобов`язань, 08.12.2005 між Акціонерним комерційним банком «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладено договір поруки № SR-400/524/2005, відповідно до умов якого останній поручився перед Банком за виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19.04.2010, яке було змінено рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 15.10.2010, ухвалено стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «ОТП Банк» в солідарному порядку 264 200,31 грн. заборгованості за кредитним договором та по 850,00 грн. судового збору та по 60,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 21.04.2011 стягувача ПАТ «ОТП Банк» замінено правонаступником ТОВ «ОТП Факторинг Україна».

Вказане правонаступництво відбулось, оскільки 10.12.2010 між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг України» укладений договір купівлі-продажу кредитного портфелю, згідно з умовами якого продавець продав (переуступив) покупцю права на кредитний портфель, який включає в себе кредитні договори (перелік яких міститься у додатку № 1 цього до договору), в тому числі за кредитним договором від 08.12.2005 № ML-400/545/2005, укладеним із ОСОБА_1 , та договором поруки від 08.12.2005 № SR-400/524/2005, укладеним із ОСОБА_3 , а покупець прийняв такий кредитний портфель та зобов`язався сплатити на користь подавця винагороду.

Також 10.12.2010 між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг України» укладений договір про відступлення права вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М., реєстраційний номер 9590, відповідно до якого ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитними договорами, що забезпечені іпотекою/заставою (згідно з витягом з додатку № 1 до договору), в тому числі за кредитним договором від 08.12.2005 № ML-400/545/2005, укладеним із ОСОБА_1 .

В процесі виконання рішення про стягнення з позивача та ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором за виконавчим листом № 2-1760/2010, за яким відділом примусового виконання рішень ДВС Головного управління юстиції у Миколаївській області було відкрито виконавче провадження № 23103347, а саме, 27.08.2013 між ОСОБА_1 , поручителем ОСОБА_3 та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено мирову угоду, відповідно до якої сторони дійшли згоди щодо розстрочення виконання рішення апеляційного суду від 15.10.2010. Вказана мирова угода 16.10.2013 була передана головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень ДВС Головного управління юстиції у Миколаївській області Кравчук А.О. до Ленінського районного суду для її визнання у порядку ст. 372 ЦПК України в редакції на час укладення мирової угоди (а.с.164).

Умовою укладення мирової угоди була попередня сплата боржницею частини нарахованої пені в розмірі 4 200 доларів США та судових витрат. Сторони узгодили, що у зв`язку з цим розмір заборгованості станом на 27.08.2013 складає 32 983,82 доларів США, що на дату укладення мирової угоди за офіційним курсом НБУ складало еквівалент 263 639,67 грн. Також домовились, що боржник зобов`язаний погасити заборгованість згідно з Графіком погашення, а повернення кредиту та сплата процентів буде здійснюватися в національній валюті шляхом внесення готівки на поточний рахунок кредитора.

Також, умовами мирової угоди передбачено, що у разі прострочення виконання ОСОБА_1 будь-яких своїх зобов`язань, встановлених мировою угодою, понад 30 календарних днів, кредитор має право вимагати від боржників негайно погасити усю суму невиконаних боргових зобов`язань.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30.10.2013 була затверджена вказана мирова угода.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 29.12.2022 відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на вказану ухвалу 30.10.2013.

Відповідно до положень ст. 372 Цивільного процесуального кодексу України в редакції від 11.08.2013 (станом на час виникнення спірних правовідносин) мирова угода, укладена між сторонами, або відмова стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до суду за місцем виконання рішення для визнання. За результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд постановляє ухвалу відповідно до положень цього Кодексу.

Згідно ч. 3 ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції від 11.08.2013 (станом на час виникнення спірних правовідносин) сторони мають право укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, яка визнається судом, оспорювати належність майна і результати його оцінки, подавати письмові заперечення проти розрахунку державного виконавця щодо розподілу коштів між стягувачами.

Відповідно до роз`яснень Міністерства юстиції України, оприлюднених на офіційному сайті https://minjust.gov.ua/, мирова угода, укладена між сторонами, подається в письмовій формі державному виконавцеві, який передає її для затвердження до суду, який видав виконавчий документ. Мирова угода набуває юридичної сили лише після її затвердження судом.

Згідно з частин 2, 3 ст. 12 Закону України від 21.04.1999 № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинного, на час визнання мирової угоди) стягувач має право подати заяву про відмову від стягнення і повернення виконавчого документа. Сторони мають право укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, яка визнається судом.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 17 цього ж закону (чинного, на час визнання мирової угоди), виконанню державною виконавчою службою підлягають ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, кримінальних провадженнях та справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом.

Відповідно до пункту 5 статті 3 вказаного Закону було передбачено, що мирові угоди, які затверджені судом, відносяться до рішень, що підлягають виконанню державною виконавчою службою.

Однак Законом України від 18.11.2003 № 1255 «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» пункт 5 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» виключено.

Тобто, на момент постановлення Ленінським районним судом м. Миколаєва ухвали від 30.10.2013 про визнання мирової угоди вона не відносилась до судових рішень, що підлягають виконанню державною виконавчою службою.

Позивач звернулась до суду із позовом саме про визнання мирової угоди недійсною та такою, що не набрала законної сили, при цьому ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 29.12.2022 відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу 30.10.2013, якою була визнана вказана мирова угода.

Мирова угода по суті є угодою між сторонами цивільного процесу чи виконавчого провадження, тобто є правочином.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Однією з підстав для визнання оскаржуваної мирової угоди недійсною та такою, що не вступила в законну силу позивач вказує те, що на момент набуття права вимоги за кредитним договором та укладання мирової угоди ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало генеральної та/або індивідуальної ліцензії Національного банку України на право здійснення операцій в іноземній валюті.

На думку позивача вказане тягне за собою недійсність набуття права вимоги за кредитним договором та недійсність мирової угоди.

З приводу вказаних доводів суд дійшов наступного.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512, статті 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг – це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

У статті 350 Господарського кодексу України (далі – ГК України) факторинг визначений як передання чи зобов`язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.

Статтею 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06.02.2014 № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.2009 № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі, права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі, шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

За змістом частини першої статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У статті 350 ГК України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, – інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг.

У частинах першій, другій статті 7 цього ж Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг є фінансовою послугою.

Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Зазначене узгоджується із правовими висновками, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), від 31.10.2018 у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.11.2020 у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) зазначила про відсутність підстав для відступу від вказаних вище правових висновків Великої Палати Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 1079 ЦК України у договорах факторингу фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи та додатку до нього від 03.12.2009 ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» є фінансовою компанією та має право здійснювати фінансові послуги, зокрема надавати послуги факторингу без отримання ліцензії та/або дозволів відповідно до законодавства (а.с. 112, 113).

Встановивши, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» є юридичною особою, на момент укладення договору купівлі-продажу кредитного портфеля та договору відступлення права вимоги (10.12.2010) мало статус фінансової установи за законодавством України, було внесене до Державного реєстру фінансових установ, мало право здійснювати фінансову послугу у виді факторингу, і вказані обставини не були спростовані позивачем під час розгляду справи, суд приходить до висновку про безпідставність доводів позивача про відсутність у ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» набуття права вимоги за кредитним договором та права на укладення мирової угоди в іноземній валюті.

Ліцензія на здійснення операцій з валютними цінностями необхідна при укладенні кредитного договору, а в даному випадку перед укладенням між сторонами мирової угоди, між ПАТ «ОТП Банк» і ТОВ «ОТП Факторинг Україна» були укладені договори купівлі-продажу кредитного портфеля та відступлення прав вимоги, що не передбачають наявності генеральної або індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 16.02.2022 у справі № 200/12578/18 (провадження № 61-14728св21), від 18.05.2022 у справі № 592/11042/20 (провадження № 61-3031св21), від 09.07.2020 у справі № 752/18402/16-ц (провадження № 61-1177св19), від 04.11.2020 у справі № 562/3925/18 (провадження № 61-10905св20).

При цьому, суд не приймає до уваги посилання позивача на висновки, викладені у рішення Київського районного суду м. Одеси від 16.06.2022 у справі № 1512/1742/2012, яке згідно реєстру набрало законної сили 22.07.2022, проте 15.08.2022 у вказаній справі відкрито апеляційне провадження (а.с.72). По-перше через те, що відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі та застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного суду. По-друге, згідно висновків визначених у п. 66-67 постанови Верховного Суду від 02.11.2022 (справа № 140/6115/21, провадження № К/990/16227/22) загальноприйнято вважати, що преюдиційність (лат. praejudicialis - те, що стосується попереднього судового рішення це можливість прийняття судом як беззаперечними обставин (юридичних фактів), що були встановленні іншим судом в іншій справі та містяться у мотивувальній частині рішення, яке набрало законної сили. У такій попередній справі повинні брати участь ті ж самі сторони або їх правонаступники. Недотримання хоча б однієї умови робить неможливим для суду застосування преюдиції, що особливо важливо, коли у справі беруть участь нові сторони.

Також суд не бере до уваги посилання позивача на висновки, викладені у постанові Верховного Суду у справі № 461/2900/11 (провадження 61-2309св18) від 16.12.2020, оскільки по-перше, обставини справи, що розглядається не є тотожними вказаній справі, та по-друге деякі висновки Верховного Суду змінені у постановах від 16.02.2022 у справі № 200/12578/18 (провадження № 61-14728св21), від 18.05.2022 у справі № 592/11042/20 (провадження № 61-3031св21), тобто ухвалені пізніше та є зміною судової практики.

Крім того, згідно пункту 2 статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю19.02.1993 № 15-93 (далі – Декрет № 15-93) в редакції, чинній на час укладення договорів купівлі-продажу кредитного портфеля та відступлення прав вимоги, під «валютними операціями» слід розуміти: операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов`язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов`язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов`язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

Частиною другою статті 2 Декрету № 15-93 передбачено, що резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

У розумінні приписів частин першої та другої статті 5 Декрету № 15-93 Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв`язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

У пункті 4 статті 5 Декрету № 15-93 наведено перелік операцій, які потребують отримання індивідуальної ліцензії резидентами і нерезидентами, зокрема підпунктами «в» та «г» передбачено отримання індивідуальної ліцензії у разі: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.

Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії (частина п`ята статті 5 Декрету № 15-93).

Виходячи із правового аналізу статті 1, частин першої, другої, четвертої статті 5 Декрету № 15-93 право вимоги за кредитним договором, яке перейшло від ПАТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за договором факторингу, не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії. Під час укладення договорів купівлі-продажу кредитного портфеля та відступлення прав вимоги іноземна валюта як засіб платежу не використовувалась.

Законом встановлені певні обмеження, в тому числі в частині необхідності отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України, у разі укладення певних видів цивільно-правових договорів в іноземній валюті, зокрема кредитних.

Пунктом 1.2 Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв`язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 09.08.2002 № 297 (далі – Положення надання генеральних ліцензій), небанківська фінансова установа має право здійснювати операції, передбачені статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», якщо вони є валютними операціями, тільки після отримання генеральної ліцензії згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Відповідно до підпункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг належить до фінансових послуг.

Наведене Положення надання генеральних ліцензій містить застереження, яке зводиться до того, що небанківська фінансова установа має право надавати фінансові послуги, якщо вони є валютними операціями, лише після отримання генеральної ліцензії згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету № 15-93.

Проте при дослідженні матеріалів справи № 2-1760/2010, а саме документів, що надані ПАТ «ОТП Банк» до заяви про заміну стягувача у виконавчому провадженні, а також наданих відповідачем до заяви від 28.02.2023 документів, встановлено, що укладений між банком та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» договір факторингу не містить ознак валютної операції, сторонами вказаного договору не використовувалась іноземна валюта як засіб платежу, а ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» відповідно до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи та додатку до нього від 03.12.2009 є фінансовою компанією та має право здійснювати фінансові послуги, зокрема надавати послуги факторингу без отримання ліцензії та/або дозволів відповідно до законодавства (а.с. 119-163, 112, 113).

Стосовно іншої зазначеної позивачем підстави оскарження мирової угоди від 27.08.2013 щодо того, що, у п. 8 мирової угоди від 27.08.2013 зазначено, що вона набирає законної сили з моменту її затвердження Заводським районним судом м. Миколаєва та діє до повного виконання Сторонами зобов`язань за цією Мировою угодою, однак оскаржувана мирова угода затверджена Ленінським районним судом м. Миколаєва, суд вважає, що така підстава також не тягне за собою ані визнання угоди недійною ані визнання її такою, що не вступила в законну силу, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 372 ЦПК України в редакції станом на 11.08.2013 (в редакції на час укладення та затвердження судом мирової угоди) мирова угода, укладена між сторонами, або відмова стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до суду за місцем виконання рішення для визнання. Суд має право перевірити і не визнати мирову угоду або не прийняти відмови стягувача від примусового виконання, якщо це суперечить закону або порушує права чи свободи інших осіб. За результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд постановляє ухвалу відповідно до положень цього Кодексу.

Згідно з частин 2, 3 ст. 12 Закону України від 21.04.1999 № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинного, на час визнання мирової угоди) стягувач має право подати заяву про відмову від стягнення і повернення виконавчого документа. Сторони мають право укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, яка визнається судом.

Згідно узагальнення, затвердженого на засіданні пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.09.2015 «Про практику розгляду судами процесуальних питань, пов`язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах»:

«Відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК мирову угоду або відмову стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення до суду для визнання передає державний виконавець.

Тобто виключним суб`єктом звернення до суду з цього питання є державний виконавець, до якого звертаються сторони виконавчого провадження.

У ст. 372 ЦПК не визначено процесуального порядку розгляду судом питання щодо визнання мирової угоди чи прийняття відмови стягувача від примусового виконання у виконавчому провадженні. Така невизначеність не сприяє однозначному застосуванню норм процесуального права.

Проте, враховуючи права осіб, які брали участь у цивільній справі, суд повинен розглядати питання щодо визнання мирової угоди чи прийняття відмови стягувача від примусового виконання у виконавчому провадженні у судовому засіданні з повідомленням сторін виконавчого провадження для роз`яснення наслідків затвердження мирової угоди чи прийняття відмови стягувача від примусового виконання.

Згідно з ч. 1 ст. 372 ЦПК мирова угода або відмова стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається державним виконавцем до суду за місцем виконання рішення для визнання.

Отже, відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК розгляд питання про визнання мирової угоди і прийняття відмови стягувача від примусового виконання рішення є підсудним тому суду, що розташований за місцем виконання відповідного рішення, тобто загальному місцевому суду, розташованому на території відповідного підрозділу державної виконавчої служби, за місцем проведення виконавчих дій.

Згідно з ч. 3 ст. 372 ЦПК за результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд постановляє ухвалу, яка має відповідати вимогам ст. 210 ЦПК.

Слід зазначити, що ЦПК не містіть вимог щодо форми та змісту мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або відмови стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення.

У мировій угоді, укладеній між сторонами виконавчого провадження, повинні міститися конкретні умови врегулювання виконавчого провадження, зокрема, в ній має бути зазначено суму, яку зобов`язується сплатити боржник; майно, визначене індивідуальними чи родовими ознаками, яке зобов`язується передати боржник; дії (роботи, послуги тощо), які зобов`язується здійснити боржник; строки виконання зобов`язань боржника.

Умови мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, мають бути чітко викладені, щоб не було непорозумінь та спорів щодо її змісту при виконанні.

Під час перевірки укладеної між сторонами виконавчого провадження мирової угоди суддям слід також враховувати багатосуб`єктність учасників із тієї чи іншої сторони виконавчого провадження з огляду на те, що в разі відмови хоча б одного з учасників виконавчих правовідносин укладення мирової угоди суперечитиме законодавству України. Виходячи з характеру та змісту мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, необхідно, щоб волю до її укладення виявили обидві сторони виконавчого провадження, оформивши її письмово.»

Судом встановлено, що в процесі виконання рішення про стягнення з позивача та ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором за виконавчим листом № 2-1760/2010, за яким відділом примусового виконання рішень ДВС Головного управління юстиції у Миколаївській області було відкрито виконавче провадження № 23103347, а саме, 27.08.2013 між ОСОБА_1 , поручителем ОСОБА_3 та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено письмову мирову угоду.

Відповідно до цієї угоди сторони дійшли згоди щодо розстрочення виконання рішення апеляційного суду від 15.10.2010.

Згідно п. 8 цієї угоди вона «вступає в силу з моменту її затвердження Заводським районним судом м. Миколаєва та діє до повного виконання Сторонами зобов`язань за цією Мировою угодою» (а.с.12 зворот).

Вказана мирова угода 16.10.2013 була передана головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень ДВС Головного управління юстиції у Миколаївській області Кравчук А.О. до Ленінського районного суду для її визнання у порядку ст. 372 ЦПК України в редакції на час укладення мирової угоди (а.с.164).

Позивачем не доведено в судовому засіданні, що місцем виконання відповідного рішення суду та місцем проведення виконавчих дій не був Ленінський (нині Інгульський) район м. Миколаєва.

Так зокрема, позивач зареєстрована за адресою в АДРЕСА_1 з 03.08.2010, постанова про відкриття виконавчого провадження №23103347 за виконавчим листом №2-1760, виданого 29.10.2010 Ленінським районним судом м. Миколаєва була винесена головним державним виконавцем Ленінського ВДВС Миколаївського МУЮ Корець С.В. 02.12.2010, ним же направлено повідомлення про опис майна за адресою: АДРЕСА_1 , іншим державним виконавцем складено акти переоцінки та повторної переоцінки цього майна 23.02.2012 та 07.04.2012 відповідно, та постанова про призначення суб`єкта оціночної діяльності для участі у виконавчому провадженні № 23103347 від 08.08.2013, винесена головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень ДВС Головного управління юстиції у Миколаївській області Кравчуком А.О. також стосувалась нерухомого майна позивача за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.31, 88, 89, 93, 95,), тобто місцем виконання рішення про стягнення кредитної заборгованості був саме Ленінський район м. Миколаєва, куди державний виконавець і направив мирову угоду для визнання відповідно до ст. 372 ЦПК України в редакції станом на 11.08.2013 (в редакції на час укладення та затвердження судом мирової угоди)

Тобто позивачем не доведено, що державний виконавець порушив вимоги ст. 372 ЦПК України, передавши мирову угоду для визнання Ленінському районному суду м. Миколаєва, яким ухвалено рішення про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості, яке змінено судом апеляційної інстанції, та видано відповідний виконавчий лист, який виконувався саме на території Ленінського (нині Інгульського) району м. Миколаєва за місцем майна позивача: АДРЕСА_1 .

Більш того, позивач та третя особа згідно журналу судового засідання від 30.10.2013 та тексту ухвали Ленінського районного суду від 30.10.2013, якою було визнано (затверджено) оскаржувану мирову угоду від 27.08.2013, брали участь в судовому засіданні та наполягали на її визнанні саме Ленінським районним судом м. Миколаєва, підтвердивши свою волю на її укладення як сторони виконавчого провадження (а.с.165).

За такого, оскільки суд встановив, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» є юридичною особою, яка на момент укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю та договору про відступлення права вимоги (10.12.2010) та на момент укладення мирової угоди (27.08.2013) мала статус фінансової установи за законодавством України, було внесене до Державного реєстру фінансових установ України і вказані обставини не були спростовані позивачем під час розгляду справи, а також, що оскаржувана мирова угода була визнана належним судом, відповідно до ст. 372 ЦПК України суд проходить до висновку про безпідставність доводів позивача: щодо відсутності у ТОВ «ОТП Факторинг Україна» права набуття вимоги від ПАТ «ОТП БАНК» за кредитним договором № ML-400/545/2005 від 08.12.2005 та права укладати мирову угоду, та про безпідставність доводів щодо не набрання мировою угодою законної сили через визнання мирової угоди неналежним судом, а тому у задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі.

Оскільки суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до відповідача у спорі, а суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову по суті, доводи, викладені у відзиві відповідача стосовно застосування судом позовної давності, судом не перевіряються.

Оскільки позивач при подачі заяви до суду була звільнена від сплати судового збору, пославшись на ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», спір вирішений не на її користь, то у відповідності до положень ст.141 ЦПК України судові витрати з розгляду даної справи слід віднести на рахунок держави.

Керуючись статтями 4, 19, 141, 263-265 ЦПК України, суд –

вирішив:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про визнання мирової угоди недійсною та такою, що не набрала законної сили відмовити.

Судові витрати віднести на рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Апеляційна скарга на судове рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення або з дня складання повного тексту рішення до Миколаївського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Відомості про учасників справи:

позивач: ОСОБА_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ;

відповідач:, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» місцезнаходження: м. Київ, вул. Фізкультури, 28Д, код ЄДРПОУ 36789421;

третя особа: ОСОБА_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Повний текст рішення складено 20.03.2023.

Суддя                                                                                 Г.А. Микульшина