АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2008 року квітня 15 дня колегія суддів Судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:
Головуючого: Віхрова В. В.,
Суддів: Гайдук В. L, Басуевої Т. А.,
Дерев'янка О. Г., Козлова С. П.,
розглянувши відповідно до п. З Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій України» (в редакції Закону України № 697-Vвід 22.02.2007) в касаційному провадженні в судовому засіданні в місті Дніпропетровськ цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2006 року, -
ВСТАНОВИЛА:
ОСОБА_1 звернувся 12 серпня 2005 року до суду з вимогою до ОСОБА_2. про захист честі, гідності та ділової репутації з тих підстав, що протягом травня-серпня 2005 року останній серед працівників підприємства та у заявах до органів державної влади поширив про нього негативні неправдиві відомості, фактично звинувативши в злочинних діяннях, у зв'язку з чим просив спростувати таку інформацію як недостовірну та стягнути на його користь 1 000 гривень відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 листопада 2005 року позов ОСОБА_1 задоволений повністю, і ОСОБА_2. зобов'язаний відкликати свої звернення, подані до Київської обласної держаної адміністрації, ВСМ ГУМВС України в Київській області, прокуратури Київської області, Генеральної прокуратури України, Міністерства промислової політики України, Секретаріату Кабінету Міністерству України, Секретаріату Президента України, та з нього стягнуто на користь ОСОБА_1 1 000 гривень.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2006 року частково задоволена апеляційна скарга ОСОБА_2., і рішення місцевого суду скасоване лише в частині зобов'язання ОСОБА_2. відкликати свої звернення.
У касаційній скарзі ОСОБА_2. вказує на суперечливість показань свідків, що покладені в основу ухвалених рішень, а також на те, що звернення були колективними, а позивач, як директор підприємства мав сприймати це як критику і бути стриманішим, а тому у справі позов розв'язаний за неправильного застосування норм матеріального права, через що порушує питання про зміну рішення апеляційного суду.
Заперечуючи проти доводів касаційної скарги, ОСОБА_1 пояснив, що судами встановлено, що автором звернень був відповідач, пояснення свідків не суперечать один одному, у зв'язку з чим поросив рішення апеляційного суду залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню повністю з таких підстав.
Вирішуючи спір, суди виходили з наступних обставин справи.
Позивач на час вирішення спору обіймав посаду директора Державного підприємства
справа № 33ц-543 кс/08; 6-10122 св06
Головуючий у першій інстанції: Медвідь Н. О. Категорія: 14
Суддя-доповідач: Віхров В. В.
«Жулянський машинобудівний завод «Візар», має почесне звання Заслуженого працівника промисловості України, присвоєне Указом Президента України від 07.07.2000 за № 3219, нагороджений почесними грамотами Кабінету Міністрів України, Міністерства промислової політики України, має подяки від Київської ОДА, Києво-Святошинської РДА, нагороди Українського союзу промисловців та підприємців України та інші заохочення від громадських установ та організацій.
Відповідач працював у ДП «ЖМЗ «Візар», з якого був звільнений у квітні 2005 року, трудовий спір з приводу чого за позовом ОСОБА_2. був переданий до суду. Відповідач брав участь в підготовці і направленні колективного звернення до Київської ОДА, Міністру промполітики України, Генеральному прокурору України, прокурору Київської області, звернень до Президента України, KM України, ГУМВС України в Київській області з заявами, в яких вказувалося, що позивач бездарно керує підприємством, через що підприємство зазнало значних фінансових та матеріальних витрат і доведене до економічного занепаду, а також в яких позивач звинувачений в порушенні трудових прав працівників, у розбазарюванні державного майна і порушенні законодавства під час реалізації майна підприємства, в проведенні фінансових та господарських махінацій, у відмиванні коштів, зловживанні службовим становищем та в порушенні виборчого законодавства. При цьому відповідач зі складеним текстом звернення, збираючи підписи, обходив працівників, які підписували звернення, оскільки не задоволенні умовами праці та рівнем оплати праці, знаходженням на території підприємства суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності, що розраховуються зі своїми працівниками в іноземній валюті.
15.07.2005 комісією Мінпрополітики України проведена перевірка, за наслідками якої складений акт і надана відповідь відповідачу про те, що в ході перевірки не виявлені зловживання, порушення вимог чинного законодавства щодо ведення фінансово-господарської діяльності ДП «ЖМЗ «Візар», неефективність управління, що підприємство працює стабільно, прибутково, реалізація основних засобів виробництва проведена згідно з законодавством, необгрунтовані витрати відсутні, а рівень заробітної плати відповідає умовам тарифної угоди, колективного договору та середньому рівню в галузі, має тенденцію зростання.
За фактами, викладеними в заяві відповідача від 12.07.2005, 22.08.2005 постановою органу дізнання ГУМВС України в Київській області відмовлено в порушенні кримінальної справи.
23.08.2005 за фактами, повідомленими відповідачем стосовно позивача, в порушенні кримінальної справи відмовлено постановою старшого помічника прокурора Київської області, яка вмотивована, серед іншого, тим, що відповідач не вказує на конкретні події злочинів, а посилається на інформацію, що стала йому відомою зі слів інших осіб.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила, а тому не мають юридичного значення заперечення відповідача про те, що він не мав умислу на образу та приниження честі і гідності позивача, звертаючись виключно для перевірки інформації, і поширена у зверненнях інформація є негативною та недостовірною, оскільки цього відповідачем не спростовано, коли трудовий колектив підприємства діяти від його імені відповідача не уповноважував.
З цим погодився апеляційний суд, вважаючи, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права з огляду на вірно встановлені фактичні обставини у справі, та зібраним доказам надана належна оцінка, а також вказуючи, що звернення до правоохоронних органів окрім мети проведення перевірки відомостей також містять посилання на бездарність керівництва, політичні погляди позивача, через що їх належить визнати поширенням відомостей. Проте рішення місцевого суду частково скасоване через те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач не порушував перед судом питання про відкликання звернень.
Суд касаційної інстанції не знаходить за можливе погодитися з висновками апеляційного і місцевого судів, приймаючи до уваги наявний у цій справі конфлікт інтересів захисту прав позивача щодо його репутації не тільки з гарантованою свободою відповідача на вираження поглядів, а і з його конституційним правом на індивідуальні та колективні звернення, коли свобода вираження поглядів стосується повідомлення і такої інформації, яка
провокує, ображає чи викликає шок, чого вимагає плюралізм, толерантність і відкритість, без яких не існує демократичного суспільства.
Суд згідно зі ст. 335 ЦПК України не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, та вирішує питання права в межах касаційного розгляду справи, не будучи зв'язаним доводами касаційної скарги в разі виявлення неправильного застосування норм матеріального права.
Згідно зі ст. 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права та інтереси фізичних й юридичних осіб у спосіб, визначений законами України, і межі судового розгляду, таким чином, за ст.ст. 11, 118-119 ЦПК України визначаються предметом та підставами позову, а правова кваліфікація за ст.ст. 214,215 ЦПК України віднесена до повноважень суду. Відповідно, предметом позову є матеріально-правова вимога, змістом якої є певного роду дія відповідача. Звідси, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення у справі, визнавши обґрунтованість і законність вимоги позивача до відповідача про спростування недостовірних відомостей, присуджував, як спосіб спростування, відкликати звернення, визначаючи за ст. 4 ЦПК України відповідно до ст.ст. 16, 275, 277 ЦК України спосіб захисту порушеного права, як на це і вказував Пленум Верховного Суду України в п. 8 постанови від 28.09.1990 за № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій», у зв'язку з чим висновок суду апеляційної інстанції про те, що місцевий суд вирішив справу з порушенням ст. 11 ЦПК України, є хибним. З огляду на це апеляційний суд безпідставно звузив повноваження суду за ст. 124 Конституції України щодо розв'язання позову і вирішення справи, а рішення суду апеляційної інстанції є незаконним і підлягає згідно з ч. 2 ст. 338 ЦПК України скасуванню.
Проте, разом з цим суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що в світлі свободи особи на вираження думок та її права на індивідуальні та колективні звернення, що гарантовані ст.ст. 34, 40 Конституції України, в п. З мотивувальної часини рішення від 10.04.2003 за № 8-рп/2003 у справі про поширення відомостей Конституцій Суд України вказав, що звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недодержання законів посадовими (службовими) особами, передаються чи повідомляються не з метою доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами, через що такі дії не можуть розглядатися як поширення негативної недостовірної інформації в сенсі порушення немайнового права особи, про яку йдеться. Слідуючи цій позиції, колегія судів має також зважувати відповідним чином на рішення Європейського Суду з прав людини від 21.03.2002 у справі «Нікула проти Фінляндії» та від 21.01.1999 у справі «Яновській проти Польщі», визнаючи, що межі допустимої критики стосовно службовців (керівників) ширші в порівнянні із межами такої ж критики щодо звичайних громадян, і вони мають бути готовими до критичного реагування з боку громадськості, окремих громадян на їх невиправдані, без відповідної правової підстави дії, проте в цілях захисту їх від образливих і протиправних випадів у їхній бік (особливо коли йдеться про виконання ними службових обов'язків) не належить покладати на них обов'язок зазнавати за свої дії та слова такої ж критики, яка часто адресується політичним діячам чи, принаймні, державним службовцям.
За встановлених же судами фактичних обставин, незважаючи на неадекватність окремих висловів, використаних відповідачем, у цілому його критика, що є вираженням думок певної частини трудового колективу, хоч би формально останній не надавав будь-яких повноважень, була спрямована проти позивача як керівника підприємства, умови праці на якому не задовольняють потребам цих громадян з точки зору вимог соціальної справедливості, а не стосувалася особистих чи професійних якостей позивача як приватної особи. Відзначається при цьому, що подання відповідачем не будь-куди, а саме до органів державної влади звернень, якими порушувалося питання про проведення перевірок, та подання позовної заяви до суду передували винесенню компетентними посадовими особами процесуальних документів, які відповідали б вимогам вичерпності та остаточності щодо вирішення порушених у зверненні питань.
Крім цього, в питаннях правової оцінки висловлювань та мети відповідача щодо надіслання звернень суд касаційної інстанції виходить також з характеру джерел
поінформованості відповідача, що встановлено постановою про відмову в порушенні кримінальної справи від 23.08.2005, з огляду на позицію ЄСПЛ у рішенні від 25.06.1992 у справі «Торґейр Торґейрсон проти Ісландії», за якою свобода вираження думок допускає використовувати як джерела інформації те, що говорять люди, або, навіть, чутки за обставин, коли такі чутки схожі та численні, що б їх не можна було вважати брехнею.
З наведених міркувань, суд касаційної інстанції доходить висновку, що, оскільки судом першої інстанції не відкинуто, а судом апеляційної інстанції не спростовано того, що викладені відповідачем у зверненнях до органів державної влади, правоохоронних органів відомості не мають ознак таких, що були для відповідача завідомо неправдиві, то критика відповідача у твердженнях про вчинені злочинні дії не вийшла за межі здійснення відповідачем права на звернення за ст. 40 Конституції України та процесуальних заяв за ст.ст. 94, 97 КПК України, що виключає порушення немайнових прав позивача, а відтак і захист репутації особи як легітимну мету втручання у свободу на вираження думок за ч. 2 ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
За таких обставин судом першої інстанції застосована ст. 277 ЦК Україна, що в цій справі не підлягає застосуванню, і не застосовані ст.ст. 13, 15 ЦК України, через що суд касаційної інстанції згідно з ст. 335 ЦПК України не обмежується доводами касаційної скарги та відповідно до ст. 341 ЦПК України має, скасувавши і рішення місцевого суду, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні вимог, пред'явлених до відповідача, повністю.
Відповідно до ст. 88 ЦПК України підлягають перерозподілу понесені у справі судові витрати, виходячи з того, що позовні вимоги залишені без задоволення повністю, у зв'язку з чим судові витрати позивача на оплату судового збору відшкодуванню відповідачем не підлягають, а так само підлягають присудженню відповідачу понесені ним витрати на оплату судового збору за подання апеляційної і касаційної скарг щодо перегляду справи.
Керуючись, ст.ст.323, 333, 336, 341,343-344,346 ЦПК України, колегія суддів, -
ВИРІШИЛА:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити повністю.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 листопада 2005 року та рішення апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2006 року скасувати повністю, і ухвалити нове рішення у справі.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації та відшкодування моральної шкоди залишити без задоволення.
Судові витрати віднести на рахунок ОСОБА_1, і стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 вісім гривень 50 коп. судового збору за подання апеляційної скарги, а так само - вісім гривень 50 коп. судового збору за подання касаційної скарги.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, остаточне і оскарженню не підлягає.