ОКРЕМА ДУМКА

судді Дніпровського районного суду міста Києва ОСОБА_1 у справі №:359/3506/19, провадження №: 1-кп/755/272/23

"27" лютого 2023 р.

27 лютого 2023 року колегія суддів Дніпровського районного суду м. Києва у складі: головуючого судді ОСОБА_2 , суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_1 задовольнила клопотання прокурора ОСОБА_4 про продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою обвинуваченим ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (кожному окремо) та продовжила:

-обвинуваченому ОСОБА_5 , який обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ст. 257, ч.4 ст.187, ч.1 ст. 263, ч.3 ст. 262, ч. 3 ст.28 і п.6 ч.2 ст. 115, ч.2 ст. 209 КК України, запобіжний захід у виді тримання під вартою на строк, що не перевищує два місяці, тобто до 27 квітня 2023 року (включно).

-обвинуваченому ОСОБА_6 , який обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ст. 257, ч.4 ст. 187, ч.1 ст. 263, ч. 3 ст. 262, ч.3 ст. 28 і п.6 ч.2 ст.115 КК України, запобіжний захід у виді тримання під вартою на строк, що не перевищує два місяці, тобто до 27 квітня 2023 року (включно).

-обвинуваченому ОСОБА_7 , який обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ст. 257, ч.4 ст. 187, ч.1 ст. 263, ч.2 ст.289, ст. 290, ч.3 ст. 262, ч.3 ст. 28 і п.6 ч. 2 ст. 115 КК України, запобіжний захід у виді тримання під вартою на строк, що не перевищує два місяці, тобто до 27 квітня 2023 року (включно).

З рішенням колегії суддів в цій частині не погоджуюсь з огляду на нижчевикладене.

Як встановлено, обвинувальний акт у кримінальному провадженні №12017110140000687, у відповідності до ст. 293 КПК України був переданий до Бориспільського міськрайонного суду Київської області 19 квітня 2019 року.

Надалі, відповідно до ухвали Київського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року, через неможливість утворити в Бориспільському міськрайонному суді Київської області склад суду для розгляду кримінального провадження стосовно ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , з метою забезпечення оперативності та ефективності кримінального провадження, вказане кримінальне провадження було направлено на розгляд до Броварського міськрайонного суду Київської області.

У подальшому, відповідно до ухвали Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року, через неможливість утворити в Броварському міськрайонному суді Київської області склад суду для розгляду вказаного кримінального провадження було задоволено подання голови Броварського міськрайонного суду Київської області та направлено кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_5 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 28 п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 2 ст. 209, ч. 3 ст. 262, ч. 1 ст. 263, ст. 257 КК України, ОСОБА_6 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 28 п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 262, ч. 1 ст. 263, ст. 257 КК України, ОСОБА_7 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 28 п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ст. 290, ч. 3 ст. 262, ч. 1 ст. 263, ч. 2 ст. 289, ст. 257 КК України до Дніпровського районного суду м. Києва для розгляду по суті.

Отже, вказане кримінальне провадження перебуває на розгляді колегії Дніпровського районного суду м. Києва у цьому складі з 20.10.2020 року, в той час, як в цілому у суді справа перебуває із 19.04.2019.

Як встановлено із вже досліджених у судовому засіданні протоколів затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину:

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було затримано 11 липня 2018 року.

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було затримано 11 липня 2018 року.

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , було затримано 11 квітня 2018 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 28 КПК України, проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження - суд.

Згідно до ч. 4 цієї статті, кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, неповнолітньої особи або щодо кримінального правопорушення, вчиненого стосовно малолітньої або неповнолітньої особи, має бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді першочергово.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 331 КПК України, під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати, обрати або продовжити запобіжний захід щодо обвинуваченого.

Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу.

За наявності клопотань суд під час судового розгляду зобов`язаний розглянути питання доцільності продовження запобіжного заходу до закінчення двомісячного строку з дня його застосування. За результатами розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців. Копія ухвали вручається обвинуваченому, прокурору та надсилається уповноваженій службовій особі до місця ув`язнення.

Під час досудового розслідування відповідно до ст. 194 КПК України у разі вирішення питання застосування або продовження строку дії запобіжного заходу має бути встановлені такі складові - чи є обґрунтованою підозра; чи наявні достатні підстави вважати, що існує хоча б один з передбачених ст. 177 КПК ризиків, на які вказує прокурор; чи може запобігти існуючим ризикам застосування до підозрюваного менш суворого запобіжного заходу.

Отже, з метою вирішення питання продовження тримання обвинуваченого під вартою прокурор має довести існування ризиків неправомірної процесуальної поведінки кожного обвинуваченого та неможливість запобігти цим ризикам шляхом застосування іншого, менш суворого запобіжного заходу.

Практикою Європейського суду з прав людини, яка у силу ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права, сформульовані підстави, за наявності яких допускається безперервне тримання особи під вартою.

До цих підстав віднесені наявність ризику, що обвинувачений не з`явиться до суду; вчинить дії, які перешкоджають правосуддю; скоїть інше кримінальне правопорушення; стане причиною громадських заворушень.

Ризик переховування обвинуваченого від суду, крім суворості покарання, має оцінюватись також з урахуванням низки інших факторів, які можуть або підтвердити цей ризик, або ж продемонструвати, що він є наскільки незначним, що не виправдовує подальше ув`язнення особи.

Вказаний ризик підлягає врахуванню у світлі таких чинників, як характер людини, її моральні принципи, місце мешкання, робота, сімейні зв`язки та будь-які інші зв`язки з країною, у якій ведеться її переслідування.

Згідно з практикою ЄСПЛ серйозність звинувачень може примусити судові органи помістити обвинуваченого під варту з метою попередження спроб подальших правопорушень.

Однак необхідно, щоб цей ризик був очевидним, а захід таким, що відповідає обставинам справи, зокрема, минулому та особі обвинуваченого.

У контексті кримінального провадження ризиком неправомірної процесуальної поведінки обвинуваченого слід вважати таку поведінку цієї особи, настання якої характеризується високим ступенем ймовірності.

Згідно з доводами прокурора обвинувачені ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , кожен окремо, можуть переховуватися від суду, незаконно впливати на потерпілих та свідків, знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, вчинити інше кримінальне правопорушення.

Обов`язок доведення реального існування цих ризиків покладається на прокурора.

На моє переконання, вказаний обов`язок не виконаний, зазначені ризики доказами не підтверджені.

Вважаю, що ризик втечі обвинуваченого не може бути встановлений лише на основі суворості можливого покарання, як зазначає у своєму клопотанні прокурор.

Оцінка такого ризику має проводитись з урахуванням ряду інших факторів, які можуть або підтвердити існування ризику втечі або свідчити про те, що вона маловірогідна і необхідність в застосуванні тримання під вартою відсутня («Панченко проти Росії» (Panchenko v. Russia), § 106).

Хоча серйозність покарання є релевантною обставиною при оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти, тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув`язнення особи («Ідалов проти Росії [ВП]» (Idalov v. Russia [GC]), § 145; «Гарицький проти Польщі» (Garycki v. Poland), § 47; «Храїді проти Німеччини» (Chraidi v. Germany), § 40; «Ілійков проти Болгарії» (Ilijkov v. Bulgaria), §§ 80-81).

Щодо ризику здійснення тиску на свідків та потерпілих, то вважаю, що це дійсно, могло бути визнано належною підставою на початкових стадіях розгляду цього кримінального провадження.

Однак, наразі, триває допит потерпілих, які не повідомляли про будь-який тиск, ні безпосередньо, ні опосередковано.

Ризику знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення я оцінки не надаю, оскільки документи надані прокурором, вже долучені та досліджені у відповідності до ст. 358, 359 КПК України.

Дійсно, серйозність обвинувачення може служити для суду підставою для постановлення рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з метою запобігання спробі вчинення подальших правопорушень. Проте, вважаю, що такий ризик має бути явним в світлі обставин справи, біографії та характеристики кожного обвинуваченого, наявності минулих судимостей.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 5 Конвенції (правова позиція ЄСПЛ викладена у п. 60 рішення від 06 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України») після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому суду в разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК.

Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції (п. 85 рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» від 10.02.2011).

Підсумовуючи наведене, вважаю, що обвинувачення ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , відповідно до ст.12 КК України, у вчиненні тяжких та особливо тяжких кримінальних правопорушень, за які законом передбачене покарання, у тому числі, у виді позбавлення волі до 15 років та у виді довічного позбавлення волі, не може само по собі служити виправданням тривалого попереднього ув`язнення особи (рішення ЄСПЛ «Ідалов проти Росії»).

З огляду на зазначене, вважаю, що вирішуючи ініційоване прокурором питання, суду необхідно було взяти до уваги тривалість перебування обвинувачених під вартою (кожного окремо), а саме з квітня, липня 2018 року, тобто понад 4 роки 6 місяців, а також те, що прокурором не доведене реальне існування зазначених ним у клопотаннях ризиків.

Вважаю, що забезпечити належну процесуальну поведінку обвинувачених (кожного окремо) можна шляхом застосування менш суворого запобіжного заходу.

Суддя ОСОБА_8