Постанова

Іменем України

22 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 760/3709/18

провадження № 61-11880св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи за первісним позовом:

позивач - керівникКиївської місцевої прокуратури № 9 в інтересах держави в особі Київської міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

учасники справи за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_2 ,

відповідач - Київська міська рада,

треті особи: ОСОБА_1 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалка Роман Олегович, ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_2 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року у складі судді Букіної О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Шахової О. В., Вербової І. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року керівник Київської місцевої прокуратури № 9 в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним, визнання спадщини відумерлою, витребування майна і скасування рішення про державну реєстрацію.

Вимоги мотивував тим, що Київською місцевою прокуратурою № 9 здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні

№ 12017100090001176 від 02 лютого 2017 року порушеного за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України за фактом заволодіння шахрайським шляхом невстановленими особами у невстановлений час об`єктом нерухомості - квартирою АДРЕСА_1 , в якій проживала ОСОБА_4 .

Первинна реєстрація на зазначену квартиру проведена за ОСОБА_4 на підставі довідки № 28, виданої ЖБК «Зв`язківець» 07 травня 1996 року.

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померла приблизно 20 травня 2016 року та захоронена за державний кошт.

Відповідно до інформації Дев`ятої Київської нотаріальної контори № 6337/01-16 від 03 листопада 2017 року та інформаційної довідки № 49722767 від

03 листопада 2017 року, спадкова справа після смерті ОСОБА_4 не заводилась. Згідно листа Солом`янського районного у м. Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану №10437/16.11-09 від 09 листопада 2017 року не виявлено актових записів, які б підтверджували родинні відносини відносно ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та актових записів про шлюб та народження її дітей.

ОСОБА_4 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 з 31 грудня 1974 року по 19 грудня 2016 року (знята з реєстраційного обліку на підставі свідоцтва про смерть) та інших зареєстрованих осіб за даною адресою не має.

Тобто, на цей час відсутні спадкоємці за заповітом і за законом, а також особи, які усунені від права на спадкування чи мали б право на спадщину, але не прийняли чи відмовились від її прийняття. Тому квартира АДРЕСА_1 має бути визнана відумерлою спадщиною та перейти у власність територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.

Проте, 30 серпня 2016 року спірна квартира зареєстрована державним реєстратором Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд» на праві власності за ОСОБА_1 . Підставою для такої реєстрації зазначено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Грицаєнко В. В. за реєстровим № 1469 від 25 червня

2009 року, відповідно до якого ОСОБА_4 подарувала спірну квартиру ОСОБА_1 .

Київським державним нотаріальним архівом 09 листопада 2017 року повідомлено, що у справі № 02-33 «Реєстр для реєстрації нотаріальних дій» том № 2 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу

Грицаєнко В. В. від 25 червня 2009 року за реєстровим № 1469 відсутній запис про посвідчення договору дарування чи купівлі - продажу будь-якого майна. За реєстровим № 1469 від 25 червня 2009 року міститься запис про засвідчення вірності однієї копії акту прийому передачі приміщення. Відповідно до листів Київського державного нотаріального архіву № 167/01-21 від 16 січня 2018 року, №151/01-21 від 13 лютого 2017 року у справі № 02-33 «Реєстр для реєстрації нотаріальних дій» том № 2 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Грицаєнко В. В. міститься запис від 25 червня 2009 року за реєстровим № 1470 про посвідчення договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, сторонами договору є ТОВ «СЕРВІК» (продавець) та ОСОБА_5 (покупець). При посвідченні цього договору використано чотири спеціальних бланки нотаріальних документів, одним з яких є бланк серії ВМЕ № 287941.

21 грудня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Падалка Р. О. посвідчено договір купівлі-продажу, серія та номер 7815, виданий 21 грудня 2016 року, та проведено державну реєстрацію права власності на вказаний об`єкт нерухомого майна за ОСОБА_2 (рішення

№ 33054292 від 21 грудня 2016 року).

Відповідно до інформації Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації № 108-1071 від 22 січня 2018 року станом на 20 січня 2018 року, за адресою: АДРЕСА_2 відсутня реєстрація фізичних осіб.

Договір дарування квартири № 1469 від 25 червня 2009 року порушує право власності територіальної громади на майно, яке в силу відумерлості спадщини повинно перейти у власність територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.

Враховуючи, що Київською міською радою, якій в силу наслідків відумерлості спадщини має належати спірна квартира, рішення про відчуження спірного майна не приймалися, а тому не було волевиявлення законного власника на відчуження вказаного майна, спірне майно підлягає витребуванню від ОСОБА_2 на підставі статті 388 ЦК України на користь Київської міської ради, як власника та розпорядника майна територіальної громади міста Києва.

Прокурор просив:

визнати недійсним договір дарування квартири від 25 червня 2009 року

№ 1469, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 щодо нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 ;

визнати відумерлою спадщину, яка відкрилась після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що складається з нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 ;

витребувати від ОСОБА_2 на користь територіальної громади

м. Києва в особі Київської міської ради нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 ;

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно № 33054292 від 21 грудня 2016 року, відповідно до якого

21 грудня 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис про право власності ОСОБА_2 на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1012247180000.

У квітні 2018 року ОСОБА_2 подав зустрічний позов до Київської міської ради в інтересах держави в особі якої діє Київська місцева прокуратура № 9, треті особи: ОСОБА_1 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Падалка Р. О., ОСОБА_3 , про визнання права власності.

Зустрічний позов мотивований тим, що 11 грудня 2016 року прийняв у власність (купив), а ОСОБА_1 передав у власність (продав) квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Падалка Р. О. за реєстровим № 7815, на підставі якого 21 грудня 2016 року зареєстроване право власності на спірну квартиру.

Він придбав спірну квартиру 21 грудня 2016 року за відплатним договором, сплативши за неї 635 280,00 грн та його право власності зареєстровано у встановленому законом порядку. Він не знав і не міг знати про наявність будь-яких перешкод до вчинення правочину за яким придбав спірну квартиру, у тому числі що ОСОБА_1 не мав права її відчужувати, а тому відповідно до статті 330 ЦК України, вважає, що є добросовісним набувачем.

Просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 , а у первісному позові відмовити.

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року, первісний позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 25 червня 2009 № 1469, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .

Визнано квартиру АДРЕСА_1 відумерлою спадщиною після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 та передано дану квартиру у власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

Витребувано квартиру АДРЕСА_1 від ОСОБА_2 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно № 33054292 від 21 грудня 2016 року, відповідно до якого 21 грудня

2016 року до державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис про право власності ОСОБА_2 на нерухоме майно за адресою:

АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1012247180000.

У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Стягнено з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Прокуратури м. Києва судовий збір у розмірі 7 407,60 грн з кожного.

Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що при укладенні договору дарування не було дотримано нотаріальної форми правочину, та як наслідок волевиявлення власника ОСОБА_4 на відчуження спірного нерухомого майна було відсутнє, а тому такий договір підлягає визнанню недійсним.

Цей позов до суду подано з дотриманням строку, визначеного статтею 1277 ЦК України, тому суд приходить до висновку про задоволення позову і в частині визнання квартири АДРЕСА_1 відумерлою спадщиною після смерті ОСОБА_4 та передання даної квартири у власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

Враховуючи висновок суду про недійсність договору дарування спірної квартири від 25 червня 2009 року №1469, відумерлість спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4 та відповідно належність такого спадкового майна Київській міській раді в силу закону, суд приходить також до висновку про витребування спірної квартири у ОСОБА_2 на користь територіальної громади в особі Київської міської ради.

Витребування майна з володіння ОСОБА_2 відповідає критерію законності, оскільки таке витребування здійснюється на підставі норм статті 388 ЦК України у зв`язку з безпідставним заволодінням майном територіальної громади. Норми ЦК України відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, сумніви відповідача у правильності тлумачення та застосування цих норм не можуть свідчити про незаконність втручання в право на мирне володіння майном.

Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації. Враховуючи внесення 21 грудня 2016 року до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про право власності ОСОБА_2 на нерухоме майно, суд вважав за можливе скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно № 33054292 від 21 грудня 2016 року.

Враховуючи те, що суд прийшов до висновку про те, що первинний правочин, тобто договір дарування від 26 вересня 2006 року є недійсним, відповідно ОСОБА_1 не мав права на відчуження спірної квартири та як наслідок про витребування майна від ОСОБА_2 на користь Київської міської ради, правові підстави для задоволення позову ОСОБА_2 про визнання права власності на спірну квартиру відсутні.

Крім того, Київська міська рада не оспорює виникнення у ОСОБА_2 права власності на спірне нерухоме майно на підставі договору купівлі- продажу від

21 грудня 2016 року, як і відсутні докази оспорення, невизнання цього права з боку відповідача ОСОБА_1 , а тому відсутні підстави задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку статті 392 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що у зв`язку з визнанням недійсним договору дарування квартири від 25 червня 2009 року № 1469, укладеного між ОСОБА_4 та

ОСОБА_1 , ОСОБА_1 без достатньої правової підстави відчужив спірне майно ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_2 як добросовісний набувач спірної квартири набув право власності на неї на підставі відплатного договору купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2016 року і тому вона не може бути витребувана відповідно до статті 388 ЦК України є необґрунтованими. Матеріали справи свідчать про те, що при укладанні спірного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 , як підставу набуття права власності на вказану квартиру було зазначено «договір купівлі-продажу», хоча фактично на руках у нього був «договір дарування», який у подальшому за рішенням суду визнано недійсним. Вказану обставину при укладанні спірного договору ОСОБА_2 мав реальну можливість перевіряти, незважаючи на те, що він є юридично необізнаною особою. Тому безпідставними є посилання в апеляційній скарзі на чисельні рішення Європейського суду з прав людини щодо втручання держави в право особи на мирне володіння майном, оскільки ОСОБА_2 мав реальну можливість самостійно з`ясувати підставу набуття права власності на спірну квартиру ОСОБА_1 , в зв`язку з чим вказане втручання прокуратури є обґрунтованим.

Доводи апеляційної скарги про те, що рішення суду першої інстанції істотно порушує права та законні інтереси ОСОБА_2 , оскільки в подальшому він, як добросовісний набувач не зможе отримати відшкодування понесених витрат на придбання квартири враховуючи, що ОСОБА_1 виїхав за межі України, не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки він не позбавлений можливості звернутися до ОСОБА_1 про відшкодування відповідної шкоди.

Рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору дарування квартири не оскаржувалось, тому судом апеляційної інстанції не переглядалось.

Аргументи учасників справи

У серпні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати судові рішення в частині: визнання квартири відумерлою спадщиною та передачі у власність територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради; витребування спірної квартири від нього; скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно про його право власності на квартиру; відмови у задоволенні його зустрічного позову про визнання права власності; стягнення з нього судового збору та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні первісних позовних вимог прокурора відмовити, його зустрічний позов задовольнити, в іншій частині судові рішення залишити без змін.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема статей 8, 330, 388, 1222, 1268, 1277 ЦК України, статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та з порушенням норм процесуального права, зокрема статей 2, 10, частин першої-третьої статті 89, частини першої статті 264, частини четвертої статті 265, статті 263, частини першої статті 382 ЦПК України. ОСОБА_2 як добросовісний набувач спірної квартири набув право власності на неї на підставі відплатного договору купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2016 року.

Відсутні правові підстави для застосування статті 388 ЦК України у вказаних правовідносинах, оскільки Київська міська рада не є спадкоємцем відповідно до статті 1222 ЦК України, а тому квартира їй не належить з часу відкриття спадщини. На момент набуття Київською міською радою права подати заяву про визнання спадщини ОСОБА_4 відумерлою, він вже п`ять місяців був законним власником цієї квартири на підставі статті 330 ЦК України.

Суд першої інстанції застосував закон, із застосуванням якого погодився й суд апеляційної інстанції, зокрема частину другу статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», який не підлягає застосуванню, оскільки запис про його право власності на спірну квартиру внесений не на підставі недійсного договору дарування квартири, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , а на підставі відплатного договору купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2016 року, укладеного між ним та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Падалка Р. О. за реєстровим № 7815 за 635 280,00 грн, тому право власності на квартиру зареєстроване за ним у встановленому законом порядку.

Як добросовісний набувач він набув право власності на спірну квартиру відповідно до статті 330 ЦК України і вона не може бути витребувана у нього.

ОСОБА_1 29 жовтня 2017 року виїхав за межі України і вже не повернеться, оскільки наявне відкрите кримінальне провадження за особливо тяжким злочином, передбаченим частиною четвертою статті 190 КК України. Тому він позбавляється права власності на квартиру, яке набув за відплатним договором купівлі-продажу, без компенсації, і не може розраховувати ні на отримання іншого житла від держави, ні на відшкодування понесених ним витрат на придбання квартири. Тому залишення в силі рішень судів першої та апеляційної інстанцій в оскарженій частині призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, яка гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується, що додатково підтверджується правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2020 року клопотання

ОСОБА_2 про зменшення розміру судового збору за подання касаційної скарги задоволено, визначивши його у розмірі 2 712 грн; відкрито касаційне провадження у цій справі.

В ухвалізазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 20 березня

2019 року у справі № 521/8368/15-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 461/12525/15-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2023 року поновлено касаційне провадження у справі.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині задоволених позовних вимог прокурора до ОСОБА_2 про визнання спадщини відумерлою, витребування майна, скасування рішення про державну реєстрацію права та відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності, стягнення з нього судового збору. Тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Спадкова справа після смерті ОСОБА_4 не заводилася, спадкоємців в порядку закону чи заповіту у ОСОБА_4 немає.

Після її смерті відкрилася спадщина, до складу якої входила квартира АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_4 на праві приватної власності.

30 серпня 2016 року спірна квартира зареєстрована державним реєстратором комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд» на праві власності за

ОСОБА_1 на підставі договору дарування квартири від 25 червня

2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Грицаєнко В. В. за реєстровим № 1469.

У справі №02-33 «Реєстр для реєстрації нотаріальних дій» том № 2 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Грицаєнко В. В. від

25 червня 2009 року за реєстровим № 1469 відсутній запис про посвідчення договору дарування чи купівлі-продажу будь-якого майна. За реєстровим

№ 1469 від 25 червня 2009 року міститься запис про засвідчення вірності однієї копії акту прийому-передачі приміщення. Також міститься запис від 25 червня 2009 року за реєстровим № 1470 про посвідчення договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, сторонами договору є ТОВ «СЕРВІК» (продавець) та ОСОБА_5 (покупець). При посвідченні цього договору використано чотири спеціальних бланки нотаріальних документів, одним з яких є бланк серії ВМЕ

№ 28794.

21 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Падалка Р. О. за реєстровим номером 7815.

21 грудня 2016 року до державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Падалкою Р. О. внесений запис про право власності ОСОБА_2 на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1012247180000.

Київською місцевою прокуратурою № 9 здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 12017100090001176 від 02 лютого 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 190 КК України за фактом заволодіння шахрайським шляхом невстановленими особами у невстановлений час об`єктом нерухомості - квартирою АДРЕСА_1 , в якій проживала

ОСОБА_4 .

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

У постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року (провадження

№ 6-2776цс16), на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено правовий висновок щодо застосування статті 388 ЦК України, згідно з яким «втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня

1997 року. Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від

23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується».

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що «конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) вказано, що:

«втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження

№ 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі

№ 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)). Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі

№ 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

… на час укладення договору купівлі-продажу від 25 липня 2018 року було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Задовольняючи позов про витребування спірного нерухомого майна з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, господарські суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, поклавши на відповідача додатковий обов`язок, крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача. У цій справі суд першої інстанції не встановлював обставин, які могли би свідчити про недобросовісність відповідача, а натомість його добросовісність не поставив під сумнів.

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Враховуючи викладене, судові рішення у цій справі слід скасувати, а в позові відмовити з тих підстав, що за встановлених судами обставин майно у відповідача не може бути витребувано в порядку статей 387, 388 ЦК України, а права позивача в зв`язку з цим захисту не підлягають. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від

7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження

№ 12-158гс19, пункт 10.29)). Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від

19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження

№ 14-125цс20, пункт 76)».

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК Українивизначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом пункту 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

У справі, що переглядається:

суди визнали недійсним договір дарування спірної квартири від 25 червня

2009 року №1469 ОСОБА_1 та зробили висновок, що спадщина, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4 , як відумерла мала перейти у власність Київській міській раді в силу закону, і судові рішенні в зазначеній частині в касаційному порядку не оскаржуються;

апеляційний суд, відхиляючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , що він як добросовісний набувач спірної квартири набув право власності на неї на підставі відплатного договору купівлі-продажу квартири, не знав і не міг знати про наявність будь-яких перешкод до вчинення правочину, і тому вона не може бути витребувана відповідно до статті 388 ЦК України, вказав, що при укладанні договору купівлі-продажу ОСОБА_1 як підставу набуття права власності на вказану квартиру було зазначено «договір купівлі-продажу», хоча фактично на руках у нього був «договір дарування», який у подальшому за рішенням суду визнано недійсним. Вказану обставину при укладанні спірного договору ОСОБА_2 мав реальну можливість перевіряти та самостійно з`ясувати підставу набуття права власності на спірну квартиру ОСОБА_1 , в зв`язку з чим вказане втручання держави в право особи на мирне володіння майном є обґрунтованим;

апеляційний суд не обґрунтував, яким чином помилкове зазначення в договорі купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2016 року підстави набуття права власності на вказану квартиру продавця в частині «договір купівлі-продажу» замість «договір дарування» під час його укладення та нотаріального посвідчення давало ОСОБА_2 як покупцю можливість перевіряти та самостійно з`ясувати підставу набуття права власності на спірну квартиру ОСОБА_1 , зокрема про наявність будь-яких перешкод у продавця до вчинення правочину;

суди не врахували, що добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей;

суд першої інстанції обставин недобросовісності набуття права власностіОСОБА_2 на спірну квартиру не встановлював, позивач на такі обставини не посилався.

За таких обставин презумпція правомірності набуття права власності на квартиру ОСОБА_2 у цій справі не спростована.

За змістом статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням.

Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається з моменту реєстрації цього права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі

№ 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) вказано, що:

«спадщина набуває статусу відумерлої саме після набуття чинності рішенням суду про визнання її такою, а право власності на зазначене майно набувається у територіальної громади з моменту реєстрації цього права за громадою. При цьому слід зауважити, що якщо спадкоємці повинні заявити про прийняття спадщини у строк шість місяців із часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України), то територіальна громада зобов`язана подати заяву про визнання спадщини відумерлою лише після спливу одного року із часу відкриття спадщини (частина друга статті 1277 ЦК України).

… орган місцевого самоврядування не є спадкоємцем у справі та не залучається до спадкування. Однак у зв`язку з відсутністю інших спадкоємців у нього виникає цивільний інтерес на визнання спадщини відумерлою та отримання її у власність територіальної громади. Зазначене надає підстави місцевій раді звертатись до суду як із заявами про визнання спадщини відумерлою у порядку окремого провадження та у подальшому оформити своє право власності на таке майно, так і з належним позовами в порядку позовного провадження на захист свого інтересу.

Разом з тим законодавство не містить положень про можливість територіальної громади отримати відчужене майно в натурі та/або способи захисту інтересів територіальної громади у випадку, якщо спадщина була незаконно передана особі-спадкоємцю, зокрема, на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване, та у випадку, коли спадщина такою особою була вже відчужена іншій особі, що позбавило територіальну громаду отримати майно у свою власність як відумерле в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством.

Проаналізувавши зміст законодавчих норм у системі з установленими судами правовідносинами, Велика Палата вважає, що у цій справі підлягає застосуванню аналогія закону, що регулює подібні правовідносини, зокрема положення статті 1280 ЦК України, виходячи з таких міркувань. Інтерес територіальної громади в отриманні спадкового майна у власність громади в разі відсутності спадкоємців є наслідком неотримання спадщини будь-ким зі спадкоємців або наслідком їх відсутності взагалі. За таких обставин слід дійти висновку, що такі правовідносини є подібними до спадкових, хоч до них у цілому не відносяться. На користь цього висновку свідчить також розміщення норм права про можливість визнання спадщини відумерлою саме у книзі шостій ЦК України «Спадкове право». Відтак захист інтересу територіальної громади щодо відумерлого майна повинен регулюватись та здійснюватися таким самим способом, виходячи з тих самих принципів, як і можливість захистити своє право спадкоємцем, який своєчасно спадщину не прийняв, вона була визнана відумерлою та продана іншій особі. Як зазначалось, стаття 1280 ЦК України передбачає, що якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі ж продажу такого майна спадкоємець має право на грошову компенсацію. Аналіз змісту зазначеної норми свідчить про те, що право на отримання спадкового майна в натурі виникає у спадкоємця лише якщо майно, що було визнане відумерлою спадщиною, збереглося і не було відчужене територіальною громадою. Якщо ж воно було відчужене іншій особі за договором або не збереглося, то спадкоємець має право лише на компенсацію його вартості у грошовому еквіваленті. А відтак, застосовуючи аналогію закону й територіальна громада в разі відчуження спадкового майна особою, яка не є спадкоємцем, або незбереження цього майна, на користь добросовісного набувача, має право на отримання лише грошової компенсації. Велика Палата Верховного Суду вважає, що закон передбачає саме такий спосіб захисту порушеного інтересу територіальної громади та спосіб відновлення її інтересу на спадкове майно за відсутності спадкоємців (стаття 16 ЦК України) та у разі продажу спадкового майна іншій особі, якщо остання є добросовісним набувачем.

У цій справі суди встановили, що позивач не є власником або законним користувачем спірного майна, яке незаконно вибуло з його володіння, а тому у нього немає підстав для витребування майна на свою користь як неволодіючого власника або користувача».

Таким чином, при відчуженні спадкового майна особою, яка не є спадкоємцем, на користь добросовісного набувача територіальна громада має право лише на отримання грошової компенсації його вартості.

Тому за встановлених обставин у цій справі позовні вимоги за первісним позовом в оскарженій частині є неефективним способом захисту прав територіальної громади. Обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Разом з тим колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про відмову у задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та погоджується з мотивами такої відмови в тій частині, що право власності на спірне майно зареєстровано за ОСОБА_2 і Київська міська радане оспорює виникнення у ОСОБА_2 такого права на підставі договору купівлі-продажу від 21 грудня 2016 року, а тому відсутні підстави задоволення цих вимог в порядку статті 392 ЦК України. У зв`язку з цим судові рішення в цій частині слід змінити в мотивувальній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) тавід 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в частині задоволених первісних позовних вимог та в частині стягнення з ОСОБА_2 судових витрат скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, а в частині відмови у задоволенні зустрічного позову оскаржені судові рішення змінити в мотивувальній частині.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, ? у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

Тому зважаючи на часткове задоволення касаційної скарги, часткове звільнення ОСОБА_2 від сплати судового збору у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, його судові витрати на сплату судового збору в частині оскарження первісних позовних вимог прокурора, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції (22 222,80 грн), переглядом справи у суді касаційної інстанції (2 712 грн), підлягають відшкодуванню за рахунок Прокуратури міста Києва. Відповідна частина судових витрат у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, від яких ОСОБА_2 був звільнений, підлягають стягненню з Прокуратури міста Києва на користь держави в сумі 26 918,40 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року в частині задоволених позовних вимог керівника Київської місцевої прокуратури № 9 в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_2 про визнання спадщини відумерлою, витребування майна і скасування рішення про державну реєстрацію, стягнення з ОСОБА_2 судових витрат на сплату судового збору скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 рокув частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до Київської міської ради про визнання права власності змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Стягнути з Прокуратури міста Києва на користь ОСОБА_2 судові витрати на сплату судового збору в сумі 24 934,80 грн.

Стягнути з Прокуратури міста Києва на користь держави 26 918,40 грнсудового збору у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року в скасованій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук