Постанова

Іменем України

15 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 311/491/18

провадження № 61-14857св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», Василівський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 серпня 2018 року у складі судді Задорожка Д. А. та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 липня 2021 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи»), Василівський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, про визнання права власності на 1/2 частини житлового будинку та 1/2 частини земельної ділянки.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 29 серпня 2003 року до 18 листопада 2009 року.

За час перебування у шлюбі 08 лютого 2006 року сторони набули у спільну сумісну власність нерухоме майно - домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , за її згоди як дружини покупця.

До складу придбаного подружжям ОСОБА_4 домоволодіння входило на той час та входить на теперішній час: двоповерховий житловий будинок, зазначений у технічному паспорті під літ. «А-2», житловою площею 123,2 кв. м, загальною площею 258,5 кв. м, надвірні господарські будівлі та споруди: сарай літ. «Б», вбиральня літ. «В», огорожа літ. «1» та «2», басейн літ. «З».

У пункті 3 договору купівлі-продажу зазначено про те, що загальна вартість відчужуваного домоволодіння згідно Витягу з реєстру права власності на нерухоме майно від 17 червня 2006 року, виданого районним комунальним підприємством «Василівське бюро технічної інвентаризації», складала

341 006 грн. Дане домоволодіння згідно умов нотаріально посвідченого

22 лютого 2006 року договору, з урахуванням договору про внесення змін

від 08 лютого 2006 року, продано ОСОБА_2 за 400 000 грн та зареєстровано за останнім.

Більшу частку цієї суми у розмірі 310 000 грн подружжя ОСОБА_4 сплатило за рахунок грошового кредиту, наданого ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» позичальнику ОСОБА_2 згідно з кредитним договором від 22 червня 2006 року, забезпеченим договором поруки, укладеним між банком та нею, а також договором іпотеки, предметом іпотеки у якому виступає придбане домоволодіння.

У подальшому на ім?я ОСОБА_2 був виданий державний акт серії

ЯЖ № 454818 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2320910400:11:036:0013 від 23 листопада 2009 року, згідно з яким йому на праві власності належить земельна ділянка, площею 0,0884 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Тому будинок за цією адресою набув статусу садиби.

Заочним рішенням Василівського районного суду Запорізької області від

10 лютого 2011 року з ОСОБА_2 , як позичальника, та з неї, як поручителя, в солідарному порядку було стягнуто суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 373 838,78 грн на користь ПАТ «АКПІБ» шляхом звернення стягнення на вказане домоволодіння як предмет іпотеки.

Станом на 11 грудня 2017 року ОСОБА_1 добровільно в повному обсязі виконала вказане рішення суду, сплативши на користь стягувача ТОВ «Кредитні ініціативи», який є правонаступником ПАТ «АКПІБ», заборгованість у розмірі 375 658,78 грн шляхом перерахування коштів через банківські установи на депозитний рахунок № 37316000100582 Василівського районного відділу державної виконавчої служби.

19 грудня 2017 року державним виконавцем Юровою А. А. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження № 52038500 у зв`язку з фактичним виконанням солідарною боржницею ОСОБА_1 у повному обсязі судового рішення, на підставі якого відповідні повідомлення з долученням зазначеної постанови направлені стягувачу ТОВ «Кредитні ініціативи», солідарному боржнику ОСОБА_2 , Василівському районному суду із поверненням до суду виконавчого листа № 2-156.

Позивач зазначала, що у відповідності до норм матеріального права, зокрема, частини першої статті 60, статті 63, статті 68 СК України, частини третьої статті 368 та статті 381 ЦК України вона має право власності на 1/2 частку земельної ділянки та на 1/2 частку житлового будинку садиби, які за законом є спільною сумісною власністю колишнього подружжя.

Враховуючи вищевикладене з урахуванням зміни предмету позову просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частку житлового будинку та 1/2 частку земельної ділянки садиби, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , що є спільною сумісною власністю колишнього подружжя.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 30 серпня 2018 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не надано доказів набрання придбаним сторонами під час перебування у шлюбі домоволодінням статусу садиби відповідно до вимог статті 381 ЦК України, а право власності ОСОБА_2 на домоволодіння АДРЕСА_2 було припинено в силу вимог пункту 8 частини першої статті 346 ЦК України ще до того, як позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із вищезазначеним позовом, а тому суд вважав, що зазначене домоволодіння не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя - сторін у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Щодо земельної ділянки суд зазначив про те, що земельна ділянка, одержана відповідачем шляхом приватизації 23 листопада 2009 року, тобто вже після розірвання шлюбу, а отже є особистою приватною власністю відповідача та не може бути визнана спільною сумісною власністю подружжя у розумінні статей 60, 61 СК України.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 залишено без задоволення.

Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 серпня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , апеляційний суд зазначив, що посилання суду на недоведеність позивачем, що спірний житловий будинок і земельна ділянка, на якій він розміщений, складають садибу, а також на те, що земельна ділянка, яка приватизована відповідачем після розірвання шлюбу, не може бути предметом поділу, є помилковими, але з цих підстав оскаржуване рішення не може бути скасовано, оскільки є правильними остаточні висновку суду про відмову в позові з підстав наявності рішення щодо звернення стягнення на житловий будинок, яке виконано в інший спосіб, та наступного спору про звернення стягнення на цей же будинок.

Постановою Верховного Суду від 24 лютого 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Направляючи справу на новий апеляційний розгляд, суд касаційної інстанції виходив із того, що суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про те, що перебування спірного майна в іпотеці перешкоджає поділу спільного майна подружжя, оскільки гарантії ТОВ «Кредитні ініціативи» як іпотекодержателя щодо спірного майна, визначені частиною другою статті 23 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором, у тому ж обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 20 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 серпня 2018 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивачем не надано доказів набрання придбаним сторонами під час перебування у шлюбі домоволодінням статусу садиби відповідно до вимог статті 381 ЦК України, а право власності ОСОБА_2 на домоволодіння АДРЕСА_2 було припинено в силу вимог пункту 8 частини першої статті 346 ЦК України ще до того, як ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом, тому суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що зазначене домоволодіння не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя - сторін у справі - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Також суд апеляційної інстанції погодився із висновком місцевого суду про те, що спірна земельна ділянка є особистою приватною власністю відповідача та не може бути визнана спільною сумісною власністю подружжя у розумінні статей 60,61 СК України, оскільки приватизована відповідачем після розірвання шлюбу.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У вересні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Відповідно до розпорядження від 18 січня 2023 року № 70/0/226-23 призначено повторний автоматизований розподіл вказаної касаційної скарги, справу призначено судді-доповідачеві Сакарі Н. Ю.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 лютого 2023 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та задовольнити позовні вимоги.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі № 311/491/18 (провадження № 61-4637св19) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що нею не надано доказів набрання придбаним домоволодінням статусу садиби, оскільки такі висновки спростовуються змістом статті 381 ЦК України.

При цьому судами також не враховано, що матеріали справи містять докази виконання нею як солідарним боржником основного зобов`язання згідно рішення Василівського районного суду Запорізької області від 10 лютого 2011 року у справі № 2-156/11 перед новим кредитором, а саме ТОВ «Кредитні ініціативи».

Вважає, що під час апеляційного перегляду справи апеляційним судом не виконано вимоги статті 417 ЦПК України, у якій зазначено, що вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Відзиву на касаційну скаргу сторонами не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі

з 29 серпня 2003 року до 18 листопада 2009 року, що підтверджується свідоцтвами про одруження та розірвання шлюбу.

08 лютого 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, згідно з яким ОСОБА_2 придбав домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 , як дружина, надала свою згоду на придбання ОСОБА_2 вказаного нерухомого майна. Вказане домоволодіння зареєстровано за ОСОБА_2 .

Домоволодіння складається із: двоповерхового житлового будинку житловою площею 123,2 кв. м, загальною площею 258,5 кв. м, надвірних господарських будівель та споруд: сарай літ. «Б», вбиральня літ. «В», огорожа літ. «1» та «2», басейн літ. «З», реєстраційний номер 8343874 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Згідно з Державним актом про право власності на земельну ділянку, зареєстрованим 23 листопада 2009 року за реєстраційним номером 010926600160 у Книзі реєстрації державних актів про права власності на землю та права постійного користування землею, договорів оренди землі, відповідачу ОСОБА_2 належить земельна ділянка площею 0,0884 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 2320910400:11:036:0013.

Указане домоволодіння було придбано за кредитні кошти за укладеним між ОСОБА_2 та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» кредитним договором, вказане домоволодіння передано в іпотеку банку на забезпечення виконання зобов?язань ОСОБА_2 за кредитним договором, а ОСОБА_1 є поручителем за зобов?язаннями за кредитним договором на підставі договору поруки.

Заочним рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 10 лютого 2011 року із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 стягнуто солідарно на користь ПАТ «Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банку» в особі філії «Відділення ПАТ Промінвестбанку в м. Запоріжжя» заборгованість за кредитним договором в сумі 373 838,78 грн, витрати зі сплати судового збору в розмірі 1 700,00 грн та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у сумі 120,00 грн, а всього -375 658,78 грн.

Визначено стягнення заборгованості провести шляхом звернення стягнення на житловий будинок, загальною площею258,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який є предметом іпотеки за договором іпотеки від 22 лютого 2006 року, та на квартиру, загальною площею 49,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , у спосіб їх продажу на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження з початковою ціною, розмір якої буде не нижче розміру звичайних ринкових цін на подібне майно на момент продажу.

01 квітня 2011 року за вказаним рішенням суду видані виконавчі листи.

05 серпня 2016 року державним виконавцем Василівського районного відділу ДВС відкрито виконавче провадження ВП № 51874870 за вказаним виконавчим листом від 01 квітня 2011 року.

Постановою державного виконавця Василівського районного відділу ДВС

від 19 грудня 2017 року закінчено виконавче провадження ВП 52038500 щодо боржника ОСОБА_1 у зв`язку фактичним виконанням нею рішення суду в повному обсязі.

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 29 січня 2019 року у справі № 311/841/18 у задоволення позовних вимог ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , в особі законного представника ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_7 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - служба у справах дітей Василівської районної державної адміністрації Запорізької області, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, відмовлено.

Вказане рішення набрало законної сили.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення норм статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу. Водночас зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування цієї презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Подібний висновок про застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною четвертою статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Отже, до складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. За спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України).

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).

З аналізу наведених норм права вбачається, що праву спільної сумісної власності на спірне майно кореспондує зобов`язання подружжя щодо повернення грошової суми, отриманої на підставі кредитного договору від 22 лютого 2006 року.

Судами встановлено, що Заочним рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 10 лютого 2011 року із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 стягнуто солідарно на користь ПАТ «Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банку» в особі філії «Відділення ПАТ Промінвестбанку в м. Запоріжжя» заборгованість за кредитним договором в сумі 373 838,78 грн, витрати зі сплати судового збору в розмірі 1 700,00 грн та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у сумі 120,00 грн, а всього - 375 658,78 грн.

Визначено стягнення заборгованості провести шляхом звернення стягнення на житловий будинок, загальною площею258,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який є предметом іпотеки за договором іпотеки від 22 лютого 2006 року, та на квартиру, загальною площею 49,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , у спосіб їх продажу на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження з початковою ціною, розмір якої буде не нижче розміру звичайних ринкових цін на подібне майно на момент продажу.

01 квітня 2011 року за вказаним рішенням суду видані виконавчі листи.

05 серпня 2016 року державним виконавцем Василівського районного відділу ДВС відкрито виконавче провадження ВП № 51874870 за вказаним виконавчим листом від 01 квітня 2011 року.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Загальне правило щодо набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки законодавчо закріплено як можливість задовольнити свої законні вимоги за рахунок заставленого майна, що надається на підставі рішення суду. Інше може бути встановлено законом або договором.

Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотека є окремим видом застави нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Згідно зі статтею 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Згідно зі статтею 589 ЦК України у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку з пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Частинами першою та другою статті 560 ЦК України встановлено, що звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов`язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині поділу між колишнім подружжям домоволодіння, виходив із того, що таке не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки право власності ОСОБА_2 на вказане домоволодіння було припинено в силу вимог пункту 8 частини першої статті 346 ЦК України.

Наведені висновки апеляційного суду є помилковими.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника.

Отже, в силу застави обтяжувач має право ініціювати звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в судовому порядку, посилаючись на обставини щодо невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, або в позасудовому порядку, внаслідок чого право власності заставодавця на майно може бути припинено в порядку, встановленому Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Проте факт припинення права власності з підстав, передбачених пунктом 8 частини першої статті 346 ЦК України, законодавець пов`язує не з наявністю рішення суду про звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника, а саме із завершальною стадією, укладенням відповідного правочину на підставі реалізації такого майна у зв`язку із зверненням стягнення на майно за зобов`язаннями власника.

Наведене відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 09 лютого 2022 року у справі № 336/8109/18.

Судами встановлено, що постановою державного виконавця Василівського районного відділу ДВС від 19 грудня 2017 року закінчено виконавче провадження ВП 52038500 щодо боржника ОСОБА_1 у зв`язку фактичним виконанням нею рішення суду в повному обсязі.

Відомостей про реалізацію предмета іпотеки матеріали справи не містять.

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 29 січня 2019 року у справі № 311/841/18 у задоволення позовних вимог ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , в особі законного представника ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_7 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - служба у справах дітей Василівської районної державної адміністрації Запорізької області, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, відмовлено.

Вказане рішення набрало законної сили.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що право власності ОСОБА_2 на спірне домоволодіння було припинено в силу вимог пункту 8 частини першої статті 346 ЦК України.

Враховуючи те, що право власності ОСОБА_2 щодо спірного домоволодіння не припинено, а наявність іпотеки щодо майна не перешкоджає поділу майна подружжя, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 частину домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки таке придбано подружжям під час перебування у шлюбі, тобто є спільною сумісною власністю подружжя.

Звертаючись до суду зі вказаним позовом, ОСОБА_1 також просила визнати за нею 1/2 частину земельної ділянки, на якій розташоване домоволодіння, оскільки вказане майно, на її думку, є садибою.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у вказаній частині, суд апеляційної інстанції виходив із того, що згідно з Державним актом про право власності на земельну ділянку, зареєстрованого 23 листопада 2009 року за реєстраційним номером 010926600160 у Книзі реєстрації державних актів про права власності на землю та права постійного користування землею, договорів оренди землі, ОСОБА_2 належить земельна ділянка площею 0,0884 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 2320910400:11:036:0013.

Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу від 18 листопада 2009 року шлюб між позивачем та відповідачем розірвано.

Відповідно до статті 381 ЦК України садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.

У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, враховуючи положення статті 381 ЦК України та те, що спірна земельні ділянка набута у власність ОСОБА_2 після розірвання шлюбу, тобто є його особистою приватною власністю, відсутні підстави вважати, що на час розірвання шлюбу між сторонами майно, яке є об`єктом поділу в указаній справі, є садибою.

При цьому, оскільки спірна земельна ділянка є особистою власністю ОСОБА_2 , тому така не може бути об`єктом поділу між подружжям відповідно до статті 60 СК України.

Разом із тим, колегія суддів не може погодитись із вказаними висновками суду апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків та об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).

Згідно з частинами першою, четвертою статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час звернення позивача із вказаним позовом) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

За загальним правилом, закріпленим у цих нормах, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником або користувачем відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому землекористувачу. При цьому у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості право власності або право користування на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти.

Відповідно до роз`яснень, наданих у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року № 7 (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2), земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.

Згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого розкривається, зокрема, у статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України) особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц).

Суд апеляційної інстанції наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у вказаній частині, оскільки ОСОБА_1 маючи право на 1/2 частину домоволодіння, придбаного під час перебування у шлюбі, набуває і право на земельну ділянку пропорційно розміру її частки у спільній власності на вказаний будинок, тобто остання має право на 1/2 частину земельної ділянки.

Касаційним судом також враховано, що подаючи заяву про зміну предмету позову, ОСОБА_1 посилалась на норми матеріального права в частині позовних вимог щодо поділу земельної ділянки, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а саме норму статі 381 ЦК України, яка визначає садибу як об`єкт права власності.

Як вказувалось вище, правовідносини в частині позовних вимог щодо поділу спірної земельної ділянки, з урахуванням належності позивачу 1/2 частини домоволодіння відповідно до статті 60 СК України, регулюються положеннями статей 377 ЦК України, 120 ЗК України.

Відповідно до висновку Верховного Суду, зробленого у постанові

від 30 червня 2021 року у справі № 742/3238/17, у цивільному процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia (суд знає закони), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на норму права, що є значно конкретизованим, аніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду відображається в судовому рішенні, зокрема, в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25 червня

2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

З урахуванням викладеного, колегія суддів зазначає, що касаційним судом належним чином здійснено кваліфікацію спірних правовідносин та застосовано норми матеріального права, які підлягають застосуванню, що не є виходом за межі позовних вимог.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, повторно переглядаючи справу в апеляційному порядку, грубо порушив норм процесуального права та не врахував положення статті 417 ЦПК України щодо обов`язкового врахування вказівок суду касаційної інстанції під час нового розгляду.

Згідно зі статтею 412 ЦПК Українисуд касаційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Розглядаючи касаційну скаргу ОСОБА_1 на судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів дійшла висновку, що така підлягає задоволенню із скасуванням оскаржуваних судових рішень та ухваленням нового про задоволення позовних вимог, а саме визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину домоволодіння та 1/2 частини земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 серпня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 липня 2021 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», Васильківський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку та 1/2 частину земельної ділянки садиби, задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину домоволодіння та 1/2 частину земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину домоволодіння та 1/2 частину земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта