П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  240/40708/21

                                                                     Головуючий у 1-й інстанції:  Черняхович Ірина Едуардівна

Суддя-доповідач:  Капустинський М.М.

18 січня 2023 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді:  Капустинського М.М.

суддів:  Сапальової Т.В.  Ватаманюка Р.В.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Голового управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

в грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, в якому просив:

- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, які призвели до не нарахування та невиплати їй щомісячної доплати у розмірі двох мінімальних заробітних плат, встановленої статтею 39 Закону України від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи";

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області нарахувати та виплатити йому з 02.06.2021 щомісячну грошову доплату в розмірі двох мінімальних заробітних плат, встановленої статтею 39 Закону України від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", з 16.01.2022.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є непрацюючим пенсіонером та проживає в населеному пункті, яке відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення. Вказує, що після прийняттям Конституційним Судом України рішення №6-р/2018 від 17.07.2018, яким відновлено дію статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області повинно було відновити йому нарахування та виплату підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, в розмірі двох мінімальних заробітних плата. Однак, відповідач відмовив йому у нарахування та виплаті вказаного підвищення до пенсії, у зв`язку з тим, що відновлена рішенням Конституційного Суду України ч.2 ст.39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" не передбачає та не надає права на нарахування та виплату підвищення до пенсії непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення. Позивач вважає таку відмову Головного управління Пенсійного фонду України у Житомирській області у виплаті їй підвищення до пенсії в розмірі, передбаченому ст. 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", протиправною, а тому він звернувся з даним позовом до суду.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2022 у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Згідно з положеннями ч.3 ст.308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі-КАС України), суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Виходячи з приписів ст.ст.311, 263 КАС України, вищезазначена апеляційна скарга розглядається в порядку письмового провадження.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що позивач отримує пенсію за віком та перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Житомирській області.

Згідно індивідуальних відомостей про застраховану особу (форма ОК-5) в спірний позивач має статус непрацюючого пенсіонера.

З 01.01.2015 виплата непрацюючим пенсіонерам, проживаючим на території радіоактивного забруднення, підвищення до пенсії, передбаченого статтею 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" не здійснювалась на підставі Закону України від 28 грудня 2014 року № 76-VІІІ "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України", підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого виключено статтю 39 із Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Водночас, 17 липня 2018 року Конституційним Судом України було прийнято рішення №6-р/2018, яким підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Таким чином, починаючи з 17 липня 2018 року відновлено дію статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

З огляду на зазначене, позивач вважає, що він, як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, має право на отримання щомісячної підвищення до пенсії, передбаченого статтею 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

З метою реалізації свого права на отримання вказаного щомісячного підвищення до пенсії позивач звернувся із відповідною заявою до відповідача.

Однак у відповідь на свою заяву позивач отримав лист, в якому відповідач повідомив, що Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 04.02.2016 №987-VIII, який вступив в дію з 01.01.2016, включено статтю 39 до Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", якою передбачено, що громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України. Вказані зміни, внесені Законом України від 04.02.2016 №987-VIII неконституційними не визнавались. Враховуючи викладене, відповідач повідомив позивача, що відновлена рішенням Конституційного Суду України ч.2 ст.39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" не передбачає та не надає права на нарахування та виплату підвищення до пенсії непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення.

Позивач вважає, що йому протиправно не виплачується підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, передбачене ст. 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", а тому він звернулась з даним позовом до суду.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог.

Колегія суддів не погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

У статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписом пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Такі положення щодо громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи врегульовані Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ (далі Закон України №796-ХІІ).

Частина 1 статті 39 цього Закону у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, передбачала виплату громадянам, які працюють у зоні гарантованого добровільного відселення доплати у розмірі двох мінімальних заробітних плат. Право на таку ж доплату закріплювали положення частини 2 цієї ж правової норми для непрацюючих пенсіонерів, які проживають у такій зоні.

28 грудня 2014 року прийнято Закон України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» № 76-VIII (далі Закон України № 76-VІІІ), який набрав чинності 01 січня 2015 року, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону України № 796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.

04 лютого 2016 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 987-VIII, який згідно з розділом ІІ «Прикінцеві положення» набрав чинності з 01 січня 2016 року і включив до Закону України № 796-ХІІ статтю 39, яка передбачає виплату доплати виключно громадянам, які працюють у зоні відчуження та у розмірі, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону України № 76-VІІІ.

Конституційний Суд України у названому рішенні указав, що обмеження чи скасування Законом України № 76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом України № 796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов`язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина 2), зобов`язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон України № 76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом України № 796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини 2 статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

При цьому в рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону України № 796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом України № 76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону України № 796-ХІІ вказане рішення не містить.

За результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року зазначила, що з 17 липня 2018 року відновила дію редакція статті 39 Закону України № 796-ХІІ, яка була чинною до 01 січня 2015 року. Ця редакція статті за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону України № 987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом України № 987-VIII.

Стаття 39 у редакції Закону України № 987-VIII, яка чинна з 01 січня 2016 року, врегульовує питання доплат виключно особам, які працюють у зоні відчуження. Однак редакція статті 39, яка була чинна до 01 січня 2015 року, врегульовувала питання здійснення доплат таким категоріям громадян: 1) особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного (обов`язкового) відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); 2) непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; 3) студентам, які там навчаються; 4) пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; 5) громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов`язкового) відселення після повного відселення жителів.

Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта статті 39 Закону України № 796-ХІІ до внесення змін Законом України № 76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01 січня 2016 року статті 39 Закону України № 796-ХІІ у редакції Закону України № 987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та стаття 6 Кодексу адміністративного судочинства України) в частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав.

Такий підхід до розуміння наслідків визнання неконституційними нормативно-правових актів (або окремих положень) та усунення колізії, що виникла внаслідок цього, забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України.

Отже, з моменту ухвалення Конституційним Судом України рішення від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону України № 796-ХІІ.

За таких обставин суд приходить до висновку, що бездіяльність відповідача щодо не проведення нарахування та виплати позивачу доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, яка передбачена статтею 39 Закону України № 796-ХІІ у редакції, яка була чинною до 01 січня 2015 року, є протиправною.

Наведене обумовлює правові підстави для зобов`язання відповідача провести нарахування та виплату зазначеної доплати до пенсії позивачу з 02 червня 2021 року.

Надаючи правову оцінку позовним вимогам в частині покладення на відповідача обов`язку здійснити відповідне підвищення до пенсії, виходячи із розміру 2 мінімальних заробітних плат, суд уважає за необхідне зазначити таке.

Розглядаючи подання про розгляд Верховним Судом як зразкової справи №240/42082/21, колегія суддів в ухвалі від 24 травня 2022 року зазначила, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року, ухваленій за результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18, висловлена правова позиція, згідно з якою позивач має право за рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено статтею 39 Закону України №796-ХІІ.

Також колегія суддів звернула увагу, що відступу від вищенаведеної правової позиції суду не відбувалось, а процесуальний закон не наділяє такими повноваженнями суд першої інстанції, у тому числі й Верховний Суд, при розгляді ним справи як зразкової.

Наявність неоднакового застосування судами першої та/або апеляційної інстанцій норм матеріального права, ухвалення цими судами різних і суперечливих судових рішень у спорах окремої категорії, без врахування уже сформованої правової позиції Верховного Суду, не зумовлюють автоматичного і безумовного прийняття Верховним Судом справи до провадження як зразкової, і не визначені процесуальним законом як обов`язкові підстави для відкриття провадження у зразковій справі. Навпаки, такі обставини сприятимуть дублюванню вже сформованих правових позицій.

Як убачається з постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року, ухваленої за результатами розгляду зразкової справи №240/4937/18, надаючи правову оцінку висновку суду першої інстанції про розмір підвищення, передбаченого статтею 39 Закону України №796-ХІІ, Суд зазначив про помилковість делегування права визначення такого Кабінету Міністрів України. Наведений висновок Суду обумовлений тим, що норма закону має вищий пріоритет над нормою підзаконного нормативно-правового акта.

Водночас, у цій справі, виходячи з доводів позивача, а також аргументів, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, суд приходить до висновку, що спірні правовідносини потребують оцінки судом застосування норм законів України № 796-ХІІ та №1774-VІІІ, зокрема, визначення розрахункової величини для проведення розрахунку доплати до пенсії непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення.

Так, розглядаючи зразкову справу №240/4946/18 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2019 року визнала помилковим висновок суду першої інстанції щодо обчислення розміру щомісячної грошової допомоги, передбаченої статтею 37 Закону України №796-ХІІ у відсотковому відношенні до мінімальної заробітної плати з наступних підстав.

01 січня 2017 року набрав чинності Закон України № 1774-VІІІ.

За змістом пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону (у редакції, чинній на час прийняття рішення судом першої інстанції) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.

За результатами аналізу наведених положень Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за загальним правилом дії норм права у часі, у зв`язку з набранням чинності Законом України № 1774-VІІІ, яким установлено розрахункову величину для визначення посадових окладів, заробітної плати працівників та інших виплат і заборонено застосовувати мінімальну заробітну плату після набрання чинності цим Законом, положення статті 37 Закону України № 796-XII щодо обчислення щомісячної грошової допомоги у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягають.

Наведений висновок обумовив зміну рішення Верховного Суду в частині слів «мінімальної заробітної плати, встановленої законом про Державний бюджет України на відповідний рік» на слова та цифри «прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року».

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача провести нарахування і виплату позивачу доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, яка передбачена статтею 39 Закону України №796-ХІІ, підлягають частковому задоволенню шляхом зобов`язання нарахувати і виплатити таку доплату в розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, який встановлено на 01 січня календарного року.

Такий висновок суду не протирічить положенням статті 71 Закону України №796-ХІІ.

Зазначеною правовою нормою закріплено, що дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону.

Однак, положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 1774-VІІІ визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень статті 39 Закону України №796-ХІІ, що не має своїм правовим наслідком призупинення дії такої.

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом під час розгляду зразкової справи №200/9195/19-а, з яким погодилась Велика Палата Верховного Суду.

Так, у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду названої справи зазначено, що Законом України № 1774-VІІІ змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.

Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що оскаржуване рішення суду не відповідає дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції скасувати з прийняттям нового судового рішення про часткове задоволення позову.

Відповідно до вимог ч. 1 та 2 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається, крім іншого, неправильне тлумачення закону.

З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при вирішенні справи порушені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, тому, керуючись статтею 315 КАС України, постанова суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови, якою адміністративний позов задовольнити частково.

Частиною 6 ст.139 КАС України вказано, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

За приписами ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

За таких обставин на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягає стягненню 2270 грн. судового збору сплаченого за подання адміністративного позову - 908 грн та апеляційної скарги - 1362 грн.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2022 року скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Житомирській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 з 02 червня 2021 року підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Житомирській області здійснити    ОСОБА_1 з 02 червня 2021 року нарахування та виплату підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 2270 (дві тисячі двісті сімдесят ) грн.  

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий  Капустинський М.М.

Судді    Сапальова Т.В.  Ватаманюк Р.В.